Не той став – Iван Нечуй-Левицький

Баба Зінька постерегла, що Соломії дійшли до самого серця Романові смішки та докори. Стара була розумна людина, багато років прожила на світі, багато бачила на своєму віку, багато дечого чула про людей. Вона постерегла, що Соломія од великого одчаю може сама собі заподіяти й смерть. І стара мати раптово схопилася з лежанки і ніби погналася за Соломією. Вона увійшла в Романову кімнату.

Соломія одімкнула свою скриню і вибирала, звідтіль свої сорочки та спідниці.

– Що ти, дочко, ото робиш? – спитала в неї баба Зінька, стоячи коло порога.

– Покину Романа! Годі вже мені терпіти та мучитись! Піду до батька. Буду в його жити й на себе робити. Таки на хліб щось собі зароблю. Піду служити за наймичку, а не буду з ним жити.

– Що то ти вигадала. Соломіє! Чим ми тобі не сподобні? В чому тобі в нас недогода? – спитала баба Зінька.

– В тому, мамо, що Роман вже давно мені не чоловік, а я йому не жінка. Я його зненавиділа. Годі вже йому підкурювати мене ладаном! Мені не треба його ладану. Мені тільки жаль вас, мамо, бо ви були для мене добрі, як рідна мати; шкода мені й дітей.

Соломія згадала про дітей. Та згадка, неначе косою, підкосила її ноги. Вона сіла на лаву, схилила голову на край одхиленої скрині і заголосила:

– Ой діти мої, дітоньки! Як же я без вас буду жити? – голосила Соломія, неначе в неї разом померли обоє дітей. – Ой мамо моя! станьте ж хоч ви їм за рідну матір, доглядайте їх, станьте за мене, бо вже не сила моя довше терпіти.

– Геть, дочко! Оддай сюди оті свої сорочки та одежину, а я сама поскладаю та й зачиню скриню. Оступись, дочко! Заспокойся, бо ти з горя та з туги й сама не знаєш, що робиш. Богзна-що хочеш ти оце вчинити! Сядь та перепечалься, переплач, поки я усе позгортаю та поскладаю в скриню.

– Ой, буде вже з мене! Вже ж я так перепечалилась. Думаю-гадаю і не бачу краю своєї печалі. Вже ж він не той став для мене, що був колись, – сказала Соломія і разом перестала плакати. Сльози неначе замерли й стали в її очах.

Вона зав'язала свою одежу та сорочки в здорову хустку і пішла до дверей. Обернувшись коло дверей до баби Зіньки, вона поклонилась їй до пояса і сказала:

– Прощайте, мамо, може, й навіки! може, й до моєї смерті!

Соломія вийшла з хати. Баба Зінька стояла коло одчиненої скрині, смутно дивилась на порозкидані сорочки та хустки, підперши щоки долонею, й задумалась:

«Усіх синів поженила: усім трапилась добірная пара, а моєму коханому Романові он який випав талан! Ой боже мій милий, боже мій єдиний! Яке ж і мені випало горе на старість! І бога просила, і богу молилась, а не випросила в бога щастя моїй коханій дитині! Ой сину мій коханий! Я б серця свого вкраяла, коли б знала, що через це зможу дати тобі талан та щастя! Чула моя душа щось недобре… так воно й вийшло. І хто з їх винен, один бог відає. А на мені все лихо окошиться: прийдеться на старості літ не одпочивати, а працювати, як і перше працювала: і топити, й варити, й воду носити, і огороду глядіти, і копати, й сіяти».

І баба Зінька довго стояла коло одчиненої скрині мовчки, неначе скаменіла. Важкі думи неначе каменем полягли на її душу. З старих очей викотились дві сльози і потекли по зморщених щоках. В хаті було тихо, і бабі Зіньці стало так важко на душі, неначе Соломія вже лежала в домовиш.

Рипнули двері. В кімнату увійшов Роман і, хилитаючись, попростував до полу. Він впав на піл, підмостивши під голову дві подушки. Баба Зінька опам'яталась, неначе прокинулась од сну. Вона поскладала в скриню порозкидане убрання, зачинила й замкнула скриню.

– То ви, мамо, вештаєтесь по хаті? А я думав, що то Соломія. А Соломія де? – обізвався Роман з полу.

– Пішла до батька, сину, покинула вже нас! – сказала баба Зінька.

– Покинула ота тороплена! ота навісна! Ой, яка ж вона мудра! Та й нечуственні ж ті молодиці. І хто їх создав? Ой господи! прости мене грішного.

Баба Зінька ні докірливого словечка не сказала синові. Вона знала, що було б надаремно і докоряти, і нарікати і що докорами вона нічого не вдіє.

«Ой боже мій! Час пливе, вечір заходить. Вже затого смеркне! Вже ж час і вечерю варити», -подумала баба Зінька і швиденько почимчикувала через сіни та й стала поратись коло печі: не було часу бідній бабі Зіньці й журитись.

«А може, ще Соломія опам'ятається? Може, вона втямить, яке лихо нам вона вчинила? Може, їй стане жаль дітей, і вона знов вернеться до господи», – втішала себе думками бідна Зінька.

Тим часом минув день, минув і другий, а Соломія не верталась. Третього дня навідався до Зіньки Филін. Баба Зінька розповідала йому про все. Увійшов у хату й Роман і просив Филона, щоб він вговорив молодицю вернутись до його. Сама баба Зінька ходила до Соломії і просила її вернутись до Романа. Але Соломія неначе затялася і нічого не хотіла й слухати.

– Обрид він мені, став противний. Не піду назад, зроду-звіку не вернуся до його. Він тепер не той став, що колись був, – говорила Соломія і батькові, і своїй матері, і бабі Зіньці, – що хочете робіть мені, хоч втопіть мене, а я до Романа не вернуся.

Через тиждень Филін з жінкою приїхав візком до Романа, щоб узяти Соломіїну скриню та кожух. Баба Зінька одчинила скриню, вибрала з скрині деяке дитяче убрання та дитячі сороченята та штанці і оддала ключі Филонисі. Филін з жінкою взяли скриню, винесли надвір і поставили на візку. Бабі Зіньці чогось здалося, ніби ховають мертвого, ніби з хати виносять Соломіїну домовину. Вона плакала, неначе по мертвому, і втирала хусточкою сльози. Діти, вглядівши, що бабуся плаче, почали й собі плакати. Дівчинка заплакала голосно. А Роман стояв непорушно в світлиці і тільки мовчки дивився, як виносили Соломіїну скриню на віз, неначе здивований і трохи переляканий, як дивляться на пожежу малі діти, котрі самі підпалили клуню, граючись та розкладаючи багаття в засторонку: що це, мов, таке страшне сталося з нашої дитячої іграшки? Роман тільки широко вирячив свої випнуті сірі очі, неначе з якогось великого дива, і ні словечка не промовив до Филона, навіть не зітхнув, неначе виносили з хати не Соломіїну скриню, а чиюсь чужу. Тільки блідота на високому чолі виявляла його затаєну в серці велику тривогу та почування несподіваного горя.

– Везуть молоду з Романової хати. Роман за живоття ніби видає свою жінку заміж! – гомоніли та сміялись молодиці, дивлячись на ту сумну перезву, що виїхала з Романового двору. – Перестала любити Романа, бо, певно, покохала когось молодшого. Щось там та є! Не без чогось ота Соломіїна перезва скоїлась! – говорили наздогад молодиці.

Тим часом Соломія і не думала про кохання. Вона жила в батька тихо та спокійно, заробляла на хліб, а бідні діти півдня були в матері, а на півдня і на ніч вертались до баби Зіньки.

І знов невсипуща баба Зінька заходилась коло роботи, робила усю роботу, як ще ніколи їй не доводилось робити. І стара баба якось мусила увиватись, мусила встигати: і топила, і варила, і сорочки прала в ополонці на холоді та на вітрі. Старші невістки та дочки зглянулись на материну старість і по черзі приходили помагати матері прати плаття зимою на річці. Настала весна. Баба Зінька помаленьку та помаленьку і город скопала, і засіяла, і засадила грядки, і на огороді, і в хаті – скрізь встигала упоратись. Худе та поморщене бабине лице аж зчорніло, неначе землею припало; очі глибоко позападали, але не втратили блиску і світились розумом. Важка робота навіть не зігнула її рівного стану на сьомому десятку літ.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: