Іван Нечуй-Левицький - Не той став

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_ne_toy_stav.docx)Ivan_nechuy_levickiy_ne_toy_stav.docx238 Кб2081
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_ne_toy_stav.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_ne_toy_stav.fb2284 Кб2129

 

Іван Нечуй-Левицький

Не той став

I

    

    Після Пет­ра, в су­бо­ту над­вечір ста­ра Зінька Ми­сан­ка по­ра­ла­ся з доч­кою Нас­тею в своїй хаті. Нас­тя, мо­ло­да дівчи­на, до­ма­зу­ва­ла припічок, а її ма­ти все за­ход­жу­ва­лась ва­ри­ти ве­че­рю. Підпа­лив­ши тру­сок в печі, во­на прис­тав­ля­ла до ог­ню ча­вун, зас­те­лив­ши вог­кий припічок ганчіркою, щоб йо­го не под­ря­па­ти горш­ка­ми. До­ма­зав­ши припічок, Нас­тя вмо­чи­ла віхоть в гли­ня­ник з білою гли­ною і по­ма­ле­сеньку підво­ди­ла звер­ху на грубі на кар­низі сму­гу взорців, ви­ма­лю­ва­них зовсім та­ки­ми чер­во­ни­ми та синіми зірка­ми та хрес­ти­ка­ми, яки­ми ви­ши­ва­ють ру­ка­ви со­ро­чок. Ті квітки ви­ма­лю­ва­ла Нас­тя з своїм бра­том Ро­ма­ном.

    Незабаром у ха­ту увійшов Ро­ман, ви­со­кий біля­вий па­ру­бок з яс­ни­ми очи­ма. Він приніс здо­ро­вий пу­чок лас­кав­цю, гвоз­диків та кро­ко­су, кот­рий вже зацвів жов­то­га­ря­чи­ми пат­ла­ти­ми квітка­ми.

    - А що, си­ну, нар­вав ба­дил­ля сви­ням? - спи­та­ла ма­ти в си­на.

    - Нарвав, ма­мо! А це я ду­маю заквітча­ти об­ра­зи свіжим лас­кав­цем та гвоз­ди­ка­ми. Ось і крокіс вже зацвів.

    - То й заквітчай! - обізва­лась ма­ти, лип­нув­ши на си­на очи­ма. Во­на осміхну­лась, що Ро­ман, уже до­ход­жа­лий па­ру­бок, бе­реться за дівча­чу ро­бо­ту.

    Роман ще змал­ку ду­же лю­бив квітча­ти уся­ким зіллям об­ра­зи та обвішу­ва­ти їх руш­ни­ка­ми, лю­бив ро­би­ти здо­рові хрес­ти та вінки з кро­ко­су, з ва­сильків та лас­кав­цю і розвішу­ва­ти їх по стінах на кілоч­ках.

    Роман од­су­нув тро­хи сто­ла, став на лаві і по­за­ти­кав свіжий лас­ка­вець та гілки кро­ко­су за об­ра­зи. На уг­лах кож­но­го об­ра­за він по­за­ти­кав в зе­ле­не лис­тя по три жовті гвоз­ди­ки пов­ня­ки; потім по­об­ти­рав по­рох з пи­са­нок, що висіли під сте­лею на ни­точ­ках, і по­за­ти­кав в ба­дил­ля кру­гом об­разів па­пе­рові круглі квітки, котрі по­ро­би­ла­Нас­тя. Ро­ман зліз з ла­ви, одійшов од сто­ла і дов­генько ди­вив­ся на свіже ба­дил­ля лас­кав­цю та на квітки.

    - А що ма­мо, чи гар­но я по­заквітчу­вав об­ра­зи? - спи­тав син в ма­тері.

    Зінька підве­ла­ся, зир­ну­ла на об­ра­зи і про­мо­ви­ла: «Гар­но, си­ну, гар­но. Ти якось вмієш зро­би­ти це діло до ла­ду, кра­ще од ме­не і од Насті».

    Зінька бу­ла вже зовсім ста­ра, їй бу­ло вже більше як шістде­сят років, але во­на бу­ла здо­ро­ва, міцна й кре­мез­на ба­ба. Зістав­шись удо­вою, во­на са­ма ха­зяй­ну­ва­ла незгірше сво­го чо­ловіка, до­ве­ла до пут­тя дітей, вже оже­ни­ла стар­ших п'ятьох синів, одрізни­ла їх, пос­та­ви­ла кож­но­му но­ву ха­ту. Во­на й те­пер про­ва­ди­ла гос­по­дарст­во са­ма, дер­жа­ла во­ли, засіва­ла своє по­ле, дер­жа­ла ко­ро­ву і кілька ове­чок і так по­вер­та­ла своїм ро­зу­мом, що ніхто не ска­зав би, що в оселі гос­по­да­рює не чо­ловік, а ста­ра ба­ба. Ро­зум­на зро­ду, ро­бо­тя­ща, во­на всьому да­ва­ла лад, як у хаті, так і, на подвір'ї, скрізь уви­ва­лась - і ко­ло печі, і в за­го­роді ко­ло волів, і на полі. Си­ни бу­ли тільки для Зіньки за по­ма­гачів та за най­митів, а во­на всім ору­ду­ва­ла са­ма, скрізь всти­га­ла уви­ну­тись і всьому да­ти лад. Ба­бу Зіньку усі на селі по­ва­жа­ли. На мо­ло­диць та на бабів Зінька ма­ла ве­ли­кий вплив: її ша­ну­ва­ли.

    Настя ста­ла на ле­жанці і по­ча­ла біли­ти гру­бу. Підво­дя­чи кар­низ угорі, во­на за­че­пи­ла трош­ки взорці, по­мальовані чер­во­ною гли­ною. Ро­ман слідку­вав за її ру­кою.

    - Насте! Ве­ди-бо віхтем обе­режніше, бо як по­за­ма­зуєш квітки, то я не бу­ду тобі вдру­ге на­вод­жу­ва­ти синькою та чер­во­ною гли­ною, - ска­зав Ро­ман до сест­ри, си­дя­чи на лаві.

    - Як за­ма­жу тро­хи, то й поп­ра­виш, - обізва­лась Нас­тя.

    Ті квітки кру­гом кар­ни­за на грубі й на ко­мині роз­по­ча­ла ма­лю­ва­ти Нас­тя, але скінчив їх Ро­ман. Він мав до ма­лю­ван­ня і хист, і охо­ту і сам по­ви­мальову­вав сму­ги з хрес­тиків та зірок і над две­ри­ма, і кру­гом вікон.

    Настя при­че­пу­ри­ла гру­бу, підма­за­ла ле­жан­ку, а потім на­ли­ла в мис­ку ми­те­лю, роз­пус­ти­ла ко­си і по­ча­ла ми­ти го­ло­ву. Ро­ман сидів на лаві і ми­лу­вав­ся свіжим зіллям та квітка­ми за об­ра­за­ми. Очі йо­го, підве­дені вго­ру, ста­ли тихі та ясні. Він і ми­лу­вав­ся зе­ле­ним зіллям та квітка­ми, і ра­зом з тим йо­му на дум­ку йшла мо­лит­ва, бо він був ду­же бо­гомільний, як і йо­го ма­ти. Як він вчив­ся в школі, то співав на кри­ласі і ніко­ли, навіть літом, не про­пус­кав ні однієї служ­би бо­жої.

    Романові, оче­ви­дяч­ки, не бу­ло ро­бо­ти в хаті. Він ти­хенько, ніби крадько­ма, вий­шов з ха­ти, не взяв­ши навіть в ру­ки бри­ля, - пев­но, щоб ма­ти не по­ду­ма­ла, ніби він йде в двір на якусь ро­бо­ту.

    - А що, си­ну, мо­же, че­ре­да вже йде? - спи­та­ла Зінька в си­на.

    - Може, вже йде… Піду виг­ля­ну, - зне­хо­тя обізвав­ся син.

    Але він пішов ди­ви­тись не на вівці, а поп­рос­ту­вав у са­док, пе­рей­шов че­рез го­род і сте­жеч­кою пішов ти­хою хо­дою до то­го місця, кот­ре бу­ло в да­ле­ко­му кут­ку ого­ро­ду, на ни­зині, за­сад­женій вер­ба­ми, за­рослій ди­ки­ми гру­ша­ми та ку­ща­ми ка­ли­ни. Про­ти то­го кут­ка ого­ро­ду, зе­ле­но­го, за­рос­ло­го та вог­ко­го, на улиці за ти­ном бу­ла руб­ле­на кри­ни­ця. Ко­ло кри­ниці сто­яли дві дуп­ли­насті вер­би. Над­вечір до цієї кри­ниці ви­хо­ди­ли мо­ло­диці та дівча­та по во­ду. Ро­ман уже не раз і не два ви­хо­див в той зе­ле­ний за­ку­ток ого­ро­ду і наг­ля­дав з-за ти­ну: він знав, ко­ли мо­ло­денька Со­ломія ви­хо­дить до кри­ниці по во­ду.

    Молодий па­ру­бок про­дер­ся крізь гу­ща­ви­ну, спер­ся на тин і ди­вив­ся на кри­ни­цю. Дівча­та по­ча­ли при­хо­ди­ти до кри­ниці од­на за дру­гою, на­би­ра­ли во­ди і, поз­до­ров­кав­шись з Ро­ма­ном, од­хо­ди­ли. Де­котрі зачіпа­ли йо­го, за­го­во­рю­ва­ли з ним; він об­зи­вав­ся до їх од­ним сло­вом, та й то зне­хо­тя, і все ждав Со­ломії. Чор­ня­ва та про­вор­на Со­ломія вже дав­ненько впа­ла йо­му в очі. Не­за­ба­ром прибігла з відра­ми і Со­ломія, ви­со­ченька, то­ненька, рівна ста­ном, дов­гоб­ра­за та смуг­ля­ва, з пиш­ни­ми, блис­ку­чи­ми, чи­ма­ли­ми чор­ни­ми очи­ма і ви­со­ки­ми тон­ки­ми бро­ва­ми. Очі й бро­ви в Со­ломії бу­ли такі чорні, що зак­ра­шу­ва­ли її смуг­ля­вий вид і са­ме ли­це зда­ва­ло­ся не­на­че білішим од тих блис­ку­чих очей та чор­них брів.

    Од гус­тих рум'янців на що­ках увесь її вид не­на­че пашів ог­нем. Щось пал­ке, га­ря­че бу­ло роз­ли­те в її очах і на її рум'яних що­ках. На го­лові в Со­ломії чер­воніли «кіснич­ки», які те­пер но­сять дівча­та. Кіснич­ки, пе­ре­виті пуч­ка­ми чер­во­ної та синьої вов­ни та за­по­лочі, об­ви­ва­ли її чор­но­во­ло­су го­ло­ву, не­на­че вінок. Ті чер­воні кіснич­ки ду­же прис­та­ва­ли до її смуг­ля­во­го ви­ду та до тем­них очей і над­да­ва­ли кра­си, а ви­разні очі не­на­че го­во­ри­ли, мов живі.

    Соломія прибігла до кри­ниці, вгляділа Ро­ма­на, ска­за­ла «доб­ри­вечір», в од­ну мить ви­тяг­ла відро во­ди і пос­та­ви­ла на цям­рині. Во­на лип­ну­ла очи­ма на Ро­ма­на. І на нього ніби впа­ла блис­кав­ка. Вхо­пи­ла во­на в ру­ки дру­ге відро. Відро спус­ка­лось на ко­ро­мислі в кри­ни­цю, а Со­ломія підве­ла го­ло­ву, вдру­ге блис­ну­ла очи­ма на Ро­ма­на і знов вту­пи­ла очі в кри­ни­цю. Ро­ман знов по­чув, що на йо­го ніби впа­ла блис­кав­ка, і по­чер­вонів. Той блиск га­ря­чих очей не­на­че об­си­пав йо­го жа­ром. Со­ломія приміти­ла, що на йо­го що­ках вис­ту­пи­ли легкі рум'янці.

    Роман мов­чав. Він був ти­хий на вда­чу, не­го­во­рю­чий і ду­же несміли­вий: ніко­ли він не зачіпав ні однієї дівчи­ни ні сло­ва­ми, ні жар­та­ми. Со­ломія бу­ла та­ка про­вор­на та сміли­ва, що ніко­го не ми­на­ла своїм язи­ком.

    - Романе, що ти там ро­биш в вер­бах? - по­ча­ла зачіпа­ти йо­го Со­ломія.

    - А що ж я роб­лю? Стою та див­люсь, - ти­хо обізвав­ся Ро­ман і осміхнув­ся якось по-ди­тячій.

    - На що ж то ти ди­виш­ся? На кри­ни­цю чи на мої відра?

    - Дивлюся і на кри­ни­цю, і на відра: див­люсь, бо очі маю, - знов обізвав­ся Ро­ман і засміявся.

    Соломії, оче­ви­дяч­ки, спо­до­ба­ло­ся, що Ро­ман наг­ля­дає на неї з сад­ка. Во­на вже не раз приміти­ла йо­го за ти­ном, ви­хо­дя­чи до кри­ниці по во­ду, але ще на­пев­но не зна­ла, на ко­го то він ви­зи­рає з-за кущів, хоч тро­хи до­га­ду­ва­лась, що він наг­ля­дає за нею.

    Тим ча­сом до кри­ниці вибігли ще дві дівчи­ни, Со­ломіїні сусіди й при­ятельки. Во­ни пос­та­ви­ли відра ко­ло кри­ниці і по­ча­ли ба­ла­ка­ти з Со­ломією, за­був­ши і про свої відра, і про свою ро­бо­ту до­ма. Ро­ма­нові бу­ло ніяко­во сто­яти ко­ло ти­ну і ди­ви­тись на дівчат. Він одійшов од ти­ну і по­чав ни­ка­ти попід вер­ба­ми та поміж ку­ща­ми ка­ли­ни, роз­гор­тав кущі чор­ної смо­ро­ди­ни, ніби шу­кав стиг­лих ягід.

    - Романе? Чо­го ти там шу­каєш в траві? Що ти там за­гу­бив? - знов гук­ну­ла на йо­го Со­ломія.

    - Шукаю су­ниць!

    - Романе! Мо­же, ти зби­раєш зілля на ча­ри? Ото ціка­во зна­ти, ко­го ти хо­чеш при­ча­ру­ва­ти отим зіллям, - зачіпа­ла хлоп­ця Со­ломія.

    - Хіба я зна­хур, щоб ко­гось ча­ру­вав зіллям? - обізвав­ся Ро­ман. І з ти­ми сло­ва­ми він ки­нув нар­ва­те зілля до­до­лу, прис­ту­пив до ти­ну і знов спер­ся об хво­рост ліктем, пок­лав­ши свою яс­но­во­ло­су го­ло­ву на до­ло­ню. Він став сміливіший.

    - Романе! Чом ти ніко­ли не ви­хо­диш до нас гу­ля­ти на ули­цю? - спи­та­ла Со­ломія.


    - Тим, що не хо­чу. Я не люб­лю гур­ту, не люб­лю й гу­ля­ти в гурті.

    - А як же йо­го гу­ля­ти не в гурті? - ска­за­ла Со­ломія і за­ре­го­та­лась го­лос­но та дрібно на всю ули­цю. Її білі, дрібні та рівні зу­би заб­ли­ща­ли, як два ра­зоч­ки біло­го на­мис­та. Ро­ман за­ди­вив­ся на ті дрібні білі зу­би, і чо­гось йо­му за­ба­жа­лось, щоб Со­ломія сміялась та ре­го­та­лась дов­го, щоб блис­ну­ли ще хоч раз ті зуб­ки, рівні та білі.

    - Може, ти сам і в хре­щи­ка граєш отам під вер­ба­ми? - жар­ту­ва­ла Со­ломія і все сміялась, аж за­ли­ва­лась.

    - А чом же! як ча­сом при­па­де охо­та, то й бігаю в хре­щи­ка попід вер­ба­ми од кут­ка го­ро­ду до кут­ка, - ска­зав Ро­ман, підніма­ючи са­мо­го се­бе на сміх, щоб сміши­ти Со­ломію: йо­му хотілось, щоб во­на ре­го­та­лась і блис­ка­ла зу­ба­ми та очи­ма.

    - Бігаєш попід ти­ном од кут­ка до кут­ка? Ха-ха-ха! Я й не зна­ла, що хлопці гра­ють в та­ко­го хре­щи­ка, - сміялась Со­ломія, і од­ляс­ки її срібляс­то­го ре­го­ту аж лу­ною йшли попід вер­ба­ми.

    Роман слу­хав той ве­се­лий регіт, не­на­че ве­се­лу пісню; він і собі ти­хо засміявся. Со­ломіїн ве­се­лий сміх не­на­че дра­ту­вав йо­го й ве­се­лив.

    Одна дівчи­на, Ма­ру­ся, зга­да­ла про свої відра. Во­на наб­ра­ла во­ди з кри­ниці і пос­та­ви­ла відра на цям­ри­ни. Тре­тя дівчи­на і собі ки­ну­лась бра­ти во­ду і пос­та­ви­ла відра ко­ло кри­ниці. Од­на­че усі дівча­та й гад­ки не ма­ли йти до­до­му. Відра сто­яли, й дівча­та сто­яли ко­ло кри­ниці з ко­ро­мис­ла­ми в ру­ках. Ро­ман не ос­ту­пив­ся од ти­ну і все ди­вив­ся на дівчат. Кожній дівчині хотілось по­ба­ла­ка­ти і з Ро­ма­ном, і з при­ятелька­ми.

    - Але чо­го ж це ми стоїмо та бай­ди­ки б'ємо? - обізва­ла­ся Ма­ру­ся. - Ме­не ма­ти жде: в нас же не­ма в діжці во­ди ані кра­пельки.

    - Та постій тро­хи! Ма­ти підож­де, а ми по­ба­ла­каємо, - обізва­лась Со­ломія.

    - Ой, бо­юся, щоб ма­ти не сер­ди­лись. Ко­ли б на ме­не виг­ля­да­ли з-за ти­ну чорні очі та ще й під чор­ни­ми бро­ва­ми, то я б іще тро­хи пос­то­яла, - ска­за­ла Ма­ру­ся, зир­нув­ши на Ро­ма­на ско­са і осміхнув­шись.

    - Ото яка ве­ред­ли­ва! - обізвав­ся Ро­ман. - Мо­же, й тобі, Со­ломіє, хо­четься, щоб і на те­бе з-за ти­ну виг­ля­да­ли чорні очі та ще й під чор­ни­ми бро­ва­ми? - насмілив­ся обізва­тись Ро­ман.

    - Мені? Не ска­жу! Не­хай кор­тить. Як вий­деш на ули­цю, то я тобі там ска­жу, а тут не ска­жу, - про­мо­ви­ла Со­ломія.

    Маруся по­ча­ла бра­ти відра на ко­ро­мис­ло. Во­на не встиг­ла на­че­пи­ти на ко­ро­мис­ло дру­го­го відра, а Со­ломія про­вор­но вхо­пи­ла Ма­ру­си­не відро і ви­ли­ла з йо­го во­ду в кри­ни­цю. Знов ве­се­лий регіт за­лу­нав попід вер­ба­ми.

    - Соломіє! ти чортз­на-що ро­биш: ллєш во­ду в кри­ни­цю, не­на­че в кри­ниці во­ди ма­ло й без то­го, - ска­за­ла Ма­ру­ся.

    - А справді я ллю во­ду в во­ду. Луч­че пол­лю су­хий тин: мо­же, ви­рос­те, - ска­за­ла Со­ломія і з ти­ми сло­ва­ми вхо­пи­ла відро, кот­ре сто­яло ко­ло кри­ниці, і ви­ли­ла во­ду на тин, прос­то до Ро­ма­на; потім наб­ра­ла во­ди з дру­го­го відра повні при­горщі і хлюп­ну­ла на Ро­ма­на. Ро­ман по­дав­ся за кущі. Со­ломія вхо­пи­ла відро в ру­ки, прибігла до ти­ну і по­ча­ла бриз­ка­ти во­дою на кущ, де сто­яв Ро­ман. Він схо­вав­ся далі за ка­ли­ну.

    Дівчата підня­ли регіт на всю ули­цю. Со­ломія, в'юнка та про­вор­на, як дзиґа, біга­ла та кру­ти­лась ко­ло кри­ниці, вхо­пи­ла з цям­ри­ни своє відро з во­дою, знов побігла до ти­ну і бриз­ка­ла на кущ ка­ли­ни. Ро­ман втік далі в кущі і там схо­вав­ся.

    - Оце здуріла зовсім сьогодні! - кри­ча­ла Ма­ру­ся. - Ко­ли так, то й я не дам тобі наб­ра­ти во­ди.

    І Ма­ру­ся вхо­пи­ла Со­ломіїне відро і ви­ли­ла во­ду в кри­ни­цю. Ро­ман знов вий­шов по­ти­хеньку з кущів, прис­ту­пив до ти­ну і знов спокійно спер­ся об тин, пок­лав­ши свою ку­че­ря­ву го­ло­ву на до­ло­ню. Со­ломії зда­ло­ся, що з'за лісу, з-за зе­ле­но­го са­ду ніби зійшов пов­ний, пиш­ний місяць і гля­нув на зем­лю, гля­нув прос­то на неї і об­си­пав її ти­хим, яс­ним світом, їй ста­ло на душі радісно, ве­се­ло. Во­на ре­го­та­лась, пус­ту­ва­ла, жар­ту­ва­ла. Ма­ру­ся ви­тяг­ла во­ду з кри­ниці дру­гий раз. Со­ломія знов ки­ну­лась до відер і хотіла ви­ли­ти во­ду в кри­ни­цю, її тонкі, довгі пальці, вузькі до­лоні вче­пи­лись п'явка­ми в дуж­ку. Ма­ру­ся ки­ну­лась ви­ри­ва­ти своє відро з її рук. Підняв­ся регіт, га­лас. Ро­ман ре­го­тав­ся, сто­ячи за ти­ном.

    До кри­ниці надійшла мо­ло­ди­ця, вже не­мо­ло­да й по­важ­на. Во­на поз­до­ров­ка­лась з дівча­та­ми. Дівча­та за­мовк­ли і пе­рес­та­ли ре­го­та­тись. Во­ни спокійненько по­на­би­ра­ли во­ди в відра і по­ма­леньку пішли до­до­му слідком за мо­ло­ди­цею.

    Соломія втих­ла, але ве­селість пташ­кою гра­ла в її душі. Їй хотілось біга­ти, гра­тись, співа­ти. Во­на ще раз ог­ля­ну­лась до кри­ниці. Ро­ман все сто­яв під ку­ща­ми, спер­шись на тин, і ди­вив­ся на од­хо­дя­чих дівчат. Со­ломії чо­гось при­па­ла охо­та співа­ти пісню про міся­ця-міся­ченька. Ро­ма­но­ве яс­не ви­со­ке чо­ло, Ро­ма­нові ясні, тихі очі чо­гось на­во­ди­ли на неї дум­ку про яс­ний місяць, про ти­хий вечір, про співи на улиці. «Ой міся­цю-міся­ченьку, і ти, яс­на зо­ре!» - за­ве­ла во­на го­лос­но пісню і ще раз озир­ну­лась на Ро­ма­на. Дівча­та прис­та­ли до Со­ломії і собі заспіва­ли. А Ро­ман все сто­яв та ми­лу­вав­ся зда­ле­ки Со­ломією, до­ки во­на не схо­ва­лась десь за вер­ба­ми в вузькій улиці.

    Він ще пос­то­яв тро­хи, за­ду­мав­шись та пог­ля­да­ючи на кри­ни­цю, на роз­ли­ту та розх­лю­па­ну во­ду кру­гом кри­ниці, і не­на­че й те­пер ба­чив там Со­ломію. А її чорні очі, а білі зуб­ки все не­на­че блис­ка­ли пе­ред йо­го очи­ма; а ве­се­лий регіт все ще лу­нав в йо­го ву­хах, не­на­че десь да­ле­ко в сад­ку дзвенів срібний дзво­ник.

    Роман зітхнув важ­ко-тяж­ко, по­вер­нув­ся і пішов попід вер­ба­ми. Задз­во­ни­ли до церк­ви. Гук дзво­на рознісся під вер­ба­ми, про­ни­зав гус­те гілля і лив­ся в чис­то­му повітрі. А Ро­ма­нові все вчу­ва­лось, ніби він чує в то­му дри­жа­чо­му гу­кові ве­се­лий Со­ломіїн сміх та регіт. Він увійшов в гу­ща­ви­ну, в тінь і вту­пив очі в зе­ле­ну тра­ву, а пе­ред ним в густій сутіні все не­на­че блис­ка­ли ог­нясті очі, блис­ка­ли білі зуб­ки, як дов­го ще блис­ка­ють ог­нясті пля­ми в зап­лю­ще­них очах, ко­ли ча­сом гля­неш на за­хо­дя­чий півкруг сон­ця, кот­ре за­ко­чується за ліс, чер­во­не, як жар.

    «Як во­на ме­не при­ча­ру­ва­ла! Як во­на ме­не при­гор­ну­ла до се­бе ти­ми очи­ма, тим своїм сміхом!» -ду­мав Ро­ман, вер­та­ючись до ха­ти че­рез ого­род, че­рез са­док.

    В са­ду, в густій тіні, він за­ду­мав­ся і знов спус­тив очі до­до­лу, вту­пив в зе­ле­ну тра­ву. І зно­ву в йо­го очах блис­ну­ли ог­няс­тою блис­кав­кою двоє чор­них очей, блис­ну­ли ніби два раз­ки біло­го блис­ку­чо­го на­мис­та.

    «Ой очі, очі! не бу­ду я те­пер че­рез вас спа­ти ні вдень, ні вночі», - по­ду­мав Ро­ман, пе­ре­хо­дя­чи че­рез виш­не­вий са­док.

    Мати вий­шла з ха­ти, сто­яла на по­розі і зир­ну­ла на подвір'я. Овеч­ки й яг­ня­та ни­ка­ли по дворі. Во­на шу­ка­ла очи­ма Ро­ма­на, а йо­го нігде не бу­ло вид­ко.

    - Що це ста­ло­ся з Ро­ма­ном? Десь дляється, а ове­чок не заг­нав. Він же та­кий ха­зяй­но­ви­тий, ро­бить діло без за­га­ду. А це… Де це він? Що це з ним сьогодні ста­ло­ся?.. Ро­ма­не! піди та по­за­га­няй овеч­ки, бо Насті ніко­ли: не­ма во­ди в діжці. Во­на побіжить до кри­ниці по во­ду, - ска­за­ла ма­ти, вглядівші си­на в сад­ку.

    Роман по­чув ма­те­рин го­лос і опам'ятав­ся. Він зне­хо­тя поп­лен­тав­ся в двір і по­чав за­га­ня­ти в хлів овеч­ки, котрі роз­си­па­лись по дворі і ха­па­ли зе­ле­ний шпо­риш попід ти­ном. Але не овеч­ки бу­ли йо­му в думці. Він їх за­га­няв в хлів, од­лу­чав яг­ня­та од ове­чок, а йо­го очі побігли слідком за Нас­тею, тією сте­жеч­кою, що ви­лась че­рез го­род до кри­ниці. Він знав, що Со­ломія знов прий­де по во­ду до кри­ниці, і йо­го ніби якась си­ла тяг­ла до кри­ниці, між вер­би, щоб гля­ну­ти на ті пе­кучі очі, щоб по­чу­ти той гуч­ний го­лос.

    «Ой, піду я знов під вер­би! Хоч іще раз гля­ну на ті очі, на ті бро­ви! Во­на знов прибіжить по во­ду. Ди­во, та й годі! І смуг­ля­ва з ли­ця, і не­на­че й не ду­же гар­на, а її очі не­на­че пе­чуть ме­не в са­ме сер­це!» - ду­мав Ро­ман, за­га­ня­ючи вівці та яг­ня­та.

    І він знов ти­хенькою хо­дою пішов че­рез са­док та че­рез ого­род, став під вер­ба­ми і гля­нув на кри­ни­цю. Над­ворі вже смер­ка­лось.

    Криниця бу­ла вкри­та гус­тою тінню. Скрізь бу­ло ти­хо. Ні од­на ду­ша вже не при­хо­ди­ла по во­ду до кри­ниці, і кри­ни­ця ніби од­по­чи­ва­ла од ро­бо­ти, затіне­на гус­ти­ми на­вис­ли­ми гілка­ми ста­рих верб. Ро­ман дов­го сто­яв, спер­шись на тин, і ду­му ду­мав, де б то по­ба­чи­тись із Со­ломією та по­ба­ла­ка­ти з нею на са­моті. Хо­ди­ти на ули­цю він не лю­бив, а ко­ли й хо­див, то гу­ляв не­дов­го. Спокійний та ти­хий на вда­чу, він не лю­бив гур­ту, не лю­бив кри­ку, шу­му та співів па­ру­боцьких та дівча­чих.

    «Я люб­лю її… Де б мені з нею по­ба­чи­тись, стріну­тись? Завт­ра я, мо­же, по­ба­чу її в церкві… Не піду співа­ти на хо­ри, ста­ну у пра­во­му прит­ворі на схо­дах, ко­ло две­рей. Звідтіль я та­ки десь по­ба­чу її. Ко­ли б хоч на­ди­ви­ти­ся зда­ле­ки на ті оче­ня­та!» - ду­мав Ро­ман, вер­та­ючись до ха­ти че­рез ого­род.

    - Романе! Ро­ма­не! а де ти? Йди вже ве­че­ря­ти, бо ма­ти сер­дяться, що ти десь зад­ляв­ся та за­га­яв­ся і не йдеш в ха­ту, - по­чув Ро­ман сест­рин го­лос.


    Він по­хап­цем пішов у ха­ту, сів за стіл ве­че­ря­ти. Але й ве­че­ря чо­гось зда­ва­лась йо­му нес­мач­на. Со­ломія не ви­хо­ди­ла в йо­го з дум­ки, не­на­че отут в хаті вертілась-кру­ти­лась пе­ред йо­го очи­ма.

    

II

    

    Вставши ра­ненько, Ро­ман приб­рав­ся в ви­ши­ва­ну со­роч­ку, в но­вий су­кон­ний синій жу­пан, підпе­ре­зав­ся чер­во­ним по­ясом, за­че­сав­ся, при­че­пу­рив­ся і пішов до церк­ви. Він став ко­ло пра­во­го прит­во­ра на східцях, звідкіль вид­но бу­ло усіх лю­дей, котрі вхо­ди­ли че­рез бра­му в цвин­тар. Ба­га­то при­хо­ди­ло дівчат, але між ни­ми Со­ломії не бу­ло.

    Роман пос­то­яв на схо­дах, а далі не втерпів і пішов кру­гом церк­ви, обійшов церк­ву і ки­нув очи­ма на ве­ли­ке стов­пи­ще дівчат, котрі сто­яли ко­ло дзвіниці, а де­котрі сиділи на траві попід виш­ня­ми. Церк­ва в селі Те­реш­ках бу­ла ста­ро­дав­ня й ма­ла. Лю­де не поміща­лись в церкві, і усі дівча­та й мо­лоді мо­ло­диці сто­яли над­ворі, ко­ло две­рей ба­бин­ця та ко­ло дзвіниці, або сіда­ли попід ли­па­ми, яб­лу­ня­ми та виш­ня­ми і ба­ла­ка­ли собі сти­ха, як на улиці.

    Роман по­ма­леньку прой­шов кру­гом ба­бин­ця, гля­нув на ряд­ки дівчат, оки­нув усіх оком і вглядів Со­ломію. Во­на сто­яла ря­дом з йо­го сест­рою Нас­тею та з Ма­ру­сею. Co­ломія уб­ра­лась, як до вінця, в синій су­кон­ний жу­пан, підпе­ре­за­лась ши­ро­ким чер­во­ним по­ясом, уб­ра­лась в квітки та в усі стрічки, наділа на­мис­то з ду­ка­ча­ми та хрес­та­ми. На га­ря­чо­му сонці во­на вся аж ся­ла. Ро­ман на хви­лин­ку спи­нив­ся і оки­нув її очи­ма. Ще ніко­ли не зда­ва­лась во­на йо­му та­кою гар­ною. Йо­му хотілось сто­яти і ди­ви­тись на неї, ди­ви­тись без­пе­рес­тан­ку. Але сто­яти дов­го пе­ред стов­пи­щем дівчат бу­ло ніяко­во. Він вер­нув­ся і знов став на схо­дах.

    Ще не встиг­ли в церкві поб­ла­гос­ло­ви­ти лю­дей, а дівча­та по­си­па­лись од­на за дру­гою ря­доч­ком з цвин­та­ря. Во­ни на од­ну мить спи­ни­лись про­ти две­рей прит­во­ру, на ході по­вер­та­лись до две­рей, хрес­ти­лись, кла­ня­лись і бігли до бра­ми. Ро­ман ог­ля­дав кож­ну дівчи­ну.

    Швидко потім дівча­та по­ча­ли бігти гур­том, як овеч­ки з че­ре­ди, не­на­че втіка­ли з цвин­та­ря. Ро­ман вглядів між ни­ми Со­ломію. Во­на йшла швид­ко, не­на­че бігла, на од­ну мить спи­ни­лась про­ти две­рей, пе­рех­рес­ти­лась, пок­ло­ни­лась і підве­ла очі. Очі впа­ли на Ро­ма­на. Ро­ман сти­ха осміхнув­ся. В Со­ломії очі ста­ли ве­селі. Во­на побігла до бра­ми, уб­ра­на в квітки, в стрічки, підпе­ре­за­на ши­ро­ким чер­во­ним шерс­тя­ним по­ясом з дов­ги­ми кінця­ми.

    Роман вглядів, як май­нув в брамі її чер­во­ний по­яс, вглядів, як во­на обер­ну­лась на­зад на самій брамі і знов блис­ну­ла до йо­го очи­ма, крут­ну­лась, побігла з при­гор­ка і ніби схо­ва­лась в на­товпі дівчат.

    Роман пішов навз­догінці за нею, щоб на­ди­ви­тись на неї хоч зда­ле­ки. Але дівча­та йшли так швид­ко, не­на­че їх хтось підга­няв зза­ду. Ро­ман зістав­ся да­ле­ко по­за­ду і тільки слідку­вав очи­ма за ши­ро­ким чер­во­ним по­ясом та ніби ло­вив очи­ма кінці чер­во­них стрічок на Со­ломіїних пле­чах.

    «Ой, пруд­ка ж та швид­ка, як во­да на бист­рині! Чи впіймаю те­бе, пруд­ка дівчи­но, чи, мо­же, вте­чеш од ме­не, як бист­ра во­да вес­ною в по­то­ку, що до­га­няєш очи­ма та й очи­ма не до­же­неш», - ду­мав Ро­ман, вер­та­ючись до­до­му.

    Поки ста­ра ма­ти доп­лен­та­лась до­до­му, про­вор­на Нас­тя вже роз­дяг­ла­ся, поздійма­ла з го­ло­ви стрічки та квітки і схо­ва­ла в скри­ню. Прий­шов і Ро­ман. Ма­ти за­га­да­ла дочці по­да­ва­ти обід.

    - Ну та й Со­ломія ле­пет­ли­ва бу­ла сьогодні в церкві! - обізва­лась Нас­тя, по­ра­ючись ко­ло печі. - Ста­ла ко­ло ме­не та цілісіньку служ­бу го­во­ри­ла до ме­не. Ій-бо­гу, не да­ла мені й мо­ли­тись! Я на­си­лу двічі-тричі встиг­ла пе­рех­рес­ти­тись. Та все ог­ля­дається, та кру­титься, та по­вер­тається то сю­ди, то ту­ди: ніяк не встоїть на од­но­му місці.

    - Ото гар­но! А ти б, доч­ко, ос­ту­пи­лась од неї та ста­ла деінде. Де ж та­ки ба­ла­ка­ти, ко­ли служ­ба бо­жа йде, - нав­ча­ла ста­ра Зінька.

    - Цікаво зна­ти, про що ж то го­во­ри­ла тобі Со­ломія, - обізвав­ся Ро­ман, кра­ючи хліб та скла­да­ючи скиб­ки на од­ну ку­пу се­ред сто­ла.

    - Та все ж про те­бе! Чо­гось ти не­на­че на­вис сьогодні їй на язик, - ска­за­ла Нас­тя, - все роз­пи­тує та й роз­пи­тує про те­бе. Не да­ла мені й бо­гу по­мо­ли­тись га­разд.

    - Що ж во­на го­во­ри­ла про ме­не? - спи­тав Ро­ман.

    - Та все ж роз­пи­ту­ва­ла, де ти гу­ляєш в неділю… - по­ча­ла Нас­тя та й не до­ка­за­ла. Во­на гля­ну­ла ско­са на матір і за­мовк­ла. Оче­ви­дяч­ки, їй ніяко­во бу­ло го­во­ри­ти про ту роз­мо­ву з Со­ломією при ма­тері.

    Мати зир­ну­ла очи­ма на Ро­ма­на. В Ро­ма­на очі аж світи­лись од ве­се­лості.

    «Чепляється до мо­го Ро­ма­на…» - по­ду­ма­ла Зінька, сіда­ючи за стіл, але про Со­ломію й сло­ва не про­мо­ви­ла.

    Ще ніко­ли Ро­ман не був та­кий ве­се­лий, як то­го дня за обідом. Він все го­во­рив та сміявся з дівчат, що во­ни, не дос­то­яв­ши до кінця служ­би, бігли з цвин­та­ря, не­на­че овеч­ки біжать вве­чері з че­ре­ди. Ма­ти слу­ха­ла й сміялась та ми­лу­ва­лась си­ном. Во­на ні од­но­го си­на не лю­би­ла так, як лю­би­ла Ро­ма­на. Він був ти­хий та слух­ня­ний ще змал­ку, слу­хав ма­тері й те­пер. Ста­ра Зінька бу­ла ду­же бо­гомільна, що­неділі хо­ди­ла до церк­ви та мо­ли­лась бо­гу: і Ро­ман вдав­ся в матір, був ду­же бо­гомільний. Ро­ман лю­бив мо­ли­тись бо­гу, лю­бив чи­та­ти книж­ки, а най­більше цер­ковні, хоч їх ма­ло й ро­зумів. У неділю він сідав по обіді за стіл, роз­гор­тав кни­жеч­ки «житій свя­тих», котрі діста­вав в цер­ковній школі, і чи­тав їх го­лос­но. Ста­ра Зінька слу­ха­ла, але нічо­го не ро­зуміла з ве­ли­ко­руської та цер­ков­ної мо­ви, кот­ри­ми бу­ли на­пи­сані ті житія. Син тов­ма­чив старій ма­тері, оповіда­ючи на­пи­са­не в тих книж­ках своєю ук­раїнською мо­вою, і тільки ці йо­го оповідан­ня й ро­зуміла доб­ре ста­ра Зінька.

    По обіді Нас­тя зібра­ла з сто­ла мис­ки та лож­ки. Ро­ман одіклав на стіл не­док­ра­яний ок­раєць хліба, згор­нув у ска­терть ок­руш­ки од ски­бок та криш­ки, виніс надвір і вит­ру­сив ку­рям. Зас­те­лив­ши стіл чис­тою ска­тер­кою, - він дістав з по­лиці но­веньку кни­жеч­ку «житій», сів за стіл і по­чав своїм зви­чаєм го­лос­но чи­та­ти. Нас­тя ми­ла лож­ки і не слу­ха­ла то­го чи­тан­ня: во­на нічогісінько не тя­ми­ла з то­го, що чи­тав Ро­ман. Ста­ра Зінька сил­ку­ва­лась слу­ха­ти, си­дя­чи на по­лу, але пе­ре­го­дя, не втя­мив­ши нічо­го, ста­ла позіха­ти та все хрес­ти­ла ро­та. Ро­ман чи­тав книж­ку, але йо­го дум­ки літа­ли да­ле­ко од тих пущів, од то­го мо­нас­ти­ря, де спа­сав­ся свя­тий, про кот­ро­го чи­тав Ро­ман. Все це чо­гось не при­па­да­ло йо­му цього дня до впо­до­би. Він позіхнув з усієї си­ли, пок­лав книж­ку на по­ли­цю і дістав звідтіль Шев­чен­ко­ву «Ка­те­ри­ну». Цю книж­ку Ро­ман ку­пив в од­но­го ко­ро­бей­ни­ка в містеч­ку. Вже він про­чи­тав її тричі, але й те­пер чет­вер­тий раз він чи­тав її не­на­че впер­ше. І ніко­ли ще Ка­те­ри­на не при­па­да­ла йо­му так до впо­до­би. Ко­хан­ня мо­ло­дої Ка­те­ри­ни роз­буд­жу­ва­ло в йо­му ду­ми, на­га­ду­ва­ло йо­му про Со­ломію і ду­же три­во­жи­ло сер­це. Нас­тя слу­ха­ла й лож­ки ми­ти пе­рес­та­ла.

    - Сину! по­кинь чи­та­ти оту книж­ку, - обізва­ла­ся ста­ра, - це не бо­жа книж­ка. Ет!.. Ні се ні те!

    Але ста­ра про­ти волі слу­ха­ла ту книж­ку і вис­лу­ха­ла її до кінця. В хаті сто­яла ду­хо­та. Старій Зіньці схотіло­ся спа­ти. В неї зли­па­лись очі.

    - Піду я на причілок та тро­хи од­по­чи­ну, - ска­за­ла Зінька.

    - А я, ма­мо, побіжу гу­ля­ти до дівчат. Пустіть ме­не, ма­мо! - про­си­ла­ся Нас­тя.

    - До ко­го ж ти хо­чеш йти на гу­лян­ку? - спи­та­ла ма­ти.

    - До Со­ломії. Во­на йе­не сьогодні зап­ро­шу­ва­ла до се­бе: забіжу й до Ма­русі та й її візьму з со­бою.

    Стара ма­ти не втерпіла і навіщось аж гу­ба­ми цмак­ну­ла.

    - Чого тобі йти до тієї Со­ломії? Іди луч­че до Ма­русі, - ска­за­ла ма­ти. - А то чо­го так? - спи­та­ла доч­ка.

    - Ет… Со­ломія - дзиґа. Пус­та дівка, - ска­за­ла ма­ти, ви­хо­дя­чи з ха­ти. Ро­ман гля­нув на матір і за­ду­мав­ся. Йо­му бу­ло не до сма­ку, що ма­ти гу­ди­ла Со­ломію.

    - Чим же во­на пус­та дівка? - спи­тав Ро­ман не­на­че сам у се­бе.

    - Мабуть, тим во­на здається ма­тері пус­тою, що про­вор­на, та все пус­тує, та кру­титься, мов та дзиґа, - обізва­лась Нас­тя.

    - А як про­вор­на, то хіба це по­га­но? - ска­зав Ро­ман до Насті.

    - По-моєму, то це зовсім не по­га­но.

    - А по-моєму, то навіть гар­но, що дівчи­на про­вор­на, - ска­зав Ро­ман, - хіба ж во­но гар­но, як дівка стоїть, мов пень, а хо­дить, не­на­че сту­па про­со тов­че. Я люб­лю про­вор­них, жва­вих дівчат, та­ких, як Со­ломія.

    - І я люб­лю Со­ломію, - до­да­ла Нас­тя, - гос­по­ди. яка про­вор­на та ве­се­ла! і на­го­во­рить, і на­ка­же, і на­ще­бе­че, і наспіває тобі повні ву­ха! Мені з нею і по­ба­ла­ка­ти, й по­гу­ля­ти ве­се­ло. Ве­селішої за неї дівчи­ни не­ма на всі Те­реш­ки.

    Настя та­ки не пос­лу­ха­ла ма­тері: по­мив­ши лож­ки та приб­рав­шись, во­на забігла до Ма­русі, а з Ма­ру­сею вкупі пішла до Со­ломії і вже над­вечір вер­ну­лась до­до­му.


    Надходив вечір. Ста­ра ма­ти знов приміти­ла, що вівці ни­ка­ють по дворі, не­заг­наті в свій час, і навіть во­ли сто­ять не­на­поєні. А Ро­ман десь зно­ву зслиз.

    - Де це Ро­ман? - спи­та­ла ма­ти в Насті.

    - Десь пішов че­рез ого­род до кри­ниці, - ска­за­ла Нас­тя, - там же Со­ломія во­ду бе­ре з кри­ниці.

    - Оце на­вис­ла йо­му на очі ота Со­ломія! Зовсім од­бив­ся па­ру­бок од ро­бо­ти, - ска­за­ла спе­ре­сер­дя ма­ти.

    А Ро­ман знов став за ти­ном під вер­ба­ми, діждав­ся, по­ки Со­ломія вий­шла по во­ду, знов по­ба­ла­кав з нею, на­ди­вив­ся на її блис­кучі очі. Со­ломія до­ко­ря­ла йо­му, чо­му він не ви­хо­дить на ули­цю гу­ля­ти. Ро­ман обіцяв вий­ти на ули­цю то­го-та­ки ве­чо­ра.

    - Побачимо, як то ти вий­деш на ули­цю. Те­бе, ма­буть, ма­ти не пус­кає на ули­цю, як не пус­кає во­на й Насті, - ска­за­ла йо­му Со­ломія.

    - Парубки не пи­та­ються в ма­терів, як на ули­цю йдуть, - обізвав­ся з-за ти­ну зобідже­ний смішка­ми Ро­ман.

    Настав вечір, ти­хий, теп­лий та по­го­жий. Ро­ман не втерпів; надів жу­пан і пішов на ули­цю, прос­ту­ючи че­рез су­купні ого­ро­ди по­над са­мим бе­ре­гом річеч­ки Рас­та­виці. В бе­резі бу­ло чу­ти, як співа­ли на улиці дівча­та десь да­ле­ко-да­ле­ко, не­на­че за лісом. Ро­ман ішов на той гук швид­ко, по­хап­цем, аж сам собі ди­ву­вав­ся, чо­го це він так поспішає та ха­пається, не­на­че до якої ро­бо­ти. Поспіша­ючи, він за­гу­бив стеж­ку, кот­ра ви­ла­ся й кру­ти­ла­ся поміж ку­ща­ми вер­бо­ло­зу, ка­ли­ни та смо­ро­ди­ни. Він пішов прос­то че­рез ого­ро­ди, навп­рос­тець. Дівча­ча пісня ма­ни­ла йо­го, як ма­нить ме­те­ли­ка квітка. Гук пісні бу­ло чу­ти все ближ­че та ближ­че. Ро­ман йшов навс­ко­си че­рез го­ро­ди, поміж со­няш­ни­ка­ми та ку­ку­руд­зою. Со­няш­ни­ки гну­лись, ку­ку­руд­за аж тріша­ла під йо­го но­га­ми. Він дійшов до ти­ну. За ти­ном під вер­ба­ми сиділа юр­ба дівчат. Хлопці сто­яли ко­ло їх і ба­ла­ка­ли та жар­ту­ва­ли з ни­ми. Нес­подіва­но за ти­ном за­ше­лестіли со­няш­ни­ки та гар­бу­зин­ня, затріща­ла ку­ку­руд­за. Дівча­та за­мовк­ли й жах­ну­лись.

    - Ой, со­ба­ка за ти­ном! - крик­ну­ла од­на дівчи­на.

    - Ой ли­шеч­ко! мо­же, ще й ска­же­на, - засміявся один па­ру­бок.

    - Ой дівча­та! вовк за ти­ном! їй-бо­гу, вовк, бо бли­щить очи­ма, - за­го­монів який­сь па­ру­бок.

    Дівчата крик­ну­ли, рап­то­во схо­пи­ли­ся з місця і одбігли од ти­ну.

    - Де там взяв­ся б той вовк? Чортз­на-що ви­га­ду­ють! Вов­ки си­дять у лісі, а на ули­цю не хо­дять, - обізва­лась Со­ломія.

    Соломія до­га­да­лась, який то був вовк: во­на сміли­во побігла до ти­ну, до то­го місця, де бу­ло чу­ти ше­лест со­няш­ників.

    За ти­ном сто­яв Ро­ман. Йо­го тем­на пос­тать яс­но оз­на­чу­ва­лась про­ти жов­то­га­ря­чо­го не­ба на за­ході, не­на­че бу­ла на­мальова­на чор­ною фар­бою. Ро­ман впізнав Со­ломію.

    - То ти, Ро­ма­не? - спи­та­ла сти­ха Со­ломія.

    - Атож! - так са­мо ти­хо обізвав­ся Ро­ман з-за со­няш­ників. - Хо­ди, Со­ломіє, ближ­че та по­ба­ла­каємо тро­хи.

    - Перелазь че­рез тин та йди до гур­ту! - ска­за­ла Со­ломія.

    - Не хо­чу: я не люб­лю гур­ту.

    - Та йди-бо до нас! Як­би те­бе хто підса­див з то­го бо­ку, то, мо­же, б ти й пе­реліз, - сміялась Со­ломія.

    Вона прис­ту­пи­ла до ти­ну і взя­ла­ся за кілок. Го­ло­ва в неї бу­ла заквітча­на м'ятою та жов­ти­ми гвоз­ди­ка­ми. Дух прив'ялої м’яти розійшов­ся в свіжо­му повітрі. Ти­хий світ од за­хо­ду па­дав на Со­ломіїн вид. Ро­ман уг­лядів в тем­ряві жов­то­га­рячі гвоз­ди­ки, котрі вінком лисніли кру­гом її го­ло­ви, а під гвоз­ди­ка­ми чорніли її бро­ви, бли­ща­ли очі.

    - Романе! чо­го ти тро­хи не що­ве­чо­ра стоїш за ти­ном під вер­ба­ми, як я бе­ру во­ду з кри­ниці? - спи­та­ла в йо­го Со­ломія.

    - Тим, що те­бе люб­лю, - ти­хо обізвав­ся Ро­ман.

    - Невже? - ска­за­ла Со­ломія і за­ре­го­та­лась.

    - Чого ж це ти смієшся? Хіба я смішний? Хоч я не маю чор­них брів, але все-та­ки те­бе люб­лю. Я знаю, що дівча­та люб­лять чорні бро­ви. Але де ж я їх візьму, ко­ли я та­кий вже на світ на­ро­див­ся?

    - То на­мас­ти са­жею, то й бу­деш ма­ти чорні бро­ви, - ска­за­ла Со­ломія, і знов її дрібний регіт аж за­лу­нав попід вер­ба­ми.

    Роман і собі сти­ха осміхнувсь. Со­ло­мин ве­се­лий регіт драж­нив йо­го.

    - Для те­бе, Со­ломіє, я б ла­ден по­чор­ни­ти свої бро­ви.

    - Непотрібно: я й так те­бе люб­лю, і без чор­них брів.

    - Невже! - аж крик­нув Ро­ман.

    - Атож! Ад­жеж місяць бу­ває яс­ний; а який він пиш­ний! - ска­за­ла Со­ломія. - Та пе­ре­лазь-бо до нас; ти, гор­дий си­ну гор­дої ма­тері! Нев­же ти хо­чеш, щоб дівча­та до те­бе пе­ре­ла­зи­ли че­рез тин?

    - До те­бе пе­релізу, ро­зум­но­го батька ро­зум­на доч­ко, і більш ні до ко­го: ча­руєш ти ме­не своїми чор­ни­ми очи­ма.

    Соломія засміялась од тих слів, як ча­сом сміються лю­де од ве­ли­ко­го щас­тя. Во­на од­хи­ли­ла го­ло­ву на­зад. Чорні бро­ви за­лисніли про­ти яс­но­го ро­же­во­го не­ба. Ро­ман прос­тяг ру­ки че­рез тин, вхо­пив Со­ломію за шию і при­гор­нув її го­ло­ву до своєї що­ки. За­пах­ла прим'ята м'ята та гвоз­ди­ки. Со­ломіїне га­ря­че ли­це аж пашіло. Ро­ман по­чув, що на йо­го ли­це не­на­че повіяло ог­нем. Він об­няв Со­ломію і тричі поцілу­вав. Со­ломія вип­ру­ча­лась і од­хи­ли­лась од ти­ну.

    - Впекла ти ме­не своїми га­ря­чи­ми ус­та­ми, дівчи­но чор­ноб­ри­ва: без те­бе я не мо­жу жи­ти, без те­бе мені й сон­це не світи­ти­ме, без те­бе мені й вік бу­де не­ми­лий. Прис­ту­пи-бо ближ­че до ме­не! Чо­го ти од­хи­ляєшся?

    Соломія одс­ко­чи­ла од ти­ну. Ро­ман не втерпів; йо­го ніби якась си­ла по­тяг­ла до Со­ломії. Він вхо­пив­ся ру­ка­ми за кілки і пе­рес­ко­чив че­рез тин. Тин хрус­нув, два со­няш­ни­ки зла­ма­лись і пе­рег­ну­лись до землі своїми важ­ки­ми го­ло­ва­ми. Ро­ман прис­ту­пив до Со­ломії і взяв її за стан. І дов­го во­ни сто­яли вдвох і не чу­ли, як дівча­та співа­ли пісень. Ро­ман за­був­ся, що прий­шов на ули­цю на ча­со­чок, щоб тільки по­чу­ти Со­ломіїн го­лос та регіт.

    - Твій го­лос, твій сміх я слу­хав би цілий вік. та й то, здається, не нас­лу­хав­ся б, - ска­зав Ро­ман.

    - Коли ж твоя ма­ти не до­пус­тить те­бе до то­го, щоб ти слу­хав мій го­лос цілий вік, - смут­но обізва­лась Со­ломія.

    - Моя ма­ти ду­же ро­зум­на лю­ди­на і не вчи­нить нічо­го та­ко­го, що бу­ло б не до ла­ду. Ти, Со­ломіє, не знаєш моєї ма­тері.

    - Може, й не знаю, але моя ма­ти знає… Я де­що чу­ла з її роз­мо­ви, - обізва­лась Со­ломія, потім за­мовк­ла й за­ду­ма­лась.

    - Романе! а чо­го ти так дов­го за­ба­ла­кав­ся з Co­ломією? - гук­нув з гур­ту Де­нис Од­но­су­мен­ко. - Ма­буть, вже час до­до­му. Я вже вер­та­юсь. Ходім ра­зом.

    - Як ходім, то й ходім, бо вже пізня до­ба, - обізвав­ся Ро­ман. - Про­щай, Со­ломіє!

    - Прощай, Ро­ма­не! А чи бу­деш те­пер частіше ви­хо­ди­ти до нас гу­ля­ти на ули­цю?

    - Хоч і що­ве­чо­ра, аби тільки ти ви­хо­ди­ла. А ко­ли ти не вий­деш, то для ме­не й зорі не світи­ти­муть. Про­щай, Со­ломіє! Доб­раніч тобі!

    Роман пішов з Де­ни­сом че­рез вигін. Чор­на ніч вже вкри­ла зем­лю. Вигін чорнів, не­на­че по­ора­не по­ле, а не­бо на за­ході ще тро­хи жевріло і про­лис­ку­ва­лось наскрізь, не­на­че за се­лом за го­ра­ми десь дотліва­ла по­же­жа.

    Денис уже був не­мо­ло­дий па­ру­бок, та­кий, як Ро­ман. Він од­бу­вав військо­ву по­винність, і йо­го пус­ти­ли на строк до­до­му. Він вчив­ся в школі ра­зом з Ро­ма­ном і при­яте­лю­вав з ним ще змал­ку, хоч на вда­чу був зовсім не схо­жий на Ро­ма­на. Де­нис був жва­вий, про­вор­ний; па­ру­бок з йо­го вий­шов кру­тий на вда­чу, за­пек­лий, не­покірли­вий і нес­лух­ня­ний. Він не міг ні в ко­го ви­бу­ти й півро­ку на службі, бо не лю­бив по­ко­ря­тись; навіть не все слу­хав сво­го батька, а про матір і ву­хом не вів. Де­нис час­то сміявся з Ро­ма­на, що він слу­хає ма­тері, усе хо­дить до церк­ви, співає й чи­тає на кри­ласі, не їсть ско­ром­но­го в піст. Ще як во­ни обид­ва вчи­лись в цер­ковній школі, ба­тюш­ка да­вав їм чи­та­ти єван­гелію та усякі цер­ковні книж­ки і потім велів роз­ка­зу­ва­ти про те, що во­ни про­чи­та­ли. Ро­ман зра­зу прис­тав ду­шею до тих кни­жок, лю­бив їх чи­та­ти і док­лад­но роз­ка­зу­вав потім у школі те, про що чи­тав.

    Денис брав книж­ки од ба­тюш­ки, з не­охо­тою чи­тав п’яте че­рез де­ся­те і не міг з тям­ком роз­ка­за­ти те, що зав­да­вав йо­му ба­тюш­ка. До тих кни­жок не ле­жа­ло в Де­ни­са сер­це. Ба­тюш­ка розгнівав­ся на Де­ни­са і пе­рес­тав йо­му да­ва­ти книж­ки.

    - А що, Ро­ма­не? на­вис­ла тобі на очі Со­ломія… Во­се­ни бу­деш ме­не в бо­яри про­си­ти, - ска­зав Де­нис.

    - Може, й справді во­се­ни бу­ду про­си­ти. Час би вже й мені оже­ни­тись. Вже дов­го я од­тя­гав­ся; вже й ма­ти чеп­ляється. щоб я оже­нив­ся, але якось мені ні од­на дівчи­на ще й досі не впа­ла в очі. А ця про­вор­на Со­ломія аж го­ло­ву мені за­мо­ро­чи­ла.

    - І ти ду­маєш справ­ля­ти та­ке бун­дюч­не весілля, на кот­ро­му гу­ля­ють та п'ють три або й чо­ти­ри дні? - спи­тав Де­нис.


    - А хто йо­го там ду­має! Як­би на ме­не, я б йо­го справ­ляв тільки один день - в неділю. Як пос­ва­таю Со­ломію, то так і ска­жу Со­ломіїно­му батькові, щоб гра­ли весілля тільки один день - в неділю, - ска­зав Ро­ман.

    - Авжеж так! А то п'ють в неділю, п'ють в по­неділок, в вівто­рок…

    - Та ще ча­сом і в се­ре­ду і в чет­вер. Та ви­ду­ма­ли якусь да­ро­виз­ну: на­да­ру­ють дві кур­ки та гус­ку, а вип'ють шість або вісім відер горілки, - обізвав­ся Ро­ман.

    - Та виїдять діжку ка­пус­ти та діжку со­ло­них огірків, бо їм на похмілля хо­четься кис­ло­го, - ска­зав Де­нис.

    - Та з'їдять хліба мішків зо три, та проп'ють кар­бо­ванців трид­цять або й со­рок. В ме­не на весіллі нічо­го цього не бу­де. В по­неділок скри­ють мо­ло­ду, вип'ють по чарці та й до­до­му! - ска­зав Ро­ман.

    - От так са­мо і я зроб­лю, як бу­ду же­ни­тись, - ска­зав Де­нис, про­ща­ючись з Ро­ма­ном ко­ло йо­го дво­ру.

    Роман пішов у клу­ню спа­ти, ліг на зас­то­рон­ку і дов­го не міг зас­ну­ти. В йо­го ву­хах лу­на­ли дівчачі співи; він не­на­че чув го­лос та сміх мо­ло­денької Со­ломії. Кру­гом йо­го ніби роз­ли­ва­лись па­хощі м'яти та пов­них гвоз­диків, не­на­че Со­ломія сто­яла десь тут не­да­леч­ко, заквітча­на ру­тою, м'ятою та гвоз­ди­ка­ми.

    «Завтра ска­жу ма­тері, що ду­маю за­си­ла­ти ста­ростів до Со­ломії. Не знаю, що то ска­же ста­рий Филін Чечіт. Але він при­яте­лює з матір'ю… Як зійдуться, то все ба­ла­ка­ють про свя­те та бо­же, та про не­чис­ту си­лу, та про відьом. А ма­ти цю роз­мо­ву ду­же лю­бить».

    З та­ки­ми дум­ка­ми Ро­ман зас­нув міцним сном. І все йо­му сни­лось, не­на­че він стоїть по­руч з Со­ломією, не­на­че од неї па­хо­тить м'ятою та чор­ноб­рив­ця­ми та роз­ля­гається гуч­ний її го­ло­со­чок.

    

IIІ

    

    Од то­го ча­су не­на­че якась си­ла тяг­ла Ро­ма­на на ули­цю до дівчат. Як тільки бу­ло він за­чує з сво­го сад­ка Со­ломіїн го­лос, то так і прос­тує че­рез сад­ки та го­ро­ди на той го­ло­сок. Ро­ман став пізно вер­та­тись до­до­му, вранці все за­си­пав, все спізню­вав­ся до ро­бо­ти на по­ле, а вве­чері, вер­нув­шись з по­ля, ро­бив діло для­во, зне­хо­тя. Ста­ра ма­ти приміти­ла це і до­га­да­лась, що він хо­дить на ули­цю та гу­ляє до пізньої ночі.

    «Що це ста­ло­ся з моїм Ро­ма­ном? - ду­ма­ла Зінька, по­ра­ючись в хаті. - Був ха­зяй­но­ви­тий хло­пець, сам ки­дав­ся до ро­бо­ти без за­га­ду, а те­пе­реч­ки все чо­гось ніби опи­нається, все чо­гось од­ни­кує од діла, а вранці за­си­пає. Пев­но, якась дівчи­на на­вис­ла йо­му на очі. Але яка? Яку ж то невістку при­ве­де він мені в ха­ту?»

    Стара Зінька та­ки ви­пи­та­ла в доч­ки й довіда­лась, що Ро­ман хо­дить до Со­ломії Че­чотівни. Во­на аж вжах­ну­лась.

    Після жнив якось од­но­го дня, во­на по­ча­ла прис­та­ва­ти до си­на.

    - А що, Ро­ма­не! вже дав­ненько я хотіла те­бе оже­ни­ти, а ти все стя­гаєшся та опи­наєшся. Я вже ста­ра ста­ла: не зду­жаю ро­би­ти. Тре­ба мені по­мочі. Мо­же б, ти цієї осені оже­нив­ся, бо й ти вже підтоп­тав­ся в па­руб­ках. Для всього є свій час, а твій час швид­ко ми­не, бо й ти вже не­мо­ло­дий! І я ста­ра ста­ла, мо­же, й не­за­ба­ром пом­ру, то й не до­ве­деться мені по­ба­чи­ти твоєї жінки.

    Роман мов­чав, вту­пив­ши очі в зем­лю. Він був тро­хи со­ром­ли­вий, і йо­му ста­ло ніяко­во.

    - Думай, си­ну, ду­май те­пер, по­ки твоя голівонька не си­ва, по­ки час твій не ми­нув, - обізва­лась пе­ре­го­дя Зінька.

    - Я вже, ма­мо, на­ду­мав­ся.

    - А до ко­го ж ти ду­маєш ста­ростів за­си­ла­ти? - спи­та­ла Зінька, і в неї очі ста­ли цікаві.

    - До Че­чо­то­вої Со­ломії.

    - До Со­ломії? - аж крик­ну­ла ма­ти.

    - Та до Со­ломії ж! - ска­зав син, не див­ля­чись ма­тері в вічі.

    - Ох си­ну! за­си­лай ти ста­ростів до якої іншої.

    - Як не до неї, то й ні до ко­го, - ска­зав син і все ди­вив­ся в вікно: він знав, що Со­ломія не при­па­де їй до впо­до­би.

    - Ой, по­ду­май, си­ну, по­пе­ре­ду, та га­разд по­ду­май! Со­ломія - крутілка. Не хотілось би мені та­ку крутілку за невістку бра­ти.

    - Чого ж во­на, ма­мо, крутілка? Во­на тільки про­вор­на та жва­ва.

    - Ой си­ну! з тих крутілок не ви­хо­дить доб­рих ха­зяй­ок, - ска­за­ла ма­ти, і її го­лос став тро­хи смут­ний.

    - Коли ж я, ма­мо, і люб­лю її за те, що во­на про­вор­на. Хіба во­но гар­но, як дівчи­на си­дить, як пень, а хо­дить, як сон­на. Та­ка й ро­бо­ту ро­би­ти­ме, мов сон­на.

    - Та во­но, бач, так, але мені здається, що Со­ломія а та­ких, що кру­титься, вер­титься й бе­ре­га не дер­житься. Во­на аж над­то вже про­вор­на: не хо­де, а бігає та шу­гає, мов та пти­ця, не го­во­ре, а ля­щить, ве­ре­щить, аж од­ляс­ки йдуть. Ох си­ну! ду­май та й доб­ре ду­май, бо то­му один час.

    Стара ма­ти аж зітхну­ла, об­би­ра­ючи кар­топ­лю. Жур­ба імлою впа­ла на сині Ро­ма­нові очі. Він підвів свої тихі очі, гля­нув на матір і вий­шов з ха­ти. Впав сму­ток і на ма­те­рині очі. Во­на пе­рес­та­ла об­би­ра­ти кар­топ­лю, підве­ла очі на об­ра­зи і не­на­че в бо­га про­си­ла по­ра­ди.

    «Ох, ко­го ж це він за­ду­мав бра­ти? Ко­го він оце при­ве­де в мою ха­ту? Якусь дзиґу, якусь крутілку, го­лос­ну, як дзвін, кри­ку­ху, та­рах­котілку. А я люб­лю спокій, щоб в хаті бу­ло ти­хо».

    Увійшла в ха­ту Нас­ту­ся і по­ча­ла роз­дя­га­тись. Во­на гля­ну­ла на матір; ма­ти сиділа та­ка за­ду­ма­на та смут­на, що Нас­тусі аж ки­нув­ся в вічі її смут­ний вид, на­суп­лені бро­ви, густі ряд­ки зморшків на по­хи­ле­но­му чолі.

    «Ой бо­же мій ми­лий! - ду­ма­ла ста­ра Зінька. - Ба­га­то невісток я маю, і всі во­ни як лю­де, а цей при­ве­де в мою гос­по­ду не­по­си­дя­щу, ле­тю­чу невістку, не­на­че ту лісо­ву пти­цю впус­тить в мою ха­ту, що шу­гає по хаті, б'ється в вікна, аж шиб­ки дзве­нять. І во­на жи­ти­ме в моїй хаті до моєї жиз­ності…»

    - А! цц! - про­мо­ви­ла Зінька го­лос­но, ще й цмак­ну­ла гу­ба­ми.

    «Як би мені ба­жа­лось, щоб мій Ро­ман, сам ти­хий, як го­луб, взяв в мою ха­ту невісточ­ку, як си­зу зо­зу­лю, ти­ху та покірли­ву та ро­бо­тя­щу, щоб во­на мені й до по­мочі ста­ла, і ме­не пос­лу­ха­ла, і дог­ля­да­ла ме­не на ста­рості літ», - ду­ма­ла Зінька.

    - А! цц! - знов про­мо­ви­ла го­лос­но Зінька, не здер­жав­ши своєї до­са­ди.

    Дочка ско­са гля­ну­ла на матір.

    «Що це ста­лось з матір'ю? Щось ду­має ниш­ком та­ке, що аж цма­кає го­лос­но».

    «Ой бо­же мій ми­лий! Чи ста­ти мені си­нові на до­розі, чи ні? Шко­да й си­на, шко­да й се­бе… Тре­ба лю­дей по­пи­та­ти, чи не ли­ха, чи ро­бо­ча Со­ломія. Не дай гос­по­ди, як ще бу­де сер­ди­та, ліни­ва та ли­ха: не люб­лю я то­го лінивст­ва, бо са­ма зро­ду ро­бо­ча! Шко­да мені Ро­ма­на. А він же в ме­не та­кий ти­хий та слух­ня­ний, хоч в ву­хо бгай!» - ду­ма­ла ста­ра.

    - А! цц! го­ренько мені! - знов не вдер­жа­лась ста­ра і го­лос­но про­мо­ви­ла ці сло­ва.

    - Мамо! чо­го це ви акаєте та цма­каєте? Ви щось ду­маєте? - спи­та­ла Нас­ту­ся в ма­тері.

    - Ат, доч­ко! Не пи­тай, бо ста­ра бу­деш. Я ста­ра, то в ме­не й ду­мок ба­га­то в го­лові.

    «А! бо­же мій! - по­ду­ма­ла Зінька. - Не до впо­до­би мені ота Со­ломія. Тре­ба лю­дей про неї роз­пи­та­ти. Во­на слу­жи­ла в ба­тюш­ки; тре­ба бу­де побігти до йо­го та роз­пи­та­ти. Хто ж луч­че знає про неї, як не ма­туш­ка».

    В неділю по обіді Зінька вий­шла до мо­ло­диць по­сидіти та по­ба­ла­ка­ти. Мо­ло­диці сиділи на призьбі ко­ло однієї ха­ти дов­гим ряд­ком, а де­котрі посіда­ли про­ти них на траві, підоб­гав­ши но­ги. Зінька пішла до їх і при­мос­ти­ла­ся на ка­мені, кот­рий ле­жав ко­ло самісінько­го по­ро­га.

    Хитро та муд­ро, зда­ле­ки во­на за­ве­ла роз­мо­ву про Со­ломіїно­го батька Фи­ло­на, а далі ніби так собі, ви­пад­ком, по­ча­ла роз­пи­ту­ва­ти й про йо­го доч­ку Со­ломію. Де­які мо­ло­диці хва­ли­ли Со­ломію, де­котрі гу­ди­ли: одні го­во­ри­ли, що во­на ро­бо­ча, другі ка­за­ли, що во­на гу­ля­ща, ду­же лю­бить кру­ти­тись з хлоп­ця­ми та ре­го­та­ти.

    - Ой гос­по­ди, яка во­на пус­тот­ли­ва! Ще й змал­ку бу­ла та­ка! - го­во­ри­ла од­на мо­ло­ди­ця. - Бу­ло пе­ру со­роч­ки в бе­резі, а Со­ломія ку­пається з дітьми та вло­ве жа­бу, візьме в ру­ку, підніме вго­ру та й га­няється за го­ли­ми дітьми. А ті, голісінькі, тіка­ють аж на вигін. Бу­ло в моїй клуні з хлоп­ця­ми все го­робці де­ре та че­рез рів пли­гає, не ска­за­ти б хло­пець.

    - А як бу­ло па­се коні вкупі з хлоп­ця­ми, то ся­де на ко­ня та й га­няє на коні по полі, не­на­че па­рубіяка. Ніхто не ска­зав би, що то дівчи­на! Хло­пець, та й годі! - го­во­ри­ла дру­га мо­ло­ди­ця.

    - А як збе­реться ули­ця під моїм ого­ро­дом, то тільки її й чу­ти: ре­го­че та співає, співає та дуріє! Тільки її й чу­ти! - го­во­ри­ла од­на ста­ра ба­бу­ся.

    Зінька аж зітхну­ла, що Со­ломію більше гу­ди­ли та су­ди­ли, ніж хва­ли­ли.

    «Вже не­хай Ро­ман ви­ба­чить, а Со­ломії я не візьму до се­бе в ха­ту за невістку, - ду­ма­ла Зінька, вер­та­ючись до­до­му. - Ох, шко­да мені си­на!»


    Зінька прий­шла до­до­му. Ро­ман сто­яв у дворі, спер­шись на тин і вту­пив­ши очі в без­дон­не не­бо. Ста­ра ма­ти по­ра­лась в хаті, за­хо­ди­лась ва­ри­ти ве­че­рю. А син все сто­яв на од­но­му місці та ди­вив­ся в да­леч, не­на­че шу­кав по­ра­ди в синього не­ба.

    «Ой, жу­риться мій Ро­ман, жу­риться! - ду­ма­ла ста­ра, виг­ля­да­ючи в вікно. - І ро­бо­ти з йо­го не­ма, і все хо­дить та су­мує, мов з-за уг­ла при­би­тий. Шко­да си­на, шко­да й се­бе! Со­ломія слу­жи­ла в ба­тюш­ки і ви­бу­ла рік. Піду ще до ба­тюш­ки та роз­пи­таю про неї. В ко­го вже до­пи­та­тись прав­ди, як не в йо­го? Та тре­ба йо­му роз­ка­за­ти і про мій сон… Ох, який страш­ний сон!»

    - А що, си­ну! Чи ду­мав ти? Чи на­ду­мав­ся, чи, мо­же, вже й пе­ре­ду­мав? - спи­та­ла Зінька со­ло­деньким го­ло­сом в Ро­ма­на, не­на­че хотіла піддоб­ри­тись та підлес­ти­тись до си­на.

    - Думав я, ма­мо, ду­мав, але ніко­ли не пе­ре­ду­маю. Або до Со­ломії бу­ду сла­ти ста­ростів, як ви поб­ла­гос­ло­ви­те, або ні до ко­го.

    Зінька важ­ко зітхну­ла й го­ло­ву по­хи­ли­ла. Син так са­мо зас­му­тив­ся.

    - Потривай ще тро­хи, си­ну! Ще бу­ду в лю­дей пи­та­ти, - пе­ре­го­дя обізва­лась ма­ти.

    - Нема, ма­мо, чо­го й пи­та­ти. Я знаю Со­ломію. Не ду­май­те, ма­мо, що я лю­дей не пи­тав. Ка­жуть, що Со­ломія - ду­же доб­ра лю­ди­на й ро­бо­тя­ща.

    - Дай бо­же, си­ну, щоб бу­ла твоя прав­да. А все-та­ки пот­ри­вай тро­хи. Це діло не мож­на ро­би­ти по­хап­цем. Більше ждав, а мен­ше то вже підож­деш, -ска­за­ла ма­ти.

    «Треба йти в неділю до ба­тюш­ки: нічо­го не по­мо­жеться; та й той сон мені а дум­ки не ви­хо­дить… Тре­ба йти», - ду­ма­ла Зінька.

    В неділю по обіді Зінька приб­ра­ла­ся в новішу оде­жу, наділа білу но­ву сви­ту, за­вертіла го­ло­ву наміткою і пішла до ба­тюш­ки. Во­на увійшла в пе­кар­ню. Най­мич­ка побігла й оповісти­ла ба­тюшці. Ба­тюш­ка виг­ля­нув в пе­кар­ню. Вглядівши ба­бу Зіньку, ба­тюш­ка пок­ли­кав її в по­кої. Зінька увійшла в кімна­ту, ска­за­ла «доб­ри­день» і поцілу­ва­ла ба­тюш­ку в ру­ку.

    - Що ска­жеш, Зінько? - спи­тав у ба­би ба­тюш­ка.

    - Прийшла, ба­тю­шеч­ко, до ва­шої ми­лості по ділу, - ска­за­ла Зінька.

    Зінька бу­ла ви­со­ка й пос­тав­на, ши­ро­ка в пле­чах і на взір ду­же кре­мез­на лю­ди­на. Са­ма старість не зігну­ла її рівно­го ста­ну. В не­ви­сокій кімнаті ба­ба Зінька по­ка­зу­ва­ла­ся ще ви­щою. Отець Га­ра­сим, не­ви­со­кий на зріст, су­хор­ля­вий, вже не­мо­ло­дий, в каф­тані, кот­рий ніби поп­ри­ли­пав кру­гом йо­го не­ви­со­кої, су­хор­ля­вої фігу­ри, зда­вав­ся не­по­каз­ним, не­ве­лич­ким чо­ловічком про­ти пос­тав­ної ба­би Зіньки. Зда­ва­лось, ніби не ба­ба прий­шла по ділу до от­ця Га­ра­си­ма, а наз­воріт: ніби отець Га­ра­сим прий­шов до ба­би Зіньки, і по­важ­на ба­ба віта­ла йо­го, як гос­по­ди­ня.

    - Сідай, Зінько, - про­мо­вив отець Га­ра­сим. Він ніко­го з мо­ло­диць та бабів не про­сив сіда­ти в се­бе, але це бу­ла ба­ба Зіня. Тре­ба бу­ло її по­са­до­ви­ти, бо ба­ба Зіня ма­ла ве­ли­кий вплив на всіх бабів в селі. Зінька бу­ла ба­ба над ба­ба­ми. Її в селі усі по­ва­жа­ли.

    Баба Зінька і не од­ма­га­лась, і не од­мов­ля­лась. Во­на не­на­че зна­ла собі ціну і прос­то сіла на ка­напці, кот­ра сто­яла під гру­бою. Ба­тюш­ка сів на стільці ко­ло сто­ли­ка.

    - А що, Зінько! Мо­же, за­ду­ма­ла же­ни­ти сво­го Ро­ма­на? Вже час би йо­го й оже­ни­ти. Щось він ду­же за­гу­ляв­ся та за­га­яв­ся, - про­мо­вив отець Га­ра­сим.

    - Ой, за­га­яв­ся, ба­тю­шеч­ко! Я са­ма це знаю. Все чо­гось стя­гується та й стя­гується. А він же в ме­не най­мен­ший, і ні один син мій не лю­бив ме­не так, як він. Ще змал­ку він був доб­рий та слух­ня­ний: ку­ди бу­ло не по­вер­нусь, він усе при мені. Але я, ба­тюш­ко, не для то­го оце прий­шла до ва­шої ми­лості. Мені знов сни­лась моя покійна ма­ти.

    Отець Га­ра­сим тро­хи не засміявся і лед­ве вдер­жав­ся. Тільки по очах йо­го бу­ло вид­но, що він осміхається в душі. Але вид йо­го був повй­жний: пе­ред ним сиділа ба­ба Зіня.

    - Як же тобі сни­лась ма­ти? Це вже, здається, во­на сниться тобі вдру­ге? Я пам'ятаю, що ти зи­мою го­во­ри­ла мені про свій сон.

    - Ой, уже вдру­ге сниться мені ма­ти, ба­тюш­ко, та ще й так са­мо, як і впер­ше. Оце по­зав­чо­ра тільки що я ляг­ла спа­ти та зап­лю­щи­ла очі, аж мені сниться, не­на­че я сид­жу ко­ло сто­ла десь ніби вже смер­ком. Ко­ли це не то од­чи­ни­лись двері, не то й не од­чи­ни­лись, а се­ред ха­ти стоїть моя ма­ти в тій самій намітці, в то­му са­мо­му уб­ранні, в яко­му пок­ла­ли її в до­мо­ви­ну. Я її ні трішеч­ки не зля­ка­лась. Во­на прис­ту­пи­ла до ме­не ближ­че, мо­же, так, як на ступінь або на два, та й ка­же: «Го­во­ри­ла я тобі раз, щоб ти за­ве­ла в цьому селі праз­ник ми­ро­но­сиць, як йо­го справ­ля­ють в нас у Яб­лунівці, а ти ме­не не пос­лу­ха­ла. Гля­ди ж мені, за­ве­ди й в цьому селі цей праз­ник, бо бу­де тобі гріх од бо­га, як ме­не не пос­лу­хаєш». Та це й по цьому ділу й приш­ла до вас. ба­тюш­ко. Доз­вольте мені і всім мо­ло­ди­цям за­вес­ти цей праз­ник, як справ­ля­ють йо­го в Яб­лунівці; бо, мо­же, ви пам'ятаєте, що я вий­шла заміж сю­ди в Те­реш­ки з Яб­лунівки.

    Отець Га­ра­сим на­су­пив бро­ви. Оче­ви­дяч­ки, йо­му не по­до­ба­лись ні ба­бині сни, ні клопіт, який йо­му прий­шлось би ма­ти ра­ди цієї ба­би­ної бла­го­чес­ти­вої прим­хи.

    - Але ж щоб справ­ля­ти жіно­чий праз­ник ми­ро­но­сиць, тре­ба вам, мо­ло­ди­цям та ба­бам, ма­ти свій об­раз ми­ро­но­сиць, тре­ба ма­ти два­над­цять здо­ро­вих став­ників, а для об­ра­за тре­ба хоч не­ве­лич­ко­го кіота, - ска­зав отець Га­ра­сим і підняв свій го­лос на кільки нот вго­ру. Але він швид­ко сха­ме­нув­ся і знов за­го­во­рив лас­кавіше й тихіше: пе­ред ним сиділа ба­ба Зіня.

    «Розносило оцю ба­бу з дур­ницьки­ми сна­ми. Прий­деться мені са­мо­му їха­ти до Білої Церк­ви або й до Києва за­мов­ля­ти май­ст­ра, щоб зро­бив кіот. Бу­де мені чи­ма­ло мо­ро­ки та кло­по­ту, їдь, тор­гуй­ся з май­ст­ра­ми, гай час… Бо­дай те­бе, ба­бо, взя­ла ли­ха го­ди­на… Але… ба­ба за­ве­де но­ве ве­ли­ке свя­то в селі. Зійдеться на­род; най­ма­ти­муть па­на­хи­ди; пе­ре­па­де зай­вий де­ся­ток кар­бо­ванців…» - ду­мав отець Га­ра­сим, і йо­го по­мор­ще­не чо­ло знов розг­ла­ди­лось; очі по­ве­селіша­ли, го­лос став ще лас­кавіший.

    - Але, Зінько, для цього но­во­го свя­та прий­деться стра­ти­ти чи­ма­ло гро­шей: тре­ба ж пос­та­ви­ти «гро­мадський обід» для стар­ши­ни, для півчих, для старців. Де ж ви на­бе­ре­те гро­шей? - спи­тав ба­тюш­ка.

    - Ми, ба­тюш­ко, вже й маємо со­теньку кар­бо­ванців, - ска­за­ла ба­ба Зінька ти­хо, не­на­че оповіща­ючи якусь тай­ну, - а ще з п'ятде­сят збе­ре­мо по селі. Ста­рос­ти­ха вже по­жерт­ву­ва­ла двад­цять п'ять кар­бо­ван­чиків, а я даю п'ятнад­цять. Та й другі мо­ло­диці скла­лись, хто чим спромігся. А піде­мо по селі, то, бог дасть, хре­ще­ний мир спро­мо­жеться, і реш­ту збе­ре­мо. Аби тільки ви, ба­тюш­ко, доз­во­ли­ли нам та до­по­мог­ли й по­ра­дою й всім. А гро­шей ми роз­до­бу­де­мо.

    Баба Зінька при цих сло­вах приж­му­ри­ла пра­ве око, і пог­ляд її став не­на­че тро­хи хит­рий, але в ньому світив­ся ро­зум. Ба­тюш­ка мов­чав.

    «Ой, на­ки­нуть мені оці ба­би ба­га­то кло­по­ту!» - ду­мав він, по­хи­лив­ши свою го­ло­ву. Ро­зум­на Зінька до­га­да­лась й пос­те­рег­ла, що в ба­тюш­ки в го­лові снується щось несп­ри­я­юче для її замірів.

    - Ой, про­шу ва­шої ми­лості і я, і моя сест­ра, і ста­рос­ти­ха, усі про­си­мо вас: і доз­вольте, і до­по­можіть нам, бо пер­шо­го ра­зу сни­лась мені ма­ти ве­се­лою та лас­ка­вою, а цей раз сни­лась вже не­лас­ка­вою. Їй-бо­гу моєму! аж сер­ди­то гля­ну­ла мені в вічі… А вид в неї та­кий чор­ний став, не­на­че зем­лею при­пав. Я аж зат­ру­си­лась, як про­ки­ну­ла­ся… Бо­юся, ба­тюш­ко! Знаю, що знов прий­де во­на до ме­не у сні…

    - Як прий­де знов твоя ма­ти, то ще й поб'є те­бе. Ну-ну, Зінько! Не­хай вже бу­де так, як ти ка­жеш, - обізвав­ся отець Га­ра­сим і гля­нув їй в вічі гост­рим пог­ля­дом.

    Чорні, гострі ба­бині очі ста­ли зра­зу спокійні; чи­малі, ви­раз­но об­ве­дені й вип­нуті ус­та ве­се­ло осміхну­лись, а з-під уст забіліли усі цілісінькі довгі міцні зу­би, вже тро­хи по­жовклі. Зінька підве­ла вго­ру свою чи­ма­лу, як у чо­ловіка, го­ло­ву. Білі ши­рокі кінці намітки за­во­ру­ши­лись на ши­ро­ких пле­чах. Дов­гоб­ра­зий, схо­жий на грецький вид її став ве­се­лий.

    - Чи спро­мо­жеш­ся ж ти встиг­ну­ти з цим ділом до ве­ли­код­ня, бо неділя ми­ро­но­сиць всього че­рез два тижні після ве­ли­код­ня; тре­ба поспіша­ти, - ска­зав отець Га­ра­сим.

    - Знаю, ба­тюш­ко, знаю. Бу­де­мо поспіша­ти. Піду са­ма по ха­тах, пош­лю сест­ру Ма­ру­сю, пош­лю ста­рос­ти­ху та ще кількох мо­ло­диць. Бу­де­мо зби­ра­ти і гроші, паш­ню, і бо­рош­но, хто що дасть. Бу­де­мо паш­ню про­да­ва­ти, то, мо­же, і набіжить до ве­ли­код­ня ще на півсотні. А ви же, ба­тюш­ко, за­мов­те майстрів, щоб по­чи­на­ли кіот та об­раз. Оце я й гроші вже взя­ла з со­бою.

    Зінька ви­тяг­ла з ру­ка­ва хус­точ­ку, вив'яза­ла з уз­ла бу­маж­ки і пок­ла­ла на стіл пе­ред ба­тюш­кою. Вид її став ще ве­селіший. Во­на знов сіла на ка­напці, по­чу­ва­ючи пот­ре­бу по­ба­ла­ка­ти з ба­тюш­кою.

    - Кого ж ти ду­маєш по­си­ла­ти по селі? Хто бу­де за побірниць?

    - Та по­пе­ред усього са­му се­бе пош­лю, ба­тюш­ко! - ска­за­ла Зінька осміхнув­шись. - Та ста­рос­ти­ху, та свою сест­ру.

    - Може, пош­леш Вар­ку Ко­ло­ди­ху? Во­на бо­гомільна і що­неділі хо­дить до церк­ви.


    - Вона, ба­тюш­ко, й бо­гомільна, але я її не пош­лю за побірни­цю. Во­на й до церк­ви усе хо­дить, але… Ні-ні, не її я пош­лю.

    Зінька за­пик­ну­лась: во­на бу­ла не­осуд­ли­ва і не хотіла су­ди­ти Вар­ку, та ще й пе­ред ба­тюш­кою.

    - Може, ста­ру Гри­ши­ху? - спи­тав отець Га­ра­сим.

    - Ні-ні, не її, ба­тюш­ко!

    Зінька тільки по­хи­та­ла го­ло­вою кільки разів, але не ска­за­ла, че­рез що во­на не хо­че по­си­ла­ти Гри­ши­хи: Гри­ши­ха бу­ла ду­же ли­ха, осуд­ли­ва, ще й лю­би­ла хи­ли­ти горілку.

    - То по­си­лай ко­го знаєш. Ти вже луч­че знаєш лю­дей, та ще й мо­ло­диць, ніж я.

    - Я пош­лю варт­них… - ска­за­ла Зінька, і вид її став по­важ­ний.

    Вона тро­хи по­мов­ча­ла: ду­ма­ла, як би роз­пи­та­ти ба­тюш­ку про Со­ломію, з чо­го по­ча­ти, щоб і довіда­тись про Со­ломію, і не осу­ди­ти мо­ло­дої дівчи­ни. Ду­ма­ла ба­ба, ду­ма­ла, як би так хит­ро, муд­ро й неп­римітно пе­рес­ко­чи­ти од свя­тих ми­ро­но­сиць до Со­ломії, щоб не бу­ло знать і сліду, але нічо­го хит­ро­го не на­ду­ма­ла та й плиг­ну­ла од­ра­зу, як у про­вал­ля, і спи­та­ла прос­то:

    - В вас, ба­тюш­ко, слу­жи­ла Со­ломія, - по­ча­ла Зінька.

    - Чия це Со­ломія?

    - Та Че­че­то­ва Фи­ло­но­ва ж. Здається, во­на в вас рік ви­бу­ла? Чи ро­бо­ча во­на, ба­тюш­ко?

    - А що? Мо­же, твій Ро­ман на­ду­мав­ся її сва­та­ти?

    - Та… - ска­за­ла Зінька і мах­ну­ла ру­кою на повітpi, - чи ду­має, чи не ду­має, а так, тро­хи йо­му впа­ла в очі. А во­на якась стриб­ка та про­вор­на.

    - Та во­на про­вор­на: це прав­да, але, ска­за­ти по правді, ду­же ро­бо­ча, ро­бить діло швид­ко, скрізь встиг­не; що не за­га­дай - скрізь уви­неться. Та й на вда­чу во­на доб­ра, не сер­ди­та.

    - Ой ба­тюш­ко! А я бо­юсь, що во­на ду­же вже лю­бить ті співи, танці та смішки. Крутілка, та й годі!

    - Це не ва­дить, бо во­на мо­ло­да. Ад­же ж, Зінько, і ти ко­лись співа­ла та кру­ти­лась, як бу­ла мо­ло­дою.

    - Ой, співа­ла! Не­ма що ка­за­ти, - про­мо­ви­ла Зінька осміха­ючись.

    Вона мах­ну­ла ру­кою і потім пок­ла­ла ру­ку на коліно. На білій свиті її здо­ро­ва, як у чо­ловіка, ру­ка з ду­же дов­ги­ми товс­ти­ми пальця­ми чорніла, не­на­че ви­ли­та з заліза.

    - Соломія, ба­бо, з та­ких, що «на улиці пе­ред ве­де, а на полі сер­пом гу­де», як при­ка­зу­ють лю­де: во­на з півро­ку бу­ла в ме­не за няньку, а півро­ку за ку­хо­вар­ку. Дітей во­на доб­ре гляділа й жа­лу­ва­ла. Вид­ко, що во­на сер­цем доб­ра, хоч і крутілка, як ти ка­жеш.

    Зінька вста­ла, вип­рос­та­лась на цілий свій зріст. Намітка на пле­чах за­гой­да­лась. Встав і ба­тюш­ка. І зда­ва­лось, що не ба­тюш­ка вип­ро­вад­жує Зіньку, а по­важ­на Зінька вип­ро­вад­жує з своєї гос­по­ди от­ця Га­ра­си­ма.

    Зінька узя­ла в свою кре­мез­ну ру­ку не­ве­лич­ку су­хор­ля­ву білу ру­ку от­ця Га­ра­си­ма, поцілу­ва­ла й розп­ро­ща­лась.

    - Ну, бо­же те­бе бла­гос­ло­ви! Гос­по­ди пострічай! Дай бо­же час доб­рий! - ска­зав на про­щанні отець Га­ра­сим,

    - Ой, ве­ли­кий спа­сибі вам, ба­тюш­ко, за те, що ви ме­не втіши­ли за Со­ломію! Ой гос­по­ди мій, як я бо­юся за сво­го Ро­ма­на! Так мені йо­го шко­да, так жаль, як не бу­ло жаль ні од­но­го си­на. Ні од­на ди­ти­на не гор­ну­лась так до ме­не змал­ку, як він. Чи бу­ло по­ра­юсь в хаті, чи по­лю на ого­роді, він все ко­ло ме­не, слідком хо­дить за мною і не ос­ту­пається від ме­не. Як бу­ло по­лю гряд­ки, або підса­пую ка­пус­ту, або підгор­тую кар­топ­лю, він усе слідком хо­дить за мною та все пи­тає: «Чи не ви­нес­ти вам, ма­мо, во­ди? мо­же, ви пи­ти хо­че­те? мо­же, вам хліба вкра­яти та ви­нес­ти?» А як бу­ло в неділю ля­жу спо­чи­ва­ти під причілком на призьбі, то він вир­ве здо­ро­ву, як си­то, ло­пуш­ку, ся­де ко­ло ме­не в го­ло­вах та й ка­же: «Спіть, ма­мо, а я бу­ду од вас од­га­ня­ти му­хи». Ій-бо­гу моєму, прав­ду ка­жу! Ой, ко­ли б не бу­ла Со­ломія ли­ха та ле­да­ча! Бо­юся за си­на, більше як за се­бе. Шко­да мені бу­де мо­го Ро­ма­на.

    - Не бійся. Зінько, не бійся! - ска­зав отець Га­ра­сим на про­щанні,

    Баба Зінька не вдо­во­ли­лась тим, що їй го­во­рив ба­тюш­ка про Со­ломію. Во­на зай­шла ще до ма­туш­ки, ніби­то по­ба­ла­ка­ти, вий­ня­ла з па­зу­хи в хус­точці нез­ви­чай­но здо­ро­во­го цук­ро­во­го го­ро­ху, щоб ніби­то пох­ва­ли­тись, і да­ла ма­тушці на насіння, а тим ча­сом в роз­мові поміж го­ро­хом, ма­ком та ка­пус­тою довіда­лась, що за лю­ди­на - Со­ломія. І ма­туш­ка хва­ли­ла Со­ломію. Зінька розп­ро­ща­лась і вий­шла з ха­ти. Во­на бу­ла та­ка ра­да, та­ка ра­да, не­на­че то­го дня був Ве­лик­день. В ба­би не­на­че й но­ги ста­ли мо­лоді. Во­на не йшла до­до­му, а ніби самі но­ги нес­ли її. Лю­де, стріча­ючись з ба­бою, аж ди­ву­ва­лись, чо­го це завсіди по­важ­на Зінька так швид­ко чим­чи­кує вздовж улиці, і та­ка ве­се­ленька, не­на­че тільки що ви­пи­ла в ко­гось в гос­тях ча­ро­чок зо три горілки з стрюч­ку­ва­тим пер­цем.

    - Що це та­ке ста­ло­ся з ба­бою Зінькою? - го­во­ри­ли мо­ло­диці ог­ля­да­ючись. - Йде так швид­ко, тро­хи не підска­кує, ніби от-от пісні за­ве­де се­ред улиці!

    А ба­ба Зіня раділа за сво­го Ро­ма­на.

    «От бу­де ра­дий Ро­ман! Піде йо­го сму­ток на оче­ре­та, на бо­ло­та та на пущі», - ду­ма­ла ба­ба, не­су­чи до­до­му радісну звістку для Ро­ма­на.

    

IV

    

    Зінька прий­шла до­до­му, увійшла в сіни. Чує во­на, в хаті хтось го­во­рить з Ро­ма­ном. У сіни че­рез за­чи­нені двері до­хо­див чийсь го­лос, товс­тий, навіть тро­хи сер­ди­тий.

    «Одже го­лос мені по зна­ку! - по­ду­ма­ла ба­ба Зінька. прис­лу­ха­ючись під две­ри­ма до го­ло­су. - Але чий же це го­лос? Ніяк не впізнаю. Яко­гось гос­тя бог пос­лав».

    Баба Зінька од­чи­ни­ла хатні двері. Прос­тор­на світли­ця бу­ла освіче­на ду­же яс­но че­рез причілко­ве вікно. За сто­лом сидів смуг­ля­вий, дов­гоб­ра­зий та су­хор­ля­вий чо­ловік. Сон­це си­па­лось в вікно на йо­го спи­ну; смуг­ля­вий вид не­на­че мрів у сутінку; і тільки ви­раз­но світи­лись кінчи­ки дов­гих товс­тих вусів, котрі ніби бу­ли об­си­пані сон­цем.

    Роман сидів на лаві, ко­ло самісінько­го сто­ла, спер­шись обо­ма ліктя­ми на стіл.

    - Добридень вам! - ска­за­ла ба­ба Зінька, став­ши се­ред світлиці. Во­на дов­генько при­див­ля­лась, приж­му­рю­ва­ла свої старі очі і впізна­ла Фи­ло­на Че­чо­та.

    «Ото ди­во! Тільки що бу­ла в ме­не про­мов­ка про доч­ку, а це й сам батько шусть до ме­не в ха­ту! Це не­дур­но! Не­на­че знав Филін, що я хо­ди­ла на розвідки до ба­тюш­ки та роз­пи­ту­ва­ла про йо­го доч­ку. Це не­дур­но. Це во­но про­ти чо­гось!»

    Филін встав і прис­ту­пив на ступінь до ба­би Зіньки. Ви­со­кий надміру, тон­кий ста­ном, Филін був ще ви­щий од ба­би Зіньки і тро­хи не чер­кав­ся тім'ям об сво­лок. Йо­го чорні, нез­ви­чай­но гострі й блис­кучі очі впа­ли не на Зіньку, а ви­ще за Згаьчи­ну го­ло­ву, десь на верх мис­ни­ка. Филін, роз­мов­ля­ючи, ніко­ли не ди­вив­ся лю­дям в вічі, а все ки­дав очи­ма не­на­че в по­рожній простір, втуп­лю­вав їх в повітря, не­на­че при­див­ляв­ся в да­лечі до тих лю­дей та подій, про котрі він лю­бив час­то оповіда­ти.

    Филін був ду­же бо­гомільний. Він хо­див до церк­ви і на служ­бу, і на ве­чер­ню, і на ут­ре­ню, при­хо­див до церк­ви ще раніше за ба­тюш­ку. В церкві Филін ста­вав ко­ло са­мо­го іко­нос­та­са, га­сив завсіди став­ни­ки й свічки, зри­вав ґно­ти на свічках своїми чор­ни­ми пуч­ка­ми, зри­вав по­ма­леньку, не ха­па­ючись, не­на­че ро­бив яке свя­те діло. Зірве гніт з свічки, гніт ще го­рить або тліє в пучці, а Филін спус­кає ру­ку вниз по­ма­леньку, не­на­че огонь йо­го й не пе­че, ніби в йо­го пальці залізні, як щипці або да­вильця, а потім не ки­дає ґно­та до­до­лу, а ніби пок­ла­де на по­мос­ти, ще й нас­топ­че чо­бо­том. Филін ду­же лю­бив роз­ка­зу­ва­ти про гроші, що го­рять в землі, про за­ко­пані скар­би, про відьом, про зна­хурів, про не­чис­ту си­лу та про свої сни, роз­ка­зу­вав, що сам на свої очі ба­чив уночі ті усякі чу­да, ба­чив, як го­рять на «діянія» гроші, ба­чив відьом, ба­чив не­чис­ту си­лу.

    Филін був гор­до­ви­тий чо­ловік, не лю­бив, як хто не йняв віри йо­го оповідан­ням, сер­див­ся і навіть гри­мав. Роз­ка­зу­ючи про всякі чу­да та стра­хо­ви­ща, він ба­га­то прибріху­вав, але лю­де йня­ли йо­му віри, а най­більше ба­би та мо­ло­диці. Він ча­сом за­хо­див до ба­би Зіньки і лю­бив роз­ка­зу­ва­ти їй про усякі чу­да. Ба­ба Зінька бу­ла ду­же вваж­ли­вою йо­го слу­хач­кою. Лю­бив слу­ха­ти йо­го оповідан­ня і Ро­ман, хоч і пос­терігав де­які йо­го брехні.

    - Чи це ви, Фи­ло­не? а я про­ти світу вас і не впізна­ла.

    Баба Зінька, привітав­шись з Фи­ло­ном, поп­ро­си­ла йо­го сісти за стіл, а са­ма ски­ну­ла з се­бе сви­ту, повіси­ла на жердці і сіла про­ти Фи­ло­на на ос­лоні.

    «Сам бог по­си­лає до ме­не оце Фи­ло­на. І не ду­ма­ла й не га­да­ла про йо­го, а він вже си­дить тут у ме­не за сто­лом і не­на­че ме­не жде… Це во­ля бо­жа. Со­ломія бу­де моєю невісткою», - ду­ма­ла Зінька, пог­ля­да­ючи на Фи­ло­на.

    Бабі Зіньці страх як хотілось ска­за­ти Ро­ма­нові, що во­на при­нес­ла доб­ру звістку про Со­ломію, хотілось втіши­ти зас­му­че­но­го хлоп­ця, та во­на при Фи­ло­нові му­си­ла мов­ча­ти про це діло, аж язи­ка собі при­ку­си­ла.

    «Ой ска­жу, ой не ви­дер­жу!» - ду­ма­ла ба­ба Зінька.


    Вона зу­мис­не гля­ну­ла на Ро­ма­на ду­же ве­се­ли­ми очи­ма. Очі аж ніби сміялись.

    «Може, Ро­ман хоч до­га­дається, що я при­нес­ла ве­се­лу звістку. Ой ска­жу! Ой не втерп­лю! А! І чо­го це не в доб­рий час при­нес­ло цього Фи­ло­на? Ой ли­шеч­ко! Аж сам язик лізе з ро­та!»

    І ба­ба Зінька зу­ба­ми при­щик­ну­ла язи­ка: во­на та­ки вміла гнуз­да­ти цього пруд­ко­го бабсько­го ко­ня.

    - Де це ви, Зінько, бу­ли? - спи­тав Филін.

    - Оце хо­ди­ла до ба­тюш­ки по­ра­ди­тись про праз­ник ми­ро­но­сиць… - Чи доз­во­лив же ба­тюш­ка справ­ля­ти праз­ник? - спи­тав Филін.

    - Спочатку чо­гось тро­хи ніби пох­ню­пив­ся, чо­гось за­ша­му­тав­ся, а потім, як по­ча­ла я роз­ка­зу­ва­ти йо­му, що мені сни­лась ма­ти, він зго­див­ся і поб­ла­гос­ло­вив, - ска­за­ла ба­ба Зінька.

    - От і доб­ре! І в нас бу­де, як і в лю­дей. А то все якось старі зви­чаї пе­ре­во­дяться, а це не­доб­ре, - обізвав­ся Филін.

    - Авжеж не­доб­ре, - ска­за­ла Зінька і роз­ка­за­ла Фи­ло­нові, як їй вже вдру­ге сни­лась ма­ти.

    - Кажете, що вам уже вдру­ге сниться ма­ти. А це не­дав­но й мені прис­нив­ся та­кий див­ний сон! - про­мо­вив Филін.

    Саме в той час рип­ну­ли хатні двері. В ха­ту увійшов Де­нис, поз­до­ров­кав­ся і по­чо­лом­кав­ся з Ро­ма­ном. Зінька поп­ро­си­ла йо­го сісти. Де­нис сів на лаві по­руч з Ро­ма­ном.

    Филін ско­са пог­ля­нув на Де­ни­са: він був сер­ди­тий, що Де­нис пе­ре­бив йо­му роз­мо­ву. Филін не лю­бив Де­ни­са, пос­терігав, що Де­нис не йме йо­му віри, що й по­за очі сміється з йо­го. Филін на­су­пив бро­ви, але знов роз­по­чав своє оповідан­ня.

    - Снилося мені оце не­дав­но, що ніби прий­шов до церк­ви з ба­тюш­кою вдвох. Ба­тюш­ка од­ми­кає двері, а я стою ко­ло йо­го. Од­чи­нив він двері, ко­ли див­люсь, церк­ва повнісінька ме­ду. Увесь поміст за­ли­тий ме­дом до самісіньких східців ко­ло іко­нос­та­са. Мед усе при­бу­вав, як во­да в річці вес­ною. Жов­та, чис­та па­то­ка аж лис­нить про­ти сон­ця. Див­лю­ся я, мед вже ллється че­рез поріг. «Ото шко­да, що не­ма в що зби­ра­ти! - ка­жу я. -Про­па­де ба­га­то ме­ду: поллється у цвин­тар». А ба­тюш­ка десь ніби за­ка­чав ру­ка­ви, та да­вай при­гор­ща­ми зби­ра­ти мед, та ви­ли­ва­ти на­зад у церк­ву. А я ніби й собі по­за­су­ку­вав ру­ка­ви, та все ха­паю той мед при­гор­ща­ми, та ви­ли­ваю у церк­ву. А мед все при­бу­ває та при­бу­ває, вже че­рез поріг річкою ллється. Та на то­му я й про­ки­нув­ся.

    - Ото див­ний сон! Скажіть! Ой гос­по­ди! І про­ти чо­го б той сон снив­ся? - обізва­лась Зінька.

    Денис торк­нув ліктем Ро­ма­на. Ве­селі Де­ни­сові очі ніби ре­го­та­лись. Де­нис гля­нув на Ро­ма­на, Ро­ман осміхнув­ся.

    Филін на­су­пив бро­ви, ки­нув очи­ма на Де­ни­са і впізнав по йо­го очах, що той сміється. Филін ще гірше на­су­пив­ся: товсті, густі бро­ви не­на­че по­кор­чи­ло, го­лос став по­важніший і навіть тро­хи сер­ди­тий.

    - Думав я про той сон, вга­ду­вав, про­ти чо­го то во­но та­ке сни­лось, та ніяк не вга­дав. Хо­див я до ста­рих дідів: і до Онупрія, і до Овер­ка, та й ті нічо­го не вга­да­ли. Та це вчо­ра я хо­див в Пи­лип­чу аж до Га­ра­си­ма, то­го, що жи­ве сам в зем­лянці та бо­гу мо­литься. Та вже аж той мені роз­тов­ма­чив.

    - Що ж він ска­зав? Про­ти чо­го то во­но? - спи­та­ла зацікав­ле­на Зінька.

    - Казав Га­ра­сим, що цей сон про­ти то­го, що в нашій церкві ду­же гар­но співає півча; так гар­но, як ні в од­но­му селі; той мед - ніби ті співи в нашій церкві, - ска­зав з по­ва­гом Филін.

    - Може, й так, мо­же, во­но й справді так. бо в нас та­ки й справді так гар­но співа­ють, як у Києві,- ска­за­ла ба­ба Зінька.

    - А мені здається, що во­но так собі при­верз­ло­ся вам, як мені тієї ночі прис­нив­ся ведмідь, та та­кий здо­ро­вий, як бу­гай, та ніби бігає по на­шо­му дворі та хви­цав ла­па­ми. А про­ти чо­го б це снив­ся мені той ведмідь? Ні про­ти чо­го. Так собі при­верз­ло­ся, та й годі! - обізвав­ся Де­нис.

    - Так собі… Го­во­ри! В ко­го язик дов­гий, то­му бу­де так собі… - ска­зав Филін по­важ­ним го­ло­сом, - де ж во­но так собі! Все то во­но до чо­гось йдеться та при­хо­диться, як ни­точ­ка до клу­боч­ка.

    Денис од­хи­лив­ся за Зіньчи­ну спи­ну і осміхнув­ся до Ро­ма­на.

    «Еге! Ад­же ж це прий­шов до ме­не в гості той, що не­за­ба­ром бу­де моїм сва­том. Швид­ко прий­деться до йо­го доч­ки ста­ростів сла­ти. Тре­ба в йо­го за­побіга­ти лас­ки: віта­ти та час­ту­ва­ти», - по­ду­ма­ла Зінька і вста­ла з ос­ло­на.

    - Слухала б вас. Фи­ло­не, та й не нас­лу­ха­лась, а вже час і по­луд­ну­ва­ти. Де ж це моя Нас­ту­ся за­га­ялась? - ска­за­ла Зінька.

    - Пішла до дівчат в гості, - обізвав­ся Ро­ман.

    - Побіжи ж, си­ну, в хиж­ку та при­не­си пляш­ку з горілкою, а я за­ход­жу­ся по­ра­тись ко­ло печі, - ска­за­ла Зінька.

    І Зінька по­ча­ла за­побіга­ти лас­ки в Фи­ло­на: наб­ра­ла в по­лу­ми­сок хо­лод­них ва­ре­ників, що зіста­лись од обіду, зібра­ла з гле­чи­ка сме­та­ну й пос­та­ви­ла на стіл, наріза­ла са­ла. Ро­ман приніс з хиж­ки горілку. Зінька по­час­ту­ва­ла гос­тя, по­час­ту­ва­ла й Де­ни­са: во­на приміти­ла, що її доч­ка впа­ла в очі Де­ни­сові, а Де­нисів батько був ба­га­тенький.

    Филін ви­пив ча­рок зо дві горілки, за­ку­сив ва­ре­ни­ка­ми, став жвавіший і роз­ба­ла­кав­ся. Роз­ка­зу­вав про своє жи­то, про свою яри­ну. Хліб в йо­го то­го ро­ку вро­див доб­ре. Филін був ду­же ра­дий цьому.

    - Хвалити бо­га, й ози­ми­на, і яри­на цього ро­ку в ме­не доб­ра, ба­га­то кра­ща, ніж торік, та тут мені, Зінько, ли­хо тра­пи­лось. А! бо­дай не ка­за­ти. Якась ли­ха лю­ди­на вчи­ни­ла мені капість, - ска­зав Филін. і йо­го ясні очі не­на­че аж при­гас­ли. Він і го­ло­ву по­хи­лив.

    - Яка ж там біда тра­пи­лась? - спи­та­ла Зінька.

    - Якась ли­ха лю­ди­на зак­ру­ти­ла на моїй пше­ниці аж двад­цять зак­ру­ток! Та­ки так пок­ру­чу­ва­ла з усіх чо­тирьох боків, ще й од­ну зак­рут­ку зак­ру­ти­ла на самісінькій се­ре­дині!

    - Ой бо­же мій! - аж крик­ну­ла Зінька. - Ото скажіть! І є ж такі лихі лю­де на світі.

    - Здається, ніко­му я й ли­ха не ба­жаю, а хтось мені вчи­нив та­ку капість, - ска­зав зас­му­че­ним го­ло­сом Филін.

    Денис од­хи­лив­ся за Зіньку і ре­го­тав­ся, пог­ля­да­ючи на Ро­ма­на.

    - Це я йо­му по­нак­ру­чу­вав зак­ру­ток, - ска­зав тихісінько Де­нис до Ро­ма­на і тик­нув се­бе пальцем в гру­ди,

    Роман усміхнув­ся і гля­нув докірли­ви­ми очи­ма на Де­ни­са, ще й по­хи­тав го­ло­вою: не в міру, мов, жар­туєш ти.

    - Прийдеться йти до ба­би Вівді, - ска­за­ла Зінька, - ка­жуть, во­на одк­ру­чує зак­рут­ки.

    - Піду оце на ве­чер­ню та спи­таю по­пе­ре­ду в ба­тюш­ки, мо­же, він ме­не якось по­ра­дить, - обізвав­ся по­ну­ро Филін.

    Зінька знов по­час­ту­ва­ла Фи­ло­на. Филін не од­мов­ляв­ся і, здається, за­був­ся про своє го­ре: він знов роз­ба­ла­кав­ся.

    - Дядьку Фи­ло­не! Чи то прав­да, що ви ба­чи­ли, як гроші го­рять? -спи­тав Де­нис.

    - Авжеж ба­чив! Ще я тоді був па­руб­ком, та­ким, як оце ти, та на «діянія» ми дзво­ни­ли вдвох з дру­гим па­руб­ком в усі дзво­ни. Див­лю­ся я з дзвіниці, а на дя­ко­во­му го­роді го­рить аж в двох місцях са­ме ко­ло ти­ну; в од­но­му місці го­рить чер­во­ним ог­нем, а в дру­го­му білим. Ото де го­рить чер­во­ним ог­нем, там за­ко­пані червінці, а де го­рить синє або біле, там за­ко­па­но срібло та мідя­ки. Я ба­чу з дзвіниці, а дру­гий па­ру­бок нічо­го не ба­чить. А во­но го­рить так, аж на дя­ковій хаті сяє та бли­щить. Пи­таю я па­руб­ка, чи ти ба­чиш? А він ка­же: «Не ба­чу». А я ба­чив, бо то мені так бог дав, - ска­зав гор­до­ви­то Филін і все чо­гось ди­вив­ся на мис­ник, не­на­че він і те­пер ба­чив од­лис­ки од чер­во­но­го та синього ог­ню на мис­ни­ку.

    - А чом же, дядьку, ви не ви­ко­па­ли тих гро­шей, ко­ли ба­чи­ли, де во­ни го­рять? Я б за­раз пішов з шти­лем та виш­ти­ляв місце, ви­ко­пав би гроші та на­ку­пив би собі волів та ко­ней… - ска­зав Де­нис.

    Денис на­тя­кав на бідність дядька Фи­ло­на.

    - Еге! так то й ви­ко­па­ти! Не кож­ний пот­ра­пить це зро­би­ти. Ви­ко­па­ти то не шту­ка, та взя­ти гроші труд­но, бо їх сте­ре­же са­та­на, не при хаті зга­ду­ючи, - ска­зав Филін.

    - Сатана! - аж крик­ну­ла Згнька. - Ой бо­же мій! Ото страх!

    - А чом же ви, дядьку, не прог­на­ли са­та­ни? Прог­на­ли б йо­го, а гроші заб­ра­ли б собі в скри­ню, - ска­зав Де­нис.

    - Еге! так то й прог­на­ти! Тоді я був мо­ло­дий та дур­ний, то ще не знав, як йо­го прог­на­ти.

    - А те­пер вже знаєте? - спи­тав Де­нис і гля­нув на Ро­ма­на, ще й ліктем торк­нув йо­го під бік.

    - А те­пер знаю, та це труд­не і не­без­печ­не діло, - ска­зав Филін, - ти ду­маєш, що са­та­на так і пус­тить са­мохіть до за­ко­па­но­го скар­бу? Він на­ве­де на чо­ловіка та­ку ма­ну, та­ке страхіття, що й про гроші за­бу­деш.

    - Ой бо­же мій! я б і гро­шей тих не схотіла че­рез той страх. Цур їм, тим гро­шам, ко­ли ко­ло їх стоїть та­ка страш­на сто­ро­жа, - ска­за­ла ба­ба Зінька.

    - Бо в вас, Зінько, і своїх гро­шей є до­волі, а в ко­го їх не­ма, той не по­боїться і страш­ної сто­рожі, аби заб­ра­ти гроші, - ска­зав Филін.


    В той час у ха­ту увійшла Нас­ту­ся, про­мо­ви­ла “доб­ри­день”, ук­ло­ни­лась Фи­ло­нові і ста­ла ко­ло печі.

    - Де ти, доч­ко, так ба­ри­ла­ся? - спи­та­ла Зінька в доч­ки.

    - Ходила до дівчат гу­ля­ти та по­сиділа тро­хи з Со­ломією, - обізва­ла­ся Нас­ту­ся.

    Настя, по­ба­чив­ши, що Со­ломіїн батько си­дить в гос­тях в ма­тері, до­га­да­лась, що ці Фи­ло­нові одвіди­ни тра­пи­лись не­дур­но. Во­на гля­ну­ла ве­се­леньки­ми очи­ма на Ро­ма­на, а далі пе­ре­ве­ла очі на Де­ни­са. Рум'яний, пов­но­ви­дий Де­нис осміхав­ся до Нас­тусі. Він вже дав­ненько лю­бив Нас­ту­сю, і в йо­го вже накльову­ва­лась дум­ка її сва­та­ти. Йо­му хотілось по­ба­ла­ка­ти з Нас­ту­сею, але він не насмілив­ся пе­ре­би­ва­ти Фи­ло­но­вої роз­мо­ви. Филін по­чав роз­ка­зу­ва­ти, де за­ко­пані гроші ко­ло се­ла. Він ду­же лю­бив роз­ка­зу­ва­ти про це, го­во­рив, що знає ті місця. про котрі ніби роз­ка­зу­ва­ли йо­му старі лю­де, роз­ка­зу­вав йо­го дід, ще як він був ма­лим хлоп­цем. Филін по­тай од лю­дей не раз хо­див в ті місця з шти­лем, але нічо­го не виш­ти­ляв і тільки ча­сом нат­рап­ляв шти­лем на камінь. Нас­тя, сто­ячи ко­ло печі, слу­ха­ла ті оповідан­ня, не­на­че ціка­ву каз­ку.

    - Чом же ви, дядьку, не ви­ко­паєте тих гро­шей, ко­ли ви знаєте, де во­ни за­ко­пані? - спи­тав Ро­ман.

    - Еге! Чом та чом! Піди ж сам, та спро­буй, та тоді й ка­за­ти­меш: чом та чом? - обізвав­ся Филін.

    - А ви ж, дядьку, хоч раз про­бу­ва­ли? - спи­тав Де­нис.

    Дядько по­хи­лив го­ло­ву, по­ду­мав, тро­хи по­мов­чав, а далі по­чав роз­ка­зу­ва­ти, міша­ючи те, що йо­му оповідав дід, з своїми ви­гад­ка­ми, кот­рим і він сам, ма­буть, не йняв віри.

    - Ще дав­но, як я був ма­лим хлоп­цем, - по­чав Филін, - до мо­го діда прий­шов з Оде­са один ста­рий чи за­по­ро­жець, чи, мо­же, гай­да­ма­ка - вже не пам'ятаю. Той ста­рий за­по­ро­жець був ро­дом з на­шо­го се­ла, але про­жи­вав в Одесі. Ото прий­шов він до мо­го діда в гості; роз­ба­ла­ка­лись во­ни про дав­ню дав­ни­ну, а ста­рий за­по­ро­жець і роз­ка­зав моєму дідові та батькові, що за на­шим се­лом в лісі, в уро­чищі Гри­го­рах, ко­ло скелі за­ко­па­но ве­ли­кий скарб. Три якісь ба­гаті па­ни втіка­ли од гай­да­маків та за­по­рожців з Ук­раїни в Польщу та й за­ко­па­ли своє доб­ро: й гроші, і зо­ло­то та срібло ко­ло скелі в льоху, ще й камінням зак­ла­ли той льох звер­ху. Вже як я став па­руб­ком, дід по­ка­зу­вав мені те місце. І те­пер там, ко­ло скелі, де рос­те ста­ра кис­ли­ця, є прик­ме­та, ніби не­ве­лич­ка за­па­ди­на. Але дід ка­зав, що той скарб сте­ре­же не­чис­та си­ла і не кож­ний мо­же йо­го взя­ти. Як по­мер­ли мій дід та батько, прис­ни­ло­ся мені, ніби в ха­ту увійшов той са­мий ста­рий за­по­ро­жець та й ка­же мені: «Піди в Гри­го­ри та од­ко­пай скарб, але не бе­ри собі тих гро­шей, а од­дай в «каз­ну», бо там ле­жить та­ка ве­ли­ка си­ла гро­шей, зо­ло­та й срібла, що му­жик йо­му й ра­ди не дасть; але по­пе­ре­ду спи­тай ца­ря, щоб доз­во­лив ви­ко­па­ти той скарб. Іди, ка­же за­по­ро­жець, ко­пай, бо тільки ти й про­же­неш не­чис­ту си­лу».

    Ото дід, ска­зав­ши це, ніби вий­шов з ха­ти. Че­рез тиж­день - чи во­но мені так сни­лось, чи при­вид­жу­ва­лось, чи ме­не вночі щось во­ди­ло, цього вже доб­ре й сам не тям­лю… Ніби взяв я зас­туп та пішов до лісу ви­ко­пу­ва­ти той скарб. Ко­паю я та й ко­паю, ко­ли це з ями вис­ка­кує чор­ний кіт. Тільки що він вис­ко­чив, як зніметься ви­хор, як підніметься бу­ря! Крий бо­же! Та­ке кру­тить, що й гос­по­ди! Ліс шу­мить, аж ре­ве. Де­ре­во аж скри­пить, аж тріщить, аж до­до­лу гнеться. Потім зра­зу вітер впав, і ста­ло так ти­хо, як у хаті на печі. Гля­нув я вго­ру, аж по­верх лісу не­бо сяє, а з не­ба спус­кається на коні який­сь пан чи ли­цар, здо­ро­вий та з ли­ця білий. Кінь під ним бас­кий та білий, а ли­цар увесь у зо­лоті та в сріблі; і з йо­го, й з ко­ня зо­ло­то аж кра­пає. Спус­тив­ся він до ме­не; див­лю­ся я, а в йо­го в ру­ках зо­ло­тий хрест. Дає він мені цілу­ва­ти хрест. Я поцілу­вав хрест, а той ли­цар чи ко­зак ка­же до ме­не: «Шли по­пе­ре­ду до ца­ря «бо­ма­гу», щоб тобі доз­во­лив ко­па­ти цей скарб, і од­дай скарб у «каз­ну», а собі за­бе­ри тільки червінці, не­ве­ли­ку част­ку то­го скар­бу, то й ста­не й тобі, і твоїм дітям, і твоїм уну­кам…» Ска­зав він це та й щез, не­на­че в лісі по­лум'я по­гас­ло. І я не знаю, чи я й справді був там в лісі, чи то во­но мені при­вид­жу­ва­лось, бо во­но бу­ло мені з не­бес, од бо­га…

    Денис гля­нув на Ро­ма­на й осміхнув­ся. Нас­тя заміти­ла той осміх і собі осміхну­лась. В селі зна­ли, що Филін, що б не роз­ка­зу­вав про се­бе, то все при­ки­не, що то йо­му бу­ло з не­бес.

    - Ото че­рез рік після то­го на­ду­мав­ся я піти в ліс та спро­бу­ва­ти, чи не ви­ко­паю я то­го скар­бу, - по­чав знов Филін.

    - Випийте хоч ча­роч­ку по­пе­ре­ду, а то ви все роз­ка­зуєте та роз­ка­зуєте, а чар­ка стоїть, як си­ро­та, - ска­за­ла Зінька і по­час­ту­ва­ла Фи­ло­на.

    Филін ви­пив, за­ку­сив ва­ре­ни­ком, вмо­че­ним в сме­та­ну. Сме­та­на за­ма­за­ла йо­му ву­си; він втер їх руш­ни­ком, але під но­сом зіста­ла­ся чи­ма­ла біла сму­га. Нас­ту­ся за­ту­ли­ла вид ру­ка­вом і сміялась, од­хи­лив­шись до печі. Ро­ман осміхнув­ся.

    - Ото че­рез рік, а мо­же й че­рез два, вже не пам’ятаю га­разд, якось літом після Пет­ра най­няв я мо­ле­бень, а вночі ще по­мо­лив­ся і до­ма, вда­рив три пок­ло­ни пе­ред об­ра­за­ми, взяв зас­туп та й пішов у глу­пу ніч у ліс. Ко­паю я та й ко­паю, вже аж угрівся, аж піт з ло­ба кра­пає. Ко­ли чую, під зас­ту­пом роз­ко­ли­на. Я стри­во­жив­ся так, що впус­тив з рук зас­ту­па, а зас­туп так і пірнув у роз­ко­ли­ну, а там на дні так і бряз­ну­ли червінці та кар­бо­ванці. Я побіг до­до­му, взяв дру­го­го зас­ту­па та й знов-та­ки ко­паю. Ко­ли це як за­шу­мить ліс, як зніметься ви­хор! Я підвів очі вго­ру, див­лю­ся, аж на де­реві скрізь на гілках ви­сять вішальни­ки, а вітер так гой­дає ни­ми, що во­ни аж чер­ка­ються один об дру­го­го но­га­ми. Заг­римів грім, затріща­ли ду­би в лісі, блис­ну­ла блис­кав­ка. Гля­нув я до­до­лу, аж з роз­ко­ли­ни ви­со­вується са­та­на…

    - Сатана! Ой бо­же мій! Дух свя­тий при нас та при хаті! - аж крик­ну­ла Зінька і пе­рех­рес­ти­лась.

    Настуся ви­ря­чи­ла на Фи­ло­на пе­ре­ля­кані очі. Навіть Де­нисів вид став спокійніший та по­важніший.

    - Який же він, той са­та­на? - спи­тав сміли­во Де­нис.

    - А який же він? Чор­ний, як чорт: го­ло­ва, як ко­пи­ця, на го­лові чорні ро­ги, а очі як ка­ву­ни. Відо­мо, са­та­на, як є са­та­на, - ска­зав по­важ­но Филін, - вис­ко­чив са­та­на з-під землі та й за­гув у лісі, не­на­че пти­ця, шуг­нув по­верх лісу, тільки в лісі за­гу­ло, - ска­зав Филін і все ди­вив­ся на верх мис­ни­ка, не­на­че він і те­пер ба­чив там в кут­ку са­та­ну.

    - Ой бо­же мій, як страш­но! - обізва­лась Нас­ту­ся. - Те­пер я вночі не спа­ти­му.

    - Може, вве­чері по­боїшся і з ха­ти вий­ти? - спи­тав Де­нис в Нас­тусі.

    - Їй-богу моєму, що бо­яти­мусь і з ха­ти вий­ти. Ой страш­но! - ска­за­ла Нас­ту­ся.

    - Сатану я прог­нав, бо то мені да­но з не­бес, од бо­га, - знов по­чав бре­ха­ти Филін, - але скар­бу не взяв. Трид­цять років бу­де то­му, як я пос­лав «бо­ма­гу» до ца­ря, щоб доз­во­лив мені ви­ко­па­ти той скарб. Це кош­ту­ва­ло мені три кар­бо­ванці. Але од­повіді і по сей день не­ма. В ме­не й кви­ток є з пош­ти.

    - Ой гос­по­ди ми­лос­ти­вий! Як­би я, по­ба­чи­ла та­ке стра­хо­ви­ще, то там би на місці і вмер­ла, - ска­за­ла ба­ба Зінька.

    - Одже я й не вмер. Бог хра­нив! бо то мені да­но а не­бес, - обізвав­ся Филін.

    - Невже-таки ті всі за­ко­пані гроші сте­ре­же са­та­на? А от же наш Гри­щен­ко ви­орав на полі гор­ще­чок срібняків та мідяків - і не ба­чив ніяко­го са­та­ни, - ска­зав Де­нис.

    - Е! бо то, ба­чиш, він ви­орав вдень. А вночі інша річ: вночі то вже йо­го не­чис­то­го і си­ла і во­ля, - ска­зав по­важ­но Филін.

    - То ви б, дядьку, пішли в Гри­го­ри вдень, ко­ли са­та­на не сте­ре­же червінців, та й ви­ко­па­ли б крадько­ма од йо­го, - ска­зав Де­нис. - А навіщо тре­ба до­ко­неч­не ко­па­ти вночі, щоб зди­ба­тись з са­та­ною?

    Филін тя­мив доб­ре, що він прибріху­вав, втя­мив прав­дивість Де­ни­со­вих слів та й змов­чав, не­на­чеб­то Де­ни­сові сло­ва не варті бу­ли вва­ги: “Го­во­ри, мов, дур­ню! тя­миш ти з но­са та в рот”.

    - Ну, що то во­но за знак! Ка­жуть, що десь є чорт, а я йо­го й досі не ба­чив, який він на масть! А мені б ду­же хотілось по­ба­чи­ти, яка в йо­го пи­ка, - ска­зав Де­нис.

    - Бійся бо­га, Де­ни­се! А на­що він тобі здав­ся? - ска­за­ла Зінька.

    - Еге! так то й по­ба­чи­ти йо­го, - ска­зав Филін. - Це не вся­ко­му да­но. От я то ба­чив йо­го вве­чері на греблі. На­ди­вив­ся я раз в Пав­ла До­ро­щу­ка на кар­ти­ну, де на­мальова­ний страш­ний суд: а там їх на­мальова­на ціла мет­ка. Ото вве­чері їду я з по­ля кіньми, виїжджаю на греб­лю, ко­ли див­люсь, а він, не­на­че ма­ленький чор­ний хлоп­чик, хлю­пається у воді та й вис­ко­чив на греб­лю, вишкірив до ме­не білі здо­рові зу­би, як ло­патні, та знов хлюп у во­ду! Це не кож­но­му да­но. Про це не­ма чо­го й ба­лач­ку то­чи­ти.

    - Ой бо­же мій! - аж зітхну­ла Нас­тя од стра­ху. Ба­ба Зінька тільки пе­рех­рес­ти­лась мовч­ки і за­ше­потіла ти­хенько мо­лит­ву.


    - От ніхто не знає відьом на селі, а я їх усіх знаю і за­раз впізнаю відьму, чим би во­на не пе­ре­ки­ну­лась: чи со­ба­кою, чи кішкою, чи сви­нею, чи білим клуб­ком, бо то мені да­но з не­бес, - го­во­рив дядько Филін, - ще з років де­сять по­пе­ре­ду якось йду я з весілля вже в глу­пу північ по­за се­лом, йду проз хрест, що стоїть за ца­ри­ною, а по­пе­ред ме­не біжить біла со­ба­ка. Я йду далі, а вже по­пе­ред ме­не ко­титься білий здо­ро­вий клу­бок, а далі з клуб­ка ста­ла біла кішка, вид­ря­па­лась на хрест та й сіла на пе­рех­ресті. Я за­раз-та­ки впізнав, що то відьма і яка відьма, та й ка­жу до тієї кішки: «Та не мо­роч ме­не, Те­тя­но, бо я те­бе впізнав. Ти Те­тя­на!»

    Роман і Де­нис без со­ро­му за­ре­го­та­лись на всю ха­ту.

    - Та то, пев­но, і бу­ла та­ки справж­ня біла кішка! - ска­зав Де­нис.

    - Еге! го­во­ри! Доб­ра кішка! Не кож­ний їх впізнає, а я впізнаю, бо то мені да­но так од бо­га, - ска­зав гор­до­ви­то дядько Филін.

    В той час бевк­нув дзвін на ве­чер­ню. Филін рап­том ус­тав і пе­рех­рес­тив­ся до об­разів.

    - От вже й на ве­чер­ню задз­во­ни­ли. Піду ж я до церк­ви та після ве­черні по­рад­жу­ся з ба­тюш­кою про ті зак­рут­ки на моїй пше­ниці, - ска­зав Филін.

    Він вий­шов з-за сто­ла, пе­рех­рес­тив­ся пе­ред об­ра­за­ми, по­дя­ку­вав Зіньці за по­лу­день, поп­ро­щав­ся й вий­шов з ха­ти.

    «От те­пер тре­ба б ска­за­ти Ро­ма­нові, щоб слав ста­ростів до Со­ломії. Але бо­же мій! в хаті Де­нис, чу­жий чо­ловік. Ще не знаю, що з то­го вий­де», - по­ду­ма­ла Зінька.

    - Романе! ви­не­си, си­ну, горілку та зай­вий хліб в хиж­ку, а ти, Нас­ту­сю, при­бе­ри з сто­ла, поз­би­рай ок­руш­ки та ви­сип ку­рям, - ска­за­ла Зінька.

    Тільки що Ро­ман вий­шов в сіни та пішов у хиж­ку, кот­ра бу­ла зроб­ле­на ко­ло про­тив­ної ха­ти че­рез сіни, ба­ба Зінька шви­денько й собі шусть у сіни, пішла до Ро­ма­на й тихісінько роз­ка­за­ла йо­му, що ба­тюш­ка й ма­туш­ка хва­ли­ли Со­ломію.

    - Восени, си­ну, заш­ле­мо ста­ростів до Со­ломії, - вкінець усього ска­за­ла Зінька си­нові, а са­ма за­раз після то­го на­ки­ну­ла на се­бе свит­ку і по­чим­чи­ку­ва­ла до церк­ви шви­денько, не­на­че навз­догінці за Фи­ло­ном.

    Роман вер­нув­ся в ха­ту ве­се­лий та ра­дий. Очі в йо­го так радісно ся­ли, що аж Де­нис та Нас­ту­ся це приміти­ли. Він роз­ба­ла­кав­ся, жар­ту­вав, сміявся, навіть піднімав на сміх дядька Фи­ло­на.

    - Але, здається, дядько Филін оце брехні то­чив, що він ко­пав гроші та ба­чив са­та­ну, - ска­зав Де­нис, - я вже чув раз, як він про це роз­ка­зу­вав. Те­пер він ка­же, що вже бу­де трид­цять років, як він пос­лав про­ше­ния да ца­ря про той скарб, а тоді роз­ка­зу­вав, що він пос­лав те про­шен­ня два ро­ки пе­ред цим.

    - Та й я, як ще був не­ве­ли­ким хлоп­цем, то чув, як він оце са­ме роз­ка­зу­вав ба­бам, - обізвав­ся Ро­ман, - але пам'ятаю доб­ре, що він тоді ка­зав, ніби­то в са­та­ни го­ло­ва бу­ла та­ка завбільшки, як відро, а очі такі, як ку­ла­ки, а те­пер ка­же, що го­ло­ва в са­та­ни та­ка завбільшки, як ко­пи­ця, а очі, як ка­ву­ни.

    - Авжеж так! бо за яких де­сять років са­та­на, ма­буть, підріс, то й го­ло­ва в йо­го ви­рос­ла, як ко­пи­ця, а очі ста­ли, як ка­ву­ни, - ска­зав Де­нис, - брехні то­чить дядько Филін та лю­дей мо­ро­чить. Я знаю доб­ре, що він і гро­шей не ко­пав, навіть в ліс уночі не хо­див і са­та­ни не ба­чив. Ви­га­дує та чва­ниться: ось би то мені це все з не­бес да­но.

    - Невже ото все неп­рав­да, що роз­ка­зу­вав дядько Филін? То це я тільки дур­но наст­ра­ха­лась? - ска­за­ла Нас­тя.

    - Авжеж то все брех­ня! Витріщить дядько свої очі на мис­ник та й ви­га­дує якісь бай­ки, не­на­че там на мис­ни­ку і справді при­вид­жується йо­му між по­лу­мис­ка­ми са­та­на; чис­то, не­на­че ста­ра ба­ба роз­ка­зує каз­ки дітям! - ска­зав Де­нис.

    Бідна на­ля­ка­на Нас­ту­ся гля­ну­ла на мис­ник, і їй зда­ло­ся, що во­на там от-от вгля­дить са­та­ну між мис­ка­ми.

    - То це я дур­но тільки бо­ялась? - спи­та­ла Нас­тя в Де­ни­са.

    - Авжеж дур­но! Я знав, що дядько Филін бре­ше, але мов­чав; ду­маю, не­хай дядько наб­ре­шеться дос­хо­чу, - го­во­рив Де­нис та все не зво­див очей з Насті.

    - Одже я не­на­че не до­по­луд­ну­вав тро­хи, - ска­зав Ро­ман,- мені не­на­че ще їсти хо­четься; все слу­хав дядькові те­ре­вені.

    - Та й я не до­по­луд­ну­вав, бо все сміявся собі під ніс з тих бре­хень, - обізвав­ся Де­нис.

    - А я то й зовсім не по­луд­ну­ва­ла: та­ко­го стра­ху на ме­не наг­нав дядько, - ска­за­ла Нас­ту­ся.

    - Побіжи, Нас­ту­сю, в хиж­ку та ви­не­си ва­ре­ни­ки й сме­та­ну; та не за­будься вхо­пи­ти горілки пляш­ку, - ска­зав Ро­ман до Насті.

    - Ой, бо­юся я бра­ти ту горілку, щоб ча­сом ма­ти не сер­ди­лись, - ска­за­ла Нас­тя.

    - Нічого - те! Ма­ти час­ту­ва­ла сво­го гос­тя, а ми по­час­туємо сво­го, - ска­зав Ро­ман, - вип'ємо тро­шеч­ки, тільки по ча­рочці, щоб дядько­ву са­та­ну за­бу­ти.

    Настя мет­ну­лась в сіни, при­нес­ла ва­ре­ни­ки й пляш­ку і пос­та­но­ви­ла на столі.

    - От те­пер ся­де­мо й ми на по­куті! - ска­зав Ро­ман і на­лив собі чар­ку горілки та й ви­хи­лив до дна. Потім він по­час­ту­вав Де­ни­са й Нас­тю. Нас­тя тільки при­гу­би­ла чар­ку, а пи­ти не схотіла. Усі по­ча­ли упліта­ти ва­ре­ни­ки, аж за ву­ха­ми ля­ща­ло. Де­нис уплітав ва­ре­ни­ки і не зво­див своїх круг­лих ве­се­лих очей з Насті.

    - Чого це ти, Де­ни­се, витріщаєш на мені очі, не­на­че впер­ше ме­не ба­чиш? - ска­за­ла Нас­тя.

    - Чи так са­мо, як са­та­на витріщав баньки на дядька Фи­ло­на в лісі? -ска­зав Де­нис.

    - Ні, не так страш­но, але все-та­ки тро­хи й так, - про­мо­ви­ла Нас­тя й за­ре­го­та­лась.

    - Це зад­ля то­го, щоб ти мен­ше ва­ре­ників з'їла, а мені більше зос­та­лось, - обізвав­ся Де­нис.

    Денисові вже дав­но впа­ла в очі Нас­ту­ся. Мо­ло­денька дівчи­на підрос­та­ла, на­ли­ва­ла­ся, як яб­луч­ко, і ста­ла ще більше по­до­ба­тись Де­ни­сові.

    Роман на­лив чар­ку і знов ви­пив, ще й Де­ни­са по­час­ту­вав. Він став ве­се­лий, роз­чер­вонівся на ви­ду, жар­ту­вав та сміявся.

    - Романе! Чо­го це ти сьогодні та­кий ве­се­лий та го­во­рю­чий? - не втерпіла і спи­та­ла в йо­го Нас­тя.

    - Чогось ве­се­лий, та не ска­жу чо­го: не­хай кор­тить, - ска­зав Ро­ман.

    - Та ска­жи-бо! Пев­но, ма­ти щось ду­же ве­се­ле ска­за­ла тобі, бо й ма­ти увійшла в ха­ту чо­гось ду­же ве­се­ла, - про­мо­ви­ла до­гад­ли­ва Нас­тя.

    - Та то сьогодні, ма­буть, тра­пив­ся день ве­се­лий, - ска­зав Ро­ман і знов на­лив чар­ку та й ви­пив.

    - Ой бо­же мій! вже й горілки ма­ло зіста­лось в пляшці! - аж крик­ну­ла Нас­тя, - їй-бо­гу, ма­ти бу­дуть гри­ма­ти.

    В той час над­ворі гавк­ну­ла со­ба­ка. Швид­ко потім в ха­ту увійшла Со­ломія. Во­на ду­ма­ла, що Ро­ман в церкві, і забігла до Насті, але, од­чи­нив­ши двері, во­на вгляділа і Де­ни­са й Ро­ма­на за сто­лом. Бідна дівчи­на аж по­да­ла­ся на­зад у сіни. Во­на й са­ма не зна­ла, чи йти в ха­ту, чи вер­та­тись, їй бу­ло ніяко­во, що во­на ніби са­ма прий­шла до Ро­ма­на в ха­ту.

    - Соломія! - аж крик­нув Ро­ман з-за сто­ла. Со­ломія од со­ро­му по­да­ла­ся че­рез поріг у сіни. Нас­тя схо­пи­ла­ся з місця, взя­ла Со­ломію за ру­ку і по­тяг­ла в ха­ту.

    - Здорова бу­ла, Со­ломіє! - гук­нув Ро­ман. - Чо­го це ти за­ко­ми­зи­лась? Не­на­че боїшся пе­рес­ту­пи­ти че­рез наш поріг.

    Настя при­тяг­ла Со­ломію до сто­ла. Со­ломія все опи­на­лась та со­ро­ми­лась. Ро­ман си­лою по­са­див її на ос­лоні, по­руч з Нас­тею.

    Соломія сиділа ні в сих ні в тих і мов­ча­ла, але пе­ре­го­дя ста­ла сміливіша. Ве­се­ла ком­панія швид­ко її роз­ве­се­ли­ла. Со­ломія по­ча­ла і собі жар­ту­ва­ти та ре­го­та­тись.

    - Просимо до по­луд­ня! - ска­зав Де­нис і по­ка­зав ру­кою на по­рож­ню мис­ку.

    - Спасибі! я вже по­по­луд­ну­ва­ла до­ма. Доїдай, Де­ни­се, на здо­ров’ячко, та тільки не об'їдай­ся, - ска­за­ла Со­ломія і по­су­ну­ла по­рож­ню мис­ку до Де­ни­са.

    - Спасибі за лас­ку, - обізвав­ся Де­нис, - ма­буть, уже та­кий мій та­лан… ох!… що дівча­та го­ду­ють ме­не з по­рожніх ми­сок.

    - Може, тобі ще й солі тре­ба до стра­ви? - про­мо­ви­ла Со­ломія і пос­та­ви­ла пе­ред Де­ни­сом со­лян­ку. - По­со­ли, то бу­де смачніше.

    - Ох!.. вже мені й так со­ло­но од тих дівчат… ох! - жар­ту­вав Де­нис.

    - Одже ж ми поїли всі ва­ре­ни­ки, а ти, Де­ни­се, ще й смієшся з Со­ломії. Пот­ри­вай, Со­ломіє, ось я піду в хиж­ку та ви­не­су па­ля­ни­цю. По­по­луд­нуєш, Со­ломіє, па­ля­ни­цею з сме­та­ною, - ска­за­ла Нас­тя і вста­ла з ос­ло­на.

    - Еге! як дівча­там, то й па­ля­нич­ки, а як па­руб­кам, то тільки свя­тий хлібець! Не йди, Нас­те! Не пу­щу! - крик­нув Де­нис і пог­нав­ся в сіни за Нас­тею.

    - А що, Со­ломіє, чи по­си­ла­ти до те­бе ста­ростів? - спи­тав Ро­ман в Со­ломії.

    - Оце! по­пе­ре­ду приш­ли, а потім вже пи­тай! - ска­за­ла Со­ломія і за­ре­го­та­лась.

    - А чи не візьму я ча­сом гар­бу­за од те­бе?


    - А хіба ж я знаю…

    - Я те­бе пи­таю без жартів, - ска­зав Ро­ман і на­су­пив бро­ви. Йо­го ли­це з ве­се­ло­го ста­ло по­важ­не і навіть сер­ди­те.

    - Хіба ж ти так не лю­биш гар­бузів, чи що? - ска­за­ла Со­домія і знов засміялась. - І гар­буз має смак, та ще й не­по­га­ний.

    - Не люб­лю. Я вже що роб­лю, то роб­лю на­пев­но, - ска­зав Ро­ман, спус­тив­ши очі.

    Задума впа­ла на йо­го чо­ло. Він по­хи­лив го­ло­ву і мов­чав. Со­ломія пе­рес­та­ла сміятись і собі за­ду­ма­лась. Вид її став по­важ­ний, не­на­че в тих пус­тунів дітей, що на них нес­подіва­но пос­ва­рив­ся пальцем і грим­нув ста­рий батько.

    - Чи батько твій та ма­ти не спро­тив­ляться, як я прий­ду до те­бе з ста­рос­та­ми? - спи­тав Ро­ман.

    - А чо­го їм спро­тив­лю­ва­тись? Мій батько по­ва­жає твою матір і лю­бить ба­ла­ка­ти з нею про усякі страхіття, - ска­за­ла Со­ломія. - Я бо­юсь, що твоя ма­ти спро­ти­виться…

    - Ні! - ска­зав Ро­ман.

    - Як твоя ма­ти ні, то й я ні! - ска­за­ла Со­ломія. Ро­ман підвів го­ло­ву, ніби розп­лю­щив очі. І з йо­го яс­них очей по­лив­ся ніби ве­се­лий промінь і впав на Со­ло­мині гострі очі. Во­на спус­ти­ла довгі чорні вії, котрі ніби чор­ни­ми то­роч­ка­ми впа­ли на її що­ки, і по­чер­воніла, як маківка.

    Хатні двері од­чи­ни­лись, не­на­че бу­ря вда­ри­ла в їх. Нас­тя влетіла в ха­ту з па­ля­ни­цею в ру­ках, за­чи­ни­ла за со­бою двері і при­дер­жа­ла клям­ку. Де­нис сіпнув двері, і ма­ло­си­ла Нас­тя ви­пус­ти­ла з рук клям­ку й ткну­ла го­ло­вою та па­ля­ни­цею Де­ни­сові в гру­ди. Во­на прибігла до сто­ла, сіла й схо­ва­ла свої ру­ки з па­ля­ни­цею під стіл.

    - От та­ки наріжу Со­ломії па­ля­ниці, а тобі не дам! - кри­ча­ла Нас­тя, за­са­пав­шись.

    - За всі го­ло­ви! То й не про­си­ти­му! - ска­зав Де­нис і ніби впав на ла­ву.

    - Випий же хоч чар­ку до по­луд­ня, Со­ломіє! - ска­зав Ро­ман і по­дав чар­ку Со­ломії. Со­ломія ви­пи­ла півчар­ки і по­ча­ла по­луд­ну­ва­ти.

    - А що! та­ки по-моєму ста­ло! - ска­за­ла Нас­тя і ки­ну­ла на Де­ни­са жме­ню насіння; насіння по­рос­ну­ло з жмені і по­си­па­лось і на Де­ни­са, і в сме­та­ну.

    - Ну та й дурієш же ти, Нас­те! - обізвав­ся Ро­ман. - Хіба ж ти ма­ленька? Дуріє, як ма­ла ди­ти­на.

    - Але ж і п'ють оті дівча­та, біси батька зна як! - крик­нув Де­нис. -Мо­чить гу­би та ще й обітре ру­ка­вом, щоб в рот не по­па­ло ні кра­пельки. От ми то не так п'ємо.

    І Де­нис на­лив чар­ку, бах­нув нею в гу­бах, на­дув що­ки і витріщив круглі очі на Со­ломію.

    - Ой бо­же мій! Од­же ви­дуд­лять усю горілку! Ой, ла­яти­муть же нас ма­ти, аж в шку­ру не по­тов­питься. Геть! Дай сю­ди пляш­ку! Їй-бо­гу, ви­дуд­ли­ли вже більш як півпляш­ки, - ска­за­ла Нас­тя.

    Соломія аж те­пер зга­да­ла про ба­бу Зіньку. Во­на обер­ну­ла го­ло­ву, ки­ну­ла оком на вікно. За дво­ром, йшла з церк­ви ба­ба Зінька.

    - Ой бо­же мій! ба­ба Зінька з церк­ви йдуть! - аж крик­ну­ла Со­ломія і схо­пи­лась з ос­ло­на.

    - Ой бо­же мій! пляш­ка на столі! Півпляш­ки горілки не ста­ло! Що ж я те­пер бу­ду ро­би­ти! - крик­ну­ла Нас­тя.

    - Нічогісінько. Сядь та ру­ки згор­ни, - спокійно ска­зав Ро­ман.

    - Ой Ро­ма­не, і ти, сер­це Нас­ту­сю! не кажіть же своїй ма­тері, що я оце бу­ла в вас, - ска­за­ла Со­ломія і про­жо­гом ки­ну­лась в сіни, че­рез другі сінешні двері вис­ко­чи­ла на задвірок і, не­на­че пти­ця, шуг­ну­ла в са­док, а з сад­ка чкур­ну­ла че­рез ого­род прос­то че­рез гряд­ки та й зник­ла в вер­бах. Нас­тя вхо­пи­ла ку­холь з во­дою і хотіла до­ли­ти пляш­ку.

    - Не збав­ляй горілки, дур­на! - ска­зав Ро­ман і ки­нув­ся ви­ри­ва­ти в Насті з рук пляш­ку.

    Хатні двері од­чи­ни­лись, і в ха­ту всту­пи­ла по­важ­на ба­ба Зінька. Во­на ста­ла на по­розі і тільки осміхну­лась.

    - А що! бу­де вам те­пер од ба­би Зіньки. Ви­пи­ли ба­би­ну горілоч­ку та вже во­ди­цею до­ли­ваєте, - обізва­лась Зінька та все осміха­лась доб­рим лас­ка­вим осміхом. Во­на ми­лу­ва­лась пус­то­ща­ми мо­ло­дих.

    - Ну-ну, сьогодні я ве­се­ла. Не бу­ду на вас гри­ма­ти. Один то­му час. Смійтесь, по­ки мо­лоді. Смійтесь, аби не пла­ка­ли, - ска­за­ла ба­ба Зінька, роз­дя­га­ючись.

    - А навіщо то ви на­ки­да­ли насіння в сме­та­ну? Ма­буть, щоб смачніша бу­ла? Ото дуріли! Ото дуріли! Повісь, Нас­ту­сю, на стіні різку от на тих хлоп­чиків, щоб мені бу­ла на­пох­ваті! - ска­за­ла ба­ба Зінька, віша­ючи свит­ку на жердці.

    Баба Зінька обер­ну­ла го­ло­ву до Нас­тусі і приж­му­ри­ла од­не око. Нас­тя осміхну­лась.

    - Та це. ма­мо, на ме­не б тре­ба по­че­пи­ти иа стіну різку, бо то я роз­си­па­ла насіння в сме­та­ну.

    - То й ти та­ка. як і во­ни! Го­ренько мені з ва­ми! - сміялась ба­ба Зінька, пог­ля­да­ючи на Ро­ма­на.

    В той час Филін після ве­черні наз­дог­нав ба­тюш­ку на цвин­тарі і підсту­пив до йо­го. Филін лю­бив після ве­черні по­ба­ла­ка­ти з ба­тюш­кою та про­во­див йо­го до са­мо­го дво­ру, роз­мов­ля­ючи то про се. то про те.

    Він роз­ка­зу­вав йо­му про свій не­давній сон. З своїми сна­ми він вже тро­хи об­рид ба­тюшці. Ба­тюш­ка тро­хи не засміявся і лед­ве вдер­жав­ся.

    «Ну та й роз­но­си­лись сьогодні з своїми сна­ми», - по­ду­мав ба­тюш­ка, осміха­ючись крадько­ма.

    - А це мені тра­пи­лась біда. Хтось ме­не, ба­тюш­ко, обідив: зак­ру­тив на моїй пше­ниці аж двад­цять зак­ру­ток, - в кінці усього ска­зав Филін, - що мені, ба­тюш­ко, ро­би­ти? Зба­ви­ло мені пше­ниці більше як сніп. Як ви ме­не по­ра­ди­те?

    Батюшка знов осміхнув­ся.

    - А що ж! Зак­рут­ки - це пус­та річ; це бабськї за­бо­бо­ни. Пок­ро­пи свя­че­ною во­дою ті зак­рут­ки та й виж­ни сміли­во, бо ті зак­рут­ки - пус­те діло: во­ни тобі не пош­ко­дять. Ад­же ж ти не маєш на селі во­рогів, то й не бійся нічо­го. Це, пев­но, хтось хотів по­жар­ту­ва­ти та насміятись з те­бе.

    - А хто йо­го зна, ба­тюш­ко! Дав­ненько жи­ву на світі, то, мо­же, й во­рогів на­жив. Де вже про­жи­ти без во­рогів? - обізвав­ся Филін.

    V

    Настала осінь. Вже й Се­ме­на ми­ну­ло. Сли­ве що­ве­чо­ра Со­ломія сподіва­лась, що Ро­ман прий­де до неї з ста­рос­та­ми. Во­на щод­ня при­би­ра­лась, розчісу­ва­ла свою дов­гу ко­су, запліта­ла в дрібуш­ки. Що­ве­чо­ра во­на надіва­ла на го­ло­ву чер­во­ну стрічку, заквітчу­ва­ла го­ло­ву квітка­ми та барвінком. Тільки бу­ло вве­чері над­ворі за­гав­кає со­ба­ка, в Со­ломії і в душі по­хо­ло­не. Со­ломія зран­ку до ве­чо­ра співа­ла пісні за ро­бо­тою та все жда­ла Ро­ма­на, а Ро­ман не­на­че зу­мис­не га­яв­ся та все не при­хо­див.

    «Ой бо­же мій! співаю я, співаю, та й досі не доспіва­лась до своєї долі… І ве­се­ло мені, і чо­гось сум вже на­ля­гає на моє сер­це, - ду­ма­ла Со­ломія, пе­респівав­ши не од­ну пісню за ро­бо­тою, - і чо­му він не йде з ста­рос­та­ми? І навіщо він ме­не му­чить? І чо­го він ба­риться?»

    Аж пе­ред пок­ро­вою Ро­ман прий­шов з ста­рос­та­ми до Со­ломії. І Филін, і йо­го жінка Мок­ри­на не­на­че вже жда­ли Ро­ма­на. Со­ломія по­ти­хеньку ска­за­ла ма­тері, що Ро­ман має на думці її сва­та­ти; ма­ти не втерпіла і ска­за­ла по­ти­хеньку Фи­ло­нові. Як Ро­ман увійшов у ха­ту з ста­рос­та­ми, Филін і Мок­ри­на привіта­ли йо­го щи­ро, як рідно­го си­на. Со­ломія бу­ла уб­ра­на, не­на­че в яке свя­то: во­на, оче­ви­дяч­ки, сподіва­лась ста­ростів.

    Соломія бу­ла та­ка ра­да, та­ка ве­се­ла, що тро­хи не за­ве­ла пісні пе­ред ста­рос­та­ми. Во­на біга­ла, веш­та­лась, ви­нес­ла ста­рос­там руш­ни­ки, знов побігла в сіни, знов вер­ну­лась в ха­ту і ніяк не мог­ла всто­яти на од­но­му місці. Вже ста­рос­ти сіли за стіл за­пи­ва­ти мо­го­рич і роз­ба­ла­ка­лись з Фи­ло­ном. Мок­ри­на по­ра­ла­ся ко­ло печі, го­ту­ва­ла ве­че­рю, а Со­ломія все веш­та­лась по хаті, то скла­да­ла в скри­ню хуст­ки, то знов їх навіщось вий­ма­ла, не­на­че гра­лась ни­ми.

    - Сідай, доч­ко, з ва­ми та за­пий мо­го­рич, - ска­зав батько до Со­ломії, - годі тобі веш­та­тись по хаті. Не­хай вже ма­ти по­рається.

    Соломія прис­ту­пи­ла до сто­лу і ки­ну­ла очи­ма на Ро­ма­на. В неї очі не­на­че горіли. Во­на взя­ла чар­ку в ру­ки, при­гу­би­ла і нес­подіва­но зап­ла­ка­ла.

    - От тобі на! - ска­зав батько. - Чи од щас­тя, чи од го­ря це ти пла­чеш, Со­ломіє?

    Соломія втер­ла сльози ру­ка­вом і по­хи­ли­ла го­ло­ву. Ро­ман гля­нув на неї, і йо­му чо­гось ста­ло жал­ко Со­ломії.

    - Ще тобі друж­ки й ко­си не розпліта­ли, а ти вже й пла­чеш, - обізва­лась ма­ти, - мо­ло­да ще ти, доч­ко! Я знаю, що ти ще й не на­гу­ля­лась, і не наспіва­лась. Але тре­ба ж ко­лись схо­ва­ти ко­су під очіпок! Не те­пер, то в чет­вер…

    - Не плач, доч­ко! Дівчи­на, як вер­ба: де по­са­ди, там і прий­меться. Ба­ба Зіня - лю­ди­на доб­ра. Бу­деш слух­ня­на, то й тобі бу­де доб­ре. А до іншої ха­ти швид­ко звик­неш, - обізвав­ся батько.

    Соломія втер­ла сльози, сіла на лаві й за­ду­ма­лась, не­на­че за­мер­ла. В Ро­ма­на зда­ви­ло ко­ло сер­ця: він тільки ско­са пог­ля­дав на Со­ломію, на її рум'яні що­ки, котрі роз­горіли­ся і роз­чер­вонілись, як маківки.


    «І чо­го це во­на зап­ла­ка­ла? Мо­же, во­на ме­не не лю­бить? Мо­же, лю­би­ла та й лю­би­ти пе­рес­та­ла? Мо­же, її си­лою ви­да­ють за ме­не заміж?» - ду­мав Ро­ман, пог­ля­да­ючи ско­са на Со­ломію.

    А Со­ломія все сиділа не­ру­ши­мо, підпер­ла що­ку до­ло­нею і ди­ви­лась на по­лум’я, що па­ла­ло в печі.

    Старости ви­пи­ли по чарці і ба­ла­ка­ли з Фи­ло­ном та з Мок­ри­ною. Ро­ман не втерпів і при­су­нув­ся до Со­ломії.

    - Соломіє! Чо­го це ти пла­чеш? - ска­зав Ро­ман ти­хенько. - Я та­кий ра­дий те­пер, а ти чо­гось су­муєш.

    - Бо я те­бе дов­го жда­ла і жда­ти вже пе­рес­та­ла. Виспіва­ла усі пісні, те­бе сподіва­ючись, і доспіва­ла­ся до сліз. Чо­го ти так дов­го ба­рив­ся? Мо­же, те­бе ма­ти не пус­ка­ла з ста­рос­та­ми? Ми лю­де вбогі, а твоя ма­ти, пев­но, до якоїсь іншої хотіла те­бе з ста­рос­та­ми сла­ти.

    - Не ду­ма­ла, Со­ломіє, і гад­ки не ма­ла. Та я б і сам спро­ти­вив­ся, як­би ма­ти яку іншу схотіла собі взя­ти за невістку. Не плач, Со­ломіє, а то й на ме­не най­шов сум че­рез твої сльози, - ти­хенько про­мо­вив Ро­ман.

    Романа пок­ли­ка­ли до сто­лу. Мок­ри­на час­ту­ва­ла ста­ростів. Во­на по­да­ла чар­ку Ро­ма­нові.

    - Даруй же, бо­же, здо­ров'я і вам, і ста­рос­там, - ска­зав Ро­ман, - а це я хо­чу про­си­ти вас, тітко, і вас, дядьку, про од­ну річ.

    - Про яку річ? - спи­та­ла Мок­ри­на.

    - Щоб ви не справ­ля­ли буч­но­го та дов­го­го весілля, - од­ру­бав Ро­ман.

    - Та ми й не ду­маємо справ­ля­ти ду­же дов­го­го весілля, - обізва­лась Мок­ри­на, - ду­же дов­ге весілля кош­тув і дов­гих гро­шей.

    - Я хо­чу, щоб гра­ли весілля тільки один день: в неділю, - обізвав­ся несміли­во Ро­ман.

    - Чи то мож­на, си­ну! Ад­же ж в по­неділок зять про­сить те­щу до се­бе! Мо­же, ти не хо­чеш ме­не про­си­ти до се­бе! - аж крик­ну­ла Мок­ри­на.

    Вона тро­хи обіди­лась. Їй зда­ло­ся, що Ро­ман не прий­де до неї з му­зи­ка­ми, що бо­яри не бу­дуть вес­ти її попід ру­ки, що Ро­ман не бу­де до­ро­гою кла­ня­тись їй.

    «Чи не гор­дує мною зять?» - по­ду­ма­ла Мок­ри­на.

    - Ні, тітко! Я не про­ти цього го­во­рю. Чи то мож­на, щоб я не прий­шов до вас з му­зи­ка­ми в по­неділок з зап­ро­си­на­ми до своєї гос­по­ди? Я прий­ду.

    - А як прий­деш, то вже ви­па­дає два дні, - обізвав­ся один ста­рос­та.

    - Нехай бу­де два дні, аби не чо­ти­ри, - ска­зав Ро­ман, - бо весілля пер­шо­го дня - ото тільки весілля! І не­ба­га­то п'ють, і мо­ло­да си­дить на по­саді з друж­ка­ми, і друж­ки співа­ють, і на столі гільце та ко­ро­вай. Все якось по-бо­жо­му: ве­се­ло, гар­но, не­на­че вес­ня­нок дівча­та гра­ють. Але потім вже тільки п'ють, та ще п'ють, та дуріють! п'ють день, п'ють дру­го­го дня, п'ють і третього і чет­вер­то­го, аж ос­то­гид­не ди­ви­тись. А скільки-то гро­шей ото-все кош­тує.

    - Ну, вже як хо­чеш, Ро­ма­не, а ми зви­чаю не зла­маємо. В ме­не доч­ка своя, не кра­де­на, і я не хо­чу справ­ля­ти кра­де­но­го весілля. З нас бу­дуть лю­де сміятись: ска­жуть, що ми, не­на­че злодії, вкра­ли в доч­ки весілля, - обізва­лась Мок­ри­на.

    - Вже чи гнівай­тесь, чи не гнівай­тесь, тітко, а я не прис­та­ну на те, щоб пи­ли та дуріли чо­ти­ри дні, - ска­зав Ро­ман.

    - Та це йо­му на­го­во­рив отой ве­ли­ко­ро­зум­ний Де­нис! Він усім це са­ме то­ро­чить, а ти йо­го, Ро­ма­не, не ду­же слу­хай та свій ро­зум май, - обізвав­ся один ста­рос­та.

    - Коли ж, дядьку, і мій ро­зум це са­ме то­ро­чить: не люб­лю я то­го пит­тя та дуріння, - ска­зав Ро­ман.

    - Так во­но бу­де, як са­мо скла­деться, - ска­зав Филін, - а прий­дуть лю­де до нас, то не ви­га­ня­ти ж їх з ха­ти. Прий­ме­мо, чим бог пос­лав.

    Через два тижні гра­ли Со­ломіїне весілля. Ні Филін, ні Мок­ри­на не пос­лу­ха­ли Ро­ма­на: весілля аж гу­ло на увесь ку­ток чо­ти­ри дні.

    - А що, Ро­ма­не, чи по-бо­жо­му спра­ви­ли ми весілля? - сміяли­ся ста­рос­ти з Ро­ма­на. - А що, чи зло­мив людський зви­чай?

    - Мабуть, аж тоді справ­лю весілля по-бо­жо­му, як бу­ду ви­да­ва­ти свою доч­ку заміж, - ска­зав Ро­ман.

    - Та й тоді ще нав­ряд! пев­но, бу­де так, як твоя жінка ска­же, - ска­зав один ста­рос­та.

    - Ой ні, дядьку! бу­де так, як я схо­чу.

    - Як до­жи­ве­мо, то й по­ба­чи­мо, - ска­зав ста­рос­та.

    В по­неділок уве­чері при­вез­ли мо­ло­ду до Зіньки. В ба­би Зіньки пус­ту­ва­ла про­тив­на ха­та че­рез сіни. В тій не­ве­личкій хаті жи­ли її старші жо­наті си­ни, до­ки не одрізни­лись і не пе­рей­шли в свої ха­ти.

    Ту ок­ромнішню ха­ти­ну ба­ба Зжька од­да­ла Ро­ма­нові та Со­ломії.

    Як тільки скінчи­лось весілля, Со­ломія приб­ра­ла свою не­ве­лич­ку кімнат­ку, чис­тенько ви­ма­за­ла, по­ви­ми­ва­ла вікна, одвірки, двері й лав­ки, зас­те­ли­ла стіл білою ска­тер­кою. Ро­ман заквітчав об­ра­зи ва­силька­ми, жов­ти­ми гвоз­ди­ка­ми та кро­ко­сом, а під об­ра­за­ми приліпив сму­гу з шпа­лерів, на кот­рих бу­ли на­мальовані здо­рові маківки та чер­воні оргінії в зе­ле­но­му листі. Со­ломія повіша­ла на стінах і на об­ра­зах ви­ши­вані руш­ни­ки, на­ро­би­ла з па­пе­ру чер­во­них та синіх квіток і об­ти­ка­ла ни­ми по ва­сильках на гвоз­ди­ках усі об­ра­зи навк­ру­ги. Ро­ман по­на­мальову­вав на ко­мині та на грубі уся­ких квіток та ви­ног­ра­ду. Ма­ленька че­пур­ненька ха­ти­на не­на­че зацвіла уся­ки­ми квітка­ми. В хаті ста­ло гар­но, як у віноч­ку.

    «Отут я, в цій ха­тині, не­на­че в се­бе вдо­ма: а як тільки увійду в світли­цю до ба­би Зіньки, то мені чо­гось здається, що я там усе в гос­тях», - ду­ма­ла Со­ломія, приб­рав­ши свою ха­ти­ну.

    Соломія тро­хи бо­ялась ба­би Зіньки і все чо­гось ско­са пог­ля­да­ла на неї. Ба­ба Зінька до­пит­ли­ви­ми очи­ма слідку­ва­ла за Со­ломією. Але Со­ломія бу­ла ро­бо­ча й жва­ва: вста­ва­ла ра­но, по­ра­лась ко­ло печі, го­ту­ва­ла обід, скрізь всти­га­ла. Діло в неї не­на­че горіло в ру­ках. Ва­ри­ли обід та ве­че­рю в світлиці, в ба­би Зіньки, і обіда­ли усі вкупі.

    Для ста­рої Зіньки не бу­ло вже й ро­бо­ти: за неї ро­би­ла Со­ломія.

    - Оде мені, доч­ко, за то­бою, як у бо­га за две­ри­ма: хоч сядь та й ру­ки згор­ни! - не вдер­жа­лась Зінька і пох­ва­ли­ла невістку.

    Молода мо­ло­ди­ця не вміла до пут­тя спек­ти хліб та па­ля­ниці. Ба­ба Зінька по­ка­за­ла їй раз-дру­гий, і ро­зум­на зро­ду та втям­ли­ва Со­ломія швид­ко втя­ми­ла цю ха­зяй­ську спра­ву.

    Настала осінь. По­ча­ла­ся не­го­да. Зінька з Нас­тею та Со­ломією взя­ли­ся за пря­ди­во. Со­ломія сиділа за гребінем і співа­ла пісню за піснею, не­на­че во­на діву­ва­ла, не­на­че гу­ля­ла на ве­чор­ни­цях. Нас­тя прис­та­ва­ла до неї. В ба­биній хаті ста­ло ве­селіше. А пе­рес­та­ва­ли во­ни співа­ти, Ро­ман брав яку-не­будь цер­ков­ну книж­ку і чи­тав го­лос­но. Ба­ба Зінька, хоч не ро­зуміла, але слу­ха­ла, бо кни­жеч­ки бу­ли цер­ковні. Со­ломія та Нас­тя не слу­ха­ли, що чи­тав Ро­ман, бо не роз­би­ра­ли то­го, що він чи­тав. Во­ни жда­ли, щоб Ро­ман швид­ше пе­рес­тав чи­та­ти, і потім по­чи­на­ли собі сти­ха роз­мов­ля­ти або знов по­чи­на­ли співа­ти пісень.

    

VI

    

    Раз у неділю, вже се­ред пи­липівки, Ро­ман та Со­ломія, по­ве­че­ряв­ши з ба­бою Зінькою, тро­хи по­ба­ла­ка­ли та й по­ча­ли позіха­ти. Ба­ба Зінька сиділа за сто­лом і позіха­ла. Вже бу­ло пізно. Над­ворі йшов ла­па­тий сніг, не­на­че в повітрі літа­ли білі го­робці. Сніг па­дав на вікна і заліплю­вав шиб­ки не­на­че білим па­пе­ром. Шиб­ки в вікнах спітніли, не­на­че пла­ка­ли гірки­ми сльоза­ми. В хаті бу­ло теп­ло, як в усі. Усі при­тих­ли. Ніч бу­ла тем­на, а до­ба пізня. Ба­ба Зінька ста­ла пе­ред об­ра­за­ми і по­ча­ла мо­ли­тись бо­гу.

    Роман засвітив лам­пу і пішов в свою кімна­ту. Со­ломія ска­за­ла ма­тері «доб­раніч» і собі пішла слідком за ним. Ро­ман пос­та­вив лам­пу на стіл, сів на лаві, роз­гор­нув през­до­ро­ву книж­ку «Четьї-мінеї» і по­чав ниш­ком чи­та­ти житія свя­тих. Він більше лю­бив чи­та­ти ниш­ком, ніж го­лос­но, лю­бив чи­та­ти сам про се­бе, щоб ніхто не пе­ре­ба­ран­чав йо­му.

    Соломія ста­ла пе­ред об­ра­за­ми і по­ча­ла ниш­ком мо­ли­тись бо­гу. Вже во­на й бо­гу по­мо­ли­лась, а Ро­ман все чи­тав, по­хи­лив­ши го­ло­ву над книж­кою. В ха­тині бу­ло так ти­хо, що бу­ло чу­ти, як знад­во­ру ле­генькі здо­рові сніжи­ни па­да­ли на шиб­ки, ше­лестіли і приліплю­ва­лись до скла.

    Соломія сто­яла ко­ло сто­ла про­ти Ро­ма­на і дов­го ди­ви­лась мовч­ки на йо­го вид, на йо­го ви­со­ке на­суп­ле­не по­важ­не чо­ло, на ру­сяві пас­ма во­лос­ся кру­гом чо­ла. Ро­ман сидів не­ру­ши­мо, не­на­че за­де­ре­венів. Со­ломію бра­ла нудьга. Мо­лодій мо­ло­диці хотілось по­ба­ла­ка­ти та по­жар­ту­ва­ти. Во­на нес­подіва­но прос­тяг­ла обидві ру­ки і пок­ла­ла їх на лист­ки книж­ки.

    Роман осміхнув­ся, але не пе­рес­тав чи­та­ти і не підвів навіть го­ло­ви та очей од книж­ки, а Со­ломії за­ба­жа­ло­ся по­ди­ви­тись на йо­го тихі очі. Со­ломія зак­ри­ла ру­ка­ми лис­ток звер­ху, а Ро­ман до­чи­ту­вав лист­ка вни­зу: во­на йо­му не пе­ре­ба­ран­ча­ла чи­та­ти далі. Со­ломії ста­ло чуд­но.

    - І як ти чи­таєш, ко­ли я зак­ри­ла тобі лис­ток? - спи­та­ла Со­ломія, не прий­ма­ючи з книж­ки рук.


    - Читаю поміж твоїми роз­чепіре­ни­ми пальця­ми, - сти­ха обізвав­ся Ро­ман і все-та­ки не підвів очей.

    Соломія сту­ли­ла пальці на обох ру­ках. Ро­ман все-та­ки чи­тав і не ди­вив­ся на неї.

    - Ото ди­во! Десь ти, пев­но, не там чи­таєш, де я за­ту­ли­ла, - ска­за­ла Со­ломія, до­га­дав­шись, і по­су­ну­ла ру­ки на­низ по книжці.

    Роман засміявся і підвів очі. Йо­го очі стріли­ся з Со­ломіїни­ми очи­ма. Він засміявся.

    - Не жар­туй-бо, Со­ломіє! Ти мені пе­ре­ба­ран­чаєш чи­та­ти, - ска­зав Ро­ман і своєю ру­кою од­су­нув Со­ломіїні ру­ки з книж­ки.

    Соломія знов пок­ла­ла ру­ки на книж­ку. Ро­ман засміявся І знов ки­нув очи­ма на Со­ломію, а потім вда­рив ле­генько її по ру­ках. Со­ломія не прий­ма­ла рук і за­ре­го­та­лась на всю кімна­ту. Ха­та зра­зу ста­ла ніби ве­селіша. Ро­ман підвів го­ло­ву і собі засміявся.

    - Ну та й ка­пос­на ти мо­ло­ди­ця! Че­рез те­бе ніяк не мож­на чи­та­ти, - обізвав­ся Ро­ман.

    - Кидай оту книж­ку та го­во­ри зо мною! - ска­за­ла Со­ломія.

    - А що! дав­но ба­чи­лись? Як у го­росі та й досі? - ска­зав Ро­ман. -Мо­же, ти сер­диш­ся на ме­не че­рез ці книж­ки?

    - «Ой, не го­во­ри ж ти ні до ко­го! Го­во­ри зо мною; бо як не бу­деш го­во­ри­ти, ум­ру, сер­це, за то­бою!» - заспіва­ла Со­ломія ти­хе­сеньким го­ло­сом.

    - Ото яка ти! Так-та­ки візьмеш та й вмреш! - ска­зав Ро­ман.

    - Так-таки візьму та й одніму в те­бе книж­ку.

    - Я й сам згор­ну її, - ска­зав Ро­ман і зак­рив важкі па­ля­тур­ки. Со­ломіїні очі так роз­ве­се­ли­ли йо­го, що він вже не міг далі чи­та­ти.

    - Ну, вже з то­бою не­ба­га­то на­чи­таєшся!

    - І як тобі не об­рид­не так дов­го чи­та­ти? Чи­тає та й чи­тає, та су­пить бро­ви, - ска­за­ла Со­ломія.

    - Так са­мо, як тобі не об­рид­не співа­ти. Співає та й співає, аж до­ки гор­ло зах­рип­не.

    - Невже во­но щось та­ке вже ціка­ве, що ти так дов­го вси­диш над книж­кою мовч­ки? - спи­та­ла Со­ломія.

    - А ма­буть, ціка­ве, ко­ли я так дов­го всид­жу над книж­кою мовч­ки.

    - Що ж во­но там пи­шеться? бо як ти чи­таєш, я нічогісінько не роз­бе­ру: якесь «ка­ко, ка­ко, убо». Бог-зна-що!

    - Пишеться, як свя­тих му­чи­ли за хрис­то­ву віру, як пре­по­добні жи­ли в пус­тині, в лісах, пу­щах, нет­рях та я кам'яних пе­че­рах, жи­ли самі і в тих пу­щах не ба­чи­ли ча­сом ввесь вік жи­во­го чо­ловіка.

    - Ото гар­но! Я ізро­ду не жи­ла б в пу­щах, і як­би ме­не ту­ди хто завів, дру­го­го дня втек­ла б звідтіля до те­бе! - ска­за­ла Со­ломія і засміялась. - Ото гар­но од­но­му в лісі жи­ти!

    - А я б жив там, та по­лив­ся бо­гу, та чи­тав святі книж­ки в пе­чері.

    - І ме­не б по­ки­нув? і про ме­не б за­був? - нес­подіва­но спи­та­ла Со­ломія.

    Роман сти­ха засміявся і гля­нув Со­ломії в вічі. “Ой, ма­буть, твої чорні очі пе­ре­ма­ни­ли б ме­не з пущів та нетрів”, - по­ду­мав Ро­ман. І йо­му ста­ло чо­гось жаль і тих пущів та нетрів, ста­ло шко­да чор­них Со­ломіїних очей.

    - Коли так, то дай цю книж­ку, я схо­ваю її так, що ти і з свічкою не ви­ниш­по­риш, - ска­за­ла Со­ломія, схо­пив­шись з місця.

    Вона вхо­пи­ла книж­ку обо­ма ру­ка­ми. Ро­ман міцно дер­жав книж­ку в ру­ках і не пус­кав, Со­ломія тяг­ла до се­бе, Ро­ман не пус­кав. Во­на за­ре­го­та­лась з тієї тя­га­ни­ни.

    - Ой гос­по­ди! Не люб­лю й не ди­шу! Ся­де над тією книж­кою, не­на­че жид на ша­бас, та й мов­чить, тільки бро­ви су­пить, - го­во­ри­ла Со­ломія, ви­ди­ра­ючи з Ро­ма­но­вих рук книж­ку.

    - А книж­ки все-та­ки не однімеш! От та­ки не дам та бу­ду чи­та­ти і бро­ви бу­ду су­пи­ти! - драж­нив­ся Ро­ман.

    Несподівано рип­ну­ли сінешні двері.

    - Ой, хтось-прий­шов! - ска­за­ла Со­ломія і за­тих­ла, і як сто­яла, так не­на­че за­мер­ла се­ред ха­ти. - І хто б це прий­шов до ма­тері та­кої пізньої до­би!

    - Може, який злодіяка вліз в сіни, - обізвав­ся Ро­ман.

    - Ой ли­шеч­ко! Нічо­го я так не бо­юся, як тих злодіїв та розбійників, - ска­за­ла Со­ломія.

    Одчинились двері, і в ха­ту всту­пив Де­нис, за­ки­да­ний снігом. Йо­го шап­ка з чор­ної ста­ла си­вою. Плечі й спи­на бу­ли обліплені мок­рим снігом. В теплій ха­тині не­на­че повіяло хо­лод­ним вітром і сип­ну­ло снігом.

    - Добривечір вам! - ска­зав го­лос­но Де­нис, ски­нув­ши шап­ку.

    Мокрий сніг по­си­пав­ся з шап­ки і ціли­ми жме­ня­ми ляп­нув об діл.

    - Ой, вий­ди. Де­ни­се, в сіни та обт­ру­си сніг за­ви­ти! - крик­ну­ла Со­ломія.

    Денис вис­ко­чив у сіни і по­чав обт­ру­шу­ва­тись. В хаті бу­ло чу­ти, як ля­па­ли важкі ру­ка­виці. Де­нис увійшов в ха­ту вже че­пурніший.

    - Сідай, Де­ни­се! але по­пе­ре­ду скинь мок­ру сви­ту, бо твоя сви­та аж наб­ряк­ла од мок­ро­го снігу, - ска­за­ла Со­ломія.

    Денис роз­пе­ре­зав­ся, ски­нув сви­ту і сів на ос­лоні пе­ред сто­лом. Він був злий, аж чер­во­ний. Очі аж кру­ти­лись.

    - Чого це ти, Де­ни­се, так за­са­пав­ся? Чи втікав од ко­го? Чи за то­бою хто гнав­ся? - спи­тав Ро­ман.

    - Голова з де­сяцьким оце розігна­ли наші ве­чор­ниці, - ска­зав Де­нис, - ми оце бу­ли зібра­лись на ве­чор­ниці в удо­ви Те­тя­ни. Вже й дівча­та поз­хо­ди­лись, вже й ве­че­рю роз­по­ча­ли го­ту­ва­ти; вже й му­зи­ки прий­шли. А тут го­ло­ва шусть у ха­ту! та й розігнав нас. Дівча­та десь роз­си­па­лись, не­на­че кур­ча­та по­хо­ва­лись од шуліки. А бо­дай він лус­нув, отой го­ло­ва! Я са­ме ро­зо­хо­тив­ся гу­ля­ти! Так мені хотілось по­тан­цю­ва­ти та з дівча­та­ми по­жар­ту­ва­ти. Вда­рив би та­ко­го тро­па­ка, що й ха­та зад­ри­жа­ла б; зад­ри­жа­ла б і удо­ва Те­тя­на! А тут на тобі та­ку нес­подіван­ку! Не­на­че хтось кис­ли­цю вти­рив тобі в зу­би!

    - Навіщо ж він оце розігнав ве­чор­ниці? - спи­та­лась Со­ломія.

    - Каже, що в яко­мусь близько­му селі, десь в Шам­раївці чи в Ма­зе­пин­цях, па­руб­ки на ве­чор­ни­цях ку­ри­ли ци­гар­ки чи в клуні, чи в хліві, чи під оже­ре­дом со­ло­ми, вже не пам'ятаю де, та й на­ро­би­ли по­жежі. Згорів тро­хи не весь ку­ток. От те­пер гу­ляй, як со­ба­ка на прив'язі!

    - От тобі й на­гу­ля­лись! - ска­за­ла Со­ломія і за­ре­го­та­лась.

    - Ну, не по­да­руємо ми цього стар­шині. Не­хай те­пер на­чу­вається ли­ха! - аж крик­нув Де­нис.

    - А що ж ви йо­му за­подієте? Він стар­ши­на в селі: має пра­во, - ска­зав Ро­ман.

    - Має він пра­во на усе, тільки не­хай не зачіпає па­рубків. Зна­ти­ме він! Як скла­де­мось усі по ку­ла­ку для го­ло­ви, то не дійде він до­до­му од на­шої склад­ки, хіба рач­ки долізе, - ска­зав Де­нис, по­ка­зу­ючи здо­ро­во­го ку­ла­ка Ро­ма­нові, - десь па­руб­ки на­ро­би­ли по­жежі, а нам гу­ля­ти не мож­на. Оце га­разд!

    Денис роз­чер­вонівся, розк­ри­чав­ся, со­вав ку­ла­ка­ми на повітря та бли­щав зли­ми очи­ма.

    - Та не со­вай­ся з ку­ла­ка­ми до Ро­ма­на, бо він же не го­ло­ва! - ска­за­ла Со­ломія. - Дур­но ти, Де­ни­се, сер­диш­ся та кри­чиш. Ко­го тобі ба­жа­ло­ся ба­чи­ти на ве­чор­ни­цях, та не бу­де там.

    - Чом не бу­де? - спи­тав Де­нис.

    - А тим не бу­де, що її ма­ти не пус­тить на ве­чор­ниці, - обізва­лась Со­ломія.

    Соломія зна­ла, що Де­ни­сові хотілось ба­чи­тись на ве­чор­ни­цях з Нас­тею. Він при­тих і тільки витріщив на Со­ломію очі.

    - Чи бу­де, чи не бу­де Нас­тя на ве­чор­ни­цях, а ве­чор­ниці бу­дуть! От­же бу­дуть на злість стар­шині! - крик­нув Де­нис, ще й ку­ла­ком та­рах­нув по столі. - Ми не по­ди­ви­мось в зу­би стар­шині. Що то нам стар­ши­на! Ми самі собі стар­ши­на. Нам гу­ля­ти хо­четься, і бу­де­мо гу­ля­ти. Ми знов збе­ре­мо­ся на ве­чор­ниці.

    - А стар­ши­на знов вас роз­же­не, - про­мо­вив Ро­ман,

    - Ого! не­хай тільки дру­гий раз роз­же­не! Не­хай посміє розігна­ти! -го­во­рив Де­нис.

    - Та ви йо­му пос­тав­те мо­го­ри­ча, за­лий­те йо­му пельку горілкою, то він і мов­ча­ти­ме, - обізва­лась Со­ломія. В той час, як Де­нис рип­нув сінешніми две­ри­ма, в про­тивній ба­биній хаті Нас­тя са­ме мо­ли­лась бо­гу, став­ши пе­ред об­ра­за­ми. Во­на про­мов­ля­ла мо­лит­ви, але ра­зом з тим нас­то­ро­чи­ла свої ву­ха і прис­лу­ха­лась, як в Ро­ма­новій хаті ре­го­та­лись та кри­ча­ли. Нас­тю узя­ла цікавість та не­терп­ляч­ка, їй за­ба­жа­лось побігти в про­тив­ну ха­ту та довіда­тись, хто то прий­шов до Ро­ма­на і чо­го то там так ре­го­чуться та кри­чать.

    «Ой гос­по­ди! ко­ли б швид­ше до­мо­ли­тись до кінця. Побіжу до Со­ломії та по­ба­чу, хто то прий­шов. І чо­го во­ни там ре­го­тять та кри­чать», - ду­ма­ла Нас­тя, ха­мар­ка­ючи п'яте че­рез де­ся­те «По­ми­луй мя, бо­же».

    Але во­на та­ки не до­мо­ли­лась бо­гу до кінця, пе­рех­рес­ти­лась тричі і про­жо­гом побігла до Со­ломії. Од­чи­ни­ла во­на двері і вгляділа Де­ни­са. Де­нис був чер­во­ний, аж йо­го ли­це пашіло. Він кри­чав та ла­яв стар­ши­ну. Де­нис уг­лядів Нас­тю і при­тих.


    - Чого це ти, Де­ни­се, так роз­ре­пе­ту­вав­ся? Не дав мені й бо­гу до­мо­ли­тись, - про­мо­ви­ла Нас­тя.

    Денис роз­ка­зав їй, що він злос­тує на стар­ши­ну за те, що той розігнав ве­чор­ниці.

    - А мені про це бай­ду­же! - про­мо­ви­ла Нас­тя. - Ме­не не пус­ка­ють на ве­чор­ниці, то мені од­на­ковісінько, чи бу­дуть во­ни, чи не бу­дуть.

    Одначе Нас­тя, ска­зав­ши це, важ­ко зітхну­ла. Це зітхан­ня ви­яви­ло, що їй бу­ло зовсім не од­на­ко­во, їй страх як хотілось на ве­чор­ниці, але ма­ти ні за що в світі не хотіла її пус­ка­ти.

    - Кому од­на­ковісінько, а ко­му й ні, - обізвав­ся Де­нис вже тихішим го­ло­сом.

    Вглядівши Нас­тю, він за­раз зас­по­коївся і при­тих. Нас­тя сиділа з ним по­руч, і для йо­го не­на­че знов роз­по­ча­ли­ся ве­чор­ниці. Він роз­го­во­рив­ся, роз­жар­ту­вав­ся. Між мо­ло­ди­ми по­ча­ла­ся ве­се­ла роз­мо­ва, пішли жар­ти та смішки. В хаті ста­ло ве­се­ло, не­на­че й справді на ве­чор­ни­цях.

    - А ти все си­диш над цер­ков­ни­ми кни­га­ми, - про­мо­вив Де­нис до Ро­ма­на і ляп­нув до­ло­нею по шку­ра­тяній здо­ровій па­ля­турці книж­ки, - не люб­лю я чи­та­ти отих ста­ро­давніх книг. От у ме­не є книж­ка! Оце так книж­ка! - ска­зав Де­нис і ви­тяг з ки­шені не­ве­лич­ку кни­жеч­ку.

    - Яка ж це книж­ка? Та­ка, як та, що Ро­ман чи­тає?- спи­та­ла Со­ломія.

    - Ні, ця книж­ка ве­се­ла. Це «На­тал­ка Пол­тав­ка». Ку­пив в ко­ро­бей­ни­ка на яр­мар­ку в Білій Церкві, - про­мо­вив Де­нис.

    - Ану, Де­ни­се, про­чи­тай нам, що в тій книжці пи­шеться! - про­мо­ви­ла Со­ломія.

    - Прочитай, Де­ни­се, бо й я хо­чу пос­лу­ха­ти. Ще ма­ти не ляг­ли спа­ти, то я тим ча­сом хоч трош­ки пос­лу­хаю,- обізва­лась і собі Нас­тя.

    Денис по­чав чи­та­ти, як На­тал­ка вий­шла до кри­ниці по во­ду, як з нею стрівся ста­рий пи­сар Воз­ний і по­чав за­ли­ця­тись до неї. Усі слу­ха­ли, не­на­че за­мер­ли. Навіть Ро­ман, за­був­ши, що в книжці на­пи­са­но не про святі речі, а про людські, сидів мовч­ки й слу­хав. Як тільки Де­нис по­чав чи­та­ти ті місця, де Воз­ний прис­та­вав до На­тал­ки з своїм за­ли­цян­ням, усі підня­ли регіт, аж ха­та гу­ла.

    Баба Зінька вже дов­генько сиділа ко­ло сто­ла та все позіха­ла. Їй за­ба­жа­ло­ся вже ляг­ти спа­ти, але во­на все жда­ла, до­ки вер­неться Нас­тя. А Нас­тя не ква­пи­лась швид­ко вер­та­тись. Вже Зінька ку­ня­ла, дріма­ла, но­сом уди­ла ри­бу, вже навіть за­си­на­ла, і їй по­ча­ли верз­ти­ся якісь сни, а Нас­тя не при­хо­ди­ла.

    «Оце за­сиділа­ся дівка! І хто то прий­шов до Ро­ма­на та­кий ціка­вий для Насті?» - ду­ма­ла ба­ба і знов задріма­ла, спер­шись обо­ма ру­ка­ми по­зад се­бе об ла­ву. В Ро­ма­новій хаті піднімав­ся на од­ну мить регіт, не­на­че схоп­лю­вав­ся швид­кий ви­хор се­ред ти­хо­го дня, і знов за­ти­хав; і знов там ста­ва­ло ти­хо, не­на­че все за­ми­ра­ло в хаті; і знов чу­ти бу­ло регіт.

    «Що там у них діється в хаті? Мов­чать, мов­чать та й заґвал­ту­ють ра­зом, на­че жи­ди в школі на ша­бас! - ду­ма­ла Зінька, ніби про­ки­да­ючись од то­го вих­ва­ту ве­се­ло­го сміху. - Аж не ви­дер­жу! та­ки піду та по­див­лю­ся!»

    Баба Зінька і справді не ви­дер­жа­ла, на­ки­ну­ла на­опаш­ки сви­ту і по­ди­ба­ла че­рез сіни до Ро­ма­но­вої ха­ти. Во­на од­чи­ни­ла двері і га­да­ла, що по­ба­чить, як мо­лоді пус­ту­ють, дуріють, біга­ють по хаті. Ко­ли ди­виться во­на, усі си­дять за сто­лом та слу­ха­ють, а Де­нис чи­тає го­лос­но книж­ку.

    - А мені зда­ло­ся, що ви тут дурієте на всі зас­та­ви, що так ре­го­че­тесь, - ска­за­ла ба­ба Зінька, сіда­ючи на по­лу.

    - Та це, ма­мо, Де­нис та­ку смішну книж­ку чи­тає, а ми ре­го­че­мось, - обізва­лась Со­ломія.

    Денис чи­тав далі, як Воз­ний про­сив ви­бор­но­го Ма­ко­го­нен­ка, щоб він до­поміг йо­му вис­ва­та­ти На­тал­ку, як Ма­ко­го­нен­ко глу­зу­вав з Воз­но­го. Знов у хаті підняв­ся регіт. Ба­ба Зіня кре­пи­лась, та й не ви­дер­жа­ла: і собі засміялась. Де­нис чи­тав далі, як На­тал­ка роз­мов­ля­ла з своєю матір'ю, бідною удо­вою Тер­пи­ли­хою, як ма­ти вго­во­рю­ва­ла На­тал­ку вий­ти заміж за ба­га­то­го пи­са­ря і за­бу­ти про Пет­ра, її давнього же­ни­ха, кот­рий пішов десь да­ле­ко на за­робітки, і про йо­го вже дав­но не бу­ло ні чут­ки, ні вістки, кот­ро­го, мо­же, вже й на світі не бу­ло.

    Ніхто не слу­хав так вваж­ли­во, як мо­ло­денька Нас­тя. Їй бу­ло жаль На­тал­ки, жаль і Пет­ра. Во­на все пог­ля­да­ла на Де­ни­са, і їй чо­гось зда­ва­лось, що то Де­нис чи­тає не про Пет­ра, а про се­бе са­мо­го; во­на спо­чу­ва­ла усією ду­шею до Пет­ра та до На­тал­ки і все уяв­ля­ла собі замість Пет­ра Де­ни­са. Їй вже зда­ва­лось, що то ніби Де­нис пішов десь да­ле­ко на за­робітки, десь блу­кає, по­невіряється, за­роб­ляє на за­робітках, а во­на са­ма жде йо­го не діждеться. І мо­лодій дівчині ста­ло не­ви­мов­но жаль Пет­ра, а потім чо­гось ста­ло жаль і Де­ни­са…

    «Ой бо­же мій! а що, як­би все оце тра­пи­лось Де­ни­сові? А що, як­би оце все, що тра­пи­лось На­талці, тра­пи­лось мені?» - за­во­ру­ши­лась дум­ка в Насті.

    І Нас­тя по­чу­ва­ла, що її ко­ло сер­ця щось зда­ви­ло. Во­на важ­ко зітхну­ла й приміти­ла, що Де­нис став для неї до­ро­гим та лю­бим. Дов­го чи­тав Де­нис. Усі слу­ха­ли і про сон за­бу­ли. Ба­ба Зінька слу­ха­ла, і в неї сон ми­нув. Як Де­нис про­чи­тав, що Пет­ро вер­нув­ся з да­ле­ко­го краю і стрінув­ся з На­тал­кою, Нас­тя не вдер­жа­лась і аж крик­ну­ла: та­ка во­на бу­ла то­му ра­да. В Со­ломії на очах на­вер­ну­лись сльози.

    - Ой гос­по­ди, яка ж оце гар­на книж­ка! - аж крик­ну­ла Со­ломія. - Я б цілу ніч не спа­ла та все слу­ха­ла.

    - Ат! - обізва­лась ба­ба Зінька. - Це не бо­жа книж­ка; це смішки для мо­ло­деньких. І во­на вста­ла й позіхну­ла.

    - Ходім, доч­ко, спа­ти, бо й справді лю­де ніч роз­бе­руть, а нам нічо­го не зіста­неться, - ска­за­ла ба­ба Зінька до доч­ки, - про­щай­те! На доб­раніч!

    Настя пішла за матір'ю слідком, ляг­ла на постіль, але дов­го не мог­ла зас­ну­ти. Пе­ред нею, не­на­че живі, ма­нячіли то Пет­ро, то На­тал­ка, то її ста­ра ма­ти Тер­пи­ли­ха і не да­ва­ли їй спа­ти.

    «А що бу­де, як Де­нис ме­не сва­та­ти­ме, а ма­ти моя бу­де так спе­ре­ча­тись, як та Тер­пи­ли­ха?» - нес­подіва­но май­ну­ла дум­ка в Насті.

    Вона за­ду­ма­лась і зас­му­ти­лась, див­ля­чись на вікна, що лед­ве мріли в тем­ряві. У вікна ліпи­ло мок­рим важ­ким снігом. Мокрі сніжи­ни ше­лестіли об шиб­ки, як миші під ла­вою, і ще дов­го-дов­го не да­ва­ли спа­ти мо­лодій дівчині, дов­го три­во­жи­ли її ду­ми, і підніма­ли мрії в душі, і не да­ва­ли їм зник­ну­ти без сліду.

    Настя вже задріма­ла, вже й зас­ну­ла лег­ким чут­ним сном, а їй все зда­ва­лось, що во­на не спить, що до неї прий­шла Со­ломія, щось роз­ка­зу­ва­ла, а далі ска­за­ла, ніби Де­нис вий­шов з се­ла, пішов да­ле­ко-да­ле­ко на донські сте­пи на за­робітки. Нас­тю стис­ну­ло щось ко­ло сер­ця. Сльози ду­ши­ли її. Во­на ніби ба­чи­ла, як Де­нис десь блу­кав по да­ле­ких сте­пах; їй зда­ва­лось, що він йде якимсь шля­хом в сте­пу, що він збив­ся з до­ро­ги, а не­бо вкри­лось гус­ти­ми хма­ра­ми, мок­рий ла­па­тий сніг па­дає і за­си­пає йо­гою, заліплює йо­му очі. От сніг пішов гус­тий-пре­гус­тий, мов хма­ра, і вже за­си­пає Де­ни­са по по­яс, по плечі; от він заст­ряг в мок­ро­му за­меті і то­не в йо­му, і ніко­му по­да­ти йо­му по­мочі, ніко­му ря­ту­ва­ти йо­го. Нас­тя ніби зна­ла, що то він вже вер­тається до­до­му з за­робітків, що він вер­тається до неї, але ніби зна­ла, що він за­ги­не в сте­пу, в снігу і до неї не вер­неться ніко­ли… Во­на жах­ну­лась і про­ки­ну­ла­ся з сльоза­ми на очах…

    Мокрий сніг ше­лестів, обліплю­ючи тахлі ши­бок. Насті уяви­ло­ся, що во­на не спа­ла… Во­на підве­ла го­ло­ву і очи­ма шу­ка­ла Со­ломії, ди­ви­лась, чи не ввійшла во­на в ха­ту, чи не си­дить во­на на лаві.

    «Боже мій! Як я люб­лю Де­ни­са! Як я йо­го по­ко­ха­ла цього ве­чо­ра, як він чи­тав нам про На­тал­ку та бідно­го си­ро­ту прий­ми­та, Пет­ра, На­тал­чи­но­го же­ни­ха».

    Через тиж­день па­руб­ки та дівча­та знов зби­ра­ли­ся на ве­чор­ниці вже в іншо­му місці, в однієї удо­ви, її ха­та сто­яла на са­мо­му кінці се­ла, під лісом, аж за ца­ри­ною. Хлопці ду­ма­ли, що схо­ва­лись з своїми ве­чор­ни­ця­ми так да­ле­ко, що й во­рон кості ту­ди не за­не­се. Але стар­ши­на якось ви­пад­ком довідав­ся і вже ля­го­ма поч­ва­лав ту­ди з де­сяцьким Пет­ром та й знов розігнав ве­чор­ниці.

    Денис зібрав де­ся­ток сміливіших па­рубків на ра­ду. Хлопці пос­та­но­ви­ли на раді, щоб засісти десь у вер­бах або під мос­том, підсте­рег­ти, як бу­де йти го­ло­ва з де­сяцьким, і да­ти їм доб­рої про­чу­хан­ки.

    Недовго до­ве­лось і жда­ти хлоп­цям. Че­рез кілька день в пи­са­ря бу­ли хрес­ти­ни. Го­ло­ва, Ми­ко­ла Ча­ба­нець, був за ку­ма в пи­са­ря. Був на хрес­ти­нах і де­сяцький. Хлопці про це довіда­лись. Вже пізньої до­би го­ло­ва та де­сяцький ру­ши­ли з хрес­тин до­до­му. Хлопці побігли на засідки. Го­лові й де­сяцько­му тре­ба бу­ло вер­та­тись до­до­му че­рез довгі клад­ки, пок­ла­дені че­рез річку Рас­та­ви­цю. Кра­що­го місця для засідок не мож­на бу­ло знай­ти хлоп­цям.

    Голова йшов ко­ли­ва­ючись. Він був п'яний. В йо­го го­ло­ва хо­ди­ла хо­до­ром, а світ не­на­че кру­жа­лом кру­тив­ся в очах. Де­сяцький був тве­резіший за го­ло­ву і при­дер­жу­вав йо­го на ході під ру­ку.

    - «Ой, не спиться, не ло­житься, і сон ме­не не бе­ре… е!» - за­тяг го­ло­ва пісні се­ред улиці, але хрип­кий го­лос не слу­хав­ся йо­го, хоч він був і го­ло­ва. Ча­ба­нець не заспівав, а не­на­че за­вив, як вовк у лісі.


    - Овва, Ми­ко­ло! Ов­ва! Так не го­диться го­лові. Ов­ва! Лю­де по­чу­ють, бу­дуть тю­ка­ти. Ви ж го­ло­ва, - здер­жу­вав Ча­бан­ця де­сяцький.

    - А ма­тері їх ковінька! А що мені до то­го? Хіба мені гу­ля­ти не мож­на? Хіба мені співа­ти не мож­на? Мені? Го­лові? Мені не мож­на? Мені все мож­на! «Ой, не спиться й не ло­житься, ні сон ме­не не бе­ре… е…е!» - знов завів го­ло­ва не своїм го­ло­сом. Але го­лос йо­го пор­вав­ся і за­дер­котів, не­на­че роз­би­тий гле­чик.

    Вони вже спус­ка­лись воз­во­зом в бе­рег узькою ули­цею поміж вер­ба­ми.

    - От уже й до­до­му не­да­леч­ко! От і не­да­леч­ко! Ось уже вид­ко Те­реш­кові вишні та сли­ви, - белькотів го­ло­ва, - о! чи ти ба! як швид­ко ви­рос­ли Те­реш­кові сли­ви, такі ви­сокі ста­ли! Ко­ли це во­ни ви­рос­ли? Ото ди­во! Чи ти ба, яке ди­во! Ще вчо­ра бу­ли не­ви­сокі, а сьогодні, як ліс, як ліс! Ото ди­во!

    - Та то не сли­ви! То вер­би. Хіба ж сли­ви бу­ва­ють такі ви­сокі? Це вер­би ко­ло річки, - обізвав­ся де­сяцький.

    - Не бре­ши-бо! Я ж ба­чу, що це Те­реш­кові сли­ви. Хіба мені по­ви­ла­зи­ло? Ти ду­маєш, я п'яний, то й нічо­го не роз­бе­ру! Бре­шеш! Я не п'яний! А! який той Те­реш­ко щас­ли­вий! Йо­му все йдеться! Все йо­му йде в ру­ку! І сли­ви швид­ко рос­туть! Он і мій тин чорніє!

    - Та то клад­ки че­рез річку. Де ж та­ки тин бу­де на річці, - обізвав­ся де­сяцький.

    Тільки що го­ло­ва й де­сяцький сту­пи­ли на клад­ки, з-під кла­док вис­ко­чив один па­ру­бок і за­ги­лив ку­ла­ком по спині по­пе­ре­ду го­лові, а потім де­сяцько­му та й зслиз, не­на­че ми­ша, шми­го­нув під місток.

    - Ой бо­же наш! Дух свя­тий при нас! Ой ли­шенько! - за­ше­потіли го­ло­ва й де­сяцький. - Це ж він! це ж не­чис­тий!

    І во­ни шви­денько по­ди­ба­ли по ши­рокій кладці, дер­жа­чись один за дру­го­го. Се­ред річки з-під кла­док знов вис­ко­чив па­ру­бок у чорній свиті пе­ред самісіньким но­сом в го­ло­ви, забіг зза­ду і знов те­леп­нув в спи­ну го­ло­ву, а потім де­сяцько­го, а сам ско­чив та шусть під клад­ки.

    Голова й де­сяцький пе­ре­ля­ка­лись. Во­ни вже не йшли, а бігли до бе­ре­га. В їх тру­си­лись но­ги. Во­ни ду­ма­ли, що з-під мос­ту вис­ка­ку­ють дідьки та луп­лять їх по спині.

    - Ой! ох! ох! - стог­нав го­ло­ва. - Це він! це са­та­на! як бух­нув ме­не в спи­ну, то в ме­не з очей так і по­си­па­лись іскри. Чи і в те­бе, бра, по­си­па­лись? - спи­тав го­ло­ва.

    - Посипались. Це не спрос­та.

    - В ме­не по­си­па­лись, аж на сніг упа­ли. Ба­чив своїми очи­ма: тільки -блись, блись, блись! Так і сип­ляться на сніг. Ох! Тікай­мо швид­ше. Це місце не­чис­те, - го­во­рив го­ло­ва, в кот­ро­го ра­зом з іскра­ми вис­ко­чив і хміль з го­ло­ви.

    Тільки що во­ни зійшли з кла­док і пішли попід вер­ба­ми, з-за верб че­рез тин полізли па­руб­ки. Тин затріщав. Один па­рубіяка дав ку­ла­ка де­сяцько­му, дру­гий сту­со­нув го­ло­ву по по­ти­лиці, третій лус­нув го­ло­ву прос­то в спи­ну. Де­нис на­ос­тан­ку склав до­ку­пи обид­ва ку­ла­ки й обез­бе­рив по­пе­ре­ду го­ло­ву в спи­ну, потім вте­лю­щив де­сяцько­го по по­ти­лиці так, що во­ни обид­ва за­ри­ли но­са­ми.

    Парубки ки­ну­лись врозтіч і под­ря­па­лись на ти­ни, не­на­че ко­ти, та й по­хо­ва­лись в вер­бах.

    - Е! та це не не­чис­та си­ла! Це хлопці! Он Пет­ро! Он Де­нис! - крик­нув де­сяцький.

    - То це во­ни! То це та­ка не­чис­та си­ла! Ого-го! Пот­ри­вай­те ж, іро­дові душі! - гу­кав го­ло­ва, об­ти­ра­ючи сніг з но­са та з ли­ця. - В тюр­му їх! в реш­тантські ро­ти!

    - На Сибір їх! - кри­чав де­сяцький, а сам біг бігцем далі.

    Обидва во­ни да­ли дра­ла, не­на­че за ни­ми гна­лась тічка вовків.

    - Бити ме­не по спині ку­ла­ка­ми! ме­не! стар­ши­ну! Чи то ви­да­но! О, я цього їм не спу­щу! В тюр­му їх! По­сад­жу їх на ве­жу! Пот­ри­вай­те ж, вражі си­ни! Я ж вас скру­чу так, що ви й не по­во­рух­не­тесь! О, в ме­не так! в ме­не не­ма жартів! - ре­пе­ту­вав го­ло­ва, йду­чи ули­цею.

    Другого дня пішла чут­ка по селі, що па­руб­ки по­би­ли го­ло­ву та де­сяцько­го. Стар­ши­ни в селі не лю­би­ли за йо­го здирст­во та ха­барі і бу­ли то­му ви­пад­кові навіть раді. По­ча­ли роз­шу­ку­ва­ти про­вин­ників та до­пи­ту­ва­тись, хто з па­рубків хо­див на засідки на стар­ши­ну. А тим ча­сом хлопці, вчи­нив­ши од­ну шту­ку, роз­гу­ля­лись та роз­ла­су­ва­лись на такі шту­ки. Дру­го­го дня во­ни довіда­лись, що го­ло­ва йти­ме че­рез греб­лю до мли­на. Знов засіли во­ни під мос­том на спусті. Дов­го во­ни жда­ли, до­ки йти­ме го­ло­ва, але не діжда­лись, бо го­ло­ва вже бо­яв­ся вве­чері і но­са ви­ти­ка­ти з своєї ха­ти. Па­руб­ки, си­дя­чи під мос­том, ха­па­ли дри­жа­ки на мо­розі, а далі на­ду­ма­лись вис­ка­ку­ва­ти з-під мос­ту та ля­ка­ти про­хо­жих. Во­ни вис­ка­ку­ва­ли по од­но­му і тільки ля­ка­ли лю­дей кри­ком та свис­том. Але де­котрі не втерпіли і по­ча­ли час­ту­ва­ти ку­ла­ка­ми в спи­ну про­хо­жих чо­ловіків і навіть мо­ло­диць. В той час дяк йшов че­рез греб­лю в гості до го­ло­ви. Один па­ру­бок вис­ко­чив з-під мос­ту, гик­нув, свис­нув і те­леп­нув дя­ка ку­ла­ком в спи­ну. Дяк втік та й схо­вав­ся в ши­нок.

    Нагулявшись на греблі, хлопці зга­да­ли про дяківну. До дяківни за­ли­цяв­ся один па­ру­бок, Пет­ро, Де­нисів при­ятель. Він не­дав­но за­че­пив її в крам­ниці, ку­ди во­на прий­шла ку­пу­ва­ти де­який крам. Дяківна бу­ла ду­же гар­на, але ду­же гор­да і з па­руб­ка­ми не лю­би­ла жар­ту­ва­ти. Де­нис зга­дав, як во­на ви­ла­яла Пет­ра в крам­ниці, та ще й при лю­дях.

    - А ходім, хлопці, до дяківни та вструг­не­мо їй шту­ку, щоб во­на не бу­ла та­ка чванько­ви­та та не гор­ду­ва­ла па­руб­ка­ми, - ска­зав Де­нис.

    - А ходім справді! Не­хай знає, що во­на не ве­ли­ка пані, що й па­руб­ки їй рівня, - гук­ну­ли хлопці.

    Вони з-під мос­ту побігли прос­то до дя­ко­вої ха­ти, вис­та­ви­ли во­ро­та і за­ки­ну­ли їх на ха­ту. Один па­руб­чак на­ла­пав у клуні маз­ни­цю з ква­чем і ви­ма­зав дьогтем чис­то всі стов­пи ко­ло воріт, ще й маз­ни­цю по­че­пив звер­шеч­ку на стовпі.

    - Треба при­пи­ни­ти вра­жих синів, - гу­кав го­ло­ва до пи­са­ря, - дуріють, мов не­са­мо­виті; і впи­ну їм не­ма. А вже той Де­нис, то та­кий сва­во­лець, що й на світі не­ма та­ко­го. Він усім па­руб­кам дає привід, - го­во­рив го­ло­ва, при­га­ду­ючи два Де­ни­сові ку­ла­ки, сту­лені до­ку­пи.

    Через кільки день го­ло­ва по­ло­вив усіх про­вин­ників і по­са­див на день в хо­лод­ну, а Де­ни­са, як привідця то­му всьому, по­са­див на три дні.

    Чутка про це дійшла і до ба­би Зіньки, і до Насті. Насті бу­ло шко­да Де­ни­са. Во­на не втерпіла, од­вер­ну­лась од ма­тері і по­ча­ла пла­ка­ти. Ма­ти приміти­ла ті сльози, і тільки тяж­ко зітхну­ла. Нас­тя крадько­ма втер­ла сльози ру­ка­вом, про­жо­гом вибігла з ха­ти і схо­ва­лась над­ворі, в сад­ку, щоб ніхто не ба­чив тих сліз.

    «І доб­ре мені, і го­ре мені з ти­ми дітьми, - ду­ма­ла ба­ба Зіня, зістав­шись са­ма в хаті, - Де­нис дав­ненько вже вча­щає до моєї ха­ти; він лю­бить Нас­тю, я вже це дав­ненько приміти­ла. І Нас­тя гор­неться до Де­ни­са. Не­дур­но ж по­ли­лись в неї сльози з очей. Ой, го­ренько мені! Де­нис і гар­ний з се­бе, і най­мен­ший син в ба­га­тенько­го батька. Пом­ре батько, він ма­ти­ме чи­ма­ло по­ля, і батьків го­род, і ха­ту. Усе, здається, га­разд, усе га­разд, та тільки го­ренько, що Де­нис ще змал­ку був пе­ще­ний, пал­кий на вда­чу, як той по­рох; ще й до то­го за­водіяка; в уся­ких ду­рос­тях він пер­ший дає па­руб­кам привід. Бо­ялась я за Со­ломію, бо­юся й за Де­ни­са».

    Баба Зінька знов важ­ко зітхну­ла, пе­ре­би­ра­ючи півмітки та лад­на­ючи мо­то­ви­ло, щоб мо­та­ти по­чин­ки.

    Одсиділи па­руб­ки день в хо­лодній за свою про­ви­ну, од­сидів і Де­нис три дні. Їх по­ви­пус­ка­ли і на­ка­за­ли, щоб во­ни більше не дуріли. Од­на­че че­рез тиж­день після то­го па­руб­ки знов зібра­ли­ся на ве­чор­ниці. Го­ло­ва знав про те, знав і де­сяцький, але во­ни вже не пішли роз­га­ня­ти ве­чор­ниць. Та й лю­де по­ча­ли вже наріка­ти на го­ло­ву, що він роз­га­няє ве­чор­ниці, бо тре­ба ж десь по­гу­ля­ти та по­ба­ви­тись мо­ло­дим хлоп­цям та дівча­там.

    - А що! А я та­ки на свой­ому пос­та­вив! Та­ки бу­дуть в нас ве­чор­ниці! -го­во­рив Де­нис, зай­шов­ши за­раз після ве­чор­ниць до Ро­ма­на та до Со­ломії.

    - А що мені з то­го, що бу­дуть ве­чор­ниці, ко­ли ме­не ма­ти не пус­кає на ве­чор­ниці, - обізва­лась Нас­тя, - що мені з то­го, що другі дівча­та на­гу­ля­ються й наспіва­ються, а я, як сиділа до­ма, так і сидіти­му.

    В бідної дівчи­ни аж сльози на­вер­ну­лись на очі, так їй хотілось гу­ля­ти на ве­чор­ни­цях.

    - Не жу­ри­ся, Нас­те! Хоч ти не бу­деш гу­ля­ти на ве­чор­ни­цях, за­те ж я при­хо­ди­ти­му сю­ди до Ро­ма­на, при­но­си­ти­му книж­ки та бу­ду чи­та­ти й тобі. От тобі бу­дуть і ве­чор­ниці! - обізвав­ся Де­нис.

    І він справді час­тенько забігав до Ро­ма­на ве­чо­ра­ми, при­но­сив книж­ки, чи­тав їх Со­ломії та Насті. І йо­му приємно бу­ло по­сидіти з Нас­тею, по­ба­ла­ка­ти з нею та по­жар­ту­ва­ти. З її тем­них очей не­на­че ли­лось на йо­го щас­тя. Йо­му хотілось, щоб те щас­тя ли­лось на йо­го і ніко­ли не пе­рес­та­ва­ло.

    «Коли б бог дав діжда­ти різдва, за­раз після но­во­го ро­ку заш­лю ста­ростів до Насті. Во­на ме­не, здається, лю­бить, бо гор­неться до ме­не, усе пог­ля­дає на ме­не лас­ка­ви­ми очи­ма. Ой, як дов­го жда­ти до різдва!» - ду­мав Де­нис, пог­ля­да­ючи на темні, як те­рен, Нас­тині оче­ня­та.

    Але на біду Де­ни­сові, пе­ред са­мим різдвом до ба­би Зіньки зай­шов її сват Филін.


    - Чи ви чу­ли, сва­хо, що ви­роб­ля­ють па­руб­ки? Чо­го нат­во­рив в корчмі Де­нис? - спи­тав Филін в ба­би Зіньки.

    - Ні, не чу­ла, бо я все сид­жу до­ма та пря­ду: доп­ря­даю півмітка на ос­но­ву, - ска­за­ла ба­ба Зінька.

    - Я вже не знаю, що далі й бу­де на світі. Які те­пер па­руб­ки ста­ли! Ой гос­по­ди! Во­ни, бач, вчені, в школі вчи­лись. Вчені во­ни та нед­рю­ко­вані! - бідкав­ся Филін.

    - Що ж там та­ке тра­пи­лось? - спи­та­ла ба­ба Зінька.

    - Та оце в неділю прий­шов Де­нис до корч­ми з своїми при­яте­ля­ми. Взя­ли во­ни квар­ту горілки, посіда­ли за сто­лом, ви­пи­ли по чарці, а потім Де­нис ви­тяг з ки­шені цілий шма­ток са­ла та кільце ков­ба­си. Ки­ну­лись па­руб­ки до то­го са­ла, як вов­ки на вівцю, та да­вай за­ку­шу­ва­ти. Лю­де по­ча­ли на них гри­ма­ти, що те­пер піст, а во­ни ре­го­чуться та на­ми­на­ють са­ло. А Де­нис вхо­пив дві чет­вер­ти­ни са­ла в ру­ки. хо­дить по корчмі поміж людьми та й їсть, навіть не пок­ра­яв­ши, а в другій руці дер­жить ков­ба­су. Хо­дить поміж людьми та драж­ниться та й при­ка­зує:

    «Оце вам гріх! Оце вам гріх! Оце вам свя­тий піст, свя­та пи­липівка!»

    - Ой гос­по­ди, яка роз­пус­та. Яка поп­со­ваність! То це вже для їх не­ма й пос­ту? - аж крик­ну­ла ба­ба Зінька.

    Нема для них ні се­ре­ди, ні п'ятниці, ні пос­ту. Же­руть ско­ром­не, мов ті жи­ди, чи в се­ре­ду, чи в п'ятни­цю. Це якісь ан­тих­рис­ти на­ро­ди­ли­ся. Де­нис ка­же: «Для ме­не тоді піст, як не­ма чо­го їсти». Ой гос­по­ди! що то далі бу­де! що то бу­де!

    - Ой гос­по­ди! А ще й ро­зум­но­го батька син, отой Де­нис. І в ко­го він вдав­ся?-ска­за­ла ба­ба Зінька.

    - А в ко­го ж? В се­бе дур­но­го вдав­ся! більше ні в ко­го.

    - А шко­да па­руб­ка: і ро­зум­ний, і ро­бо­чий, та ба!- обізва­ла­ся ба­ба Зінька.

    Филін вий­шов з ха­ти, бідка­ючись та ла­ючись, а ба­ба Зіня за­ду­ма­лась. Їй шко­да бу­ло Де­ни­са, шко­да й Насті, але в неї май­ну­ла дум­ка не ви­да­ва­ти Насті заміж за Де­ни­са.

    «Чи він на­ва­жив­ся дуріти на всі зас­та­ви тим, що в йо­му мо­ло­да кров грає, чи він і справді по­га­ний чо­ловік, цього я вже не вга­даю. Мо­же, тільки він пус­тує, як мо­ло­дий кінь грає та виб­ри­кує… Але ко­ли б од то­го бри­кан­ня не до­ве­ло­ся пла­ка­ти моїй Нас­тусі. Ох, шко­да мені і Де­ни­са, шко­да й Насті».

    І ба­ба Зіня важ­ко-важ­ко зітхну­ла, мо­та­ючи по­чи­нок на мо­то­вильник. Во­на пок­ла­ла мо­то­ви­ло, сіла й го­ло­ву по­хи­ли­ла.

    «Ох бо­же мій єди­ний! І за Со­ломію бо­ялась, і за Де­ни­са бо­юся. Але… мо­же, Де­нис ще й не бу­де сва­та­ти Насті, а я, дур­на, вже й за­жу­ри­лась».

    Баба Зінька осміхну­лась. Во­на знов взя­ла­ся за ро­бо­ту, а сумні ду­ми од­на за дру­гою знов за­во­ру­ши­лись в кло­пот­ливій та помірко­ваній го­лові ста­рої ма­тері. Ба­ба Зінька скінчи­ла мо­та­ти пря­жу й по­ча­ла лічи­ти чис­ниці та пас­ма, але по­ми­ля­лась. Її ду­ми не­са­мохіть не­на­че вплу­ту­ва­лись в ті чис­ниці та пас­ма, не­на­че во­на лічи­ла ті ду­ми поміж нит­ка­ми мо­то­вильни­ка.

    Настало різдво. Па­руб­ки й дівча­та розійшли­ся по селі ко­ля­ду­ва­ти. Де­нис три дні не ба­чив Насті, і йо­му й ко­ляд­ки бу­ли не­милі. Він по­чав що­ве­чо­ра при­хо­ди­ти до кри­ниці, де Нас­тя бра­ла во­ду, ждав її під вер­ба­ми, а Нас­тя не ви­хо­ди­ла з відра­ми. Аж пе­ред ме­лан­ка­ми вже смер­ком він та­ки діждав­ся Насті. Во­на пе­рес­ко­чи­ла з відра­ми че­рез пе­ре­лаз, і Де­нис вий­шов з-за верб нес­подіва­но, не­на­че з-під землі виріс.

    - Добривечір, Нас­те! ждав те­бе оце тут три ве­чо­ри поспіль і на­си­лу діждав­ся, - ска­зав ти­хо Де­нис, - ска­жи мені усю прав­ду, чи лю­биш ти ме­не? Чи підеш ти за ме­не заміж? Ти ме­не ізсу­ши­ла, зв'яли­ла своїми очи­ма. Без те­бе мені світ не­ми­лий, без те­бе мені гу­лян­ка - не гу­лян­ка. Ход­жу та світом нуд­жу та все про те­бе ду­маю. Ска­жи мені, Нас­те, усю щи­ру прав­ду.

    Настя сто­яла мовч­ки, не­на­че ос­товпіла. Де­нис го­во­рив з та­ким па­лом, з та­ким га­ря­чим по­чу­ван­ням, що мо­ло­да дівчи­на і стри­во­жи­лась, і тро­хи зля­ка­лась.

    - Як ма­ти не спро­ти­виться, то я піду за те­бе, - про­мо­ви­ла Нас­тя так ти­хо, не­на­че бо­ялась, щоб і вер­би над її го­ло­вою не по­чу­ли її го­ло­су.

    Денис ки­нув­ся до неї, вхо­пив її за обидві що­ки до­ло­ня­ми і га­ря­че поцілу­вав. В Насті го­ло­ва за­мо­ро­чи­лась. Їй за­би­ло па­мо­ро­ки. Во­на тільки по­чу­ва­ла, що в Де­ни­са до­лоні бу­ли га­рячі, а ус­та пе­кучі, як жар.

    Довго Де­нис сто­яв по­руч з Нас­тею, взяв­ши її за ру­ку, дов­го ба­ла­кав з нею. Во­на не по­чу­ва­ла, що в неї но­ги по­мерз­ли на мо­розі, що її пра­ва ру­ка одуб­ла й зак­ляк­ла на ко­ро­мислі. На за­ході не­бо горіло на мо­роз, як жар. Три стов­пи розійшли­ся ши­ро­ки­ми сму­га­ми до се­ре­ди­ни не­ба. Мо­роз брав, аж за пальці щи­пав. А Нас­тя і не приміча­ла то­го.

    По улиці хтось прос­ту­вав до кри­ниці по во­ду. Де­нис шви­денько розп­ро­щав­ся з Нас­тею і одійшов. Нас­тя ки­ну­ла­ся ви­тя­га­ти во­ду з кри­ниці і тільки тоді приміти­ла, що в неї ру­ки за­коціліли, а но­ги не­на­че одуб­ли. Але що­ки горіли, аж пашіли, а сер­це не­на­че гра­ло, нез­ва­жа­ючи на мо­роз. Нас­тя вер­та­лась з відра­ми че­рез го­род та са­док та­ка ве­се­ла, не­на­че на той час і сад роз­ви­вав­ся, і вишні зацвіли, і со­ло­вей­ки за­ще­бе­та­ли.

    Другого дня бу­ли ме­лан­ки. Вве­чері Со­ломія за­хо­ди­лась пек­ти млинці. Тільки що во­на ви­хо­пи­ла з печі пер­шу ско­во­ро­ду, Нас­тя вхо­пи­ла пер­ший мли­нець, по­хап­цем на­ки­ну­ла сви­ту і побігла слу­ха­ти до сусіди під вікно. Ма­ти осміхну­лась. Со­ломія за­ре­го­та­лась. Нас­тя не­за­ба­ром вер­ну­лась за­са­пав­шись.

    - А що там, доч­ко, по­чу­ла? - спи­та­ла в неї ма­ти.

    - Ой ли­шенько! - про­мо­ви­ла Нас­тя. - Хло­пець пус­ту­вав, га­няв по хаті, а тітка ка­же: не га­няй! сядь, бо­дай ти ка­ме­нем сів.

    - Овва! по­га­но, по­га­но: не підеш цього ро­ку заміж. Але за один рік та­ки не по­сивієш! - жар­ту­ва­ла Со­ломія.

    Настя сіла на лаві й за­ду­ма­лась.

    «Що ж це та­ке? Де­нис ка­зав, що заш­ле ста­ростів, а я вис­лу­ха­ла зовсім не те», -по­ду­ма­ла Нас­тя і ста­ла смут­на.

    Сіли ве­че­ря­ти. Насті їжа й на дум­ку не йшла.

    Денис на­си­лу діждав во­дох­ре­ща і після Іва­на Хрес­ти­те­ля зас­лав ста­ростів до Насті.

    Баба Зінька поп­ро­си­ла їх сісти на лаві. Ста­рос­ти пок­ла­ли хліб на столі і по­ча­ли пи­та­ти в ба­би Зіньки, чи віддасть во­на Нас­тю за Де­ни­са. Ба­ба Зінька по­мов­ча­ла, по­ду­ма­ла, а потім ска­за­ла:

    - Настя ще ду­же мо­ло­да. В неї ще й руш­ни­ки не го­тові: не­ма чим і ста­ростів пов’яза­ти. Та й цього ро­ку в ме­не хліба об­маль, бо був не­дорід. Не­ма за що га­разд і весілля справ­ля­ти. Підож­де­мо ще з рік або хоч з півро­ку. Те­пе­реч­ки я не ду­маю ви­да­ва­ти Насті.

    - А ти, Нас­те, підеш за Де­ни­са? - не втерпів один ста­рос­та і спи­тав у Насті.

    - Піду, - ти­хо обізва­лась Нас­тя і ки­ну­ла докірли­вий пог­ляд на матір.

    Старости вста­ли, взя­ли з сто­ла хліб, поп­ро­ща­лись і вий­шли з ха­ти.

    - Мамо! що це ви вчи­ни­ли? - ска­за­ла Нас­тя.

    - А що ж я зро­би­ла? Підож­де­мо з півро­ку, та й годі. Як не од­ки­неться Де­нис за цей час, то він бу­де твій. Тре­ба доб­ре на­виг­ля­да­ти йо­го. Без цього я те­бе, доч­ко, не віддам на га­лай - на ба­лай. Ти мені не чу­жа: ти моя ди­ти­на.

    - Як не віддас­те ме­не за Де­ни­са, то я, ма­мо, ні за ко­го не піду. Де­сять гар­бузів дам па­руб­кам, а та­ки заміж ні за ко­го не піду, - ска­за­ла Нас­тя, і твер­дий го­лос її зад­ри­жав, а на очах вис­ту­пи­ли сльози. Ма­ти за­ду­ма­лась й за­мовк­ла.

    «Вона вда­ла­ся в ме­не… Й ме­не ко­лись батько не хотів да­ва­ти за мо­го покійни­ка в чу­же се­ло… І я ска­за­ла тоді батькові, що бу­ду до­ти гар­бу­зу­ва­ти, до­ки не вий­ду за Ми­са­на. І піднес­ла хлоп­цям шість гар­бузів, а за Ми­са­на та­ки вий­шла. Оце го­ренько! Нас­тя вда­ла­ся в ме­не: вже я знаю, що во­на пос­та­но­вить на свой­ому».

    - Не плач, доч­ко, не жу­ри­ся. Твій та­лан од те­бе не вте­че. Сідай та ви­ши­вай руш­ни­ки, бо в нас і справді не­ма чим ста­ростів пе­рев’яза­ти; та й тих руш­ників, що маємо, бу­де ма­ло: тре­ба ще но­вих нап­ряс­ти, та ще й тон­ких. В нас пря­ди­ва до­волі. Півро­ку, рік - не богз­на-який час. А Де­нис нігде не дінеться, ко­ли він і справді те­бе лю­бить.

    Увійшов у ха­ту Ро­ман. Нас­тя, пла­чу­чи, побігла до Со­ломії жалітись.

    - Чом ви, ма­мо, не хо­че­те відда­ва­ти Насті за Де­ни­са? - спи­тав Ро­ман в ма­тері з до­ко­ром.

    - А тим, що він ду­же вже роз­дурівся, та ще й до то­го га­ря­чий, як при­сок, та пал­кий на вда­чу.

    - То що з то­го! Він пал­кий, але одхідли­вий. Спах­не, роз­сер­диться та за­раз і одійде. Він працьови­тий, щи­ро­сер­дий, і в йо­го є тям­ка в го­лові; ду­ша в йо­го доб­ра. Мо­же, ви не хо­че­те взя­ти йо­го за зя­тя че­рез те, що він їсть у піст са­ло?


    - Ні, си­ну! їв Де­нис са­ло у піст, мо­же, че­рез те, що не бу­ло чо­го їсти, а мо­же, зад­ля то­го, щоб поч­ва­ни­тись пе­ред людьми: дивіться, мов! я їм у піст ско­ром­не, як па­ни їдять! Мо­ло­до­му бог прос­тить. Але я бо­юся, що він сва­во­лець, що він бит­ли­вий, дуріє на селі, усім па­руб­кам привід дає в ду­ро­щах. По­жи­ве­мо - по­ба­чи­мо. Мо­же, в йо­му обрік грає, бо він ба­га­то­го батька син. Мо­же, цей обрік пе­рег­рає в йо­му, і він ося­деться. Тоді я прий­му йо­го за зя­тя. А тим ча­сом тре­ба доб­ре на­виг­ля­да­ти йо­го, тре­ба підож­да­ти. Хіба я не ма­ти, щоб то­пи­ла свою доч­ку?

    Од то­го ча­су Нас­тя і Со­ломія взя­ли­ся ви­ши­ва­ти руш­ни­ки, що ле­жа­ли в скрині. Со­ломія побігла до Грицько­вої крам­ниці, ку­пи­ла кан­ви, на­ку­пи­ла за­по­лочі, діста­ла уся­ких взорців у дівчат. Вве­чері во­ни пря­ли на нові руш­ни­ки, а вдень ви­ши­ва­ли. Нас­тя ши­ла й очей не підво­ди­ла. Їй зда­ва­лось, що во­на вис­те­ляє ти­ми квітка­ми та руш­ни­ка­ми стеж­ку до своєї долі. Ви­ши­ва­ла во­на чер­во­ну квітку, і їй зда­ва­лось, що вже не та­ка дов­га стеж­ка ста­ла до ми­ло­го.

    «Ой бо­же мій ми­лий! Ви­ши­ваю я руш­ни­ки хме­лем та зірка­ми, а мені все здається, що я йду до своєї долі зе­ле­ни­ми лу­га­ми, та свіжи­ми бе­ре­га­ми, та па­ху­чи­ми са­да­ми. І ко­ли я дійду? А чи дійду ж? А як моя до­ля ме­не по­ки­не, од ме­не схо­вається? А як не знай­ду я її?» - ду­ма­ла бідна дівчи­на, ви­ши­ва­ючи квітки.

    Соломія ви­ши­ва­ла та все пісень співа­ла, а Нас­тя ду­ми ду­ма­ла, і пісня не при­хо­ди­ла їй на дум­ку.

    - Чому ти, Нас­те, не співаєш вкупі зо мною? Чо­го ти жу­риш­ся? - пи­та­ла в неї Со­ломія.

    - Не в думці мені пісні. Співай уже ти за ме­не, та не співай ве­се­лої, а співай мені про ту­гу, та жур­бу, та роз­лу­ку. Не співай те­пер для ме­не со­ло­вей­ком і не ще­бе­чи ластівкою; бо ще гірше бе­ре ме­не жур­ба за сер­це.

    

VII

    

    «Ну, хва­лить бо­га, що Нас­тя знай­шла собі ро­бо­ту! - ду­ма­ла ба­ба Зінька, пог­ля­да­ючи на доч­ку, - а то хо­де, як не­жи­ва, ро­бе діло, мов сон­на, співа­ти - не співає, та все жу­риться, та все ду­му ду­має. Не­хай же тим ча­сом ус­те­ляє в дум­ках стеж­ку до ми­ло­го ви­ши­ва­ни­ми руш­ни­ка­ми, не­хай ба­виться ви­ши­ван­ням, а там підож­де­мо - по­ба­чи­мо. А тим ча­сом і в ме­не є на думці свої ви­ши­вані руш­ни­ки, щоб ни­ми ус­те­ли­ти стеж­ку на той світ: тре­ба зби­ра­ти гроші на свят­ку­ван­ня ми­ро­но­сиць… Ой, ко­ли б ча­сом знов не прис­ни­лась мені ма­ти!.. А вік мій вже не­дов­гий… Смерть за пле­чи­ма».

    І ба­ба Зінька по­ду­ма­ла собі, що во­на вже ста­ра, мо­же вмер­ти не сьогодні-завт­ра, не вво­лив­ши волі своєї ма­тері; що ма­ти стріне її на тім світі з до­ко­ром за нед­бай­ність та не­пос­лу­хан­ня. І бабі Зіньці вже при­вид­жу­вав­ся той світ, не­на­че в яко­мусь срібляс­то­му ту­мані, десь над ве­се­лою річкою в зе­ле­них лу­гах та пиш­них сад­ках, де во­на стрінеться з своєю матір'ю.

    «Ой бо­же мій єди­ний! Тре­ба ха­па­тись, тре­ба поспіша­тись, бо час не стоїть, бо час ле­тить, як ті ле­тючі бистрі хма­ри на небі. А гро­шей тре­ба ще чи­ма­ло. Час за­ход­жу­ва­тись ко­ло діла, йти по селі жеб­ра­ти. Але я та­ки дійду до сво­го, ко­ли вже на­ва­жи­лась», - ду­ма­ла ба­ба Зінька, по­ра­ючись в хаті.

    Після но­во­го ро­ку ба­ба Зінька звеліла зап­ряг­ти ко­ня­ку в візок і з своєю мен­шою сест­рою та з ста­рос­ти­хою поїха­ли по селі про­си­ти по ха­тах на свят­ку­ван­ня ми­ро­но­сиць. То­го ро­ку був не­дорід: хліба в лю­дей бу­ло об­маль, а ко­ли хліба бу­ло ма­ло, то і в гро­шах бу­ла не­дос­та­ча. Гос­по­дарі ско­са пог­ля­да­ли на бабів і з не­охо­тою да­ва­ли до склад­ки гроші. Але ба­би прис­та­ва­ли до ха­зяй­ок і вміли так піддоб­ри­тись до їх, що во­ни хоч пот­ро­ху, але жерт­ву­ва­ли то бо­рош­на, то пашні, а то пе­че­но­го хліба. Го­ло­ва стрівся з Зінькою, не втерпів і по­чав до­ко­ря­ти бабі Зіньці.

    - Зінько! сха­меніться! Що це ви за­ду­ма­ли? Хліба вро­ди­ло ма­ло, лед­ве в ко­го ста­не до но­во­го, а ви й той за­би­раєте в гос­по­дарів. Вже б підож­да­ли з ми­ро­но­си­ця­ми до бу­ду­що­го ро­ку, - го­во­рив го­ло­ва.

    - Ой, не мож­на жда­ти, не мож­на! Все мені сниться моя покійна ма­ти та все мені до­ко­ряє за те, що я не за­вод­жу в на­шо­му селі свя­та ми­ро­но­сиць. Вже я жда­ла рік, а дов­ше вже не мо­жу жда­ти, бо ма­ти моя все сниться мені, все ніби гнівається на ме­не.

    - Та не­хай гнівається собі! Це не­ве­ли­ка шко­да, що мертві гніва­ються, а от як бу­дуть гніва­тись живі, то це тро­хи гірше… Чи то ма­ло ко­му не вер­зуться усякі сни? Хіба ж мож­на йня­ти віри снам? їй же бо­гу, я і не піду до церк­ви на ва­ше свя­то, і на ва­шо­му обіді не бу­ду. І пи­сар не піде, і де­сяцький, і судці не підуть.

    - Воля ва­ша! Як схо­че­те, так і зро­би­те, а ми своє діло бу­де­мо по­ма­леньку ро­би­ти та та­ки й до­ве­де­мо до кінця, - обізва­лась ба­ба Зінька ти­хим та спокійним го­ло­сом, не­на­че во­на го­во­ри­ла не про се­бе, а про ко­гось іншо­го.

    - А! я ли­хий на вас! - аж крик­нув го­ло­ва. - Хо­дять оці ба­би по ха­тах жеб­ра­ти та лю­дей об­ди­ра­ти. Ото я був би ра­дий, як­би ва­ше свя­то не вда­ло­ся!

    - Воля ва­ша, але й во­ля бо­жа. Як бу­де, так і бу­де, а нам тре­ба ро­би­ти свя­те діло, - знов спокійно й бай­дуж­но про­мо­ви­ла ба­ба Зінька.

    І во­на хо­ди­ла по селі, зби­ра­ла в мішки бо­рош­но, паш­ню, го­рох, ква­со­лю, повісма пря­ди­ва. Наз­би­рав­ши пов­ний віз уся­ко­го доб­ра, во­на од­во­зи­ла до Білої Церк­ви і розп­ро­ду­ва­ла усей крам па ба­зарі. Гро­шей все-та­ки бу­ло об­маль. Ба­ба Зінька поїха­ла до Яб­лунівки, звідкіль во­на бу­ла ро­дом, жеб­ра­ла й там по ха­тах, а потім поїха­ла по ближ­чих се­лах про­ха­ти на ми­ро­но­сиць. Сла­ва про те свя­то пішла кру­гом по се­лах, де ще не завівся праз­ник ми­ро­но­сиць. усі зна­ли, що в Те­реш­ках бу­де справ­ля­тись праз­ник ми­ро­но­сиць, усім хотілось там по­бу­ва­ти, а ба­ба Зінька ще й зап­ро­шу­ва­ла лю­дей до своєї церк­ви на те свя­то.

    На се­ре­допісті ба­ба Зінька вже зібра­ла гроші й од­нес­ла до ба­тюш­ки. Вип­ла­ти­ли май­ст­рам за об­раз та за кіот. Ста­рос­та привіз з Києва два­над­цять здо­ро­вих став­ників з біло­го вос­ку, штуч­но по­цяцько­ва­них зо­ло­том. В ба­би Зіньки не зіста­ло­ся гро­шей на гро­мадський обід для ду­хо­венст­ва, для півчої та для старців. Після провід че­рез тиж­день тре­ба бу­ло справ­ля­ти праз­ник ми­ро­но­сиць. Ба­тюш­ка пок­ли­кав ба­бу Зіньку.

    - Ну що ж, Зінько, чи все в вас го­то­во для праз­ни­ка? - спи­тав ба­тюш­ка.

    - Ой ба­тюш­ко! Все. та й не все: не ста­ло гро­шей на гро­мадський обід, але я вже бу­ла по ха­тах в ха­зяй­ок і про­си­ла зно­си­ти на обід, хто чим спро­мо­жеться.

    - Треба ж заз­да­легідь роз­по­ряд­ку­ва­ти, ко­му дер­жа­ти в церкві став­ни­ки, ко­му но­си­ти кру­гом церк­ви ко­рог­ви та об­ра­зи, ко­му дзво­ни­ти, щоб не бу­ло ча­сом плу­та­ни­ни та не­по­ряд­ку, щоб мо­ло­диці та ба­би зна­ли своє місце, щоб не тов­пи­лись, як овеч­ки, - ска­зав ба­тюш­ка.

    - Вже, ба­тюш­ко, ми з сест­рою та ста­рос­ти­хою поп­риз­на­чу­ва­ли, ко­му став­ни­ки дер­жа­ти, ко­му й ко­рог­ви но­си­ти. Я виб­ра­ла бабів та мо­ло­диць все бо­го­бо­ящих та по­ряд­них. Усе бу­де га­разд, ба­тюш­ко, - ска­за­ла ба­ба Зіня, ще й од­но око тро­хи приж­му­ри­ла.

    - Ну, то й доб­ре! Гос­по­ди спострічай! - ска­зав ба­тюш­ка на про­щанні.

    Баба Зінька до­ру­чи­ла Со­ломії но­си­ти хрес­та кру­гом церк­ви в про­цесії, а Насті - дзе­ленька­ти в два ма­ленькі дзво­ни. Со­ломія бу­ла та­ка ра­да, що не спа­ла усю ніч: все підво­ди­ла го­ло­ву та пог­ля­да­ла на вікна, чи вже не роз­вид­няється, чи вже не світає.

    Через тиж­день після провід нас­та­ла неділя ми­ро­но­сиць. Ве­лик­день був пізній. Над­ворі вже бу­ло теп­ло. Вер­би вже роз­ви­лись, і са­ди вже роз­ви­ва­лись; брость вкри­ла вишні та че­решні. Сто­яла чу­до­ва ти­ха та теп­ла вес­ня­на по­го­да. Ба­ба Зінька прис­та­ви­ла го­ту­ва­ти обід мо­ло­диць, котрі доб­ре зна­ли ку­хо­варську спра­ву, а са­ма пішла до церк­ви. Обід го­ту­ва­ли в цер­ковній школі. Дя­чи­ха пек­ла па­ля­ниці в печі, а мо­ло­диці розк­ла­ли ба­гат­тя над­ворі ко­ло шко­ли і там го­ту­ва­ли уся­ку стра­ву. Ха­зяй­ки по­наз­но­си­ли на обід ку­рей, м'яса, бо­рош­на, уз­ва­ру, мо­ло­ка, си­ру і уся­ко­го доб­ра. Ба­ба Зінька на­ку­пи­ла горілки, пи­ва, а для ба­тюш­ки та го­ло­ви ку­пи­ла пляш­ку ви­на.


    Як тільки вда­ри­ли в дзвін, лю­де так і по­су­ну­ли до церк­ви цілим на­тов­пом, не­на­че на ве­лик­деиь. На праз­ник поп­ри­хо­ди­ло ба­га­то лю­дей з близьких сіл, бо чут­ка про те но­ве свя­то пішла скрізь по се­лах. Цвин­тар був пов­ний лю­дей, як на Ве­лик­день. У церкві засвіти­ли паніка­ди­ло. На­ро­ду в церкві бу­ло так ба­га­то, що й про­тов­пи­тись бу­ло труд­но. Після «Апос­то­ла» Филін виніс з вівта­ря два­над­цять засвіче­них став­ників. Ба­ба Зінька пер­ша підсту­пи­ла до Фи­ло­на і взя­ла став­них, за нею слідком підсту­па­ли інші ба­би. Филін роз­да­вав став­ни­ки з по­важ­ним ви­дом. Ба­би бра­ли з йо­го рук став­ни­ки і кла­ня­лись йо­му аж у по­яс; він і собі кла­няв­ся кожній бабі. Два­над­цять бабів ста­ло се­ред церк­ви півкру­гом ко­ло свя­ще­ни­ка, кот­рий чи­тав єван­гелію, роз­гор­нув­ши її і пок­лав­ши на пос­хи­ляні людські го­ло­ви. Усі ба­би, під за­га­дом ба­би Зіньки, бу­ли од­на­ко­во пов­би­рані в намітки. Служ­ба бо­жа йшла по­ва­гом, по­ма­леньку; хор співав пар­тесні співи. В кінці служ­би ба­тюш­ка ска­зав про­повідь. Він в про­повіді зас­ту­пав­ся за жінок; нав­чав чо­ловіків, щоб во­ни жа­лу­ва­ли й ша­ну­ва­ли своїх жінок, не ла­яли на­да­рем­но, не би­ли, не чеп­ля­лись до їх, та ча­сом і змов­чу­ва­ли, бо в жінок діла не мен­ше, як в чо­ловіків; їм тре­ба і спек­ти, і зва­ри­ти, і на по­ле до ро­бо­ти хо­ди­ти, і ха­ти дог­ля­да­ти, ще й дітей глядіти… Чо­ловікам ця про­повідь зовсім не спо­до­ба­лась.

    - Ну, після цих ми­ро­но­сиць не мож­на бу­де жінкам і сло­ва ска­за­ти, - ти­хо го­моніли чо­ловіки в церкві, - їх і так труд­но дер­жа­ти в ру­ках, а тут іще й ба­тюш­ка по­пус­кає їм та ос­ту­пається за ни­ми.

    Настав час про­цесії. Ба­ба Зінька ста­ла пе­ред царськи­ми вра­та­ми і вис­та­ви­ла тих бабів, котрі ма­ли но­си­ти кру­гом церк­ви єван­гелії, об­ра­зи та здо­ро­вий об­раз ми­ро­но­сиць. Ба­тюш­ка виніс з царських врат най­більшу єван­гелію і дав бабі Зіньці в ру­ки; іншим мо­ло­ди­цям та ба­бам він дав менші єван­гелії та об­ра­зи. Здо­ровші й дужчі мо­ло­диці взя­ли здо­ро­вий об­раз ми­ро­но­сиць, поб­ра­ли ко­рог­ви та хрес­ти. Со­ломія взя­ла най­кра­щий хрест. Про­цесія ру­ши­ла і пішла кру­гом церк­ви. За про­цесією пішли в са­мий пе­ред не чо­ловіки, як зви­чай­но бу­ває, а по­су­ну­лись на­тов­пом мо­ло­диці та ба­би. Чо­ловіки й па­руб­ки не схотіли йти по­зад жінок, стов­пи­лись на схо­дах ко­ло прит­ворів і тільки ди­ви­лись на ту бабську про­цесію. Повз жінок в про­цесії ди­ба­ло кільки дідів та шкан­ди­ба­ли каліки й старці.

    Баба Зінька по­важ­но йшла в про­цесії, не­су­чи єван­гелію. Увесь цвин­тар був не­на­че за­ли­тий на­ро­дом до са­мої ог­ра­ди. Зінька спус­ти­ла віка на очі і ди­ви­лась на зем­лю. На її ви­ду ви­яв­ля­лась кло­пот­ливість та за­ду­маність.

    «В церкві усе га­разд, усе по-моєму, - ду­ма­ла Зінька, не­су­чи єван­гелію, - в церкві був по­ря­док. А що ж то там діється з обідом ко­ло шко­ли? Ой, ко­ли б мо­ло­диці не пе­рес­ма­жи­ли пе­чені та ку­рей. Чи вда­дуться ж то па­ля­ниці? Ой, ко­ли б там мо­ло­диці пос­та­ви­ли смач­ний обід».

    Зіньчині дум­ки літа­ли ко­ло ба­гат­тя, ко­ло горшків та па­ля­ниць. Во­на сил­ку­ва­лась слу­ха­ти, як ба­тюш­ка чи­тав єван­гелію, а ті мо­роч­ливі дум­ки все не да­ва­ли їй слу­ха­ти, все тяг­ли­ся до ба­гат­тя та до печі.

    Соломія так швид­ко йшла з хрес­том по­пе­ред усієї про­цесії, що од­би­лась от ко­рогвів та хрестів та­ки да­ле­ченько.

    - Як Со­ломія побігла впе­ред! - ше­потіли чо­ловіки.- Ма­буть, зад­ля то­го, щоб видніше бу­ло її чер­воні чо­бо­ти, синій су­кон­ний жу­пан та чер­во­ний по­яс з ки­ти­ця­ми тро­хи не до землі.

    Дівчата скуп­чи­лись кру­гом дзвіниці та на схо­дах. В усі вікна дзвіниці виг­ля­да­ли дівчачі го­ло­ви, уб­рані в квітки та в стрічки. Сміливіші дівча­та дзво­ни­ли в дзво­ни. Кру­гом дзвіниці, як жар, горіли чер­воні квітки, стрічки на го­ло­вах в дівчат, квітчасті хуст­ки на мо­ло­ди­цях. Уся дзвіни­ця ніби бу­ла об­сад­же­на чер­во­ним ма­ком. Про­цесія тричі ста­ва­ла, йду­чи кру­гом церк­ви; тричі чи­та­ли єван­гелію, і під єван­гелію на­хи­ля­ли го­ло­ви самі за се­бе жінки. Ні один чо­ловік не підсту­пив та не на­хи­лив го­ло­ви під єван­гелію.

    - Ну, сьогодні зовсім за­па­ну­ва­ли в церкві й на дзвіниці жінки, - го­моніли сти­ха чо­ловіки; і бу­ло знать по їх очах, що во­ни підніма­ли на сміх це жіно­че свя­то, що їм це свя­то не по­до­ба­лось.

    Після служ­би бо­жої по­ло­ви­на лю­дей ру­ши­ла до­до­му, але по­ло­ви­на зіста­лась на цвин­тарі спо­жи­ва­ти свої обіди, при­не­сені в горш­ках з до­му. У два ря­ди обсіли лю­де цвин­тар кру­гом церк­ви, як на ве­лик­день з пас­ка­ми, і роз­по­ча­ли свій обід. Ба­ба Зінька звеліла пос­та­ви­ти сто­ли ко­ло церк­ви в затінку під ли­па­ми. Мо­ло­диці поп­ри­но­си­ли стра­ву з шко­ли.

    Батюшка сів на пер­шо­му місці; з дру­го­го кінця сто­ла сіла ма­туш­ка, а по обид­ва бо­ки ко­ло неї сіли ба­ба Зінька і її сест­ра, обидві здо­рові, пос­тавні, в білих чис­тих намітках на го­ло­вах. Півчі та зап­ро­хані на обід чо­ловіки обсіли дов­гий стіл кру­гом. За сто­лом Зінька бу­ла та­ка ве­се­ла, не­на­че дівчи­на, кот­ра вир­ва­лась на му­зи­ки.

    - А де ж це на­ша стар­ши­на: наш го­ло­ва, пи­сар, де­сяцький та доб­ро­совісні? - спи­тав ба­тюш­ка в Зіньки. - Хіба ти їх не про­си­ла на обід?

    Ат, ба­тюш­ко! про­си­ла, а во­ни не спо­до­би­ли нас та й не прий­шли, але… і без ба­би во­да ос­вя­титься, як ка­жуть у при­казці, - обізва­лась ба­ба Зінька.

    

VIII

    

    Денис не за­хо­див до Ро­ма­на. Йо­му бу­ло ніяко­во за­хо­ди­ти до тієї ха­ти, де од йо­го од­цу­ра­лись, не прий­ня­ли за зя­тя.

    Минула вес­на, нас­та­ло й літо. Аж во­се­ни Де­нис насмілив­ся раз уве­чері зай­ти до Ро­ма­на в гості. Нас­тя вгляділа йо­го в вікно й шви­денько прибігла в Ро­ма­но­ву ха­ту. Де­нис по­сидів, по­ба­ла­кав з Ро­ма­ном, по­жар­ту­вав тро­хи з Нас­тею. Нас­тя сиділа не­ве­се­ла і тільки ди­ви­лась на йо­го жалісли­ви­ми очи­ма.

    «Розлучають ме­не з то­бою, але не роз­лу­чать. Ти бу­деш мій, а я твоя, хоч би мені прий­шло­ся жда­ти те­бе і рік, і два», - ду­ма­ла Нас­тя, пог­ля­да­ючи на Де­ни­са жур­ли­во.

    - Чого ти, Нас­те, ніби жу­риш­ся? Чом ти не го­во­риш? - спи­тав в неї Де­нис.

    - Не го­во­рю, бо го­во­ри­ти не­ма чо­го. Я вже своє пе­ре­го­во­ри­ла, - обізва­лась Нас­тя, і її го­лос зад­ри­жав. Во­на лед­ве вдер­жа­ла в очах сльози.

    Од то­го ча­су Де­нис частіше по­чав одвіду­ва­ти Ро­ма­на. Там він ба­чив­ся з Нас­тею, там міг по­ба­ла­ка­ти з нею. Ба­ба Зінька вже ба­чи­ла, що Де­нис знов вча­щає до Ро­ма­на; во­на до­га­ду­ва­лась, що Де­нис хо­дить не до Ро­ма­на, а до Насті, але про те змов­чу­ва­ла.

    «Що ж маю діяти! Не за­го­ро­ди­ти ж мені двір та во­ро­та ви­со­ким ти­ном од Де­ни­са, щоб і пти­ця че­рез йо­го не пе­ре­летіла. Та чи об­го­род­жу­ся ж ти­на­ми од па­рубків, ко­ли гар­ну доч­ку маю?» - ду­ма­ла ба­ба Зінька і змов­чу­ва­ла, ніби нічо­го не ба­чи­ла, нічо­го й не зна­ла.

    Одного ве­чо­ра, ви­хо­дя­чи смер­ком од Ро­ма­на, Де­нис ска­зав ниш­ком Насті в сінях:

    - Бери відра та ви­ходь за­раз до кри­ниці по во­ду: маю тобі щось ска­за­ти.

    Денис з дво­ру, а Нас­тя за відра та й побігла че­рез го­род до кри­ниці. Там сто­яв під вер­ба­ми Де­нис. Ко­ло кри­ниці не бу­ло ніко­го.

    - А що, Нас­те! Чи зга­дує ко­ли про ме­не твоя ма­ти? Що во­на те­пер го­во­рить про ме­не?

    - Ніколи й сло­веч­ком не зга­ду­ва­ла, не­на­че те­бе й на світі не­ма.

    - А для те­бе ж. Нас­те, є ще я на світі?

    - Ой є, й бу­деш, і не пе­ре­бу­деш! - аж крик­ну­ла Нас­тя.

    - Чи ти ж ме­не лю­биш, як і по­пе­ре­ду лю­би­ла, чи, мо­же, вже й за­бу­лась про ме­не? Мо­же, вже наг­ляділа інші чорні бро­ви, інші карі очі?

    - І не наг­ляділа, і не наг­ляд­жу. Як не бу­ду твоя, то й нічия не бу­ду.

    - А як те­бе сва­та­ти­муть во­се­ни інші па­руб­ки?

    - То усім хлоп­цям дам гар­бу­за, а та­ки на своєму пос­тав­лю. Моя ма­ти ніко­ли ме­не не би­ла й не ла­яла, але як­би во­на ме­не ла­яла, би­ла, хоч би во­на ме­не ка­ту­ва­ла, щоб я пішла за не­лю­ба, а не за те­бе, я б її не пос­лу­ха­ла, і та­ки б пос­та­ви­ла на своєму. При­си­лай ста­ростів ще раз. Мо­же, вже ма­ти пе­реіна­чи­ла та пе­ре­ду­ма­ла.

    - Зоре ти моя яс­на! ти мені од­на світиш і світи­ти­меш для ме­не, по­ки й мо­го віку. А як зай­деш, моя зо­ре, за хма­ри, то й сон­це навіки зай­де для ме­не і я вмру за то­бою, - ска­зав Де­нис.

    Він вхо­пив Нас­тю за що­ки і поцілу­вав га­ря­че. Хтось на­го­див­ся до кри­ниці на да­лекій улиці. Нас­тя шви­денько наб­ра­ла во­ди і ско­чи­ла че­рез пе­ре­лаз. Де­нис ско­чив у вер­би та ло­зи й схо­вав­ся.

    Восени прий­шли до Насті одні ста­рос­ти. Во­на піднес­ла їм гар­бу­за. Не­за­ба­ром після то­го прий­шли й другі ста­рос­ти, во­на й го­во­ри­ти до їх не схотіла і втек­ла з ха­ти.

    «Ой, вда­ла­ся во­на в ме­не! ой, вда­ла­ся в ме­не! - бідка­ла­ся ба­ба Зінька. - Од­же ж во­на та­ки зро­бить по-своєму».

    Після пок­ро­ви Де­нис знов зас­лав ста­ростів до Насті. Про Де­ни­са вже дав­но не хо­ди­ла по селі ніяка не­доб­ра сла­ва.

    «Може, він вже виг­рав­ся, як мо­ло­дий мед. Мо­же, він і справді бу­де доб­рим чо­ловіком», - по­ду­ма­ла ба­ба Зінька і поб­ла­гос­ло­ви­ла Насті по­да­ва­ти ста­рос­там ви­ши­вані руш­ни­ки.


    - От те­пер я, ма­мо, знов ста­ла ве­се­ла, не­на­че це я сьогодні вдру­ге на світ на­ро­ди­лась! - го­во­ри­ла Нас­тя до ма­тері.

    - Ну то й доб­ре, ко­ли ти щас­ли­ва. Та вже й Де­нис став не той, що був по­пе­ре­ду. Справ­лю ж я для те­бе ве­се­ле весілля, бо це вже ос­таннє весілля в моїй хаті, - го­во­ри­ла ба­ба Зінька до Насті.

    Видавши Нас­тю заміж, ба­ба Зінька зіста­ла­ся са­ма в своїй прос­торній світлиці з кімна­тою.

    «Отепер вже я відпо­чи­ну на ста­рості літ. Со­ломія ро­бо­ча та про­вор­на, усе діло по­ро­бить і за се­бе, і за ме­не. Бу­ду собі ти­хо жи­ти, бо­гу мо­ли­тись та до церк­ви хо­ди­ти, по­ки бог прий­ме мою ду­шу», - ду­ма­ла ба­ба Зінька, си­дя­чи в своїй прос­торній світлиці.

    До різдва про­жи­ла ба­ба Зінька ок­ро­ми од си­на та невістки, але далі не ви­дер­жа­ла. Во­на звик­ла до гур­ту, до ве­ли­кої сім'і. Виг­лядівши та по­же­нив­ши ба­га­то синів, ба­ба Зінька звик­ла, щоб ко­ло неї в хаті веш­та­ли­ся лю­де, щоб ко­ло неї го­во­ри­ли, співа­ли, щоб у хаті пус­ту­ва­ли та ба­ви­лись діти. Ро­бо­ча та нев­си­пу­ща зро­ду, во­на не­дов­го ви­дер­жа­ла в са­мо­тині.

    Перед різдвом в Со­ломії ро­див­ся син. Ро­ди­во бу­ло важ­ке: ди­ти­на ро­ди­лась не­час­на. Со­ломія на­си­лу оду­жа­ла. Ба­ба Зінька ніяк не мог­ла всидіти в своїй світлиці. Як тільки во­на чу­ла че­рез сіни, що в про­тивній хаті пла­че ди­ти­на, за­раз бігла ту­ди. щоб дог­лядіти ди­ти­ни. Не сиділось самій бабі в прос­торній хаті.

    - Переходь, Ро­ма­не, в мою світли­цю, бо ме­не, ста­ру, нудьга бе­ре без лю­дей. Чо­гось мені здається, ніби дні ста­ли довгі, як мо­ре, а ночі ще довші. Я бу­ду жи­ти в ма­ленькій кімнаті, а ти з Со­ломією жи­ви в світлиці. Твоя ха­тин­ка бу­де нам за комірчи­ну або за хиж­ку, - ска­за­ла ба­ба Зінька Ро­ма­нові.

    Незабаром Ро­ман з Со­ломією пе­рей­шли жи­ти на ма­те­ри­ну по­ло­ви­ну. За­пи­ща­ла ди­ти­на в хаті; заспіва­ла Со­ломія ко­лис­ко­вих пісень, ко­ли­шу­чи ди­ти­ну, а бабі Зіньці знов ста­ло ве­селіше жи­ти на світі: знов для ба­би дні ста­ли ніби ко­ротші, а ночі не такі довгі. Со­ломія по­ра­лась ко­ло печі, ба­ба дог­ля­да­ла ди­ти­ни. Сім'я жи­ла ти­хо та спокійно. Бабі Зіньці ніко­ли не до­во­ди­лось наріка­ти, що взя­ла собі за невістку крутілку.

    Через два ро­ки Со­ломія вже ма­ла й доч­ку, і після то­го в неї вже не бу­ло дітей. Во­на бу­ла та­ка ве­се­ла та співу­ча, як і по­пе­ре­ду, все жар­ту­ва­ла та пус­ту­ва­ла, але й до діла бра­ла­ся.

    Мати втіша­ла­ся уну­ка­ми та хва­ли­лась пе­ред сусіда­ми своєю невісткою, що во­на й ве­се­ла, й ро­бо­ча, і доб­ра до дітей, доб­ра й до лю­дей.

    - Господи, яка доб­ра Со­ломія! - не раз хва­ли­ла­ся ба­ба Зінька мо­ло­ди­цям. - Як тільки по­чує, що на кут­ку в ко­гось зас­лаб­не ди­ти­на, то вже во­на й там! Забіжить разів зо два, зо три на день, по­ди­виться, роз­пи­тає, поп­ро­сить в ме­не мо­ло­ка і од­не­се ди­тині, бо в ме­не, хва­ли­ти бо­га, дійна ко­ро­ва сли­ве ніко­ли не пе­ре­во­диться. А ко­ли вдень або вночі де тра­питься по­же­жа, во­на ки­дає усе та й біжить на по­же­жу, щоб ря­ту­ва­ти; ви­но­сить з ха­ти, з ко­мо­ри і ви­не­се більше за двох, бо про­вор­на та пруд­ка, як метіль. Раз уночі на кут­ку зай­ня­ло­ся сім хат. Во­на схо­пи­ла­ся як не­са­мо­ви­та, побігла, нас­ко­чи­ла в дворі ко­ло однієї ха­ти на погріб; погріб звер­ху вже об­горів, а во­на й шурх­ну­ла в той погріб, так що вже чо­ловіки спус­ти­ли в яму два дрюч­ки, і во­на по дрюч­ках вид­ря­па­ла­ся з ями, ніби кішка.

    Малі діти то пла­ка­ли, то пус­ту­ва­ли в хаті й пе­ре­ба­ран­ча­ли Ро­ма­нові чи­та­ти книж­ки та мо­ли­тись бо­гу. Він опо­ря­див ма­лу ха­ти­ну, приб­рав в хаті че­пур­ненько, зас­те­лив стіл чис­тою ска­тер­кою, заквітчав об­ра­зи уся­ким зіллям; повісив на об­ра­зи ви­ши­вані руш­ни­ки, ще й звелів сто­ля­рові ви­то­чи­ти два де­рев'яні ви­сокі підсвічни­ки, такі як в церкві сто­ять пе­ред іко­нос­та­сом. Сто­ляр ви­то­чив підсвічни­ки, ма­ляр по­ма­лю­вав їх яс­но-зе­ле­ною фар­бою, а Ро­ман по­вирізу­вав з па­пе­ру кру­жа­ла і по­нак­ла­дав звер­ху на підсвічни­ки, щоб во­ни не по­за­ка­пу­ва­лись вос­ком. Він ба­чив такі підсвічни­ки в Лаврі в Києві, в келії од­но­го пос­луш­ни­ка, кот­рий був ро­дом з Те­ре­шок і навіть близький Ро­манів сусіда; такі підсвічни­ки при­па­ли Ро­ма­нові до впо­до­би, і йо­му за­ма­ну­лось пос­та­ви­ти такі самі в своїй хаті.

    В неділю або в свя­то Ро­ман світив свічки, засвічу­вав лам­пад­ку пе­ред об­ра­за­ми, ка­див з пок­риш­ки ла­да­ном і сідав за сто­лом чи­та­ти «Мінею» або «Житія свя­тих» або ста­вав пе­ред об­ра­за­ми і мо­лив­ся бо­гу. Ма­ленька Ро­ма­но­ва ха­ти­на ста­ла схо­жа на який­сь ма­ленький прит­вор у церкві.

    Стара ма­ти лас­ка­во пог­ля­да­ла, як. син при­би­рав та опо­ряд­жав свою ха­ти­ну, але Со­ломії все це ду­же не спо­до­ба­лось.

    - Оце вже Ро­ман так за­му­рується в своїй ха­тині з книж­ка­ми, що до йо­го ані прис­ту­пу! - го­во­ри­ла Со­ломія до ма­тері.

    - Нехай, доч­ко, за­чи­няється та чи­тає про свя­те та бо­же. Він не­по­га­не діло ро­бить, - го­во­ри­ла ба­ба Зінька до Со­ломії, - а ро­би­ти уся­ку ро­бо­ту, хва­ли­ти бо­га, в нас є ко­му. Хоч я й ста­ра, але не люб­лю сидіти дур­нич­ки, згор­нув­ши ру­ки.

    Вже й діти попідрос­та­ли. Си­нові вже пішов дев'ятий рік. Ро­ман не хотів по­си­ла­ти йо­го до шко­ли вчи­тись і по­чав сам вчи­ти йо­го чи­та­ти та пи­са­ти.

    - Не хо­чу я по­си­ла­ти сво­го хлоп­ця до шко­ли, - го­во­рив Ро­ман до ма­тері, - там гар­ми­дер, га­лас; хлопці б'ються, та ла­ються, та дуріють. Хло­пець мій тро­хи сла­бо­ви­тий та ду­же смир­ний; там шко­лярі зас­ку­буть йо­го та зак­лю­ють, як кур­ча. Я й сам йо­го вив­чу і чи­та­ти й пи­са­ти.

    І Ро­ман сам по­чав вчи­ти сво­го си­на в своїй ма­ленькій кімнатці. Че­рез рік він по­чав вчи­ти чи­та­ти й дівчи­ну. Ро­ман не лю­бив, як Со­ломія або ма­ти за­хо­ди­ла в йо­го кімна­ту в той час, ко­ли він вчив дітей.

    - Не хо­ди вже, доч­ко, в про­тив­ну ха­ту, як Ро­ман ся­де ко­ло кни­жок з дітьми. Не­хай вчить дітей та до ро­зу­му до­во­дить. Він не­по­га­не діло ро­бить, - го­во­ри­ла ба­ба Зінька до Со­ломії.

    - Але, ма­мо, Ро­ман вже геть-то за­сид­жується з дітьми в тій хаті за книж­ка­ми, а про ро­бо­ту й не дбає: і до волів в за­го­ро­ду не заг­ля­дає, і ко­ня не дог­ля­дає. Як­би не я, то во­ли й кінь сто­яли б в за­го­роді цілий день не­на­поєні й не­на­го­до­вані. А Ро­ман тільки й знає, що свої книж­ки, - го­моніла Со­ломія.

    - То й побіжи, доч­ко, са­ма та й напій і во­ли. і ко­ня. Ро­ман не гай­нує дар­мо ча­су: і він діло ро­бить, - вип­рав­ду­ва­ла ба­ба Зінька сво­го си­на, - ти ж ба­чиш, доч­ко, що Ро­ман не цілий та­ки день си­дить з дітьми за на­укою, він же і мо­ло­тить, і віє, і до мли­на во­зить, і в клуні при­би­рає. А ти ста­вай йо­му до по­мочі, по­ки діти вив­чаться.

    Але Со­ломії прий­шло­ся вже й ду­же час­то ста­ва­ти до по­мочі свой­ому чо­ловікові. Од­на­че во­на скрізь уви­ва­лась, скрізь всти­га­ла в ро­боті і в хаті, і в дворі, ще й на то­ку та в клуні Ро­ма­нові по­ма­га­ла.

    Цілу осінь і зи­му Ро­ман вчив щод­ня своїх дітей, засівши в не­ве­личкій кімнаті, де бу­ло ти­хо, де ніхто йо­му не пе­ре­ба­ран­чав. В неділю або в свя­та по обіді він зви­чай­но йшов у ту ха­ти­ну, сідав ко­ло сто­ла, роз­гор­тав яку-не­будь цер­ков­ну кни­гу і чи­тав її го­лос­но. За кни­гою він сидів не од­ну го­ди­ну, сидів дов­го, бо ду­же лю­бив чи­та­ти кни­ги.

    Раз в ве­ли­кий піст, в неділю на се­ре­допісті, Со­ломія сиділа з матір'ю в світлиці і ну­ди­ла світом. Ма­ти на­ла­го­ди­лась ляг­ти од­по­чи­ти. Діти біга­ли по хаті і гра­ли­ся. Ро­ман сидів в своїй кімнаті за книж­кою. Со­ломія на­ду­ма­лась піти до Ро­ма­на по­жар­ту­ва­ти. Він вже дав­но не звер­тав на неї жад­ної вва­ги.

    Соломія увійшла в кімна­ту і ста­ла ко­ло по­ро­га. Ро­ман сидів ко­ло сто­ла, згор­бив­ши спи­ну і наг­нув­шись над здо­ро­вою книж­кою. Він сти­ха бу­бонів, чи­та­ючи книж­ку. Со­ломія лу­за­ла насіння і зби­ра­ла луш­пай­ки в жме­ню.

    Довгенько во­на сто­яла мовч­ки ко­ло две­рей, але Ро­ман чи­тав і не ог­ля­дав­ся. Со­ломія підсту­пи­ла до йо­го з-за спи­ни й об­ви­ла йо­го шию ру­ка­ми. Ро­ман ти­хо од­ки­нув її ру­ки набік на свої плечі і все-та­ки бу­бонів, чи­та­ючи далі та пе­ре­гор­та­ючи лис­ток книж­ки.

    Соломія сип­ну­ла на лис­ток книж­ки повнісіньку жме­ню насіння. Ро­ман пе­рес­тав бу­боніти; насіння зак­ри­ло стрічки. Він згор­нув насіння до­ло­нею на стіл і зно­ву по­чав чи­та­ти.

    - Не дурій-бо, Со­ломіє! Ти не даєш мені чи­та­ти, - ти­хо обізвав­ся Ро­ман.

    Соломія обійшла стіл і сіла на лаві про­ти Ро­ма­на. Во­на ди­ви­лась на йо­го біле ви­со­ке чо­ло та на віка, спу­щені на очі.

    - Та годі вже тобі чи­та­ти! Йди до світлиці та по­ба­ла­кай з на­ми, - по­ча­ла го­во­ри­ти Со­ломія, - за­чи­ниться, замк­неться отут в ха­тині та й си­дить, мов квоч­ка в оби­чай­ці. Ходім в світли­цю!

    - То йди собі в світли­цю, ко­ли хоч! Там же ж ма­ти. Го­во­ри з нею, а я бу­ду чи­та­ти.

    - Яка там роз­мо­ва з матір'ю! Ма­ти си­дять на ле­жанці, та тільки все позіха­ють та позіха­ють, та ро­та хрес­тять. Ки­дай оту книж­ку та ходім у гості до батька.

    - Одчепися од моєї душі! Йди са­ма до батька, а я прий­ду пе­ре­го­дя, - го­во­рив Ро­ман і все-та­ки не підво­див го­ло­ви од книж­ки, навіть не гля­нув на Со­ломію.

    - Та ки­дай оту книж­ку! Оце при­лип до тієї книж­ки, не­на­че му­ха до ме­ду. Вста­вай та одя­гай жу­пан.

    Соломія схо­пи­ла­ся з місця і по­тяг­ла книж­ку до се­бе че­рез стіл. Ро­ман вхо­пив­ся за книж­ку обо­ма ру­ка­ми і не пус­кав.


    - Оце при­че­пи­ла­ся при­че­па! Пот­ри­вай, до­чи­таю лист­ка!

    - Коли ти в гас­пи­да цю книж­ку до­чи­таєш? Ди­ви­ся, скільки ще їй до кінця, до дру­гої па­ля­тур­ки. По­ки до­чи­таєш, то й смерк­не.

    - Та не до дру­гої па­ля­тур­ки. а до оцього знач­ка на дру­го­му лист­ку! Ди­ви­ся, ось на­мальова­на квіточ­ка і на­пи­са­но: кінець. Оце ж і кінець.

    - Та не бре­ши. Я те­бе вже доб­ре знаю! Хіба ма­ло ота­ких квіто­чок по­на­мальову­ва­но в цій книжці? Це ти ме­не ду­риш.

    - Та не ду­рю! Ось ту­теч­ки ж на­пи­са­но: кінець. От ди­вись! Ото дур­на!

    - Мені все од­но, що во­но там на­пи­са­но, бо я йо­го не­зу­гар­на про­чи­та­ти. А ти не бре­ши! Ки­дай книж­ку, бо я вхоп­лю оту книж­ку та те­бе нею по спині та по по­ти­лиці.

    Соломія вхо­пи­ла книж­ку, заміри­лась на Ро­ма­на і вже хотіла і справді те­леп­ну­ти нею по спині сво­го чо­ловіка. Ро­ман од­няв од неї книж­ку, знов роз­гор­нув і знов по­чав во­ди­ти очи­ма по стрічках. Со­ломія ки­ну­ла на книж­ку жме­ню луш­пин­ня і за­ре­го­та­лась. Їй хотілось ча­ру­ва­ти Ро­ма­на сміхом та очи­ма, хотілось по­жар­ту­ва­ти з ним, а він не ди­вив­ся на неї, ще й по­чав сер­ди­тись.

    - Ну не ли­шенько мені з цією мо­ло­ди­цею! При­че­пи­ла­ся, як реп'ях.

    - Реп'ях, та ще й здо­ро­вий та колький! - ска­за­ла Со­ломія. - Та­кий реп'ях, що як влип­не, то спло­ха не одірвеш. Вста­вай-бо, вста­вай! Ти все за книж­кою та за книж­кою, а про ме­не й за­бу­ваєш, і ніко­ли не по­жар­туєш зо мною.

    Соломія морг­ну­ла на йо­го чор­ни­ми бро­ва­ми. Ро­ман лип­нув на неї очи­ма, і чорні бро­ви вдер­жа­ли на собі йо­го ти­хий пог­ляд.

    - Хіба ти мо­ло­денька дівчи­на, щоб жар­ту­ва­ти а то­бою?

    - Атож! Я й досі не­на­че мо­ло­денька дівчи­на: все б жар­ту­ва­ла, все б співа­ла, а ти чо­гось не­на­че з'їхав з глуз­ду, мов той ста­рий дід. Ой ти, ста­рий опеньку!

    Соломія схо­пи­лась з місця, оббігла по­зад Ро­ма­на, вхо­пи­ла обо­ма ру­ка­ми стільця, на кот­ро­му сидів Ро­ман, і по­тяг­ла з усієї си­ли. Ро­ман поїхав на стільці на­зад і тро­хи не ше­леп­нув­ся до­до­лу. Со­ломія вис­мик­ну­ла з-під йо­го стільця.

    А ба, та­ки встав! - крик­ну­ла Со­ломія і за­ре­го­та­лась на усю ха­ту.

    Чи ти здуріла, чи знавісніла сьогодні! І досі та­ка дур­на, як і дівкою бу­ла. Дуріє, не­на­че ма­ленька ди­ти­на,- го­во­рив Ро­ман і вже по­чи­нав сер­ди­тись,- од­дай стільця. Во­на не пус­ка­ла. Ро­ма­нові до­ко­неч­не хотілось до­чи­та­ти лист­ка до кінця. Він був ду­же зацікав­ле­ний зна­ти кінець житія, а Со­ломія не­на­че зу­мис­не драж­ни­лась з ним. Ро­ман вже роз­сер­див­ся. Він си­ломіць вир­вав в жінки стільця й пхнув її з усієї си­ли. Со­ломія аж стор­ча­ка да­ла. Во­на обіди­лась, сіла на по­лу й на­ду­лась.

    Ще й досі між ни­ми не бу­ло ко­лот­нечі од то­го ча­су, як во­ни поб­ра­лись. Ро­ман жа­лу­вав Со­ломію, а Со­ломія ніко­ли не спе­ре­ча­лась з ним. Але во­на бу­ла са­мо­люб­на й го­но­ро­ви­та на вда­чу. Со­ломія ду­же оби­ди­лась зне­ва­гою, сиділа мовч­ки і тільки ско­са пог­ля­да­ла на Ро­ма­на. А Ро­ман знов сів на стільці і ниш­ком до­чи­ту­вав кінець оповідан­ня.

    В хаті ста­ло так ти­хо, що че­рез сіни бу­ло чуть, як пус­ту­ва­ли малі діти, як ста­ра ма­ти го­моніла на їх. Со­ломія сиділа ти­хо і навіть пе­рес­та­ла лу­за­ти насіння. Во­на дер­жат ла в одній сту­леній жмені насіння, пок­лав­ши ру­ку на коліно. В очах її вис­ту­пи­ли сльози і лисніли дво­ма кра­пелька­ми в ку­точ­ках вік. Во­на ско­са пог­ля­да­ла на Ро­ма­на і жда­ла, ко­ли він скінчить своє чи­тан­ня. Але Ро­ман все чи­тав ниш­ком і не зво­див очей з книж­ки. Вже він до­чи­тав до кінця оповідан­ня, але все сидів над книж­кою і ди­вив­ся на лис­ток, хоч і не чи­тав далі. Він роз­сер­див­ся на Со­ломію.

    «Ану, чи гля­не на ме­не, як до­чи­тає до кінця? - ду­ма­ла Со­ломія, пог­ля­да­ючи ско­са на Ро­ма­на. - Як по­ди­виться на ме­не, то то бу­де знак, що він не сер­диться на ме­не».

    Соломія дов­генько сиділа мовч­ки і жда­ла. Ро­ман дов­генько ди­вив­ся в книж­ку і не чи­тав. Потім він по­чав навіщось пе­ре­гор­ту­ва­ти лист­ки, не­на­че чо­гось шу­кав в книжці. Товсті здо­рові лист­ки ше­лестіли й лус­ка­ли. Ро­ман мов­чав й су­пив бро­ви. Со­ломія мов­ча­ла, і тільки бу­ло чу­ти ви­раз­но в хаті ше­лест твер­дих цуп­ких листків. Во­на по­сиділа, по­мов­ча­ла ще тро­хи, а далі знов по­ча­ла лу­за­ти насіння.

    Соломія зна­ла, що як Ро­ман роз­сер­диться чо­го-не­будь тро­хи, то не го­во­рить три дні, а як роз­сер­диться здо­ро­во, то не го­во­рить тиж­день. Тим ча­сом ве­се­ла й го­во­рю­ча Со­ломія, хоч бу­ло й роз­сер­диться чо­го на Ро­ма­на, але че­рез од­ну-дру­гу хви­ли­ну не втер­пить, щоб не за­го­во­ри­ти. В неї гнів був гнівом, а роз­мо­ва бу­ла роз­мо­вою са­ма по собі, і од­но не пе­ре­ба­ран­ча­ло дру­го­му. Ро­ма­но­ва на­суп­леність та мов­чан­ня ду­же не по­до­ба­лись Со­ломії.

    Молодій мо­ло­диці вже й ос­то­гид­ло сидіти мовч­ки та слу­ха­ти, як ше­лес­тять лист­ки в Ро­ма­но­вих ру­ках та лу­щить насіння в її зу­бах. Во­на не втерпіла і по­ча­ла зачіпа­ти Ро­ма­на.

    - Чи ти ще дов­го бу­деш пе­ре­гор­ту­ва­ти оті лист­ки? - спи­та­ла во­на в Ро­ма­на.

    Роман су­пив бро­ви й мов­чав, а потім пе­рес­тав пе­ре­гор­та­ти лист­ки і ніби по­чав чи­та­ти, ще й го­ло­вою во­див, але він нічо­го не чи­тав, тільки ди­вив­ся на книж­ку.

    - Ти ме­не, Ро­ма­не, вже не лю­биш: ніко­ли не по­го­во­риш зо мною по-людській, не смієшся до ме­не, не жар­туєш зо мною, як бу­ло ко­лись, не­на­че я тобі ста­ла не жінка, а якась сусіда, та ще й не­гар­на сусіда, кир­па­та та ми­за­та. Я люб­лю та­ких лю­дей, що лю­бенько ба­ла­ка­ють зо мною, ба­ла­ка­ють щи­ро та ве­се­ло та з жар­та­ми од щи­ро­го сер­ця, не та­яться з своїми дум­ка­ми, а роз­ка­зу­ють усе, що в їх на думці. А ти все мов­чиш та щось ду­маєш, пох­ню­пив­шись; все на­суп­люєш бро­ви та на­ди­маєш гу­би, не­на­че тобі бро­ви й гу­би по­кор­чи­ло. Ко­лись ти був не та­кий, а те­пер ти ніби не той став. Все ти за книж­ка­ми, та за книж­ка­ми, та з дітьми. А ко­ли за­го­во­риш зо мною, то вже не так лас­ка­во, як ко­лись по­пе­ре­ду. Ет, з та­ким чо­ловіком! Шко­да мені моїх гар­них очей та тон­ких брів! Я на те­бе мор­гаю, а ти схо­вав свої очі, не­на­че за­гор­нув їх у ту книж­ку.

    І Со­ломія вста­ла, підсту­пи­ла до не­ве­лич­ко­го дзер­кальця, кот­ре висіло на стіні ко­ло вікна, і гля­ну­ла на свої очі та на свої бро­ви. Розд­ра­то­ва­на Ро­ма­но­вою нев­важ­ливістю, во­на роз­чер­вонілась, роз­горілась. Очі бли­ща­ли, а що­ки ста­ли чер­воні до са­мих висків. Во­на ста­ла гар­на, як пер­ша півонія в зе­ле­но­му листі, а Ро­ман лед­ве гля­нув на неї своїми сон­ни­ми за­ду­ма­ни­ми очи­ма.

    Соломія од­вер­ну­лась од дзер­кальця і ви­со­ко підня­ла го­ло­ву, ще й очі підве­ла вго­ру.

    - Романе! в ме­не вже су­кон­ний жу­пан ста­рий. Швид­ко бу­дуть справ­ля­ти праз­ник ми­ро­но­сиць. Як я бу­ду но­си­ти хрест кру­гом церк­ви в ста­ро­му жу­пані? І торік мені со­ром бу­ло вис­ту­па­ти пе­ред людьми з хрес­том в ста­ро­му жу­пані. Усі мо­ло­диці, що но­си­ли ко­рог­ви, бу­ли в гар­неньких су­кон­них синіх жу­па­нах, тільки од­на я біга­ла кру­гом церк­ви в по­ли­ня­ло­му жу­пані, тро­хи не та­ка, як стар­чи­ха.

    - То надінеш ци­це­ву но­ву юб­ку, - на­си­лу спромігся обізва­тись Ро­ман.

    - Оце так! надіну оту цяцько­ва­ну юб­ку! Ска­жуть лю­де, що я ря­ба та пе­рис­та, як на­ша те­ли­ця. Ти мені дай гро­шей, а я на верб­но­му тижні піду до Білої Церк­ви та й на­бе­ру собі на жу­пан синього сук­на, ще й куп­лю собі но­ву квітчас­ту хуст­ку на го­ло­ву та вив'яжу собі го­ло­ву на ди­во! Отак-о, - ска­за­ла Со­ломія, ще й по­ка­за­ла ру­ка­ми кру­гом го­ло­ви, як во­на ши­ро­ко вив'яже собі го­ло­ву.

    Роман і не гля­нув на неї. Со­ломія пок­ру­ти­лась, по­вертілась ко­ло Ро­ма­на, по­мов­ча­ла, а далі знов по­ча­ла прис­та­ва­ти.

    - Кажи-бо, Ро­ма­не, чи да­си мені гро­шей?

    Роман мов­чав і ди­вив­ся у вікно. Він вже дав­ненько на­ду­мав собі ку­пи­ти кни­жок, та­ких, як він ба­чив у біло­церківській церкві на кри­ласі, в чу­довій оп­раві в шку­ра­тя­них па­ля­тур­ках.

    - Чого ж ти мов­чиш? Ка­жи, чи да­си мені гро­шей на жу­пан та на хуст­ку? Ось по­ди­вись, який мій жу­пан став ста­рий!

    Соломія зня­ла з жерд­ки свій жу­пан, роз­гор­ну­ла і по­ка­за­ла Ро­ма­нові, розіпнув­ши йо­го в обох ру­ках пе­ред йо­го очи­ма. Ро­ман лип­нув на йо­го очи­ма і знов вти­рив очі у вікно. Пе­ред йо­го очи­ма ма­нячів не жінчин жу­пан, а здо­рові гарні книж­ки з жов­ти­ми защіпка­ми. Ро­ман довідав­ся, що їх ви­пи­су­ва­ли з Моск­ви.

    Соломія тро­хи по­дер­жа­ла жу­пан, згор­ну­ла йо­го, повіси­ла на жертці, хрьопну­ла две­ри­ма і вий­шла з ха­ти. Во­на увійшла у світли­цю, сіла на лаві, підпер­ла що­ку до­ло­нею й за­ду­ма­лась.

    - Чого ти, доч­ко, так за­ду­ма­лась? Чо­го це ти ніби зас­му­ти­лась? - спи­та­ла в неї ба­ба Зінька.

    Соломія нічо­го не про­мо­ви­ла, тільки ру­кою мах­ну­ла до две­рей.

    «Щось бу­ло між ни­ми. За щось по­ла­ялись, та не хо­че во­на мені ка­за­ти, - по­ду­ма­ла ста­ра. - Ат! по­ла­ються, по­сер­дяться та й знов по­ми­ряться».

    - Може, ти чим розд­ра­ту­ва­ла Ро­ма­на? Мо­же, пе­ре­ба­ран­ча­ла йо­му чи­та­ти, од­чи­ня­ла скри­ню, сту­котіла, чо­го шу­ка­ла? - пи­та­ла ма­ти.

    - Знаю вже, що не го­во­ри­ти­ме зо мною три дні, - на­си­лу обізва­лась Со­ломія і знов мах­ну­ла ру­кою до две­рей.


    «Щось між ни­ми бу­ло, та не знаю що, - ду­ма­ла ба­ба Зінька, ско­са пог­ля­да­ючи на чер­воні Со­ломіїні що­ки та сер­диті блис­кучі очі, - я вже дав­ненько примічаю, що Ро­ман од Со­ломії якось ніби од­хи­ляється: не­ма в йо­го давнього привіту до неї. А во­на ж ве­се­ла та пал­ка, як огонь. Ой, ко­ли б чо­го не тра­пи­лось між ни­ми! Он, си­дить на лаві та од­са­пується, а вид в неї, як чер­во­на ка­ли­на на сонці».

    Соломія сиділа мовч­ки, навіть на дітей не вва­жа­ла: діти за­ве­ли­ся за якусь цяцьку, вой­ду­ва­лись і тро­хи не би­лись за неї. Со­ломія не роз­бо­ро­ни­ла їх, вста­ла з ла­ви, на­ки­ну­ла сви­ту і поп­рос­ту­ва­ла до две­рей.

    - Куди це ти, доч­ко, на­ду­ма­лась йти? - спи­та­ла в неї ба­ба Зінька, не­на­че навз­догінці.

    - Піду на ча­си­ну одвіда­ти батька та матір. Вже поспіль чо­ти­ри тижні я не бу­ла в гос­тях в батька, - ска­за­ла Со­ломія і хап­ком вий­шла з ха­ти.

    «Нехай піде та роз­ва­жить се­бе тро­хи в батьковій хаті. Доб­ра мо­ло­ди­ця, і до ро­бо­ти здат­на, але лю­бить і се­бе роз­ва­жи­ти в ве­се­ло­му то­ва­ристві. Ой, не до па­ри їй мій ти­хий Ро­ман, не до па­ри! Він осо­вується та осо­вується, а во­на од­на­ковісінька, не­на­че вчо­ра дівчи­ною бу­ла і сьогодні заміж вий­шла».

    Тим ча­сом Ро­ман, на­га­дав­ши про ті гарні книж­ки, котрі він ба­чив в Білій Церкві на кри­ласі, ніяк не міг про їх за­бу­ти. Во­ни так і ма­нячіли в йо­го пе­ред очи­ма з доб­ря­щи­ми й гар­ни­ми па­ля­тур­ка­ми з зо­ло­ти­ми смуж­ка­ми Та блис­ку­чи­ми на­пи­са­ми. Він на­ки­нув сви­ти­ну і пішов до ба­тюш­ки на по­ра­ду.

    - Батюшко! - ска­зав Ро­ман, увійшов­ши в ба­тюш­чи­ну кімна­ту і поз­до­ров­кав­шись. -Я вже маю свою біблію, а це ще я ду­маю ви­пи­са­ти собі з Моск­ви дві книж­ки «Житій свя­тих» та од­ну «Мінею», та не знаю, як пи­са­ти й ку­ди пи­са­ти; я ба­чив в вас лис­ток з оповістка­ми про ті кни­ги. Будьте лас­каві, про­шу вас, по­кажіть мені той лис­ток; пам'ятаю, що там і по­на­мальову­вані кни­ги, які є в то­го куп­ця.

    Батюшка виніс з своєї кімна­ти здо­ро­вий лист оповістки од­но­го мос­ковсько­го куп­ця, на кот­ро­му і справді бу­ли на­мальовані ізразці єван­гелій та інших цер­ков­них книг. Ро­ман виб­рав собі три кни­ги по тих ма­люн­ках. Кни­ги кош­ту­ва­ли де­сять кар­бо­ванців.

    - Нащо ж ти, Ро­ма­не, хо­чеш ви­пи­су­ва­ти «Мінею»? Там же ка­но­ни та тро­парі! Це не те, що «Житія», - ска­зав ба­тюш­ка.

    - Люблю й це чи­та­ти, та ще люб­лю, щоб кни­ги бу­ли мої і в моїй хаті. Ко­ли схо­чу, роз­гор­ну та й чи­та­ти­му, - ска­зав Ро­ман.

    Батюшка на­пи­сав для Ро­ма­на лист в Моск­ву до куп­ця. Ро­ман вик­лав на стіл де­сять кар­бо­ванців, і ба­тюш­ка вкупі з своїми лис­та­ми дру­го­го дня одп­ра­вив і Ро­манів лист на пош­ту до БілоїЦерк­ви.

    Після провід, пе­ред са­ми­ми ми­ро­но­си­ця­ми ба­тюш­ка пок­ли­кав Ро­ма­на. Книж­ки вже бу­ли прис­лані з пош­ти. Ро­ман приніс кни­ги до­до­му і по­ка­зав ма­тері та Со­ломії.

    Книжки бу­ли здо­рові, в шку­ра­тяній оп­раві, з жов­ти­ми защіпка­ми, з чер­во­ни­ми та зо­ло­ти­ми смуж­ка­ми на корінцях. ще й все­ре­дині кни­жок бу­ли вкла­дені зак­лад­ки з чер­во­них та синіх стрічок. Ро­ман розіклав книж­ки в се­бе на столі. Но­венькі книж­ки аж лисніли про­ти вікна на сонці. Ро­ман не міг ни­ми на­ми­лу­ва­тись, од­хо­див до по­ро­га, ди­вив­ся на їх зда­ле­ки, роз­гор­тав, ог­ля­дав оп­ра­ву. Бабі Зіньці ду­же спо­до­ба­лись книж­ки. Со­ломія не­на­че сер­ди­лась на ті книж­ки, пог­ля­да­ла на їх сер­ди­ти­ми очи­ма.

    - Ой, гарні ж кни­ги! Гос­по­ди, які гарні! - го­во­ри­ла ба­ба Зінька, при­див­ля­ючись близько до по­цяцько­ва­них па­ля­ту­рок та блис­ку­чих защіпок. - Але ж до­ро­го, си­ну, ти зап­ла­тив за їх! Де ж пак, аж де­сять кар­бо­ванців! Ов­ва! Чи­малі гроші!

    - Втелющив бог зна на що де­сять кар­бо­ванців, - обізва­лась сер­ди­то Со­ломія, - не бійсь - не спра­вив мені но­во­го су­кон­но­го жу­па­на та но­вої хуст­ки на ми­ро­но­сиць, а собі кни­жок то й на­ку­пив. Хіба я здобрію ци­ми книж­ка­ми? Хіба я но­си­ти­му їх кру­гом церк­ви на ми­ро­но­сиць або по­чеп­лю їх на се­бе?

    Мати гля­ну­ла на Со­ломію, потім на Ро­ма­на і до­га­да­лась, чо­го Со­ломія ста­ла не­ве­се­ла, су­пи­ла бро­ви і пог­ля­да­ла на Ро­ма­на сер­ди­то.

    - Не жу­рись, доч­ко! По­жи­ве­те, то й ку­пи­те собі і жу­па­ни, й нові сви­ти, - обізва­лась во­на лас­ка­вим го­ло­сом до Со­ломії. - А кни­ги до­рогі! Ой, до­рогі! Де ж та­ки, аж де­сять кар­бо­ванців кош­ту­ють! Ов­ва!

    - Але ж, ма­мо, кни­ги, як зо­ло­то! Я б і двад­цять дав за їх, - ска­зав Ро­ман.

    - Що гарні, то гарні, нігде прав­ди діти, - ска­за­ла ста­ра. І во­на одійшла тро­хи од сто­ла, підпер­ла що­ку до­ло­нею і дов­го ди­ви­лась на лис­нючі та по­цяцько­вані смуж­ка­ми книж­ки.

    Роман пос­та­вив усі три книж­ки на столі сторч, як став­лять єван­гелії на прес­толі, ма­буть, зад­ля то­го, щоб їх бу­ло видніше, знов ос­ту­пив­ся од сто­ла на кілька сту­пенів і ще дов­го ди­вив­ся на їх та ми­лу­вав­ся ни­ми. Три пре­чу­дові книж­ки зак­ра­си­ли і стіл, і навіть усю ха­ту.

    - Ці книж­ки бу­дуть ок­ра­сою на­шої ха­ти. Пе­ре­не­си їх, си­ну, в ве­ли­ку світли­цю та пос­тав на столі, щоб хоч лю­де ба­чи­ли та зна­ли, які ти книж­ки вмієш чи­та­ти, - ска­за­ла ста­ра, не втерпівши, щоб не пох­ва­ли­тись і кни­га­ми, і си­ном пе­ред людьми.

    Соломія і не ди­ви­лась на ті кни­ги, не­на­че сер­ди­лась на їх. Во­на шви­денько вий­шла з ха­ти, а ба­ба Зінька та Ро­ман ще дов­генько сто­яли та ми­лу­ва­лись книж­ка­ми, не­на­че діти гар­ни­ми цяцька­ми.

    Настала неділя ми­ро­но­сиць. Со­ломії до­ве­ло­ся но­си­ти хрест кру­гом церк­ви в ста­ро­му жу­пані і в старій хустці. І те свя­то для мо­ло­дої мо­ло­диці зда­ва­лось буд­нем. Вже во­на не біга­ла бігцем кру­гом церк­ви, ви­со­ко підняв­ши вго­ру хрест, а на­си­лу плен­та­лась, по­хи­лив­ши го­ло­ву, їй зда­ва­лось, що усі лю­де до­ко­неч­не див­ляться на ви­тер­тий жу­пан на спині та на по­ли­нялі чер­воні квітки та чер­воні то­роч­ки хуст­ки на го­лові.

    Вже не­да­леч­ко бу­ли й зе­лені свят­ки, а Ро­ман і гад­ки не мав справ­ля­ти для Со­ломії но­ву оде­жу. Со­ломія вже і не до­по­ми­на­лась і не ви­ма­га­ла.

    Весною Со­ломія приміти­ла, що Ро­ман час­тенько хо­дить в не­ве­лич­кий лісок і си­дить там дов­генько. Лісок був не­да­леч­ко од хат, за ши­ро­ким зе­ле­ним ви­го­ном, на кот­ро­му пас­туш­ки-хлопці завсігди пас­ли ва­та­ги овець та яг­нят. Ро­ман хо­див у ліс ча­сом зран­ку, ча­сом над­вечір, і не бу­ло неділі або яко­го свя­та, щоб він не пішов у той лісок. Со­ломія приміти­ла це і по­ча­ла слідку­ва­ти за ним.

    «І чо­го то він хо­дить у той лісок? - ду­ма­ла Со­ломія. - Як­би хо­див по яго­ди або по гри­би, то щось при­но­сив би до­до­му; а то нічо­го до­до­му не при­но­сить, а си­дить в лісі дов­генько. Мо­же, там йо­го жде та виг­ля­дає яка дівчи­на або мо­ло­ди­ця? Мо­же, він наг­лядів де очі, кращі за мої, а бро­ви чорніші? Щось та­ке та є! Не­дур­но він і не жар­тує зо мною, і не го­во­рить до ме­не лас­ка­во та лю­бенько».

    Однієї неділі над­вечір Со­ломія уг­ляділа, що Ро­ман надів бри­ля і поп­рос­ту­вав че­рез вигін у лісок. Ма­ти звеліла то­го дня од­вез­ти мли­во до мли­на, бо вже зіста­лось ма­ло бо­рош­на, а Ро­ман десь зник, не­на­че крізь зем­лю пішов. Дов­го жда­ла йо­го ма­ти, а він не при­хо­див. Со­ломія ви­ко­ти­ла во­за, знай­шла маз­ни­цю, по­ма­за­ла во­за, при­нес­ла яр­мо, на­че­пи­ла на во­ла та все жда­ла Ро­ма­на, щоб він їхав до мли­на. «Це він си­дить в лісі. А побіжу я та підгляд­жу, що він там ро­бить», - по­ду­ма­ла Со­ломія. Во­на наділа юб­ку і побігла до ліска, але не навп­рос­тець стеж­кою че­рез вигін, а по­за людськи­ми го­ро­да­ми та ха­та­ми. Обійшла во­на по­за ви­го­ном, об­ми­ну­ла зак­руг­ле­ний лісок, пе­релізла че­рез окіп, потім ско­чи­ла че­рез ста­рий тин на окопі, та так швид­ко, що й ста­рий тин по­ла­ма­ла.

    «Ой бо­же мій! ко­ли б ча­сом не вглядів ме­не ко­зак-лісо­вик, а то ще й при­че­питься, що я пот­ро­щи­ла тин», - ду­ма­ла Со­ломія, ози­ра­ючись на всі бо­ки.

    Вона про­жо­гом ки­ну­лась в гу­ща­ви­ну і пішла вздовж лісу, пог­ля­да­ючи на дов­гу вузьку про­га­ли­ну, кот­ра тяг­ла­ся, не­на­че зе­ле­на стрічка, між лісом і ряд­ка­ми зе­ле­ної, мо­ло­дої, не­дав­но на­сад­же­ної па­ном сос­ни, по­над самісіньким піску­ва­тим око­пом. Дов­го во­на йшла та плу­та­лась в гус­тих ку­щах па­по­роті та вся­ко­го лісо­во­го зілля, все пог­ля­да­ючи на зе­ле­ну про­га­ли­ну. Ро­ма­на нігде не бу­ло. Че­рез лісок сла­ли­ся сте­жеч­ки, не­на­че розс­те­лені руш­ни­ки, збіга­ли­ся, роз­хо­ди­ли­ся, пе­ре­ти­на­ли од­на од­ну навх­рест, прос­тя­га­ючись че­рез лісок до людських полів по дру­гий бік ліска. На одній стежці бігли два ма­ленькі хлоп­чи­ки. Со­ломія спи­та­ла в їх, чи не ба­чи­ли ча­сом во­ни в лісі яко­го чо­ловіка.

    - От там ба­чи­ли! не­да­леч­ко од ко­за­ко­вої ха­ти ко­ло круг­лої га­ля­ви­ни! - ска­за­ли хлоп­чи­ки і по­ка­за­ли Со­ломії пальця­ми, кот­рою стеж­кою тре­ба бу­ло йти до тієї про­га­ли­ни.

    Соломія по­чим­чи­ку­ва­ла поміж де­ре­вом до то­го місця, де бу­ла та круг­ла про­га­ли­на, її бра­ла цікавість, бра­ло й заздріння та злість. Во­на заздріва­ла, що Ро­ман хо­дить в ліс до якоїсь мо­ло­диці або дівчи­ни. В неї зад­ри­жа­ли коліна, зда­ви­ло ко­ло сер­ця. Со­ломія по­чу­ва­ла, що сер­це затріпа­лось, в гру­дях зду­ши­ло, аж дух за­би­ва­ло. І во­на вже не йшла, не зак­ра­да­лась по­за де­ре­ва­ми, а бігла бігцем, аж ба­дил­ля під но­га­ми хру­ща­ло; і нез­чу­лась во­на, як опи­ни­лась не­да­леч­ке од про­га­ли­ни.


    От і круг­ла про­га­ли­на за­лисніла між стов­бу­ра­ми бе­ре­зи та клинків, як зе­ле­на ска­терть. Со­ломія спи­ни­лась, ста­ла за ку­ща­ми ліщи­ни та прос­ку­ри­ни, оки­ну­ла очи­ма га­ля­ви­ну од краю до краю. Ро­ма­на нігде не бу­ло вид­ко. Со­ломія тихісінько зай­шла по­за ку­ща­ми і зир­ну­ла в ку­то­чок про­га­ли­ни. Там біліла зва­ле­на бе­ре­зо­ва ко­ло­да, а на ко­лодці сидів Ро­ман, спер­шись ліктем на коліно і підпер­ши що­ку до­ло­нею. Він за­ду­мав­ся і ди­вив­ся на про­га­ли­ну.

    «І чо­го ж ото він си­дить на тій ко­лодці, вту­пив­ши очі в тра­ву? Ма­буть, ко­гось жде…» - по­ду­ма­ла Со­ломія і дух при­таїла, сто­ячи за ку­ща­ми.

    Довгенько во­на сто­яла, не­на­че за­мер­ла на од­но­му місці. Во­на чу­ла, як в гру­дях сту­котіло сер­це швид­ко-швид­ко, не­на­че хотіло вис­ко­чи­ти з гру­дей, по­чу­ва­ла, як важ­ко ди­ха­ли її гру­ди, чу­ла своє важ­ке ди­хан­ня і здер­жу­ва­ла дух. А Ро­ман все сидів на од­но­му місці, по­вер­та­ючи очі то на один бік га­ля­ви­ни, то на дру­гий. Га­ля­ви­на бу­ла пиш­на, як рай. Вес­на заквітча­ла й приб­ра­ла її, як мо­ло­ду до вінця. З од­но­го бо­ку ко­ло око­пу сто­яли ряд­ка­ми мо­лоді, не­дав­но на­сад­жені кру­гом ліска сос­ни. Крайній ря­док ко­ло око­пу був ви­щий, раніше на­сад­же­ний, дру­гий ря­док був ниж­чий. Ря­ди тем­но-зе­ле­ної сос­ни вис­ту­па­ли на синьому небі, як тем­на ши­ро­ка стіна з од­ним ниж­чим вис­туп­нем. А по­верх тем­ної си­зої стіни по­ви­га­ня­лись вже ви­со­ченько яс­но-зе­лені па­рост­ки. Зда­ва­лось, ніби тем­но-зе­ле­на стіна бу­ла зу­мис­не обс­тав­ле­на ряд­ка­ми чуд­них яс­но-зе­ле­них кан­де­лябрів та чу­дер­нацьких підсвічників. Кру­гом га­ля­ви­ни сто­яв стіною ста­рий зе­ле­ний ліс, а по­се­ре­дині рос­ли три розкішні старі ду­би та дві ви­сокі про­зорі бе­ре­зи. Уся про­га­ли­на цвіла квітка­ми, уся бу­ла пиш­но уквітча­на, не­на­че розкішний перський ки­лим. Над­вечір лісок аж гув од пта­ши­но­го співу. Со­ло­вей­ки ще­бе­та­ли, аж лу­на в гаю роз­ля­га­лась. Зо­зулі ку­ва­ли десь да­ле­ко-да­ле­ко, але їх м'який го­лос був ви­раз­ний се­ред пта­ши­но­го ще­бе­тан­ня. Дрібні пташ­ки ще­бе­та­ли. Десь се­ред лісу тур­котіла жалібно од­на гор­ли­ця. Зда­ва­лось, ніби на кож­но­му де­реві, в кож­но­му кущі ще­бе­та­ла пташ­ка, співав со­ло­вей­ко. Зда­ва­лось, ніби увесь ліс ожив після зимньої мерт­во­ти та дов­го­го зимнього сну, зрадів, про­ки­нув­шись, заквітчав­ся, приб­рав­ся в зе­лень та квітки, став ти­ся­чо­го­ло­сим і на ра­до­щах заспівав ти­ся­чею уся­ких го­лосів, співав, аж роз­ля­гав­ся дос­хо­чу, до вто­ми пта­ши­ни­ми го­ло­са­ми, со­лов'їним ще­бе­тан­ням. Все в гаю ніби раділо і справ­ля­ло пер­ший вес­ня­ний праз­ник ко­хан­ня, ве­се­лості, щас­тя.

    Соломія тро­хи пос­то­яла, од­по­чи­ла і вти­хо­ми­ри­лась. Во­на не зво­ди­ла очей з Ро­ма­на. А Ро­ман по­ма­леньку встав з ко­ло­ди, ти­хою хо­дою пе­рей­шов че­рез зе­ле­ну про­га­ли­ну, став під ду­бом до схід сон­ця, пе­рех­рес­тив­ся і по­чав мо­ли­тись бо­гу. По­мо­лив­шись бо­гу, він знов вер­нув­ся на ста­ре місце, ліг на траві ли­цем до­го­ри, за­вер­нув­ся і прос­тяг­ся на ввесь свій зріст. І знов він вту­пив очі в си­зу стіну тем­ної сос­ни, в про­зорі вер­хи бе­рез, че­рез рідкий лист кот­рих світи­ло­ся синє яс­не не­бо, і не­на­че за­мер на од­но­му місці.

    «Лежить та, ма­буть, слу­хає, як співа­ють со­ло­вей­ки та ку­ють зо­зулі. Ле­жить ле­да­що, а я для йо­го во­зи ма­жу та яр­ма нак­ла­даю», - по­ду­ма­ла Со­ломія. Пос­то­яла во­на ще тро­хи, озир­ну­ла­ся на всі бо­ки. Нігде не бу­ло вид­ко ні жи­вої душі. Не­да­леч­ко од неї блис­ну­ла жов­та омел­га, пе­ре­летіла че­рез про­га­ли­ну, миг­ну­ла блис­кав­кою і спов­ни­ла своїм гуч­ним свис­том про­га­ли­ну, не­на­че в гаю сопілка заг­ра­ла. Со­ломія аж те­пер зовсім зас­по­коїлась: во­на приміти­ла, як миг­ну­ла жов­та омел­га, по­чу­ла, що во­на заспіва­ла, схо­вав­шись в листі на дубі. На ко­за­ко­во­му дворі десь да­ле­ко за­рев­ла ко­ро­ва і до неї обізва­лось те­ля. Над­хо­див вечір. Сон­це вже спус­ка­ло­ся низько за лісом, а ліс все аж ля­щав од співу та ще­бе­тан­ня.

    Роман встав, пе­рей­шов ти­хою хо­дою че­рез га­ля­ви­ну, не­на­че йо­му бу­ла шко­да ки­да­ти це місце, і потім ніби пірнув в густі сос­ни, вкриті гіллям до са­мо­го ни­зу. Він поп­рос­ту­вав сте­жеч­кою до пе­ре­ла­зу. Со­ломія пірну­ла в ліс і побігла іншою сте­жеч­кою до­до­му.

    “Боже мій! Що це зо мною ста­ло­ся? Йшла сю­ди гаєм, нічо­го не чу­ла, не­на­че ву­ха мені по­зак­ла­да­ло. А те­пер чую, як ліс гу­де от пта­ши­но­го співу”,- по­ду­ма­ла Со­ломія, ха­па­ючись та поспіша­ючи до­до­му, щоб ви­пе­ре­ди­ти Ро­ма­на.

    Прибігла во­на до­до­му. Ро­ман вже ви­но­сив мішки з паш­нею з ко­мо­ри і скла­дав на віз. - Де це ти, Со­ломіє, бу­ла? - спи­тав в неї Ро­ман.

    - Ходила со­ло­вей­ків слу­ха­ти, а це нас­лу­ха­лась та й вер­ну­лась до­до­му. Бач, я вже тобі й во­за по­ма­за­ла, і яр­ма й за­но­зи на­лаш­ту­ва­ла. А от ти так опізнив­ся до мли­на. Ой ха­зяїне, ха­зяїне мій! Гля­ди ли­шень, щоб ти ча­сом не про­ха­зяй­ну­вав своєї долі, - ска­за­ла Со­ломія і важ­ко зітхну­ла.

    Роман по­ди­вив­ся на неї до­пит­ли­ви­ми очи­ма, але не обізвав­ся й сло­вом. Він мовч­ки по­ви­но­сив з ко­мо­ри мішки, поск­ла­дав на віз, по­ки Со­ломія зап­ря­га­ла во­ли, мовч­ки виїхав з дво­ру та все пог­ля­дав на Со­ломію. А Со­ломія за­ду­ма­лась, вже й не ще­бе­та­ла і навіть сло­ва не про­мо­ви­ла до Ро­ма­на.

    

IX

    

    Настав ро­бо­чий час. Нас­та­ла оран­ка по­ля на ози­ми­ну, потім ко­со­ви­ця, потім по­ча­ли­ся жни­ва. Ро­ман пе­рес­тав вчи­ти дітей в своїй кімнаті. Ніко­ли бу­ло йо­му й чи­та­ти свої книж­ки. Ро­бо­та йшла день у день, бігла нев­пин­но, як га­ря­чий кінь. Со­ломія вти­хо­ми­ри­лась, зас­по­коїлась. Жит­тя в хаті знов пли­ну­ло, як ти­ха не­ве­лич­ка річка, ти­хо й рівно.

    Восени, як тільки об­жа­лись і звез­ли хліб, Ро­ман знов засів вчи­ти дітей в своїй кімнаті, знов засів ко­ло своїх кни­жок. По­ча­ли­ся довгі осінні ве­чо­ри. Ба­ба Зінька та Со­ломія сіда­ли пряс­ти; діти пус­ту­ва­ли в хаті. Ро­ман засвічу­вав лам­пу і йшов до своєї кімна­ти. Йо­му важ­ко бу­ло, слу­ха­ти ди­тя­чий крик, важ­ко бу­ло ди­ви­тись на гар­ми­дер в хаті. Він був ра­дий, що зна­хо­див собі в своїй скромній кімнатці спокій, де бу­ло ти­хо й чис­то приб­ра­но.

    - Чом ти, Ро­ма­не, не по­си­диш з на­ми? Чо­го ти все тікаєш до своєї кімна­ти? - пи­та­ла в йо­го ма­ти.

    - Коли, ма­мо, тут діти кри­чать та пус­ту­ють, а мені хо­четься чи­та­ти книж­ки. Я люб­лю, щоб в хаті бу­ло ти­хо, як у мо­нас­тирі.

    - Чом же ти не пішов в мо­нас­тир, як наш сусіда Пет­ро, а взяв ме­не собі за жінку? -спи­та­ла в йо­го Со­ломія.

    Роман мовч­ки вий­шов з ха­ти. Со­ломія за­ду­ма­лась і зітхну­ла. Ма­ти приміти­ла, що Со­ломія зітхну­ла, і собі за­ду­ма­лась. Діти по­ля­га­ли спа­ти. В хаті ста­ло ти­хо. Тільки й чу­ти бу­ло, як хур­чать ве­ре­те­на, ко­ли їх по­су­ку­ва­ли Со­ломія та ба­ба Зінька.

    «Колись він не тікав од ме­не, не од­хо­див од мо­го гребіня цілий вечір, все пог­ля­дав на мої очі, на мої бро­ви, все го­во­рив зо мною, не­на­че не міг нас­лу­ха­тись мо­го го­ло­су. А те­пер ніби зу­мис­не за­пи­рається в своїй хаті од ме­не, як чер­нець в мо­нас­тирі, все ніби од­хи­ляється од ме­не, - ду­ма­ла Со­ломія, по­су­ку­ючи ве­ре­те­но, кот­ре спус­ка­лось аж до­до­лу і кру­ти­лось долі, мов дзиґа, - чи він та­кий собі на вда­чу, чи він більше вже не лю­бить ме­не. Все ніби за­бу­ває про ме­не, не­на­че я в йо­го не жінка, а най­мич­ка».

    - Чого ти, Со­ломіє, за­ду­ма­лась? І не го­во­риш, і не ще­бе­чеш, і пісень чо­мусь не співаєш. Що в те­бе на серці? Ти не­на­че вже не та ста­ла, - про­мо­ви­ла до Со­ло­ми ба­ба Зінька.

    - Не та ста­ла? Я, ма­мо, од­на­ковісінька і те­пер, як і ко­лись бу­ла. Я зро­ду не жур­ли­ва і навіть жур­ли­вих лю­дей не люб­лю, - обізва­лась Со­ломія, і, щоб за­таїти свої сумні ду­ми, Со­ломія по­ча­ла лю­бенько та ве­се­ленько ба­ла­ка­ти з свек­ру­хою, а далі ще й пісню по­ча­ла ти­хеньким го­ло­сом, щоб не по­бу­ди­ти дітей:

    Ой гаю мій, гаю,

    Та гус­тий - не прог­ля­ну!

    Упустила та го­лу­бонька

    Та вже б не впіймаю.

    Ой, хоч же впіймаю,

    Та вже ж не та­ко­го:

    Не при­ля­же моє сер­денько

    Ніколи до йо­го?

    Ця сум­на пісня якось не­на­че са­ма спа­ла на дум­ку і про­ти волі й свідо­мості мо­ло­дої мо­ло­диці бу­ла не­на­че про­тя­гом її гли­бо­ко за­хо­ва­них в серці по­тай­них дум. Це був жаль, що ви­хо­пив­ся в Со­ломії з сер­ця про­ти волі, жаль за втра­че­ним ко­хан­ням, щас­тям, яке во­на заз­на­ла з ми­лим.

    Соломіїн го­лос зад­ри­жав, як дри­жав огонь в ма­ленькій лампі, кот­ра сто­яла на столі. Со­ломія спи­ни­лась на цих сло­вах пісні і не ма­ла си­ли співа­ти далі. Її дум­ки знов за­во­ру­ши­лись і десь гли­бо­ко од­би­ли­ся в серці. Як темні хмар­ки набіга­ють нес­подіва­но на чис­те синє літнє не­бо, важкі ду­ми на­су­ну­лись на її ви­со­ке ве­се­ле чо­ло ніби тем­ни­ми хмар­ка­ми і ки­ну­ли тем­ний сум­ний сутінок на ве­селі очі, на ве­се­лий вид. Со­ломія по­хи­ли­ла го­ло­ву до гребіня.

    «Гасне в йо­му лю­бов до ме­не. А в мені? а в мо­ему серці? чи гас­не, чи ще го­рить, як літнє сон­це на небі? Він сам га­сить моє сер­це… А як мені хо­четься лю­би­ти! Як мені жаль мо­го га­ря­чо­го ко­хан­ня! Нев­же по­гас­не мов сер­це так за­рані, так нес­подіва­но?»


    Соломія зда­ви­ла в своїх гру­дях важ­ке зітхан­ня: во­на зна­ла, що ба­ба Зінька на­виг­ляд­ли­ва й ро­зум­на, вміє доб­ре на­виг­ля­да­ти й пос­терігає, які по­чу­ван­ня три­во­жать її ду­шу. Со­ломія таїлась пе­ред ро­зум­ною та до­гад­ли­вою свек­ру­хою.

    «Ох, вте­ря­ла я го­лу­бонька, вте­ря­ла та вже й не знаю, чи впіймаю йо­го! Чи при­ля­же ще моє сер­денько до йо­го? Чи при­вер­неться ко­ли йо­го сер­це до ме­не? Не той він став, що був ко­лись; ох, не той!» - ду­ма­ла Со­ломія, сми­ка­ючи пуч­кою твер­ду мич­ку з гребіня.

    Час був пізній, а Ро­ман не вер­тав­ся з своєї кімна­ти. Ма­ти вже по­ки­ну­ла пряс­ти, вже й бо­гу по­мо­ли­лась і ку­ня­ла, си­дя­чи ко­ло сто­ла та жду­чи Ро­ма­на.

    - Час вже спа­ти. Піди, доч­ко, та ска­жи Ро­ма­нові, щоб ішов уже спа­ти. Тре­ба по­за­пи­ра­ти сінешні й хатні двері на ніч, а він не йде.

    Соломія пішла в Ро­ма­но­ву кімна­ту і швид­ко вер­ну­лась.

    - Казав Ро­ман, що бу­де ще дов­генько чи­та­ти і ля­же спа­ти в своїй кімнаті, - ска­за­ла Со­ломія до ба­би Зіньки.

    - Ну, то по­за­со­вуй двері за­со­ва­ми, та й ля­гай­мо спа­ти.

    Соломія по­за­со­ву­ва­ла двері і по­га­си­ла світло. Ба­ба Зінька за­раз зас­ну­ла в кімнаті. Со­ломія ляг­ла ко­ло дітей на по­лу в світлиці і дов­го не спа­ла. Діти важ­ко й швид­ко ди­ха­ли, ки­да­ли­ся у сні, ски­да­ли з се­бе ук­ри­ва­ло. Со­ломія сил­ку­ва­лась зас­ну­ти, а сон її не брав, а ду­ми во­ру­ши­лись в го­лові…

    Пішли осінні ве­чо­ри та ночі все довші та довші. Ро­ман все за­сид­жу­вав­ся в своїй ха­тині і час­тенько ля­гав там спа­ти. І ста­ли ті довгі ве­чо­ри та темні осінні ночі ще дов­ши­ми для Со­ломії…

    Вже й різдво нас­та­ло, вже й зи­ма ми­на­ла, а Ро­ман все вчив дітей в своїй ха­тині, ще й третього хлоп­ця прий­няв, кот­ро­го учи­тель виг­нав з цер­ков­ної шко­ли за те, що той був ду­же нес­покійний та бит­ли­вий. Вже й дітям на­до­ку­чи­ло все сидіти за книж­кою. Дівчин­ка час­то про­си­ла­ся в ба­би та в Со­ломії, щоб пус­ти­ли її по­гу­ля­ти з дітьми, щоб пус­ти­ли на сков­зал­ку пос­ков­за­тись з дівча­та­ми. Ро­ман не пус­кав дітей. Тільки й бу­ла дітям гульня, ко­ли Ро­ма­нові тре­ба бу­ло пе­ре­мо­ло­ти­ти кільки кіп жи­та або про­са або поїха­ти ку­ди на яр­ма­рок.

    Сам Ро­ман ду­же змінив­ся в той час. Він все хо­див до церк­ви, співав та чи­тав на кри­ласі, вив­чив цер­ков­ний ус­тав, як дяк. Ніко­ли він не про­пус­кав ні од­ної служ­би бо­жої, ні ут­рені. Він за­пус­тив собі бо­ро­ду й дов­ге во­лос­ся на го­лові, ще й проділив на го­лові проділь, не­на­че мо­нас­тирський пос­луш­ник. Со­ломії ду­же не по­до­ба­лась та бо­ро­да, круг­ла, як ло­па­та, ру­ся­ва, аж біла. На що­ках з обох боків по­рос­ли бурці, та ще й чудні: во­ни не спус­ка­лись вниз, а стриміли вбік, не­на­че па­чо­си або шмат­ки клоч­чя, аж ву­ха зак­ри­ва­ли. Ро­ман спос­тив­ся, змарнів, зблід, спав з тіла. Очі ста­ли здо­рові і витрішку­ваті; рум'яні ус­та по­жовк­ли. Пат­ла­та го­ло­ва, кост­ру­баті бурці, пат­латі ко­си на го­лові зовсім зміни­ли Ро­ма­но­ве гар­не об­лич­чя. Хто знав Ро­ма­на мо­ло­до­го та тар­но­го, той те­пер не впізнав би йо­го. Він став не­на­че іншим чо­ловіком.

    - І навіщо ти, Ро­ма­не, за­пус­тив оту бо­ро­ду та ті пат­ли? - наріка­ла на йо­го Со­ломія. -Зглянься на се­бе, чо­ловіче! Був чо­ловік, як пов­на ро­жа, а те­пер став схо­жий на пат­ла­то­го жи­да. Вже й гос­по­ди! Пос­тарівся че­рез оту бо­ро­ду та куд­латі бурці не­на­че на де­сять років.

    - Ет, од­че­пись! Не тво­го ро­зу­му це діло. Неб­ла­го­чес­ти­во для ме­не го­ли­тись та че­пу­ри­тись, - од­ка­зу­вав Со­ломії Ро­ман.

    Соломія мов­ча­ла, важ­ко зітха­ючи та од­вер­та­ючи го­ло­ву од пе­ле­ха­то­го Ро­ма­но­во­го об­лич­чя.

    - Романе! годі тобі вже вчи­ти дітей, -го­во­ри­ла ма­ти, - ти й дітей по­за­мор­до­вуєш, і сам ти нидієш.

    - Не мож­на, ма­мо! тре­ба вчи­ти дітей дві зи­ми, щоб вив­чи­ти їх га­разд. Я хо­чу вив­чи­ти си­на, щоб він здав ек­за­мен на по­легкість в військовій службі. Здасть ек­за­мен - мен­ше прий­деться слу­жи­ти в мос­ка­лях.

    На мас­ниці забігла до Со­ломії Нас­тя, а за нею слідком прий­шов і Де­нис. Во­ни забігли, щоб зап­ро­си­ти до се­бе в гості Со­ломію та Ро­ма­на. Ро­ман в той час вчив дітей в своїй кімнаті.

    - Хочеться мені вбра­тись в на­мис­то, а на­мис­то в скрині в Ро­ма­новій кімнаті, їй-бо­гу, вже бо­юся й дос­ту­пи­тись до Ро­ма­на, бо­юся йти в ту кімна­ту. Ко­ли б ви, ма­мо, пішли та вий­ня­ли з скрині на­мис­то. Мо­же, він не бу­де на вас гри­ма­ти, як на ме­не, - го­во­ри­ла до ба­би Зіньки­Co­ломія.

    - Не хо­чу я йти, не хо­чу пе­ре­ба­ран­ча­ти йо­му. Вчен­ня - спа­сен­не діло, - обізва­лась ма­ти.

    Соломії чо­гось за­ма­ну­лось то­го на­мис­та, во­на вже й са­ма не пам'ята­ла, ко­ли вби­ра­лась в на­мис­то. Ро­ма­но­ва неп­ри­хильність до неї одібра­ла в неї охо­ту при­би­ра­тись та че­пу­ри­тись.

    - Ат! за всі го­ло­ви! Про ме­не, не­хай сер­диться, а я та­ки піду та вий­му з скрині на­мис­то, - ска­за­ла Со­ломія, ки­нув­ши очи­ма на Нас­тю, в кот­рої на шиї чер­воніло вісім разків до­ро­го­го товс­то­го на­мис­та.

    Соломія увійшла в кімна­ту ве­се­ленько та про­вор­ненько і по­ча­ла од­ми­ка­ти скри­ню та шу­ка­ти на дні на­мис­та. Во­на сту­ка­ла віком, бряз­ка­ла клю­ча­ми, ви­ки­да­ла оде­жу, що ле­жа­ла звер­ху в скрині. Ро­ман ско­са пог­ля­дав на її ве­се­лий вид, на про­ворні ру­ки, а во­на все по­ра­лась та туп­ця­ла ко­ло скрині.

    - Чи ти швид­ко пе­рес­та­неш сту­котіти та бряж­ча­ти? - обізвав­ся Ро­ман, підвівши го­ло­ву, на­хи­ле­ну над книж­кою.

    - Ат! од­че­пись! Пе­рес­та­ну, як знай­ду те, що тре­ба. Отам Де­нис та Нас­тя прий­шли про­си­ти ме­не й те­бе до се­бе в гості, та це я ду­маю приб­ра­тись в чер­во­не на­мис­то!

    Може, ме­не там який­сь бо­ро­дань по­лю­бить, ко­ли свій бо­ро­дань…

    Соломія сха­ме­ну­лась і за­мовк­ла, гля­нув­ши на дітей.

    - Годі вже тобі отам сту­ка­ти та гур­ка­ти. Ти б уже кра­ще йшла собі або з ха­ти, або в гості та мені не пе­ре­ба­ран­ча­ла.

    - Оце, який ти став не­до­тор­ка­ний. Ти ла­ден ме­не і в ха­ти випх­ну­ти, та­ка я те­пер ста­ла тобі не­лю­ба. Але мені є тут діло. Що тре­ба, то тре­ба, - го­во­ри­ла ве­се­ленько Со­ломія та все шпур­ля­ла з скрині то свої сап'янці, то уся­ку оде­жи­ну, до­ки знай­шла на са­мо­му дні своє чер­во­не на­мис­то.

    - Кидай ли­шень книж­ки та при­би­рай­ся швид­ше, бо там в світлиці Де­нис та Нас­тя нас ждуть. Пев­но, бу­дем ко­лод­ки па­руб­кам чеп­ля­ти або ро­ди­ни ко­лод­ки справ­ля­ти, ко­лод­ку в пе­люш­ки спо­ви­ва­ти. На­гу­ляємось і наспіваємось, бо те­пер же мас­ни­ця, - ска­за­ла Со­ломія і бряз­ну­ла раз­ка­ми на­мис­та.

    - Йди з ха­ти, бо мені тре­ба скінчи­ти своє діло в шко­ля­ра­ми. Я потім прий­ду, - обізвав­ся Ро­ман.

    - Ет! од­че­пись з своїми шко­ля­ра­ми! Ти б кра­ще зро­бив, як­би на сьогорічні ми­ро­но­сиці спра­вив мені гар­но­го су­кон­но­го синього жу­па­на. А то ні собі, ні мені нічо­го гар­но­го не справ­ляєш.

    - Навіщо те гар­не уб­ран­ня? Хіба хо­чеш бо­га гніви­ти, чи що?

    - Чим бо­га гніви­ти? Синім жу­па­ном? Оце ска­зав! То це, по-твоєму, усі мо­ло­диці та дівча­та, що хо­дять в синіх жу­па­нах, гнівлять бо­га? Сха­ме­ни­ся, чо­ловіче! А я б оце вбра­лась в су­кон­ний жу­пан, йду­чи в гості. А до жу­па­на прис­тає чер­во­не на­мис­то!

    І Со­ломія ста­ла пе­ред дзер­кальцем і по­че­пи­ла собі на шию на­мис­то, в'явля­ючи собі, що на ній надітий но­вий синій жу­пан. Во­на обер­ну­лась до Ро­ма­на, щоб по­ка­за­ти, яка во­на гар­на в чер­во­но­му на­мисті і як во­на бу­ла б ще кра­ща, як­би до то­го на­мис­та та ще и синій жу­пан.

    - Ой гар­но! Гос­по­ди, як гар­но! - обізвав­ся насмішку­ва­то Ро­ман. - По-моєму, мо­ло­ди­цям до церк­ви не слід би і вби­ра­тись в чер­воні на­мис­та.

    - Ще що ви­га­дай! Мо­же б, ти за­бо­ро­нив нам і тан­цю­ва­ти? А ми ось в гос­тях вда­ри­мо та­ко­го тро­па­ка, що аж діл двигтіти­ме! Отак-о! - ска­за­ла Со­ломія.

    Вона ос­ту­пи­лась от дзер­кальця, крут­ну­лась і сю­ди й ту­ди і вда­ри­ла ле­генько тро­па­ка про­ти самісінької пат­ла­тої Ро­ма­но­вої го­ло­ви.

    - Ти й досі та­ка дур­на, як і дав­но бу­ла. Тобібу­се кру­ти­тись та вертітись.

    - А ти, скуп'яго! Он по­за­пус­кав чортз­на-що ні своїх що­ках: ди­вись, он по­рос­ло якесь клоч­чя, якісь па­чо­си, аж гид­ко ди­ви­тись.

    Соломія крут­ну­лась на одній нозі і од­вер­ну­ла ли­це од Ро­ма­на.

    - Був чо­ловік як чо­ловік, а те­пер звівся на яко­гось куд­ла­ня. Гид­ко на те­бе й гля­ну­ти. Си­дить, як со­ва на клуні, та тільки сірі баньки витріщає на ме­не. Ой, не люб­лю й не ди­шу!

    - Йди собі к дідьку з ха­ти! - підняв го­лос Ро­ман.

    - Ба не піду, бо маю пра­во! Йди сам з ха­ти, ко­ли тобі тре­ба! - за­го­во­ри­ла вже сер­ди­то Со­ломія і ки­ну­лась вкла­да­ти в скри­ню по­вий­мані та по­розк­ла­дані речі.

    - Йди, ка­жу тобі.

    - Ба не піду, до­ки не поск­ла­даю усього в скри­ню. А ви, діти, йдіть вже гу­ля­ти, бо й ва­ша ма­ти і батько гу­ля­ти підуть.

    Почувши те, діти мит­тю по­зак­ри­ва­ли книж­ки і, як ті птиці, шуг­ну­ли з ха­ти. Ро­ман тільки очі витріщав з то­го ди­ва то на жінку, то на втіка­ючих дітей.


    - Ти мені шко­лу розігна­ла!

    - І доб­ре зро­би­ла! - обізва­лась Со­ломія, з сер­цем стук­нув­ши віком та за­ми­ка­ючи скри­ню.

    - Ти чортз­на-що зро­би­ла з твоїм дур­ним ро­зу­мом, - ска­зав сер­ди­то Ро­ман. - Хіба ж оце я один вчу дітей до­ма? Ад­же ж на Гри­го­рах і Крав­чен­ко вчить чужі діти до­ма, і Пет­рен­ко на Злодіївці вчить чо­ти­ри хлопці! Що це ти ви­га­да­ла?

    - Ті вчать, бо во­ни не ма­ють по­ля. Во­ни цим на хліб собі за­роб­ля­ють. А в те­бе по­ле, в те­бе гос­по­дарст­во! Я тобі слу­жу і за най­мич­ку і за най­ми­та, а ти ні про що не дбаєш, тільки про книж­ки та про мо­лит­ви.

    - Невже я та­ки ні про що не дбаю, тільки про книж­ки та про мо­лит­ви? Я ж не ки­да­юсь і діла. Це на те­бе прим­хи на­па­ли.

    - Добрі прим­хи! По­ки ти ме­не лю­бив, я для те­бе ро­би­ла: я ро­би­ла свою й твою ро­бо­ту. Те­пер я тобі не жінка, а тільки най­мич­ка. Спа­сибі тобі за та­ку лас­ку.

    Соломія дзенькну­ла клю­чем в зам­ку і по­су­ну­ла скри­ню під стіну. Во­на ста­ла пе­ред са­мим ли­цем Ро­ма­на, чер­во­на од гніву. По­пе­ре­ду во­на все го­во­ри­ла з ним пус­ту­ючи та жар­ту­ючи, бо рідко ко­ли сер­ди­лась. Те­пер, зобідже­на зне­ва­гою сво­го чо­ловіка й бай­дужістю до її кра­си, во­на роз­лю­ту­ва­лась. Во­на бу­ла сер­ди­та, що не мо­же вер­ну­ти зга­са­ючо­го ко­хан­ня і в йо­му і в собі.

    - Сидить роз­куд­ла­ний, роз­пат­ла­ний, витріщив­ши очі! По­ди­вись он в те дзер­ка­ло, на що ти став схо­жий! Ко­лись був пиш­ний, як пов­ний місяць, а те­пер став якимсь ви­род­ком. Я те­бе лю­би­ла, як літнє сон­це. А ти не­на­че вкрав з не­ба сон­це се­ред дня і схо­вав од ме­не. Мені світ став не­ми­лий. А ти вик­рав з мо­го сер­ця лю­бов крап­ля за крап­лею. Ко­го ж я бу­ду лю­би­ти? З ким бу­ду тіши­ти свою ду­шу?

    Соломія вже го­во­ри­ла, не­на­че го­ло­си­ла. Бідна мо­ло­ди­ця по­чу­ва­ла, що в її серці щось втра­чує за­жи­вок, щось по­ма­леньку за­ми­рає, от-от вмре…

    - Кого я бу­ду лю­би­ти… гм… Оце так шту­ка!

    - Нікого не лю­би, - сум­но обізвав­ся Ро­ман, - тим мо­ло­ди­цям чортз­на-що на дум­ку при­хо­дить.

    - Нікого не лю­би… ко­ли ж я хо­чу лю­би­ти, - обізва­лась Со­ломія.

    - Це вже хтось тобі на­вис на очі. Щось. та­ке та є! - обізвав­ся Ро­ман.

    - Ніхто мені не на­вис на очі. Я те­бе по­лю­би­ла і більше ніко­го в світі не бу­ду лю­би­ти.

    Соломія і справді своїм сер­цем бу­ла схо­жа на пиш­ну квітку теп­лих країв, кот­ра раз тільки ви­ки­дає од­но стеб­ло, раз цвіте і потім навіки по­си­хає. Со­ломія раз по­лю­би­ла на своєму віку, по­лю­би­ла га­ря­че і вдру­ге вже не мог­ла ко­ха­ти іншо­го.

    - Подивися на се­бе! На ко­го ти те­пер став схо­жий: куд­ла­тий, пе­ле­ха­тий, не­на­че в клоч­чя вбрав го­ло­ву. Ой гос­по­ди! Не то жид пе­ле­ха­тий, не то пасічник, не то дяк, не то лірник, що співає Ла­за­ря на яр­мар­ках. Си­дить, ви­лу­пив­ши очі, мов та жа­ба на ку­пині. Ти хоч би для ме­не приб­рав­ся, та об­го­лив­ся, та при­че­пу­рив­ся. А то став якимсь спа­сен­ни­ком та свя­тен­ни­ком; ти хо­чеш прис­вя­ти­тись, а я хо­чу жи­ти й лю­би­ти!

    Соломія вхо­пи­ла нож­ниці, котрі ле­жа­ли на столі, і ки­ну­лась до Ро­ма­на.

    - Дай сю­ди оті пат­ли! Я тобі чис­то по­об­ти­наю оті па­чо­си на що­ках, оту бо­ро­ду, оті ко­си, то, мо­же, знов ста­неш гар­ний, який ти ко­лись був.

    І Ро­ман не зог­лядівся, як Со­ломія чик­ну­ла нож­ни­ця­ми, од­тя­ла йо­му стремкі бурці з од­но­го бо­ку, а потім одш­ма­ту­ва­ла кла­поть ру­ся­вої бо­ро­ди.

    - Чи ти здуріла сьогодні, чи знавісніла! - обізвав­ся Ро­ман, схо­пив­шись з стільця. -Ну та й вітро­гон­ка ж ти навісна!

    Він в од­ну мить вхо­пив її за ру­ку, вир­вав нож­ниці, потім вхо­пив її за шию, од­чи­нив двері і пхнув у сіни в усієї си­ли. Со­ломія не­на­че пе­ре­летіла вузькі сіни і вда­ри­лась об двері про­тив­ної ха­ти, аж двері за­гу­ли. Де­нис ки­нув­ся до две­рей і од­чи­нив їх. Пе­ред две­ри­ма сто­яла Со­ломія і пла­ка­ла. В неї що­ки лисніли од сліз.

    - Що це та­ке? Що ста­ло­ся? - крик­нув Де­нис. Со­ломія обер­ну­лась на­зад, побігла че­рез сіни, од­хи­ли­ла двері в Ро­ма­но­ву кімна­ту і крик­ну­ла про­ни­зу­ва­тим, не­на­че не своїм го­ло­сом.

    - Я те­бе зне­на­виділа! Ти мені про­тив­ний! По­га­ний! Гид­кий! Я те­бе по­ки­ну, най­му­ся за най­мич­ку, а з то­бою не бу­ду жи­ти, не бу­ду!

    Вона гурк­ну­ла Ро­ма­но­ви­ми две­ри­ма, вско­чи­ла в світли­цю, сіла на лаві ко­ло мис­ни­ка, обер­ну­ла го­ло­ву до стіни і зап­ла­ка­ла, зак­рив­ши ли­це ліктем та за­су­ка­ним по лікоть ру­ка­вом со­роч­ки.

    - Чого це ти, доч­ко, розп­ла­ка­лась? Що там у вас в Ро­ма­ном скоїлось? - пи­та­ла в Со­ломії ба­ба Зінька.

    Соломія пла­ка­ла, аж хли­па­ла, як ди­ти­на. Діти за­мовк­ли і тільки пог­ля­да­ли на Со­ломію. Дівчи­на й собі скри­ви­лась і бу­ла на­по­го­тові зап­ла­ка­ти. Нас­тя й Де­нис мов­ча­ли.

    - Чого це ви по­ла­ялись? - спи­тав Де­нис в Со­ломії. Со­ломія мов­ча­ла і вти­ра­ла сльози ру­ка­вом.

    - Єт! зви­чай­на річ. По­ла­ялись та й по­ми­ряться. Хва­лить бо­га, що не по­би­лись; в дру­гих і це бу­ває, - обізва­лась ба­ба Зінька не­на­че спокійненько, але в неї на душі бу­ло зовсім не спокійненько; во­на вже дав­но приміти­ла, що між Ро­ма­ном та Со­ломією є якась нез­го­да, що лю­бов і зго­да між ни­ми зга­сає. Ба­ба за­ду­ма­лась.

    - А ходімо до Ро­ма­на та ска­же­мо, щоб він одя­гав­ся та йшов до нас в гості, - про­мо­ви­ла Нас­тя до Де­ни­са.

    Вона увійшла до Ро­ма­на в ха­ту. Ро­ман сидів на стільці ко­ло сто­ла. Ко­ло йо­го на долівці ва­ля­ли­ся шмат­ки бурців та бо­ро­ди. В Ро­ма­на не ста­ва­ло од­но­го бур­ця, а бо­ро­да стриміла з здо­ро­вим ви­зуб­нем з од­но­го бо­ку, не­на­че ви­щерб­ле­на ло­па­та. Ро­ман був смішний з нерівною, ви­щерб­ле­ною бо­ро­дою та з од­ним бур­цем, кот­рий стримів, як шма­ток клоч­чя, приліпле­ний ко­ло од­но­го ву­ха.

    - Ой ли­шеч­ко, який ти смішний! - крик­ну­ла Нас­тя на всю ха­ту і за­ре­го­та­лась.

    - Хто це тобі по­калічив бо­ро­ду та бурці? - спи­тав Де­нис.

    - Та ота ж навіже­на стри­бу­ха, - ти­хо обізвав­ся Ро­ман.

    - І доб­ре зро­би­ла. Їй-бо­гу, я б і са­ма це зро­би­ла, як­би Де­нис був та­кий пат­лач, як оце ти, - ска­за­ла Нас­тя.

    - Але з та­кою бо­ро­дою не мож­на тобі йти між лю­де, - обізвав­ся Де­нис.

    - Авжеж не мож­на, бо те­пер на те­бе і твої со­ба­ки бре­ха­ти­муть, - ска­за­ла Нас­тя.

    - Давай я тобі зрівняю бо­ро­ду, - про­мо­вив Де­нис, взяв­ши нож­ниці.

    - Геть, - ска­зав Ро­ман, - я сам зрівняю. І він взяв нож­ниці, став пе­ред дзер­ка­лом і підтяв бо­ро­ду кру­гом, ще й дру­го­го бур­ця обст­риг.

    - Ой Ро­ма­не! те­пер ти став схо­жий на посмітю­ху або на ста­ро­го німця, - про­мо­ви­ла Нас­тя.

    Роман одяг­ся і вий­шов у світли­цю. Со­ломія вже пе­реп­ла­ка­ла і ми­ла мис­ки та по­лу­мис­ки. Вбігла й Нас­тя і роз­ка­за­ла ма­тері, як Со­ломія об­чик­ри­жи­ла Ро­ма­нові бурці та бо­ро­ду.

    - Одягайся, Со­ломіє, бо вже за­то­го й вечір бу­де, - ска­за­ла Нас­тя.

    Соломія одяг­ла­ся і навіть не гля­ну­ла на Ро­ма­на. Усі во­ни вий­шли з ха­ти. Зос­та­ла­ся в хаті ба­ба Зінька з дітьми та своїми не­ве­се­ли­ми ду­ма­ми.

    «Ох, не бо­ро­да, не пат­ли винні! - ду­ма­ла ба­ба Зінька.- Щось між ни­ми по­чи­нається по­га­не. Ро­ман осу­нув­ся, мов ста­рий дід, хоч за пасічни­ка йо­го са­до­ви в пасіку. Ой, ко­ли б чо­го не вий­шло між ни­ми по­га­но­го».

    А тим ча­сом Со­ломія йшла в гості по­руч з Нас­тею та Де­ни­сом і ще­бе­та­ла, не­на­че то­го дня ніяко­го зма­ган­ня й свар­ки в неї з Ро­ма­ном не бу­ло. Тільки до Ро­ма­на во­на й сло­ва не про­мо­ви­ла.

    В Де­ни­совій хаті вже зби­ра­лись гості, схо­ди­лись мо­ло­диці. Де­нис, оже­нив­шись, пос­та­вив собі но­ву здо­ро­ву ха­ту в кімна­тою. Світли­ця бу­ла прос­тор­на, кімна­та на по­мості. Вікна бу­ли чи­малі, на шість ши­бок. І в світлиці, і в кімнаті на стінах бу­ли по­навішу­вані здо­рові нові об­ра­зи, кот­pi ве­се­ли­ли світлі ха­ти яс­ни­ми різки­ми свіжи­ми фар­ба­ми. Де­нис став доб­рим гос­по­да­рем, при­ку­пив собі землі, розвів доб­ре гос­по­дарст­во. Нас­тя вда­ла­ся на свою матір і бу­ла нев­си­пу­ща гос­по­ди­ня.


    Поприходили в гості й па­руб­ки, кот­рим мо­ло­диці по­чеп­ля­ли ко­лод­ки. Во­ни пос­та­ви­ли мо­го­ри­ча, а Нас­тя на­ва­ри­ла ва­ре­ників. Ви­пив­ши по чарці - по другій, мо­ло­диці по­ча­ли дуріти та спо­ви­ва­ти по­ви­ва­чем ко­лод­ку, уб­гав­ши її в пе­люш­ки. По­ча­ли­ся смішки та жар­ти. Со­ломія усім да­ва­ла привід, сміши­ла усіх і са­ма ре­го­та­лась, не­на­че во­на й не зма­га­лась і не ла­ялась з Ро­ма­ном то­го та­ки дня. Дов­го усі гості пи­ли та гу­ля­ли, гра­ли в піжмур­ки, в тісної ба­би. Один па­ру­бок заг­рав на сопілку ко­зач­ка. Мо­ло­диці по­ча­ли тан­цю­ва­ти. Со­ломія тан­цю­ва­ла, ще­бе­та­ла, з усіма жар­ту­ва­ла. Во­на хотіла пісня­ми, тан­ця­ми та жар­та­ми за­па­мо­ро­чи­ти своє за­таєне го­ре, як п'яниці за­ли­ва­ють ли­хо горілкою. Але не­дав­ня свар­ка з Ро­ма­ном не­на­че іскор­ка­ми виліта­ла з її гост­рих очей. В очах її ча­сом блис­кав гнів; іскри гніву ча­сом не­на­че про­ри­ва­лись че­рез ве­селі блис­кучі очі і си­па­лись в по­рожній простір, па­да­ли ча­сом на од­ну мить і на Ро­ма­на. Увесь вечір во­на ні ра­зу не по­жар­ту­ва­ла з Ро­ма­ном, не за­че­пи­ла йо­го й сло­вом, не­на­че йо­го й в хаті не бу­ло. Со­ломія кру­ти­лась, вертілась, співа­ла й тан­цю­ва­ла так, як дав­но вже не ве­се­ли­лась. Але за­таєне го­ре, за­хо­вані му­ки ви­зи­ра­ли че­рез ди­кий блиск очей.

    Роман сидів цілий вечір мовч­ки і тільки ди­вив­ся сум­ни­ми очи­ма на ті пус­тощі мо­ло­диць, па­рубків та чо­ловіків. Од то­го смут­ку він не ми­нав ні однієї чар­ки.

    - На що це ти, Ро­ма­не, так об­чек­ри­жив собі бо­ро­ду, не­на­че німець? - пи­та­ли в Ро­ма­на мо­ло­диці.

    - Щоб Со­ломія ме­не більше лю­би­ла, - зне­хо­тя обізвав­ся Ро­ман і по­ди­вив­ся на Со­ломію.

    А Со­ломія тільки зир­ну­ла на йо­го гост­рим та швид­ким пог­ля­дом. Не­на­че ог­нем сип­ну­ли її очі. В очах блис­ну­ла не­на­висть.

    Тим ча­сом мо­ло­диці спо­ви­ли на лаві ко­лод­ку, об­мо­та­ли її по­ви­ва­чем, а Со­ломія вхо­пи­ла ко­лод­ку, взя­ла її на ру­ки, не­на­че ди­ти­ну, і по­нес­ла до сто­ла. Во­на пи­ща­ла, вда­ва­ла го­ло­сом, не­на­чеб­то та ди­ти­на пла­че. Мо­ло­диці пішли за Со­ломією слідком і заспіва­ли ко­лис­ко­вої пісні. Не до­хо­дя­чи до сто­ла, Со­ломія спіткну­лась і впус­ти­ла ко­лод­ку до­до­лу. Здійняв­ши ру­ки вго­ру, Со­ломія не­са­мо­ви­то крик­ну­ла, не­на­чеб­то во­на й справді впус­ти­ла жи­ву ди­ти­ну. Той крик був та­кий не­са­мо­ви­тий та ди­кий, що пе­реміг клекіт та шум в хаті. Ро­ман іздриг­нув­ся од то­го кри­ку. Навіже­ний крик Со­ломії про­ни­зав йо­го, не­на­че гост­рим но­жем, як ди­кий крик бо­жевільно­го. В Ро­ма­на ніби полізли по спині ко­маш­ки, і йо­му чо­гось зда­ло­ся, що Со­ломія встро­ми­ла йо­му в гру­ди гост­рий ніж.

    Молодиці пок­ла­ли ко­лод­ку на столі, посіда­ли кру­гом сто­ла й по­ча­ли пи­ти по чарці, ніби справ­ля­ли ро­ди­ни ко­лод­ки. Со­ломія пус­ту­ва­ла ко­ло сто­ла, при­ки­да­лась, ніби во­на за­бав­ляє ди­ти­ну, цмо­ка­ла до неї гу­ба­ми, осміха­лась, ха­па­ла за но­сик пуч­ка­ми, ла­па­ла за ву­ха, здав­лю­ва­ла го­лов­ку до­ло­ня­ми, а далі по­ча­ла співа­ти ди­тя­чої пісні го­лос­но на усю ха­ту. В хаті аж гу­ло од га­му, од кле­ко­ту. Усі ви­пи­ли доб­ре, усі го­во­ри­ли го­лос­но, і ніхто ніко­го не слу­хав. Ха­та гу­ла, не­на­че в ули­ку бджо­ли, ко­ли пасічник сту­кає в улик, щоб пог­на­ти бджо­ли вго­ру. А Со­ломіїн го­лос пе­ре­ма­гав той клекіт і про­ни­зу­вав повітря, як гост­рий ніж.

    Несподівано Со­ломія, дуріючи, вхо­пи­ла ко­лод­ку з сто­ла і з усієї си­ли ки­ну­ла її сторч го­ло­вою до­до­лу.

    - Коли твій батько не лю­бить твоєї ма­тері, то й я те­бе не бу­ду лю­би­ти! Оце тобі за батька та­ка смерть! - крик­ну­ла Со­ломія і знов за­ре­го­та­лась го­лос­но на всю ха­ту чуд­но й ди­ко, як ча­сом ре­го­чуться бо­жевільні.

    Роман підвів на неї смутні очі, і знов у йо­го по спині не­на­че полізли ко­маш­ки од то­го бо­жевільно­го ре­го­ту.

    - Та не дурій-бо так, Со­ломіє! Ото роз­пус­ти­лась, не­на­че збо­же­воліла! - крик­ну­ли мо­ло­диці, і од­на з них підня­ла спо­ви­ту ко­лод­ку і знов пок­ла­ла на столі.

    Молодицям, оче­ви­дяч­ки, не спо­до­ба­лась та­ка чуд­на вих­ват­ка, не спо­до­бав­ся та­кий чуд­ний Со­ломіїн жарт. Де­котрі при­тих­ли, де­котрі пог­ля­да­ли на Со­ломію сер­ди­то.

    - Це вже не зна­ти що, а не жар­ти, - обізва­лась од­на мо­ло­ди­ця, - так ніхто не справ­ляє ко­лод­ки. Жар­туй, Со­ломіє, та й міру знай.

    Але про цю неп­риємну Со­ломіїну вих­ват­ку швид­ко усі за­бу­ли. Знов за­гу­ло в хаті, не­на­че в ули­ку, знов за­ба­ла­ка­ли мо­ло­диці. Сопілка заг­ра­ла. Один па­ру­бок прий­шов з скрип­кою, шви­денько нап­ра­вив її, підвів стру­ни під го­лос сопілки і скрип­ка прис­та­ла не­за­ба­ром до сопілки. Мо­ло­диці знов пішли в та­нець і задріботіли по хаті. В хаті не­на­че справ­ля­ли весілля, а не ро­ди­ни ко­лод­ки.

    Соломія тан­цю­ва­ла не­са­мо­ви­то, ще й приспіву­ва­ла. Од ду­хо­ти, од шу­му, од співів, од бренькан­ня та од нап­рав­ки скрип­ки в Ро­ма­на по­ча­ла кру­ти­тись го­ло­ва. Він поп­ро­щав­ся з Де­ни­сом та Нас­тею і пішов до­до­му. Ти­ха ніч, ма­ленький мо­роз над­ворі висвіжи­ли йо­го за­па­мо­ро­че­ну го­ло­ву. Він ішов до­до­му ти­хою хо­дою, а Со­ломія все не схо­ди­ла в йо­го з дум­ки. Він і те­пер не­на­че чув її не­са­мо­виті кри­ки, не­на­че й те­пер ба­чив, як во­на ки­ну­ла об зем­лю спо­ви­ту ко­лод­ку і про­мо­ви­ла нах­вал­ку про­ти йо­го.

    «Нахвалялась ме­не по­ки­ну­ти, ка­за­ла, що не лю­бить ме­не, що во­на мені більше не жінка, а най­мич­ка, - ду­мав Ро­ман, вер­та­ючись до своєї ха­ти, - чи то во­на прав­ду ка­за­ла, чи, мо­же, тільки нах­ва­ляється про­ти ме­не? Ой, ко­ли б во­на й справді не за­подіяла яко­го ли­ха! Які не­са­мо­виті бу­ли її жар­ти. Її крик!»

    Він увійшов у сіни і по­вер­нув до своєї кімна­ти. Там він, не засвітив­ши світла, ліг на постіль і зас­нув важ­ким сном. Пізно вер­ну­лась Со­ломія до­до­му і на­си­лу дос­ту­ка­лась, по­ки роз­бу­ди­ла ста­ру Зіньку. Зінька од­су­ну­ла завіртку і пус­ти­ла Со­ломію в ха­ту, не про­мо­вив­ши ні од­но­го докірли­во­го сло­ва за те, що Со­ломія за­гу­ля­лась і запізни­лась.

    Другого дня Со­ломія, зва­рив­ши обід, ду­ма­ла вже заб­ра­ти свою оде­жу та по­ки­ну­ти Ро­ма­на. Во­на ду­ма­ла пе­ре­сидіти який час у сво­го батька, а потім піти в най­ми до яких-не­будь панів в Білій Церкві. Замівши ха­ту й сіни, во­на зібра­ла сміття в дран­ти­ну і вис­ко­чи­ла надвір бо­соніж і в одній со­рочці. Над­ворі дув вог­кий та хо­лод­ний вітер. Со­ломія прибігла до воріт і сип­ну­ла сміття че­рез тин. Во­на по­ба­чи­ла, що про­ти са­мо­го дво­ру на улиці заг­руз в ка­люжі та багні жидівський віз по самісінькі ма­то­чи­ни. Ста­рий біло­церківський Ав­рум їздив по селі і ску­по­ву­вав та міняв на каб­луч­ки уся­ку ста­ро­виз­ну. Ав­ру­ма зна­ло усе се­ло. То був ста­рий убо­гий жид, ти­хий та смир­ний, як яг­ня, і тро­хи чуд­ний. В йо­го був не­на­че ди­тя­чий ро­зум, і го­во­рив він ніби ди­тя­чим та жалібним го­лос­ком, хоч сам був ви­со­кий на зріст та ши­ро­коп­ле­чий. Доб­ро­го Ав­ру­ма усі жа­лу­ва­ли на селі і да­ва­ли йо­му на по­лу­день хліба та ци­булі, не­на­че стар­цеві. Су­хо­реб­ра шка­па нап­ру­жу­ва­лась, аж реб­ра в неї ви­пи­на­лись, але не ма­ла си­ли ви­тяг­ти во­за з баг­на. Ав­рум підпи­хав во­за. сил­ку­вав­ся, му­чив­ся, ньокав, але віз сто­яв на од­но­му місці.

    Соломія вгляділа Ав­ру­ма і, як стріла, ки­ну­лась прос­то в гря­зю­ку, щоб по­мог­ти Ав­ру­мові. Во­на ста­ла по­зад во­за по­руч із Ав­ру­мом і по­ча­ла з ним підпи­ха­ти во­за. Ко­ня­ка ру­ши­ла з місця і ви­тяг­ла во­за з ка­люжі. Со­ломія вер­ну­лась у ха­ту і му­си­ла од­ми­ва­ти грязь з ніг в ноч­вах.

    Вночі во­на вже зас­лаб­ла. Тіло за­па­ли­лось га­ряч­кою. Тиж­день во­на про­ле­жа­ла в га­рячці, ніко­го не впізна­ва­ла, нічо­го не їла. Ро­ман пок­ли­кав фер­ша­ла, але й ліки не по­ма­га­ли. Вже ду­ма­ли, що Со­ломія вмре, вже Ро­ман пок­ли­кав свя­ще­ни­ка, щоб вис­повіда­ти й зап­ри­час­ти­ти її. Ба­тюш­ка сповідав і при­ча­щав Со­ломію вже не­чуст­вен­ну.

    Аж че­рез два тижні Со­ломія по­ча­ла оду­жу­ва­ти і на­си­лу ви­хо­ди­лась вже пе­ред Ве­ли­код­нем.

    - Ой доч­кої і чо­го тобі бу­ло лізти в ту гря­зю­ку та ще й бо­соніж і в одній со­рочці? Бач, яко­го ли­ха діста­ла собі, - до­ко­ря­ла ба­ба Зінька Со­ломії.

    - Коли, ма­мо, мені жаль ста­ло і Ав­ру­ма, і йо­го су­хо­реб­рої шка­пи, а я так і ки­ну­лась йо­му до по­мочі, як сто­яла: мені тоді чо­бо­ти і в дум­ку не прий­шли, - од­ма­га­лась Со­ломія.

    На страст­но­му тижні в Со­ломії лед­ве ста­ло си­ли, щоб од­говітись. Усіве­ли­кодні свят­ки во­на ніби чевріла, а не жи­ла, а на ми­ро­но­сиць во­на все-та­ки но­си­ла хрес­та кру­гом церк­ви, хоч і в ста­ро­му жу­пані.


    Доки Со­ломія оду­жу­ва­ла та на­би­ра­лась здо­ров'я, во­на ніби й не приміча­ла Ро­ма­на. Він хо­див пе­ред її очи­ма, го­во­рив до неї; во­на об­зи­ва­лась до йо­го, го­во­ри­ла з ним, але не по­чу­ва­ла в своєму серці до йо­го ні лю­бові, ні не­на­вис­ності. Але як тільки здо­ров'я вер­ну­лось до неї, як тільки рум'янець заг­рав на її що­ках, во­на знов по­чу­ла, що не­на­ви­дить Ро­ма­на, че­рез си­лу ви­дер­жує йо­го пог­ляд. Вес­на роз­го­рю­ва­лась. як сухі дро­ва в печі. Са­ди зацвіта­ли, квітки роз­пу­ку­ва­лись; зем­ля пи­ша­лась, при­би­ра­ючись в зе­ле­не лис­тя та квітки, а Со­ломія по­чу­ва­ла, що в неї в серці розцвітається не лю­бов, а роз­ви­вається не­на­висність, не­на­че во­на тільки не­дав­но гу­ля­ла в Де­ни­са, де справ­ля­ли ко­лод­ку, і тільки що вер­ну­лась з тієї гу­лян­ки, а в неї до­са­да на Ро­ма­на аж кипіла. Со­ломія не­на­че прос­па­ла ввесь час своєї хво­ро­би, як од­ну дов­гу ніч, і тільки те­пер знов про­ки­ну­лась вранці з давнім сер­цем, з давнім по­чу­ван­ням обіди й не­на­вис­ності до Ро­ма­на.

    Після ми­ро­но­сиць сіли обіда­ти. Як­раз про­ти Со­ломії за сто­лом сидів Ро­ман. Со­ломії він був та­кий про­тив­ний, що во­на не мог­ла ди­ви­тись йо­му в вічі. Во­на бра­ла лож­кою стра­ву, од­вер­та­ла очі і все ди­ви­лась у вікно. Ро­ман го­во­рив до неї. Со­ломія об­зи­ва­лась до йо­го, але й не гля­ну­ла на йо­го. Ба­ба Зінька приміти­ла, що Со­ломія од­вер­тає од Ро­ма­на очі, і за­ду­ма­лась. І бабі вже їжа не йшла на дум­ку. Во­на пок­ла­ла лож­ку на стіл і пе­рес­та­ла обіда­ти.

    «Ой бо­же мій єди­ний! Як во­на йо­го не­на­ви­дить! І не гля­не на йо­го, і очі й ли­це од­вер­тає од йо­го. Я ж ду­ма­ла, що во­на че­рез свою слабість за­бу­де про свою крив­ду, огов­тається, об­жи­веться з ним. І якось во­но пе­рет­реться, пе­рем­неться, та й ли­хо ми­неться, і все бу­де га­разд. Ой бо­же мій ми­лий! Не­дур­но ж я бо­яла­ся її за невістку бра­ти. Не­на­че ду­ша моя чу­ла, що з їх вий­де не­добірна па­ра. І так во­но вий­шло. Ой, не до па­ри, не до па­ри їй мій Ро­ман!» - ду­ма­ла ба­ба Зінька, встав­ши з-за сто­ла.

    Роман по­обідав І за­раз пішов до своєї кімна­ти. Со­ломії зда­ло­ся, що з не­ба спли­ли хма­ри, а над­ворі зра­зу ви­яс­ни­лось, а в хаті ніби ста­ло ясніше, і на душі в неї ста­ло ве­селіше.

    «Ой, важ­ко мені жи­ти на світі! - ду­ма­ла бідна мо­ло­ди­ця, пе­ре­ми­ва­ючи мис­ки та лож­ки. - Чо­гось мені світ став не­ми­лий; щось важ­ке на­ляг­ло мені на сер­це й ду­шить ме­не. не­на­че важ­кий камінь. Чи дов­го во­но ме­не бу­де ду­ши­ти? Нев­же довіку? А що ж бу­де далі? Я йо­го не­на­вид­жу; і де він сту­пить, слід мені йо­го про­тив­ний. Як він вий­де з ха­ти, мені не­на­че лег­ше ди­ха­ти. І що мені на світі бо­жо­му ро­би­ти? Що по­ча­ти?»

    Соломія скла­да­ла на при­лав­ку пе­ре­миті мис­ки, та по­лу­мис­ки, а сльоза за сльозою тек­ла по її що­ках і ка­па­ла крап­ля­ми на її по­за­ка­чу­вані ви­ши­вані ру­ка­ва.

    Од ба­би Зіньки не по­таїлись і ті краплі сліз.

    «Ой бо­же мій ми­лий! розцвітає мо­ло­ди­ця після хо­ро­би, але не розцвіте вже її сер­це до Ро­ма­на. Що мені ро­би­ти, що по­ча­ти, і са­ма не вга­даю, - ду­ма­ла ба­ба Зінька, - піду та най­му мо­лебінь. В цьому ділі як бог не по­мо­же, то й ніхто не по­мо­же: мо­же, один бог на­вер­не її сер­це до мо­го Ро­ма­на».

    Баба Зінька пе­рестріла свя­ще­ни­ка, як він ішов до церк­ви на служ­бу. І про­си­ла йо­го одп­ра­ви­ти мо­лебінь та ока­фист за Со­ломію та Ро­ма­на.

    - Та не кажіть же, ба­тюш­ко, про це ніко­му, навіть ма­тушці. Я оце вже й не йшла до ва­шої гос­по­ди, щоб ча­сом най­мич­ки не підслу­ха­ли, про що в ме­не з ва­ми бу­де роз­мо­ва. Піде по­говір, піде по селі не­доб­ра сла­ва про моїх дітей. Ой бо­же мій єди­ний! З усіма дітьми мені доб­ре по­ве­ло­ся, а з ци­ми на тобі на старість та­кий клопіт! Не­добірна па­ра з їх вий­шла. Нах­ва­ля­ла­ся Со­ломія, що по­ки­не Ро­ма­на,

    - Оце по­га­но! - обізвав­ся ба­тюш­ка. - Ти вже, Зінько, не мішай­ся до їх спра­ви, нічо­го не го­во­ри, бо тільки роз­во­ру­шиш огонь.

    - Ой ба­тюш­ко! я вже й не ми­ка­юсь в їх діло, і змов­чую, і лас­ка­венько го­во­рю до Со­ломії, та все до неї з лас­ка­вим сло­вом та ти­хою роз­мо­вою, бо во­на й ро­бо­ча, й доб­ра, та… Ой, го­ренько мені, та й годі!

    

X

    

    Після ве­ли­код­ня стар­ши­на скли­кав гро­ма­ду на східку. Пи­сар оповістив, що старі доб­ро­совісні, чи судці, ви­бу­ли вже свій строк. «Чи бу­де­те ви­би­ра­ти но­вих судців, чи зос­та­ви­те ста­рих?» - спи­тав пи­сар.

    - Треба ви­би­ра­ти но­вих судців. Старі нам нес­по­добні! Тре­ба пос­ки­да­ти ста­рих доб­ро­совісних, - за­гу­ла гро­ма­да. - Старі судці зовсім роз­пи­лись, все на мо­го­ри­чах та на мо­го­ри­чах в корчмі: все су­дять за мо­го­рич, а не по правді! Ви­бе­ре­мо інших! Ста­рих тре­ба пос­ки­да­ти!

    - Кого ж ви ду­маєте виб­ра­ти? - спи­тав пи­сар.

    - Романа Ми­са­нен­ка! - за­гу­ла, як один чо­ловік, гро­ма­да.

    - Роман ще мо­ло­дий на суд­ця, - обізвав­ся пи­сар.

    - Нічого - те, що мо­ло­дий. Він бо­го­бо­ящий і письмен­ний, не ду­же при­па­дає до чар­ки. Він бу­де су­ди­ти не за мо­го­ричі, а бу­де су­ди­ти по правді. А ко­ли він мо­ло­дий, то до­да­мо до йо­го од­но­го ста­ро­го, йо­го тес­тя, дядька Фи­ло­на. Филін бо­го­бо­ящий чо­ловік.

    - Коли Ро­ман вам спо­доб­ний, то й за­пи­ше­мо Ро­ма­на, а до йо­го при­пи­ше­мо й Фи­ло­на, - ска­зав пи­сар.

    - І ка­сир нам нес­по­доб­ний! - знов за­гу­ла гро­ма­да. - Вже ду­же мо­тає грішми та ду­рить лю­дей.

    Касир і справді об­ду­рю­вав не­письмен­них тем­них гос­по­дарів. Ча­сом який чо­ловік бу­ло зап­ла­тить ка­си­рові свою част­ку по­даті в шин­ку напідпит­ку. Ка­сир брав гроші, а в по­дат­ковій книжці за­пи­су­вав не всі гроші; або трап­ля­лось так, що ча­сом і зовсім не за­пи­су­вав. Де­котрі чо­ловіки пла­ти­ли ка­си­рові не ра­зом, а да­ва­ли част­ка­ми, ко­ли бу­ла їм спро­можність зап­ла­ти­ти част­ку по­датів. Ми­нав час, а ка­сир до­ка­зу­вав, що ті гос­по­дарі або зовсім не пла­ти­ли, або ка­зав, що во­ни зап­ла­ти­ли, та не все. Темні лю­де, нічо­го не роз­би­ра­ючи, що за­пи­са­но в книж­ках, му­си­ли знов доп­ла­чу­ва­ти. Чут­ка про такі по­гані ка­си­рові вчин­ки пішла по селі, і гро­ма­да про­си­ла ски­ну­ти то­го скарбівни­чо­го.

    - Кого ж ви­би­раєте за скарбівни­чо­го? - спи­тав пи­сар.

    - Дениса! Де­нис не бу­де кри­ви­ти ду­шею, не бу­де крив­ди­ти лю­дей, ви­ма­га­ти зай­во­го, не бу­де на­ки­да­ти по­датів, прилічу­ва­ти зай­во­го та прилічені гроші клас­ти в свою ки­ше­ню, - го­во­ри­ли чо­ловіки.

    Писар за­пи­сав, що Де­ни­са виб­ра­ли за ка­си­ра. Про­чув­ши, що гро­ма­да виб­ра­ла Ро­ма­на за доб­ро­совісно­го, Со­ломія стри­во­жи­лась. Жінки ду­же бо­яться, як їх чо­ловіків ви­би­ра­ють за стар­шин, за де­сяцьких або за доб­ро­совісних. Виб­рані гро­ма­дою на служ­бу не дер­жа­лись ха­ти, не дба­ли про гос­по­дарст­во, усе десь швен­дя­ли або сиділи в шин­ку та пи­ли мо­го­ричі, котрі ста­ви­ли їм лю­де за свою спра­ву. Ба­га­то з виб­ра­них на во­лос­ну служ­бу ста­ва­ли п'яни­ця­ми.

    - Ой ма­мо! Оце виб­ра­ли Ро­ма­на за доб­ро­совісно­го! Про­па­ща ж я навіки! Йо­го зовсім зве­дуть з пут­тя! - го­во­ри­ла Со­ломія до ба­би Зіньки.

    - О ні, доч­ко! Не­ма чо­го тобі ля­ка­тись: Ро­ман не з таківських, щоб йо­го зве­ли з пут­тя. Я й криш­ки не бо­юся за йо­го. Чи то спосіб, щоб мій Ро­ман з'їхав з глуз­ду? - втіша­ла ба­ба Зінька Со­ломію.

    Але швид­ко по­ка­за­лось, що Со­ломія не­дур­но бо­ялась за Ро­ма­на.

    Почалися в во­лості усякі спра­ви. Ро­ман му­сив ки­да­ти гос­по­дарст­во і йшов в во­лость на суд. Пішли мо­го­ричі, як зви­чай­но бу­ває на се­лах. Ро­ма­на й Фи­ло­на час­ту­ва­ли в корчмі мо­го­ри­ча­ми і ті, в кот­рих діло бу­ло неп­рав­ди­ве, щоб піддоб­ри­тись під їх та підку­пи­ти, час­ту­ва­ли й ті, в кот­рих поз­ви бу­ли прав­диві, щоб на ра­до­щах за­пи­ти мо­го­рич після су­ду. Ро­ман і Филін не крив­ди­ли ніко­го на суді, су­ди­ли усіх по правді, але мо­го­ричі пи­ли так са­мо, як і старі судці. Ро­ман час­тенько при­хо­див до­до­му напідпит­ку.

    - Сину, навіщо ти п'єш з людьми ті мо­го­ричі? Ти по­чав од­ни­ку­ва­ти од дво­ру, од­ни­куєш од гос­по­дарст­ва. Навіщо тобі за­хо­ди­ти до корч­ми на ті мо­го­ричі? - го­во­ри­ла час­тенько ба­ба Зінька до Ро­ма­на.

    - Коли, ма­мо, лю­де ме­не про­сять на мо­го­ричі. А ко­ли про­сять, то на­що ж цу­раться лю­дей, - од­повідав Ро­ман.

    Настали жни­ва. По­ча­ла­ся ро­бо­та на полі. Ро­ман не ки­дав ро­бо­ти, але трап­ля­ло­ся, що він ча­сом три або чо­ти­ри дні поспіль не хо­див на ро­бо­ту і вер­тав­ся до­до­му п'яненький. Ба­ба Зінька му­си­ла най­ня­ти най­ми­та, а Со­ломія справ­ля­лась і в хаті, і на полі, ро­би­ла й жіно­чу, й чо­ловічу ро­бо­ту. Ми­ну­ли жни­ва. Во­се­ни ро­бо­ти ста­ло мен­ше. Ро­ман зовсім од­бив­ся од ха­ти, сидів в корчмі і та­ки доб­ре роз­ле­дащів та роз­пив­ся. Він знав, що Со­ломія не лю­би­ла йо­го, і йо­му бу­ло ве­селіше сидіти в корчмі з людьми за мо­го­ри­чем, ніж до­ма з жінкою. Со­ломія му­си­ла терпіти й мов­ча­ти.

    Але раз во­се­ни Ро­ман та Филін так на­пи­ли­ся в корчмі, що самі не мог­ли втра­пи­ти до­до­му. В корч­му на­го­див­ся Де­нис і повів їх до­до­му. Филін на­си­лу волік но­ги. Ро­ман був тільки тро­хи тве­резіший.

    - О, я все знаю! От ви, мо­лоді, то нічо­го не знаєте. Ого-го! Филін чи­ма­ло років по­жив. Ку­ди ж вам, мо­ло­дим, до нас? - те­ре­ве­нив Филін, ко­ли­ва­ючись на обид­ва бо­ки по улиці.


    - А що ж ви, дядьку Фи­ло­не, знаєте та­ке муд­ре? - спи­тав Де­нис.

    - Ви ду­маєте, що ви вчені та письменні, то все знаєте? Вчені ви, та нед­рю­ко­вані. Ану, ко­ли ти вче­ний, ска­жи мені, де тут на цьому кут­ку за­ко­пані гроші? А ба! От і не ска­жеш, бо не знаєш. А я так знаю, хоч я й не­письмен­ний. Ве­ли­ка пак ця­ця - письмен­ний чо­ловік! Ку­ди ж пак!

    - А де ж тут гроші за­ко­пані? Скажіть, то ми з Ро­ма­ном ви­ко­паємо та й поділи­мо­ся з ва­ми, - ска­зав Де­нис.

    - А ось тут! Ось ту­теч­ки на цьому са­мо­му місці! - крик­нув Филін і стук­нув па­ли­цею об зем­лю. - Ось ту­теч­ки, де ти стоїш.

    - Та годі вам, та­ту! Ет! богз­на-що ви го­во­ри­те, - обізвав­ся Ро­ман.

    - Та й ти, я ба­чу, ду­рень, хоч і письмен­ний, ко­ли цього не знаєш. Ось ту­теч­ки за­ко­пані гроші! - знов крик­нув Филін, спи­нив­шись на ході і ткнув­ши па­ли­цею в кро­пи­ву. - От ди­вись! во­ни вже го­рять! О! О! як схоп­люється синій огонь! О! вже го­рять! От ви не ба­чи­те, а я ба­чу, бо це мені да­но з не­бес. Та ку­ди та­ким дур­ням й ба­чи­ти, як го­рять гроші?

    - Та то, дядьку, в вас в очах го­рить чи ми­го­тить! - обізвав­ся Де­нис.

    - Поцілуй сво­го батька в мор­ду! В моїх очах го­рить. Ав­жеж! Оце так! Ти ду­маєш, я п'яний? Ав­жеж пак! То ти п'яний, а дядько Филін тве­ре­зий. А он­деч­ки в тій хаті жи­ве відьма. А ти й цього не знаєш, дур­ню, хоч ти і вче­ний.

    - Яка там відьма? Та в тій хаті жи­ве ста­рос­ти­ха, жінка бо­го­бо­яща, - обізвав­ся Де­нис.

    - Старостиха? О, бре­шеш! Ста­рос­ти­ха то ста­рос­ти­ха! а то та­ки жи­ве в цій хаті відьма, - плів нісенітни­цю Филін.

    - Ет, та­ту! Хо­четься вам базіка­ти: відьом та чарівниць не­ма на світі, - якось спромігся обізва­тись Ро­ман, - то все брехні, то бабські за­бо­бо­ни.

    - От тобі й на! То це я бре­шу? То це твій тесть бре­ше? - го­во­рив сер­ди­то Филін, спи­нив­шись і ви­ря­чив­ши сер­диті очі на Ро­ма­на. - А ди­ви­ся лиш. Он во­на пе­ре­ки­ну­лась ря­бою кішкою і побігла до ко­мо­ри. Те­тя­но! та не ду­ри-бо лю­дей. Я те­бе знаю.

    - Ет, пле­те­те, що ви­ко­па­ли в лісі са­та­ну, не­на­че ба­ра­бо­лю. Ет! - про­мо­вив Де­нис. - То, дядьку, побігла до ко­мо­ри та­ки прав­ди­ва кішка, а не відьма. Богз­на-що ви вер­зе­те. А са­та­на в пеклі, бо там йо­му теп­ло. Чо­го йо­му сидіти в лісі, та ще й у землі? Хіба він кріт або жа­ба? - сміявся Де­нис.

    Денис зап­ро­ва­див Ро­ма­на до­до­му і повів далі Фи­ло­на. Ро­ман пот­ра­пив увійти у двері, хоч і ко­ли­вав­ся на но­гах. Ще ніко­ли не вер­тав­ся Ро­ман до­до­му зовсім п'яний. Це бу­ло впер­ше, що він прий­шов до­до­му, лед­ве во­лодіючи но­га­ми. Діти ви­ря­чи­ли очі на батька. Со­ломія гля­ну­ла на йо­го з жа­хом; сум най­шов на ба­бу Зіньку.

    - Оце доб­ре підмо­го­ри­чи­ли нас добрі лю­де, спа­сибі їм! - по­чав го­во­ри­ти Ро­ман, хи­та­ючись на но­гах.

    - Бачте, ма­мо! Ка­за­ли ви, що не боїтесь за Ро­ма­на, а я бо­ялась, - обізва­лась Со­ломія, пе­рес­тав­ши чис­ти­ти, кар­топ­лю на юш­ку.

    - А чо­го ти там бо­ялась? Хіба я вовк, чи що? Те­бе не зля­каєш спло­ха; о, те­бе не зля­каєш! Не з таківських, щоб ля­ка­тись, - го­во­рив Ро­ман, геп­нув­ши на ла­ву.

    - Я не бо­юся, тільки жу­рю­ся. Ой, ли­ха моя го­ди­нонька! - обізва­лась Со­ломія.

    - А чо­го там ли­ха твоя го­ди­нонька? Я вже знаю чо­го! Це тим, що я тобі не справ­ляю су­кон­них до­ро­гих жу­панів та шерс­тя­них спідниць.

    - Одчепися од ме­не з своїми су­кон­ни­ми жу­па­на­ми. І справ­ля­ти - не справ­ляв, а до­ко­ря­ти вмієш,- про­мо­ви­ла Со­ломія.

    - Їй в думці все жу­па­ни та на­мис­та. Все б чеп­ля­ла на се­бе, все б по­на­пи­на­ла на се­бе: і жу­па­ни, й хуст­ки, і шерс­тяні спідниці, і су­конні ряд­на, і шерс­тяні на­мис­та… - плів п'яний Ро­ман, - їй аби вертітись та кру­ти­тись. Так, так! Я вже доб­ре знаю. Знаємо ми вас!

    Роман, завсігди спокійний і не­говіркий, став го­во­рючіший, ви­пив­ши по чарці. Він тоді го­во­рив більше, хоч го­во­рив спокійно і по­ма­леньку. Горілка не­на­че розв'язу­ва­ла йо­му язик. Але тоді йо­го роз­мо­ва ста­ва­ла докірли­вою; йо­го сло­ва бу­ли ущип­ливі.

    Соломія мов­ча­ла і знов по­ча­ла чис­ти­ти кар­топ­лю, ки­да­ючи об­чи­ще­ну кар­топ­лю в мис­ку з во­дою.

    - Та годі вже, си­ну, годі! Ко­ли те­бе на­поїли мо­го­ри­ча­ми, то йди вже в свою кімна­ту та од­по­чинь, - обізва­лась ма­ти.

    - Еге, годі! Так оце й годі! Ко­ли не мож­на годі. Он ка­зав батько Филін, що ко­ло ста­рос­ти­хи на улиці гроші за­ко­па­но, їй-бо­гу, й місце те по­ка­зу­вав! А я ви­ко­паю ті гроші, на­сип­лю пов­ну скри­ню та й замк­ну на двад­цять замків, бо во­на до їх до­бе­реться, їй аби гроші! О, я знаю вас! Вам тільки гро­шей нас­та­чай, а за­ро­би­ти гро­шей то й не­ма. А на жу­па­ни то й по­да­вай! Самі ле­жать на бо­ках. Ви­вер­неться, як ко­ро­ва, та й ле­жить, а ти їй по­да­вай!

    - Хто? я ле­жу на бо­ках, ви­вер­нув­шись, як ко­ро­ва? - аж крик­ну­ла Со­ломія.

    - А то хто ж? Вже ж не я! Не про се­бе го­во­рю, а про те­бе річ. Круть-верть! Круть-верть! Усе кру­тить хвос­том оця то­роп­ле­на, не­на­че та со­ро­ка на ти­ну.

    Соломії ці сло­ва до­пек­ли до са­мої душі. Во­на бряз­ну­ла но­жем об ла­ву і схо­пи­лась з місця. За що Ро­ман ко­лись її лю­бив, з то­го те­пер сміявся.

    - То це я ле­жу, як ко­ро­ва, і нічо­го не роб­лю? Я ж тобі слу­жу і за най­мич­ку, і за най­ми­та. Я ж тобі і во­зи ма­жу, і сно­пи по­даю на стіжок, слу­жу і за возільни­ка, і за по­да­вальни­ка.

    - Та годі, доч­ко, годі! Хіба ж ти не ба­чиш, що вів нет­ве­ре­зий? - обізва­лась ма­ти.

    - Я в те­бе роб­лю, як най­мич­ка, а ти в лісі со­ло­вей­ків слу­хаєш та на траві ка­чаєшся або мо­го­ричі в корчмі дуд­лиш. Сам став ле­да­що, а дру­гим до­ко­ряєш.

    - О, тобі все на­мис­та та жу­па­ни в го­лові! Бу­деш у пеклі на са­мо­му дні за ті су­конні сині жу­па­ни, за шерс­тяні юб­ки та спідниці! Чуєш? Бу­деш в пеклі сма­ли­тись за те твоє круть-верть, за ті смішки, їй все смішки: хі-хі-хі! Смішки з ба­би­ної кішки! хі-хі-хі!

    Роман за­хи­хи­кав так про­тив­но та смішно, що аж малі діти за­ре­го­та­лись. Для Со­ломії Ро­ман став та­кий гид­кий та про­тив­ний, що во­на од­вер­ну­лась од йо­го, сіла на лаві і ди­ви­лась у вікно.

    - Сину! що це з то­бою ста­ло­ся? Чо­го ти чеп­ляєшся до мо­ло­диці ні за що ні про що? Чи то ж спосіб та­ке тобі базіка­ти? І чо­го ти, си­ну, хо­диш усе до корч­ми? Там же стільки уся­кої на­во­лочі та уся­ко­го без­лад­дя! Чи ком­панія ж тобі оті п'яниці, тобі, що лю­биш чи­та­ти святі кни­ги? - обізва­лась ма­ти.

    Мати дов­го мов­ча­ла, бо лю­би­ла си­на, але неп­рав­диві до­ко­ри йо­го, хоч він був і п'яненький, вра­зи­ли її.

    - Еге! Чеп­ляєшся. Ще що ма­мо, ви­га­дай­те. Чеп­ляєшся. Як я чеп­ля­юсь? Я мов­чу, сид­жу ниш­ком, а во­ни ка­жуть - чеп­ляєшся. Я собі сид­жу за книж­ка­ми, вчу дітей, а во­ни та­ки своєї: чеп­ляєшся та й чеп­ляєшся. Хіба я смо­ла, щоб я лип ко­му до чобіт? От Со­ломія, то це прав­ди­ва смо­ла: сліпцем лізе тобі в вічі, стри­же тобі бо­ро­ду та бурці, а ти їй нічо­го й не ка­жи. Та підлесп­ли­ва, та не­до­тор­ка­на, та об­лес­ли­ва. Хі-хі-хі-хі!

    Соломія по­ча­ла пла­ка­ти. Це не пер­ший раз, вер­нув­шись з шин­ку, Ро­ман допікав Со­ломії смішка­ми та до­ко­ра­ми, але ще ні ра­зу він не допікав їй так, як цей раз. Сльози зда­ви­ли її в гру­дях. Бідна мо­ло­ди­ця, по­чут­ли­ва зро­ду, вже не мог­ла дов­ше ви­дер­жа­ти. Неп­рав­ди­ве й брех­ли­ве нарікан­ня за лінивст­во та нед­бай­ність вра­зи­ло її в са­ме сер­це. Во­на схо­пи­лась з ла­ви, за­го­ло­си­ла, як по мерт­во­му, за­ту­лив­ши очі до­ло­ня­ми, ки­ну­ла­ся з ха­ти, вибігла в сіни, а потім вско­чи­ла в Ро­ма­но­ву кімна­ту.

    Баба Зінька пос­те­рег­ла, що Со­ломії дійшли до са­мо­го сер­ця Ро­ма­нові смішки та до­ко­ри. Ста­ра бу­ла ро­зум­на лю­ди­на, ба­га­то років про­жи­ла на світі, ба­га­то ба­чи­ла на своєму віку, ба­га­то де­чо­го чу­ла про лю­дей. Во­на пос­те­рег­ла, що Со­ломія од ве­ли­ко­го од­чаю мо­же са­ма собі за­подіяти й смерть. І ста­ра ма­ти рап­то­во схо­пи­ла­ся з ле­жан­ки і ніби пог­на­ла­ся за Со­ломією. Во­на увійшла в Ро­ма­но­ву кімна­ту.

    Соломія одімкну­ла свою скри­ню і ви­би­ра­ла, звідтіль свої со­роч­ки та спідниці.

    - Що ти, доч­ко, ото ро­биш? - спи­та­ла в неї ба­ба Зінька, сто­ячи ко­ло по­ро­га.

    - Покину Ро­ма­на! Годі вже мені терпіти та му­чи­тись! Піду до батька. Бу­ду в йо­го жи­ти й на се­бе ро­би­ти. Та­ки на хліб щось собі за­роб­лю. Піду слу­жи­ти за най­мич­ку, а не бу­ду з ним жи­ти.

    - Що то ти ви­га­да­ла. Со­ломіє! Чим ми тобі не спо­добні? В чо­му тобі в нас не­до­го­да? - спи­та­ла ба­ба Зінька.

    - В то­му, ма­мо, що Ро­ман вже дав­но мені не чо­ловік, а я йо­му не жінка. Я йо­го зне­на­виділа. Годі вже йо­му підку­рю­ва­ти ме­не ла­да­ном! Мені не тре­ба йо­го ла­да­ну. Мені тільки жаль вас, ма­мо, бо ви бу­ли для ме­не добрі, як рідна ма­ти; шко­да мені й дітей.

    Соломія зга­да­ла про дітей. Та згад­ка, не­на­че ко­сою, підко­си­ла її но­ги. Во­на сіла на ла­ву, схи­ли­ла го­ло­ву на край од­хи­ле­ної скрині і за­го­ло­си­ла:

    - Ой діти мої, дітоньки! Як же я без вас бу­ду жи­ти? - го­ло­си­ла Со­ломія, не­на­че в неї ра­зом по­мер­ли обоє дітей. - Ой ма­мо моя! станьте ж хоч ви їм за рідну матір, дог­ля­дай­те їх, станьте за ме­не, бо вже не си­ла моя дов­ше терпіти.


    - Геть, доч­ко! Од­дай сю­ди оті свої со­роч­ки та оде­жи­ну, а я са­ма поск­ла­даю та й за­чи­ню скри­ню. Ос­ту­пись, доч­ко! Зас­по­кой­ся, бо ти з го­ря та з ту­ги й са­ма не знаєш, що ро­биш. Богз­на-що хо­чеш ти оце вчи­ни­ти! Сядь та пе­ре­пе­чалься, пе­реп­лач, по­ки я усе поз­гор­таю та поск­ла­даю в скри­ню.

    - Ой, бу­де вже з ме­не! Вже ж я так пе­ре­пе­ча­ли­лась. Ду­маю-га­даю і не ба­чу краю своєї пе­чалі. Вже ж він не той став для ме­не, що був ко­лись, - ска­за­ла Со­ломія і ра­зом пе­рес­та­ла пла­ка­ти. Сльози не­на­че за­мер­ли й ста­ли в її очах.

    Вона зав'яза­ла свою оде­жу та со­роч­ки в здо­ро­ву хуст­ку і пішла до две­рей. Обер­нув­шись ко­ло две­рей до ба­би Зіньки, во­на пок­ло­ни­лась їй до по­яса і ска­за­ла:

    - Прощайте, ма­мо, мо­же, й навіки! мо­же, й до моєї смерті!

    Соломія вий­шла з ха­ти. Ба­ба Зінька сто­яла ко­ло од­чи­не­ної скрині, смут­но ди­ви­лась на по­роз­ки­дані со­роч­ки та хуст­ки, підпер­ши що­ки до­ло­нею, й за­ду­ма­лась:

    «Усіх синів по­же­ни­ла: усім тра­пи­лась добірная па­ра, а моєму ко­ха­но­му Ро­ма­нові он який ви­пав та­лан! Ой бо­же мій ми­лий, бо­же мій єди­ний! Яке ж і мені ви­па­ло го­ре на старість! І бо­га про­си­ла, і бо­гу мо­ли­лась, а не вип­ро­си­ла в бо­га щас­тя моїй ко­ханій ди­тині! Ой си­ну мій ко­ха­ний! Я б сер­ця сво­го вкра­яла, ко­ли б зна­ла, що че­рез це змо­жу да­ти тобі та­лан та щас­тя! Чу­ла моя ду­ша щось не­доб­ре… так во­но й вий­шло. І хто з їх ви­нен, один бог відає. А на мені все ли­хо око­шиться: прий­деться на ста­рості літ не од­по­чи­ва­ти, а пра­цю­ва­ти, як і пер­ше пра­цю­ва­ла: і то­пи­ти, й ва­ри­ти, й во­ду но­си­ти, і ого­ро­ду глядіти, і ко­па­ти, й сіяти».

    І ба­ба Зінька дов­го сто­яла ко­ло од­чи­не­ної скрині мовч­ки, не­на­че ска­меніла. Важкі ду­ми не­на­че ка­ме­нем по­ляг­ли на її ду­шу. З ста­рих очей ви­ко­ти­лись дві сльози і по­тек­ли по змор­ще­них що­ках. В хаті бу­ло ти­хо, і бабі Зіньці ста­ло так важ­ко на душі, не­на­че Со­ломія вже ле­жа­ла в до­мо­виш.

    Рипнули двері. В кімна­ту увійшов Ро­ман і, хи­ли­та­ючись, поп­рос­ту­вав до по­лу. Він впав на піл, підмос­тив­ши під го­ло­ву дві по­душ­ки. Ба­ба Зінька опам'ята­лась, не­на­че про­ки­ну­лась од сну. Во­на поск­ла­да­ла в скри­ню по­роз­ки­да­не уб­ран­ня, за­чи­ни­ла й замк­ну­ла скри­ню.

    - То ви, ма­мо, веш­таєтесь по хаті? А я ду­мав, що то Со­ломія. А Со­ломія де? - обізвав­ся Ро­ман з по­лу.

    - Пішла до батька, си­ну, по­ки­ну­ла вже нас! - ска­за­ла ба­ба Зінька.

    - Покинула ота то­роп­ле­на! ота навісна! Ой, яка ж во­на муд­ра! Та й не­чуст­венні ж ті мо­ло­диці. І хто їх соз­дав? Ой гос­по­ди! прос­ти ме­не грішно­го.

    Баба Зінька ні докірли­во­го сло­веч­ка не ска­за­ла си­нові. Во­на зна­ла, що бу­ло б на­да­рем­но і до­ко­ря­ти, і наріка­ти і що до­ко­ра­ми во­на нічо­го не вдіє.

    «Ой бо­же мій! Час пли­ве, вечір за­хо­дить. Вже за­то­го смерк­не! Вже ж час і ве­че­рю ва­ри­ти», -по­ду­ма­ла ба­ба Зінька і шви­денько по­чим­чи­ку­ва­ла че­рез сіни та й ста­ла по­ра­тись ко­ло печі: не бу­ло ча­су бідній бабі Зіньці й жу­ри­тись.

    «А мо­же, ще Со­ломія опам'ятається? Мо­же, во­на втя­мить, яке ли­хо нам во­на вчи­ни­ла? Мо­же, їй ста­не жаль дітей, і во­на знов вер­неться до гос­по­ди», - втіша­ла се­бе дум­ка­ми бідна Зінька.

    Тим ча­сом ми­нув день, ми­нув і дру­гий, а Со­ломія не вер­та­лась. Третього дня навідав­ся до Зіньки Филін. Ба­ба Зінька роз­повіда­ла йо­му про все. Увійшов у ха­ту й Ро­ман і про­сив Фи­ло­на, щоб він вго­во­рив мо­ло­ди­цю вер­ну­тись до йо­го. Са­ма ба­ба Зінька хо­ди­ла до Со­ломії і про­си­ла її вер­ну­тись до Ро­ма­на. Але Со­ломія не­на­че за­тя­ла­ся і нічо­го не хотіла й слу­ха­ти.

    - Обрид він мені, став про­тив­ний. Не піду на­зад, зро­ду-звіку не вер­ну­ся до йо­го. Він те­пер не той став, що ко­лись був, - го­во­ри­ла Со­ломія і батькові, і своїй ма­тері, і бабі Зіньці, - що хо­че­те робіть мені, хоч втопіть ме­не, а я до Ро­ма­на не вер­ну­ся.

    Через тиж­день Филін з жінкою приїхав візком до Ро­ма­на, щоб узя­ти Со­ломіїну скри­ню та ко­жух. Ба­ба Зінька од­чи­ни­ла скри­ню, виб­ра­ла з скрині де­яке ди­тя­че уб­ран­ня та ди­тячі со­ро­че­ня­та та штанці і од­да­ла ключі Фи­ло­нисі. Филін з жінкою взя­ли скри­ню, ви­нес­ли надвір і пос­та­ви­ли на візку. Бабі Зіньці чо­гось зда­ло­ся, ніби хо­ва­ють мерт­во­го, ніби з ха­ти ви­но­сять Со­ломіїну до­мо­ви­ну. Во­на пла­ка­ла, не­на­че по мерт­во­му, і вти­ра­ла хус­точ­кою сльози. Діти, вглядівши, що ба­бу­ся пла­че, по­ча­ли й собі пла­ка­ти. Дівчин­ка зап­ла­ка­ла го­лос­но. А Ро­ман сто­яв не­по­руш­но в світлиці і тільки мовч­ки ди­вив­ся, як ви­но­си­ли Со­ломіїну скри­ню на віз, не­на­че зди­во­ва­ний і тро­хи пе­ре­ля­ка­ний, як див­ляться на по­же­жу малі діти, котрі самі підпа­ли­ли клу­ню, гра­ючись та розк­ла­да­ючи ба­гат­тя в зас­то­рон­ку: що це, мов, та­ке страш­не ста­ло­ся з на­шої ди­тя­чої іграш­ки? Ро­ман тільки ши­ро­ко ви­ря­чив свої вип­нуті сірі очі, не­на­че з яко­гось ве­ли­ко­го ди­ва, і ні сло­веч­ка не про­мо­вив до Фи­ло­на, навіть не зітхнув, не­на­че ви­но­си­ли з ха­ти не Со­ломіїну скри­ню, а чи­юсь чу­жу. Тільки блідо­та на ви­со­ко­му чолі ви­яв­ля­ла йо­го за­таєну в серці ве­ли­ку три­во­гу та по­чу­ван­ня нес­подіва­но­го го­ря.

    - Везуть мо­ло­ду з Ро­ма­но­вої ха­ти. Ро­ман за жи­вот­тя ніби ви­дає свою жінку заміж! - го­моніли та сміялись мо­ло­диці, див­ля­чись на ту сум­ну пе­рез­ву, що виїха­ла з Ро­ма­но­во­го дво­ру. - Пе­рес­та­ла лю­би­ти Ро­ма­на, бо, пев­но, по­ко­ха­ла ко­гось мо­лод­шо­го. Щось там та є! Не без чо­гось ота Со­ломіїна пе­рез­ва скоїлась! - го­во­ри­ли наз­до­гад мо­ло­диці.

    Тим ча­сом Со­ломія і не ду­ма­ла про ко­хан­ня. Во­на жи­ла в батька ти­хо та спокійно, за­роб­ля­ла на хліб, а бідні діти півдня бу­ли в ма­тері, а на півдня і на ніч вер­та­лись до ба­би Зіньки.

    І знов нев­си­пу­ща ба­ба Зінька за­хо­ди­лась ко­ло ро­бо­ти, ро­би­ла усю ро­бо­ту, як ще ніко­ли їй не до­во­ди­лось ро­би­ти. І ста­ра ба­ба якось му­си­ла уви­ва­тись, му­си­ла всти­га­ти: і то­пи­ла, і ва­ри­ла, і со­роч­ки пра­ла в опо­лонці на хо­лоді та на вітрі. Старші невістки та доч­ки згля­ну­лись на ма­те­ри­ну старість і по черзі при­хо­ди­ли по­ма­га­ти ма­тері пра­ти плат­тя зи­мою на річці. Нас­та­ла вес­на. Ба­ба Зінька по­ма­леньку та по­ма­леньку і го­род ско­па­ла, і засіяла, і за­са­ди­ла гряд­ки, і на ого­роді, і в хаті - скрізь всти­га­ла упо­ра­тись. Ху­де та по­мор­ще­не ба­би­не ли­це аж зчорніло, не­на­че зем­лею при­па­ло; очі гли­бо­ко по­за­па­да­ли, але не втра­ти­ли блис­ку і світи­лись ро­зу­мом. Важ­ка ро­бо­та навіть не зігну­ла її рівно­го ста­ну на сьомо­му де­сят­ку літ.

    Зіставшись в хаті з ста­рою матір'ю та дітьми, Ро­ман не­на­че опам’ятав­ся, пе­ре­ду­му­ючи своє по­пе­реднє жит­тя. Чуд­но йо­му бу­ло, що Со­ломії не­ма в хаті. Йо­му все зда­ва­лось, що не­на­че чо­гось не ста­ло в хаті, чо­гось ве­се­ло­го, гар­но­го, що зак­ра­шу­ва­ло йо­го ха­ту, як ті зо­ло­то­обрізні по­цяцько­вані книж­ки, що ле­жа­ли в йо­го на столі. В хаті ста­ло сум­но. Не чуть бу­ло Со­ломіїно­го ве­се­ло­го го­ло­су, ве­се­лої роз­мо­ви. Ро­ма­нові зда­ва­лось, ніби з клітки ви­пурх­ну­ла ве­се­ла співу­ча пташ­ка, по­летіла десь в гай і вже не ве­се­лить ха­ти своїм ще­бе­тан­ням. І сам Ро­ман нез­чув­ся, як на йо­го най­шов сум, най­шов жаль. Вже не так час­то він за­хо­див до корч­ми, вже од­ни­ку­вав од мо­го­ричів з де­сяцьким та з своїм тес­тем Фи­ло­ном. Але ча­сом на йо­го на­хо­ди­ло та­ке, що він пив у корчмі по два дні поспіль вже не на чужі, а на свої гроші. Аж у ве­ли­кий піст він пе­рес­тав пи­ти, як по­чав говіти.

    Після ве­ли­код­них свят ба­ба Зінька по­ча­ла вго­во­рю­ва­ти Ро­ма­на, щоб він пішов до Со­ломії, пе­реп­ро­сив її та по­ми­рив­ся з нею. Са­ме в той час надійшов до ба­би в гості Де­нис з Нас­тею. І во­ни по­ча­ли вго­во­рю­ва­ти Ро­ма­на, щоб він по­ми­рив­ся з Со­ломією.

    - Ет! бог з нею, - го­во­рив Ро­ман, - на­що мені її пе­реп­ро­шу­ва­ти? На світі лю­де во­ро­ги од­но дру­го­му. Од­но дру­го­го го­то­ве про­да­ти ні за що ні про що; од­но дру­го­го го­то­ве в ложці во­ди вто­пи­ти, з'їсти без солі. От і Со­ломія ста­ла моїм вра­гом. А за що? А про що?

    - Та вже щось бу­ло між ва­ми, ко­ли во­на те­бе по­ки­ну­ла, - обізвав­ся Де­нис, - а про якихсь там во­рогів ти ви­га­дуєш нісенітни­цю, вер­зеш ні се ні те. По-твоєму, то всі б то лю­де го­тові поїсти одні дру­гих?

    - Атож! Ав­жеж го­тові! Чо­ловік гри­зеться з жінкою, жінка з чо­ловіком, свек­ру­ха з невісткою. Скрізь на світі неп­рав­да! - по­чав го­во­ри­ти Ро­ман. - І в книж­ках не­ма прав­ди! Тільки й прав­ди, що в одній єван­гелії. От там тільки й прав­да.

    - Та це на те­бе та­ке най­шло з до­са­ди! Сха­ме­ни­ся, чо­ловіче! Що ти вер­зеш? - ска­зав Де­нис. - Хіба твоя ма­ти тобі во­рог? Хіба ж я та Нас­тя тобі во­ро­ги? Це твій сум ви­ла­зить тобі бо­ком.

    - А хіба ти не ка­зав ко­лись, що на світі па­нує неп­рав­да: що жи­ди об­ду­рю­ють лю­дей, і пи­сар ду­рить, і го­ло­ва де­ре…

    - То, бач, зовсім інша річ! - ска­зав Де­нис. - Я не про та­ких во­рогів тобі го­во­рив, про яких оце ти базікаєш.

    - Не все, бач, од­но! ба­га­тий приг­ноб­лює бідно­го, жид сідає вер­хом на му­жи­ка. Скрізь па­нує неп­рав­да в світі, - ска­зав су­мо­ви­то Ро­ман.

    - То це, по-твоєму, ви­хо­дить, як ка­же при­каз­ка, що не­має в світі прав­ди, тільки в мені та в бозі трош­ки? - обізва­лась ма­ти.


    - Може, ма­мо, й так, - ска­зав Ро­ман, - чо­му бог не вклав іншо­го сер­ця лю­дині в гру­ди? На­що він дав лю­дям сер­це та­ке лег­ке? А то сьогодні чо­ловік ніби й доб­рий до те­бе і лю­бить те­бе, а завт­ра стає твоїм во­ро­гом і не­на­ви­дить те­бе. Хіба ж не бу­ла ко­лись доб­ра до ме­не Со­ломія? Хіба ж я не ду­мав, що во­на бу­де повік вічний од­на­ко­ва? Ет, ма­мо! Не­доб­ре все діється на світі.

    - Ой Ро­ма­не, Ро­ма­не! - по­чав Де­нис. - Мо­же, й ти тро­хи ви­нен, що Со­ломія те­бе по­ки­ну­ла. А ти все ви­нуєш Со­ломію, об­ви­ну­ва­чуєш лю­дей і тільки се­бе од­но­го вип­рав­дуєш. Ко­ли ти хотів прис­вя­ти­тись, то тре­ба бу­ло тобі йти в Київ у мо­нас­тир. А хіба ж ма­ло з на­шо­го се­ла пішло в Лав­ру? Там же на­шо­го му­жи­ка аж ки­шить! І ти все за книж­ка­ми та за мо­лит­ва­ми.

    - Нема в тих книж­ках прав­ди. Я їх за­раз поп­ро­дам. Од­на прав­да в єван­гелії, - обізвав­ся Ро­ман.

    - Ой гос­по­ди ми­лос­ти­вий! Що це з то­бою ста­ло­ся? Сха­ме­ни­ся, си­ну! Що ти ото вер­зеш? Як мож­на про святі кни­ги та­ке го­во­ри­ти! - з пе­ре­ля­ком го­во­ри­ла ба­ба Зінька. - То-то я вже примічаю, що ти вже й до церк­ви не хо­диш, і бо­гу не мо­лиш­ся, і ла­да­ном в се­бе в кімнаті не ку­риш.

    - Піду до ба­тюш­ки, мо­же, він ку­пить оті до­рогі книж­ки для церк­ви, бо в церкві, кни­ги все старі, а мої новісінькі, - ска­зав Ро­ман.

    - Ти кра­ще зро­биш, як підеш та пе­реп­ро­сиш Со­ломію та по­ми­риш­ся з нею, - ска­за­ла Нас­тя, - та пе­редніше об­го­ли оте бо­ро­ди­ще та пат­латі бурці, та обст­ри­жи оті пат­ли на го­лові, та при­че­пу­рись, по­зак­ру­чуй ву­си, щоб аж сторч стриміли. Та по­го­во­ри з нею гар­ненько та лю­бенько. А то осу­нув­ся, як дід-пасічник. Де ж та­ки лю­би­ти та­ко­го куд­ла­то­го пасічни­ка! Як­би мій Де­нис був та­кий пат­лач, як оце ти, то й я б пе­рес­та­ла йо­го лю­би­ти.

    - Ой ти, тюхтію, тюхтію! Он глянь на се­бе, який ти став витрішку­ва­тий та мізер­ний! Хіба ж такі ви­род­ки жінкам до впо­до­би? Ані кив­не, ані морг­не ні бро­ва­ми, ні ву­са­ми. Зовсім ти та­кий, як дядько Филін, кот­рий не­на­че нак­ла­де тих відьом та дідьків на жар в пок­риш­ку та й ку­рить ни­ми, аж ха­та й сіни зас­мерділись од то­го ку­ри­ва.

    - Нехай на­ду­ма­юсь… Мо­же, й піду ми­ри­тись з Со­ломією, - обізвав­ся Ро­ман..

    - Ти луч­че справ Со­ломії но­вий синій су­кон­ний жу­пан та но­ву хуст­ку та не за­бу­вай, що в те­бе жінка мо­ло­да й гар­на, і про­вор­на, і стри­бу­ча, - жар­ту­вав Де­нис.

    Чутка про те, що го­во­рив Ро­ман про кни­ги, пішла по селі, бо Ро­ман мо­лов це і в шин­ку при лю­дях, ще й раз якось пож­бу­рив псал­тир­кою. Ця чут­ка вже дав­ненько дійшла і до ба­тю­щи­но­го ву­ха.

    Перед зе­ле­ни­ми свят­ка­ми Ро­ман заб­рав свої до­рогі здо­рові книж­ки і пішов до ба­тюш­ки.

    - Чи не ку­пи­те, ба­тюш­ко, ці кни­ги для церк­ви? - ска­зав Ро­ман до ба­тюш­ки. - В церкві кни­ги старі, а мої новісінькі. Я б де­шев­ше їх про­дав, ніж сам зап­ла­тив.

    - Нащо ж ти хо­чеш їх про­да­ти? - спи­тав ба­тюш­ка.

    Роман за­ми­кав­ся, по­мов­чав, а потім ска­зав:

    - Мені, ба­тюш­ко, гро­шей тре­ба… Та я вже їх і про­чи­тав.

    - Гм… гм… чуд­но… мені. Гля­ди, ли­шень, Ро­ма­не! Ти щось там го­во­риш не­пу­тя­ще, що ніби­то прав­да тільки в од­но­му єван­гелії: ти не­на­че вже не той став, що був ко­лись, хоч і горілку пе­рес­тав пи­ти.

    Батюшка, пе­ре­чув­ши, що го­во­рив поміж людьми Ро­ман, тро­хи стри­во­жив­ся. Він знав, що го­во­рив поміж людьми і Де­нис, але про Де­ни­са він був спокійний. Де­нис був бай­дуж­ний до церк­ви і не­бо­гомільний, а такі лю­де не прис­та­ють на штун­ду. Ро­ман був ду­же бо­гомільний і знав доб­ре свя­те письмо, а такі лю­де, як Ро­ман, змінив­ши свої пог­ля­ди та пе­ресвідчен­ня, бу­ли не­без­печні для ба­тюш­ки: во­ни прис­та­ва­ли на штун­ду і потім ста­ва­ли навіть штундівськи­ми пресвіте­ра­ми і привідця­ми.

    - Гляди лиш, Ро­ма­не! Го­во­ри, та й міру знай. Я книж­ки твої куп­лю для церк­ви. А ти по­ми­ри­ся ли­шень з Со­ломією. Не ро­би со­ро­му і собі, і своїй ма­тері, і дітям.

    І ба­тюш­ка по­чав вго­во­рю­ва­ти Ро­ма­на, щоб він, по­ра­див­шись з своєю матір'ю, влад­нав діло з Со­ломією, щоб і дітям не бу­ло потім со­ром пе­ред людьми за своїх батьків.

    - Добре, ба­тюш­ко! Я на мир го­то­вий хоч і за­раз, але я невідо­мий то­му, яка ще в неї дум­ка, -ска­зав Ро­ман, хо­ва­ючи в ки­ше­ню гроші, взяті за книж­ки.

    Думка про те, щоб по­ми­ри­тись з Со­ломією, після роз­мо­ви з ба­тюш­кою за­па­ла Ро­ма­нові в ду­шу і з го­ло­ви не ви­хо­ди­ла. Ро­ман після ве­ли­код­ня зовсім пе­рес­тав пи­ти і ні ра­зу не заг­ля­дав в корч­му. По­ки він пив, по­ти він не­на­че за­ли­вав свою нудьгу, мов по­же­жу во­дою. Але як тільки пе­рес­тав пи­ти, йо­го нудьга знов ніби за­шуміла й за­гу­ла, як ліс на вітрі.

    Роман при­га­ду­вав, як Со­ломія ко­лись і співа­ла, і ще­бе­та­ла в йо­го хаті, і, не­на­че співу­ча пташ­ка, зве­се­ля­ла йо­го, зве­се­ля­ла і ха­ту й подвір'я. І ніко­ли в той час не бра­ла йо­го нудьга за сер­це, не на­хо­див сум на ду­шу, як густі хма­ри на яс­не не­бо. Те­пер нудьга не­на­че на­су­ва­лась на йо­го з усіх чо­тирьох кутків ха­ти, хо­ди­ла за ним слідком по дворі, по сад­ку.

    В неділю по обіді ба­ба Зінька по­ча­ла го­во­ри­ти йо­му, щоб він при­че­пу­рив­ся, взяв хліб і пішов про­си­ти Со­ломію, щоб во­на вер­ну­лась до йо­го. Ро­ман вже дав­ненько обст­риг свої пат­ли, об­го­лив куд­латі бурці, підтяв кру­гом бо­ро­ду і справді тро­хи пок­ра­щав. Одяг­нув­шись в но­вий жу­пан, він взяв хліб під пах­ву і, по­хи­лив­ши го­ло­ву, поп­лен­тав­ся до сво­го тес­тя Фи­ло­на.

    Филін і Со­ломія бу­ли до­ма. Пе­ре­го­дя надійшла й Фи­ло­но­ва жінка. Ро­ман поз­до­ров­кав­ся, пок­лав на столі хліб. Филін поп­ро­сив йо­го сісти. Со­ломія сто­яла ко­ло ле­жан­ки і ско­са пог­ля­да­ла на Ро­ма­на. Во­на тро­хи схуд­ла та зблідла на ви­ду: по очах бу­ло знать, що во­на заз­на­ла не­ма­ло го­ря, що во­на пе­ре­му­чи­лась, пе­ре­пе­ча­ли­лась незгірше са­мо­го Ро­ма­на.

    - Соломіє! Я прий­шов те­бе пе­реп­ро­си­ти і хо­чу по­ми­ри­тись з то­бою. Був я оце то­го тиж­ня в ба­тюш­ки. Ба­тюш­ка гнівається, що ми жи­ве­мо ок­ро­ми, - по­чав го­во­ри­ти Ро­ман.

    - Авжеж, доч­ко! Ро­ман не бив те­бе, не ніве­чив. Він чо­ловік ти­хий. А ко­ли ви, мо­же, ко­ли і по­ла­ялись, то це світо­ва річ. Без лай­ки, зма­ган­ня та свар­ки ніхто не про­жи­ве. Хіба ж і я ніко­ли не зма­гав­ся з твоєю матір'ю? Час вам йти на мир. По­сер­ди­лись, по­ла­ялись, то й по­миріться, - обізвав­ся з-за сто­ла Филін.

    Соломія лас­кавіше гля­ну­ла на Ро­ма­на. Він здав­ся їй те­пер і кра­щий, і ве­селіший. Во­на вже пе­ре­чу­ла че­рез лю­дей, що Ро­ман по­ки­нув пи­ти, не хо­дить до корч­ми і за­хо­див­ся ко­ло гос­по­дарст­ва. Але їй більше од усього бу­ло жаль дітей.

    Саме в той час вбігли в ха­ту Со­ломіїні діти. Їх на­мо­ви­ла ба­ба Зінька, щоб во­ни побігли до ма­ми та поп­ро­си­ли її вер­ну­тись до гос­по­ди. Дівчин­ка, про­вор­на та жва­ва, як і її ма­ти, ки­ну­лась до Со­ломії, об­ня­ла її за стан ру­че­ня­та­ми і задріботіла язи­ком зовсім так, як дріботіла Со­ломія.

    - Ой ма­моч­ко, го­лу­боч­ко! Це ж ви до нас вер­не­тесь? Ой, вер­тай­тесь, ма­моч­ко, бо ми оце без вас і з ха­ти не піде­мо. Ой, вер­тай­тесь, вер­тай­тесь та­ки за­раз, та­ки ра­зом з на­ми!

    - Та вже вер­нусь, моя ди­ти­но, щоб те­бе до пут­тя до­вес­ти, - обізва­лась Со­ломія і вже зовсім лас­ка­во і ве­се­ло пог­ля­ну­ла на Ро­ма­на.

    В Ро­ма­на на душі ста­ло ве­селіше. Він по­чув ве­се­лий Со­ломіїн го­лос, і той го­лос задз­венів в йо­го ву­хах, не­на­че гучні стру­ни.

    Филониха пос­та­ви­ла пе­ред гос­тем по­лу­день. Усі сіли за стіл, ви­пи­ли по чарці, по­по­луд­ну­ва­ли. Усі бу­ли ве­селі, роз­мов­ля­ли й жар­ту­ва­ли, навіть малі діти по­чу­ва­ли, що в їх житті знов нас­та­не зміна, кра­ща й ве­селіша. Після по­луд­ня всі гур­том пішли до ба­би Зіньки в гості.

    - Вибачайте мені, ма­мо, що я за­подіяла вам та­ко­го кло­по­ту та тур­бо­ти, - го­во­ри­ла Со­ломія до ба­би Зіньки, всту­па­ючи в світли­цю.

    - Ет, доч­ко! Що бу­ло, то ми­ну­ло і за во­дою поп­лив­ло. Не бу­де­мо вже й зга­ду­ва­ти про те, - го­во­ри­ла ве­се­ленько ба­ба Зінька.

    «Постаріється тро­хи Со­ломія, то й об­бу­деться та огов­тається з зви­чай­ним жіно­чим жит­тям і бу­де жи­ти, як жи­вуть усі мо­ло­диці, - ду­ма­ла ба­ба Зінька, - яка там на­ша жіноцька до­ля? То­пи, ва­ри, плат­тя пе­ри, во­ду но­си, ще й на по­ле хо­ди; не ста­не ча­су ви­га­ду­ва­ти якісь вит­ре­беньки».

    Соломія, вер­нув­шись до гос­по­ди, знов ста­ла ве­се­ла. Во­на жи­ла те­пер для своїх дітей, а най­більше втіша­ла­ся своєю доч­кою Мар­ту­сею. Мар­ту­ся вда­лась в матір. Со­ломія і Мар­ту­ся бу­ли як дві краплі во­ди! Мар­ту­ся та­ка ж бу­ла на вда­чу ве­се­ла, співу­ча та ще­бет­ли­ва, як і ма­ти, і до ро­бо­ти ки­да­ла­ся, ча­сом і ма­тері бра­лась по­ма­га­ти. Бу­ло візьме відро, та вдвох з бра­том при­не­суть ма­тері відро во­ди нав­помірки на ко­ро­мислі. Со­ломія тільки і втіша­лась своєю Мар­ту­сею.

    Роман став лас­кавіший і вваж­ливіший до Со­ломії, але не при­вер­нув до се­бе її сер­ця. Со­ломія і справді об­бу­ла­ся, огов­та­лась, ки­ну­лась до ро­бо­ти, по­ма­га­ла старій Зіньці. Але ча­сом нес­подіва­но на Со­ломію на­хо­ди­ла жур­ба, на­хо­див сум: ся­де во­на бу­ло на лаві або на призьбі, за­ду­мається і си­дить не­по­во­руш­но, не­на­че зам­ре на од­но­му місці. Бідна мо­ло­ди­ця не­на­че по­чу­ва­ла заз­да­легідь якесь не­щас­тя.

    Минули жни­ва, ми­ну­ло й літо. Во­се­ни пе­ред пок­ро­вою пізньою до­бою, вже ля­го­ма, на кут­ку тра­пи­лась по­же­жа. Горіла Ко­нон­це­ва ха­та, а Ко­но­нець дер­жав Со­ломіїну под­ру­гу Мок­ри­ну. По­же­жа бу­ла не­да­леч­ко од Ро­ма­но­вої оселі.

    Вдарили в дзвін на ґвалт. Вікна, в хаті ста­ли з чор­них чер­во­ни­ми.. Со­ломія про­жо­гом ки­ну­ла­ся з ха­ти і вибігла надвір.

    - Ой бо­же мій! - крик­ну­ла во­на. - Го­рить Мок­ри­ни­на ха­та!

    Соломія побігла на по­же­жу, мов не­са­мо­ви­та. Ро­ман вхо­пив відра й ко­ро­мис­ло й поч­ва­лав слідком за нею. Діти вже спа­ли. Ба­ба Зінька зіста­лась в хаті при дітях.

    Вже бу­ло пізненько. По­ло­ви­на се­ла спа­ла, і тільки де-не-де бли­ма­ло світло в ха­тах. Со­ломія прибігла до Ко­нон­це­вої ха­ти. Ха­ту вже об­ня­ло кру­гом. Покрівля горіла вся. Лю­дей збігло­ся не­ба­га­то. Кільки чо­ловік та мо­ло­диць но­си­ли во­ду і ли­ли на хлівець, кот­рий па­лав увесь до са­мо­го ни­зу. Мок­ри­на і її чо­ловік біга­ли че­рез од­чи­нені двері і ви­но­си­ли з ха­ти та з хиж­ки, що бу­ло на­пох­ваті, що мож­на бу­ло ви­нес­ти. В сінях вже горіли крок­ви.

    - Чи ви­нес­ла, Мок­ри­но, скри­ню? - крик­ну­ла Со­ломія до Мок­ринн.

    - Ні! ой бо­же мій! скри­ня моя зго­рить! - кри­ча­ла Мок­ри­на.

    Соломія ки­ну­лась у ха­ту, за нею побігла Мок­ри­на. Скри­ня бу­ла за­вальна, важ­ка. Во­ни вдвох на­си­лу ви­нес­ли скри­ню на двір.

    - А но­вий об­раз ви­нес­ла? той, що в зо­ло­тих ра­мах? - спи­та­ла Со­ломія в Мок­ри­ни.

    - Ой ні! - лед­ве од­са­пу­ючи з пе­ре­ля­ку, ска­за­ла Мок­ри­на.

    Соломія знов ки­ну­лась у ха­ту, вхо­пи­ла з стіни здо­ро­вий об­раз і вже вибігла в сіни. Але в той час по­ру­ши­лись крок­ви. Од­на крок­ва з па­ла­ючи­ми ла­та­ми та ку­ли­ка­ми впа­ла в сіни і пот­ра­пи­ла Со­ломії в по­ти­ли­цю. Со­ломія впа­ла тро­хи не на сінешньому по­розі. Па­ла­юча со­ло­ма об­си­па­ла їй спи­ну. Со­ломія, впав­ши до­до­лу, прос­тяг­ла з об­ра­зом ру­ки. Ру­ки пот­ра­пи­ли на па­ла­ючі ку­ли­ки. Со­ломія крик­ну­ла не своїм го­ло­сом. Чо­ловіки підве­ли дрюч­ка­ми крок­ву і ви­тя­гай Со­ломію з ог­ню. На їй вже зай­ня­ла­ся оде­жа. Один чо­ловік, що дер­жав відро з во­дою, за­раз об­лив її всю і по­га­сив на їй оде­жу. Ро­ман тільки що прибіг у двір. Він вглядів, як Со­ломію ви­тя­гай з ог­ню, і не­на­че ска­менів, сто­ячи на од­но­му місці.

    Принесли Со­ломію до­до­му. Со­ломія вже опам'ята­лась і страш­но стог­на­ла. Ба­ба Зінька уг­ляділа по­пе­че­ну Со­ломію і за­го­ло­си­ла. Діти про­ки­ну­лись і по­ча­ли й собі го­ло­си­ти.

    Соломію за­ку­та­ли в мок­ре ряд­но. Филін побіг за фер­ша­лом. Цілу ніч світи­ло­ся в хаті світло. Усю ніч не спа­ли в хаті. Со­ломія му­чи­лась і страш­но стог­на­ла. Во­на зовсім по­пек­ла собі ру­ки до са­мих кісто­чок. По­пе­чені місця чер­воніли на що­ках, по лобі й по спині ши­ро­ки­ми пля­ма­ми та смуж­ка­ми.

    Два дні нез­ду­жа­ла та му­чи­лась бідна Со­ломія. Ро­ман хотів їха­ти по док­то­ра до Білої Церк­ви, але фер­шал ска­зав, що вже й док­тор нічо­го не по­мо­же. Ро­ман пішов до свя­ще­ни­ка, щоб вис­повіда­ти та зап­ри­час­ти­ти Со­ломію.

    - І як во­на вбігла в те по­лум'я? І чом во­на не ос­те­рег­ла­ся? Хіба ж во­на не ба­чи­ла, що в сінях вже го­рить покрівля? - пи­тав свя­ще­ник.

    - А бог її зна. Хіба ж я, ба­тюш­ко, по­си­лав її лізти в по­лум'я? Та­ка во­на вже зро­ду мет­ка та про­вор­на, а до по­мочі лю­дям так і ки­дається, не­на­че їй па­мо­ро­ки за­би­ває людське не­щас­тя. Цілий вік пур­ха­ла, як та пти­ця, і в по­лум'я ки­ну­лась, мов та пти­ця. Та­ка вже їй до­ля су­ди­лась, - го­во­рив Ро­ман.

    - Ну, йди ж до­до­му, а я за­раз прий­ду, - ска­зав ба­тюш­ка.

    Роман вер­нув­ся до­до­му. Фер­шал по­рав­ся ко­ло Со­ломії. На по­пе­че­них місцях по­ча­ла зла­зи­ти шку­ра. Фер­шал поздіймав з обох рук од­вис­лу шку­ру з нігтя­ми, сли­ве цілісіньку, і пок­лав на вікні. Ро­ман вглядів, що на вікні ле­жа­ли не­на­че ру­ка­вич­ки, і зап­ла­кав: вже не бу­ло ніякої надії, щоб Со­ломія оду­жа­ла. Ба­тюш­ка вис­повідав і зап­ри­час­тив Со­ломію. Мо­ло­диці-сусіди пос­хо­ди­лись і мовч­ки хли­па­ли, сто­ячи кру­гом Со­ломії. Со­ломія лед­ве вже го­во­ри­ла.

    - Як по­чу­ваєш се­бе, Со­ломіє? Чи оду­жаєш? Чи бу­деш жи­ва? - спи­тав ба­тюш­ка.

    - Ні, не оду­жаю і швид­ко вмру… от-от вмру, - лед­ве спро­мог­лась про­мо­ви­ти Со­ломія ти­хим го­ло­сом.

    До смер­ку ще Со­ломія не втра­ти­ла пам'яті, а смер­ком вже зовсім дійшла до нес­тям­ку. Блис­кучі очі по­ча­ли ніби зга­са­ти. Со­ломія втра­ти­ла пам'ять. Ро­ман ба­чив, що вже нас­ту­пає скон­чан­ня, і привів до Со­ломії дітей, щоб во­ни поп­ро­ща­лись з матір'ю. Со­ломія ди­ви­лась на дітей, але вже не впізна­ва­ла їх.

    Все тихіше та тихіше во­на стог­на­ла і тільки ча­сом про­мов­ля­ла сти­ха:

    - Ой, діти мої в по­лум'ї! Ой бо­же мій! Моя Мар­ту­ся вско­чи­ла в по­лум'я і вже зай­ня­ла­ся! Ря­туй­те, хто в бо­га вірує! Ря­туй­те мою Мар­ту­сю! Он об­раз в неї їв ру­ках! Ря­туй­те об­раз!

    Опівночі Со­ломія вмер­ла, а дру­го­го дня вве­чері її вже по­хо­ва­ли. Ро­ман про­сив, щоб до­мо­ви­ну за­нес­ли до церк­ви і одп­ра­ви­ли в церкві ве­ли­ку па­на­хи­ду. Задз­во­ни­ли в дзво­ни на па­на­хи­ду. З усього кут­ка зійшли­ся мо­ло­диці. Церк­ва бу­ла пов­на лю­дей, пов­на й пла­чу. Со­ломія ле­жа­ла в до­мо­вині, зчорніла, як чор­ний угіль. Усі мо­ло­диці пла­ка­ли го­лос­но, не­на­че хо­ва­ли рідну сест­ру. Мар­ту­ся го­ло­си­ла на всю церк­ву.

    - Ой матінко моя рідна! На­що ж це ти нас по­ки­ну­ла вже дру­гий раз? Ой ма­мо моя, го­луб­ко моя! вер­ни­ся до нас і дру­гий раз! Ой, вер­ни­ся, не ба­ри­ся! не ки­дай же нас! - го­ло­си­ла бідна си­ро­та на всю церк­ву і зав­да­ва­ла усім жа­лю. Ро­ман сто­яв ко­ло до­мо­ви­ни ні жи­вий ні мерт­вий. У йо­му не­на­че сер­це за­пек­ло­ся од нес­подіва­но­го го­ря.

    - Сама знай­шла собі страш­ну смерть, по­ма­га­ючи лю­дям. Гос­по­ди, як жаль бідної доб­рої Со­ломії, - го­во­ри­ли мо­ло­диці, вер­та­ючись з кла­до­ви­ща з ба­бою Зінькою та вти­ра­ючи сльози.

    - Якби Со­ломія за­не­ду­жа­ла та вмер­ла своєю смер­тю, мені не так бу­ло б жаль її, а то вско­чи­ла в огонь і не­на­че са­ма собі за­подіяла наг­лу смерть, - го­во­ри­ла ба­ба Зінька, вти­ра­ючи сльози.

    

***

    

    І знов ба­ба Зінька зіста­лась са­ма на гос­по­дарстві та ще й з ма­ли­ми уну­ча­та­ми, знов ста­ла до ро­бо­ти: і то­пи­ла, і ва­ри­ла, і хліб пек­ла, ще й на річку зи­мою хо­ди­ла плат­тя пра­ти. Знов прий­шло­ся їй самій і го­род ко­па­ти, і засіва­ти, і за­сад­жу­ва­ти.

    - Оженися, си­ну, бо ти ще мо­ло­дий, а я вже ду­же старіюсь… Ізста­ри­ла ме­не важ­ка ро­бо­та і ли­ха твоя го­ди­нонька. Ро­би­ти мені не пер­вин­ка, але я не сьогодні-завт­ра вмру, - го­во­ри­ла ма­ти до Ро­ма­на.

    Роман дов­го су­му­вав, си­дя­чи в своїй кімнаті, але пе­ред жни­ва­ми ма­ти знов по­ча­ла вго­во­рю­ва­ти йо­го, щоб він оже­нив­ся. Ро­ман зас­лав ста­ростів до однієї ду­же гар­ної дівчи­ни, але вхо­пив од неї об­лиз­ня; потім зас­лав ста­ростів до дру­гої і по­тяг гар­бу­за.

    - Цур йо­му з та­ким чо­ловіком! - го­во­ри­ли дівча­та. - Свою Со­ломію підку­рю­вав ла­да­ном та во­див тро­хи не в дранті, як стар­чи­ху, то й нас так бу­де во­ди­ти.

    Мати ра­ди­ла Ро­ма­нові шу­ка­ти мо­ло­дої смир­ної удо­ви.

    Але в цілих Те­реш­ках не знай­шло­ся та­кої удо­ви. Аж у дру­го­му близько­му селі Пи­липчі лю­де на­ра­яли бабі Зіньці взя­ти собі за невістку мо­ло­ду й бездітну удо­ву Вар­ку. Вар­ка бу­ла ду­же бідна, але ро­бо­тя­ща, ти­ха на вда­чу, доб­ра й смир­на, як овеч­ка. Пе­ред жни­ва­ми Ро­ман оже­нив­ся з Вар­кою.

    

Пошук на сайті: