Іван Нечуй-Левицький - Над Чорним морем (сторінка 9)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.docx)Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.docx346 Кб3500
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.fb2476 Кб4016
    Комашко, син не­ба­га­то­го батька, зріс в сте­пах, лю­бив свої сте­пи, лю­бив на­род, був на­ро­дов­цем, лю­бив ук­раїнську мо­ву, ба­жав щас­тя й доб­ра своєму на­ро­дові. Для йо­го як для де­мок­ра­та бу­ли до­рогі інте­ре­си як сво­го на­ро­ду, так і інших слов'янських і навіть нес­лов'янських на­родів.

    Мавродін був ро­дом з-під Маріупо­ля, з од­но­го міста ко­ло Азовсько­го мо­ря. Йо­го батько був грек, а ма­ти ук­раїнка. Він вмів го­во­рить по-українській, зріс се­ред ук­раїнсько­го на­ро­ду й звик до йо­го. Як на­ро­до­вець він прис­вя­тив се­бе на служ­бу ук­раїнсько­му на­ро­дові. «Не за­во­дить же мені Греції над Азовським мо­рем! Бу­ду пра­цю­вать для то­го на­ро­ду, се­ред яко­го жи­ву», - го­во­рив він Ко­маш­кові. І він прис­тав до ук­раїнців. Мав­родін дер­жав­ся та­ко­го са­мо­го пог­ля­ду та пе­ресвідченнів, як і Ко­маш­ко, але був ти­хий, смир­ний чо­ловік, обач­ний та обе­реж­ний в сло­вах, навіть тро­хи хит­рий. З йо­го уст не зліта­ло ні од­но­го зай­во­го сло­ва пе­ред людьми нез­най­оми­ми, чу­жи­ми й не­без­печ­ни­ми. Він тільки піднімав го­лос тоді, ко­ли йо­го прой­ма­ла до сер­ця яка-не­будь ви­ко­ха­на ідея, а най­більше ідея за національну са­мостійність, за ук­раїнське письменст­во та доб­ро­бут ук­раїнсько­го на­ро­ду…

    Випивши чай, Ко­маш­ко знов по­вер­нувсь до мо­ря й за­ди­вив­ся на ши­ро­кий морський простір. За­ду­ма й жаль засвіти­лись в йо­го ве­ли­ких ви­раз­них очах.

    - Що ви та­ке вгляділи на морі, що так за­ди­ви­лись на йо­го? - спи­тав­ся в Ко­маш­ка з осміхом Мав­родін.

    - Задивився на мо­ре, - ска­зав Ко­маш­ко, - бо люб­лю ве­личність в на­турі: люб­лю мо­ре, ви­сокі го­ри, стрімкі скелі. Хотілось би мені по­ба­чи­ти ви­сокі го­ри, що вер­ха­ми до­ся­га­ють до хмар, здо­рові ріки, ши­рокі, без кінця прерії. Ве­личність бу­дить в моєму ро­зумі вищі ду­ми, ви­со­ко піднімає ду­шу. Як мені хо­четься по­ба­чить ве­ликі євро­пей­ські го­ро­ди, пос­те­рег­ти їх жит­тя, не ма­теріальне тільки, а й жит­тя ви­ще: прог­ре­сив­ний рух ду­мок, соціальний рух, що прок­ла­дає стеж­ки до но­во­го прог­ре­сив­но­го жит­тя в нас­ту­па­ючих ча­сах.

    - А ме­не зовсім не кор­тить по­ди­ви­тись на те ди­во, - обізвав­ся Мав­родін, - до­волі з ме­не й на­ших хер­сонських прерій та над­морських на­ших го­родів.

    - Люблю усе ве­лич­не, грандіозне в усьому; люб­лю чи­та­ти за славні ве­ликі істо­ричні події, за ве­ли­кий рух на­родів, за ве­ликі ре­фор­ми, за ви­сокі ро­зу­мові пи­тан­ня, що за­па­лю­ва­ли, мов іскри, жит­тя на­родів і підніма­ли йо­го хви­ля­ми, як бу­ря піднімає ча­сом страшні хвилі на морі. Ко­ли чи­таю за ве­ликі події, моє сер­це швид­ше ки­дається в гру­дях, дух піднімається ви­со­ко. Здається мені, не­на­че я сам жи­ву в ті ча­си, пе­ре­бу­ваю усю тур­бо­ту то­го ча­су. Ко­ли чи­таю про заг­ра­нич­не сього­час­не жит­тя, про заг­ра­нич­ний будь-який рух, то ніби чую пульс то­го ру­ху, чую од­гомін йо­го в своєму серці. Сер­це ожи­ває, ду­ша чо­гось радіє. Надія світить мені. Люб­лю жит­тя, люб­лю во­руш­ню, люб­лю заг­ля­да­ти упе­ред, сподіва­тись чо­гось кра­що­го, жду з не­терп­ляч­кою. Летів би ту­ди, злив­ся з тим жит­тям, та… люб­лю ду­же рідний край… А на­ше жит­тя? мерт­во­та, од­на­ковість, од­но­тонність… Ні ру­ху, ні свіжої дум­ки: бу­день, усе бу­день, - і не знаю, ко­ли те свя­то бу­де? Усе мерт­ве, не­на­че ріки, ско­вані льодом.

    «Знаю те­бе доб­ре; знаю твої си­ли і пал твоєї душі; знаю, що ти приз­на­че­ний на щось ви­ще, але знаю, що грім б'є у ви­со­ке де­ре­во в лісі», - по­ду­мав Мав­родін і здих­нув.

    Йому ста­ло жаль сво­го при­яте­ля.

    - Правда ва­ша; сум бе­ре, як по­ду­маєш, - ска­зав Мав­родін, - але чи ми ж то­му винні?

    - Знаю, хто ви­нен, хто за­ку­вав в кай­да­ни на­шу мисль, але од то­го мені не лег­ше - ска­зав Ко­маш­ко, - а як би хотілось пе­ре­жи­ти но­ву фа­зу людсько­го жит­тя, пе­ре­жи­ти мис­ля­ми, взя­ти га­ря­чу участь в ділі!.. Я хо­чу діла і діла доб­ро­го, на ко­ристь людськості і… му­шу зос­та­тись тільки з мис­ля­ми, з за­дав­ле­ною енергією. Важ­ко, не­ви­мов­не важ­ко! на­че камінь ле­жить на душі. Чую, що якась тем­на, гру­ба, не­культур­на си­ла насіла на нас і ду­шить, як кам'яна го­ра! Але чую, що ме­не і сам чорт не за­ду­шить; іншим ду­хом віє те­пер на світі… Ко­ли б хоч вер­ну­лось на­ше істо­рич­не ми­нув­ше; який-то був би те­пер прог­рес! Я не го­во­рю про фор­ми на­шо­го істо­рич­но­го ми­нув­шо­го жит­тя… Фор­ма йо­го не су­час­на… Але йо­го дух гро­мадський, вибірчий, вольний, як во­ля…

    Комашко за­мовк і дов­го ди­вив­ся на мо­ре, потім важ­ко зітхнув.

    - Чого це ви так важ­ко зітхаєте? - спи­тав у йо­го Мав­родін.

    - Хіба ви й не знаєте, чо­го я зітхнув? - обізвав­ся Ко­маш­ко. - Зга­дав Са­ню Нав­роцьку. Ку­ди не піду, на що не гля­ну, дум­ка моя за неї, не­на­че тінь моя за нею слідком хо­де. Од то­го ча­су, як по­ба­чив її, як впо­до­бав її, я не­на­че на світ на­ро­див­ся. Не­на­че для ме­не сон­це вий­шло з-за хмар після дов­гої не­го­ди та сльоти; на­че сон­це, освіти­ла во­на мою ду­шу, зве­се­ли­ла сер­це, зак­ра­си­ла жит­тя, збу­ди­ла по­тяг до чо­гось ви­що­го, кра­що­го. Лю­бов - ве­ли­ка психічна си­ла! Прав­ду співа­ють в пісні: «Ти в ме­не од­на, як яс­на зо­ря вечірняя світиш». Не знаю, чи бу­деш ти, зо­ре, світить для ме­не ввесь мій вік, чи не­за­ба­ром зай­деш для ме­не навіки?

    - Чого це на вас най­шла та­ка сум­на по­езія? - спи­тав Мав­родін.

    - Вільний час, од­по­чи­нок, мо­ре, по­езія… а пер­ше за все лю­бов, лю­бов - най­ви­ща по­езія, світ для сер­ця, сон­це в на­шо­му хмар­но­му бу­ден­но­му жи­вотті, - ска­зав Ко­маш­ко.

    - Чи в вас з Нав­роцькою хоч тро­хи пішло діло на лад? - спи­тав Мав­родін.

    - Хто йо­го зна, - ска­зав Ко­маш­ко. - Не мо­жу на­пев­но ска­зать, бо не мо­жу вга­да­ти. Я час­то бу­ваю в її батька, цілі ве­чо­ри ба­ла­каємо з нею. Ча­сом во­на бу­ває до ме­не привітна, лас­ка­ва. Ча­сом моя роз­мо­ва її заціка­вить; в неї очі засвітяться привітом, лас­кою, да­ють надію. Але ча­сом ми в чо­мусь не зійде­мось дум­ка­ми й пог­ля­да­ми, дов­го зма­гаємось. Во­на не ду­же-то здат­ли­ва, стоїть упер­то на своєму, а я не хо­чу пос­ту­пи­тись своїми пе­ресвідчен­ня­ми. І я ба­чу тоді в її очах бай­дужність до ме­не, навіть хо­лод­не­чу. Тоді я й сам збай­дужнію до неї, навіть роз­сер­дюсь, і - вер­та­юсь до­до­му з ту­гою на серці. Чи ко­хає во­на ме­не, чи ба­виться моєю вче­ною роз­мо­вою, - ніяк не вга­даю. Здається, я її заціка­вив більше роз­мо­вою, ніж своєю особістю. Чи мож­на пак мо­ло­дих дівчат при­ча­ру­ва­ти ро­зу­мом та сього­час­ни­ми пи­тан­ня­ми?

    - Трудно. Я їх ба­гацько знаю, але ма­ло між ни­ми роз­ви­тих ро­зу­мом, зацікав­ле­них на­укою, сього­час­ни­ми пи­тан­ня­ми, їх при­ча­руєш більш очи­ма, ніж ре­ча­ми, - ска­зав Мав­родін. -Але Са­ня не з таківських: во­на серй­оз­но ціка­виться на­укою й уся­ки­ми іде­ями, мо­же, тим, що не вітро­гон­ка якась, хоч і ве­се­ла й лю­бе жар­ти. Але, ска­за­ти прав­ду, во­на на­ту­рис­та, ще й до то­го тро­хи оп­риш­ку­ва­та.

    - І я це пос­те­ре­гаю. Але знаєте що? Ми з Са­нею ніяк не по­го­ди­мось в де­яких прин­ци­пах, - ска­зав Ко­маш­ко. - Во­на лю­ди­на прав­ди­ва, щи­ра, не­по­тай­на; ду­ма й го­во­ре сміли­во, ча­сом над­то різко й гост­ро, її пе­ресвідчен­ня прав­диві, щирі й гу­манні. Але во­на врешті - кос­мо­політка. На­шо­го ук­раїнсько­го, національно­го, на­род­но­го пи­тан­ня во­на або не тя­ме, або не має до йо­го спо­чу­ван­ня й по­тя­гу. Я ба­жаю, щоб моя жінка бу­ла зо мною од­на­ко­вих пе­ресвідченнів в од­на­ко­вих прин­ци­пах. З во­ро­гом моїх пе­ресвідченнів, та­ким, як Са­ни­на ма­чу­ха, я зро­ду-звіку не оже­нюсь.

    - Не по­бе­ру­ся я й з та­кою пан­ною, що бу­де ви­га­ня­ти з сім'ї, з до­му національний ук­раїнський дух, на­род­ну ук­раїнську мо­ву, - ска­зав Мав­родін.

    - Космополітизм знай­шов в Сані доб­рий грунт, - ска­зав Ко­маш­ко, - хоч во­на по батькові та ма­тері ук­раїнка, але зрос­ла в Ки­ши­нові се­ред міша­ни­ни сли­ве де­ся­ти національнос­тей, не знає доб­ре ні ук­раїнсько­го, ні мол­давсько­го на­ро­ду, не знає га­разд мо­ви ні ук­раїнської, ні мол­давської. Та й ма­чу­ха її йде про­ти ук­раїнщи­ни й про­ти ме­не; во­на, надісь, ля­кається ме­не й боїться за свою мен­шу доч­ку Ма­ню, щоб я ча­сом не мав на неї впли­ву.

    - Як же старі ста­ють до вас? - спи­тав Мав­родін.

    - Старий Нав­роцький лю­ди­на прос­та, чес­на, він од­ра­зу по­лю­бив ме­не, а ма­чу­ха й досі ско­са пог­ля­дає на ме­не, - ска­зав Ко­маш­ко і вти­рив очі в чер­во­не яс­не не­бо, не­на­че в йо­му шу­кав собі по­ра­ди.

    В той час з'яви­лась на бульварі Са­ня Нав­роцька. З нею ря­дом йшла На­деж­да Му­раш­ко­ва. Ко­маш­ко вглядів паннів, схо­пив­ся й побіг до їх на­зустріч; слідком за ним пішов Мав­родін. Привітав­шись до паннів, во­ни поп­ро­си­ли їх сісти за стіл. Са­ня сту­пи­ла на доріжку між дво­ма ряд­ка­ми стільців та столів, потім ніби пурх­ну­ла по доріжці жва­во й про­вор­но і ніби впа­ла на стілець. За нею, не­на­че навз­догінці, по­ва­гом йшла Му­раш­ко­ва; во­на сіла ко­ло сто­ла по­руч з Са­нею.

    Комашко по­ве­селішав. Очі в йо­го засвіти­лись. По йо­го нер­вах, ос­лаб­ле­них од морсько­го ку­пан­ня, ніби вда­ри­ла жи­ва елект­рич­на течія. Мав­родін мит­тю побіг до ко­фей­ні і звелів по­да­ти пан­нам чаю.

    - Ой Вікто­ре Ти­то­ви­чу, чи не­ма в вас ча­сом оку­лярів? -спи­та­ла ве­се­ло Са­ня.

    - Нащо це вам оку­ля­ри - спи­тав Ко­маш­ко. - В Ки­ши­неві ви їх ніко­ли не чіпля­ли на ніс; хіба оце за тиж­день старі ста­ли?

Пошук на сайті: