Не той став – Iван Нечуй-Левицький

– А що ж ви, дядьку Филоне, знаєте таке мудре? – спитав Денис.

– Ви думаєте, що ви вчені та письменні, то все знаєте? Вчені ви, та недрюковані. Ану, коли ти вчений, скажи мені, де тут на цьому кутку закопані гроші? А ба! От і не скажеш, бо не знаєш. А я так знаю, хоч я й неписьменний. Велика пак цяця – письменний чоловік! Куди ж пак!

– А де ж тут гроші закопані? Скажіть, то ми з Романом викопаємо та й поділимося з вами, – сказав Денис.

– А ось тут! Ось тутечки на цьому самому місці! – крикнув Филін і стукнув палицею об землю. – Ось тутечки, де ти стоїш.

– Та годі вам, тату! Ет! богзна-що ви говорите, – обізвався Роман.

– Та й ти, я бачу, дурень, хоч і письменний, коли цього не знаєш. Ось тутечки закопані гроші! – знов крикнув Филін, спинившись на ході і ткнувши палицею в кропиву. – От дивись! вони вже горять! О! О! як схоплюється синій огонь! О! вже горять! От ви не бачите, а я бачу, бо це мені дано з небес. Та куди таким дурням й бачити, як горять гроші?

– Та то, дядьку, в вас в очах горить чи миготить! – обізвався Денис.

– Поцілуй свого батька в морду! В моїх очах горить. Авжеж! Оце так! Ти думаєш, я п'яний? Авжеж пак! То ти п'яний, а дядько Филін тверезий. А ондечки в тій хаті живе відьма. А ти й цього не знаєш, дурню, хоч ти і вчений.

– Яка там відьма? Та в тій хаті живе старостиха, жінка богобояща, – обізвався Денис.

– Старостиха? О, брешеш! Старостиха то старостиха! а то таки живе в цій хаті відьма, – плів нісенітницю Филін.

– Ет, тату! Хочеться вам базікати: відьом та чарівниць нема на світі, – якось спромігся обізватись Роман, – то все брехні, то бабські забобони.

– От тобі й на! То це я брешу? То це твій тесть бреше? – говорив сердито Филін, спинившись і вирячивши сердиті очі на Романа. – А дивися лиш. Он вона перекинулась рябою кішкою і побігла до комори. Тетяно! та не дури-бо людей. Я тебе знаю.

– Ет, плетете, що викопали в лісі сатану, неначе бараболю. Ет! – промовив Денис. – То, дядьку, побігла до комори таки правдива кішка, а не відьма. Богзна-що ви верзете. А сатана в пеклі, бо там йому тепло. Чого йому сидіти в лісі, та ще й у землі? Хіба він кріт або жаба? – сміявся Денис.

Денис запровадив Романа додому і повів далі Филона. Роман потрапив увійти у двері, хоч і коливався на ногах. Ще ніколи не вертався Роман додому зовсім п'яний. Це було вперше, що він прийшов додому, ледве володіючи ногами. Діти вирячили очі на батька. Соломія глянула на його з жахом; сум найшов на бабу Зіньку.

– Оце добре підмогоричили нас добрі люде, спасибі їм! – почав говорити Роман, хитаючись на ногах.

– Бачте, мамо! Казали ви, що не боїтесь за Романа, а я боялась, – обізвалась Соломія, переставши чистити, картоплю на юшку.

– А чого ти там боялась? Хіба я вовк, чи що? Тебе не злякаєш сплоха; о, тебе не злякаєш! Не з таківських, щоб лякатись, – говорив Роман, гепнувши на лаву.

– Я не боюся, тільки журюся. Ой, лиха моя годинонька! – обізвалась Соломія.

– А чого там лиха твоя годинонька? Я вже знаю чого! Це тим, що я тобі не справляю суконних дорогих жупанів та шерстяних спідниць.

– Одчепися од мене з своїми суконними жупанами. І справляти – не справляв, а докоряти вмієш,- промовила Соломія.

– Їй в думці все жупани та намиста. Все б чепляла на себе, все б понапинала на себе: і жупани, й хустки, і шерстяні спідниці, і суконні рядна, і шерстяні намиста… – плів п'яний Роман, – їй аби вертітись та крутитись. Так, так! Я вже добре знаю. Знаємо ми вас!

Роман, завсігди спокійний і неговіркий, став говорючіший, випивши по чарці. Він тоді говорив більше, хоч говорив спокійно і помаленьку. Горілка неначе розв'язувала йому язик. Але тоді його розмова ставала докірливою; його слова були ущипливі.

Соломія мовчала і знов почала чистити картоплю, кидаючи обчищену картоплю в миску з водою.

– Та годі вже, сину, годі! Коли тебе напоїли могоричами, то йди вже в свою кімнату та одпочинь, – обізвалась мати.

– Еге, годі! Так оце й годі! Коли не можна годі. Он казав батько Филін, що коло старостихи на улиці гроші закопано, їй-богу, й місце те показував! А я викопаю ті гроші, насиплю повну скриню та й замкну на двадцять замків, бо вона до їх добереться, їй аби гроші! О, я знаю вас! Вам тільки грошей настачай, а заробити грошей то й нема. А на жупани то й подавай! Самі лежать на боках. Вивернеться, як корова, та й лежить, а ти їй подавай!

– Хто? я лежу на боках, вивернувшись, як корова? – аж крикнула Соломія.

– А то хто ж? Вже ж не я! Не про себе говорю, а про тебе річ. Круть-верть! Круть-верть! Усе крутить хвостом оця тороплена, неначе та сорока на тину.

Соломії ці слова допекли до самої душі. Вона брязнула ножем об лаву і схопилась з місця. За що Роман колись її любив, з того тепер сміявся.

– То це я лежу, як корова, і нічого не роблю? Я ж тобі служу і за наймичку, і за наймита. Я ж тобі і вози мажу, і снопи подаю на стіжок, служу і за возільника, і за подавальника.

– Та годі, дочко, годі! Хіба ж ти не бачиш, що вів нетверезий? – обізвалась мати.

– Я в тебе роблю, як наймичка, а ти в лісі соловейків слухаєш та на траві качаєшся або могоричі в корчмі дудлиш. Сам став ледащо, а другим докоряєш.

– О, тобі все намиста та жупани в голові! Будеш у пеклі на самому дні за ті суконні сині жупани, за шерстяні юбки та спідниці! Чуєш? Будеш в пеклі смалитись за те твоє круть-верть, за ті смішки, їй все смішки: хі-хі-хі! Смішки з бабиної кішки! хі-хі-хі!

Роман захихикав так противно та смішно, що аж малі діти зареготались. Для Соломії Роман став такий гидкий та противний, що вона одвернулась од його, сіла на лаві і дивилась у вікно.

– Сину! що це з тобою сталося? Чого ти чепляєшся до молодиці ні за що ні про що? Чи то ж спосіб таке тобі базікати? І чого ти, сину, ходиш усе до корчми? Там же стільки усякої наволочі та усякого безладдя! Чи компанія ж тобі оті п'яниці, тобі, що любиш читати святі книги? – обізвалась мати.

Мати довго мовчала, бо любила сина, але неправдиві докори його, хоч він був і п'яненький, вразили її.

– Еге! Чепляєшся. Ще що мамо, вигадайте. Чепляєшся. Як я чепляюсь? Я мовчу, сиджу нишком, а вони кажуть – чепляєшся. Я собі сиджу за книжками, вчу дітей, а вони таки своєї: чепляєшся та й чепляєшся. Хіба я смола, щоб я лип кому до чобіт? От Соломія, то це правдива смола: сліпцем лізе тобі в вічі, стриже тобі бороду та бурці, а ти їй нічого й не кажи. Та підлесплива, та недоторкана, та облеслива. Хі-хі-хі-хі!

Соломія почала плакати. Це не перший раз, вернувшись з шинку, Роман допікав Соломії смішками та докорами, але ще ні разу він не допікав їй так, як цей раз. Сльози здавили її в грудях. Бідна молодиця, почутлива зроду, вже не могла довше видержати. Неправдиве й брехливе нарікання за лінивство та недбайність вразило її в саме серце. Вона схопилась з лави, заголосила, як по мертвому, затуливши очі долонями, кинулася з хати, вибігла в сіни, а потім вскочила в Романову кімнату.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: