Не той став – Iван Нечуй-Левицький

– Ну, йди ж додому, а я зараз прийду, – сказав батюшка.

Роман вернувся додому. Фершал порався коло Соломії. На попечених місцях почала злазити шкура. Фершал поздіймав з обох рук одвислу шкуру з нігтями, сливе цілісіньку, і поклав на вікні. Роман вглядів, що на вікні лежали неначе рукавички, і заплакав: вже не було ніякої надії, щоб Соломія одужала. Батюшка висповідав і запричастив Соломію. Молодиці-сусіди посходились і мовчки хлипали, стоячи кругом Соломії. Соломія ледве вже говорила.

– Як почуваєш себе, Соломіє? Чи одужаєш? Чи будеш жива? – спитав батюшка.

– Ні, не одужаю і швидко вмру… от-от вмру, – ледве спромоглась промовити Соломія тихим голосом.

До смерку ще Соломія не втратила пам'яті, а смерком вже зовсім дійшла до нестямку. Блискучі очі почали ніби згасати. Соломія втратила пам'ять. Роман бачив, що вже наступає скончання, і привів до Соломії дітей, щоб вони попрощались з матір'ю. Соломія дивилась на дітей, але вже не впізнавала їх.

Все тихіше та тихіше вона стогнала і тільки часом промовляла стиха:

– Ой, діти мої в полум'ї! Ой боже мій! Моя Мартуся вскочила в полум'я і вже зайнялася! Рятуйте, хто в бога вірує! Рятуйте мою Мартусю! Он образ в неї їв руках! Рятуйте образ!

Опівночі Соломія вмерла, а другого дня ввечері її вже поховали. Роман просив, щоб домовину занесли до церкви і одправили в церкві велику панахиду. Задзвонили в дзвони на панахиду. З усього кутка зійшлися молодиці. Церква була повна людей, повна й плачу. Соломія лежала в домовині, зчорніла, як чорний угіль. Усі молодиці плакали голосно, неначе ховали рідну сестру. Мартуся голосила на всю церкву.

– Ой матінко моя рідна! Нащо ж це ти нас покинула вже другий раз? Ой мамо моя, голубко моя! вернися до нас і другий раз! Ой, вернися, не барися! не кидай же нас! – голосила бідна сирота на всю церкву і завдавала усім жалю. Роман стояв коло домовини ні живий ні мертвий. У йому неначе серце запеклося од несподіваного горя.

– Сама знайшла собі страшну смерть, помагаючи людям. Господи, як жаль бідної доброї Соломії, – говорили молодиці, вертаючись з кладовища з бабою Зінькою та втираючи сльози.

– Якби Соломія занедужала та вмерла своєю смертю, мені не так було б жаль її, а то вскочила в огонь і неначе сама собі заподіяла наглу смерть, – говорила баба Зінька, втираючи сльози.

***

І знов баба Зінька зісталась сама на господарстві та ще й з малими унучатами, знов стала до роботи: і топила, і варила, і хліб пекла, ще й на річку зимою ходила плаття прати. Знов прийшлося їй самій і город копати, і засівати, і засаджувати.

– Оженися, сину, бо ти ще молодий, а я вже дуже старіюсь… Ізстарила мене важка робота і лиха твоя годинонька. Робити мені не первинка, але я не сьогодні-завтра вмру, – говорила мати до Романа.

Роман довго сумував, сидячи в своїй кімнаті, але перед жнивами мати знов почала вговорювати його, щоб він оженився. Роман заслав старостів до однієї дуже гарної дівчини, але вхопив од неї облизня; потім заслав старостів до другої і потяг гарбуза.

– Цур йому з таким чоловіком! – говорили дівчата. – Свою Соломію підкурював ладаном та водив трохи не в дранті, як старчиху, то й нас так буде водити.

Мати радила Романові шукати молодої смирної удови.

Але в цілих Терешках не знайшлося такої удови. Аж у другому близькому селі Пилипчі люде нараяли бабі Зіньці взяти собі за невістку молоду й бездітну удову Варку. Варка була дуже бідна, але роботяща, тиха на вдачу, добра й смирна, як овечка. Перед жнивами Роман оженився з Варкою.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: