Іван Нечуй-Левицький - Не той став (сторінка 2)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_ne_toy_stav.docx)Ivan_nechuy_levickiy_ne_toy_stav.docx238 Кб2081
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_ne_toy_stav.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_ne_toy_stav.fb2284 Кб2129
    - Тим, що не хо­чу. Я не люб­лю гур­ту, не люб­лю й гу­ля­ти в гурті.

    - А як же йо­го гу­ля­ти не в гурті? - ска­за­ла Со­ломія і за­ре­го­та­лась го­лос­но та дрібно на всю ули­цю. Її білі, дрібні та рівні зу­би заб­ли­ща­ли, як два ра­зоч­ки біло­го на­мис­та. Ро­ман за­ди­вив­ся на ті дрібні білі зу­би, і чо­гось йо­му за­ба­жа­лось, щоб Со­ломія сміялась та ре­го­та­лась дов­го, щоб блис­ну­ли ще хоч раз ті зуб­ки, рівні та білі.

    - Може, ти сам і в хре­щи­ка граєш отам під вер­ба­ми? - жар­ту­ва­ла Со­ломія і все сміялась, аж за­ли­ва­лась.

    - А чом же! як ча­сом при­па­де охо­та, то й бігаю в хре­щи­ка попід вер­ба­ми од кут­ка го­ро­ду до кут­ка, - ска­зав Ро­ман, підніма­ючи са­мо­го се­бе на сміх, щоб сміши­ти Со­ломію: йо­му хотілось, щоб во­на ре­го­та­лась і блис­ка­ла зу­ба­ми та очи­ма.

    - Бігаєш попід ти­ном од кут­ка до кут­ка? Ха-ха-ха! Я й не зна­ла, що хлопці гра­ють в та­ко­го хре­щи­ка, - сміялась Со­ломія, і од­ляс­ки її срібляс­то­го ре­го­ту аж лу­ною йшли попід вер­ба­ми.

    Роман слу­хав той ве­се­лий регіт, не­на­че ве­се­лу пісню; він і собі ти­хо засміявся. Со­ломіїн ве­се­лий сміх не­на­че дра­ту­вав йо­го й ве­се­лив.

    Одна дівчи­на, Ма­ру­ся, зга­да­ла про свої відра. Во­на наб­ра­ла во­ди з кри­ниці і пос­та­ви­ла відра на цям­ри­ни. Тре­тя дівчи­на і собі ки­ну­лась бра­ти во­ду і пос­та­ви­ла відра ко­ло кри­ниці. Од­на­че усі дівча­та й гад­ки не ма­ли йти до­до­му. Відра сто­яли, й дівча­та сто­яли ко­ло кри­ниці з ко­ро­мис­ла­ми в ру­ках. Ро­ман не ос­ту­пив­ся од ти­ну і все ди­вив­ся на дівчат. Кожній дівчині хотілось по­ба­ла­ка­ти і з Ро­ма­ном, і з при­ятелька­ми.

    - Але чо­го ж це ми стоїмо та бай­ди­ки б'ємо? - обізва­ла­ся Ма­ру­ся. - Ме­не ма­ти жде: в нас же не­ма в діжці во­ди ані кра­пельки.

    - Та постій тро­хи! Ма­ти підож­де, а ми по­ба­ла­каємо, - обізва­лась Со­ломія.

    - Ой, бо­юся, щоб ма­ти не сер­ди­лись. Ко­ли б на ме­не виг­ля­да­ли з-за ти­ну чорні очі та ще й під чор­ни­ми бро­ва­ми, то я б іще тро­хи пос­то­яла, - ска­за­ла Ма­ру­ся, зир­нув­ши на Ро­ма­на ско­са і осміхнув­шись.

    - Ото яка ве­ред­ли­ва! - обізвав­ся Ро­ман. - Мо­же, й тобі, Со­ломіє, хо­четься, щоб і на те­бе з-за ти­ну виг­ля­да­ли чорні очі та ще й під чор­ни­ми бро­ва­ми? - насмілив­ся обізва­тись Ро­ман.

    - Мені? Не ска­жу! Не­хай кор­тить. Як вий­деш на ули­цю, то я тобі там ска­жу, а тут не ска­жу, - про­мо­ви­ла Со­ломія.

    Маруся по­ча­ла бра­ти відра на ко­ро­мис­ло. Во­на не встиг­ла на­че­пи­ти на ко­ро­мис­ло дру­го­го відра, а Со­ломія про­вор­но вхо­пи­ла Ма­ру­си­не відро і ви­ли­ла з йо­го во­ду в кри­ни­цю. Знов ве­се­лий регіт за­лу­нав попід вер­ба­ми.

    - Соломіє! ти чортз­на-що ро­биш: ллєш во­ду в кри­ни­цю, не­на­че в кри­ниці во­ди ма­ло й без то­го, - ска­за­ла Ма­ру­ся.

    - А справді я ллю во­ду в во­ду. Луч­че пол­лю су­хий тин: мо­же, ви­рос­те, - ска­за­ла Со­ломія і з ти­ми сло­ва­ми вхо­пи­ла відро, кот­ре сто­яло ко­ло кри­ниці, і ви­ли­ла во­ду на тин, прос­то до Ро­ма­на; потім наб­ра­ла во­ди з дру­го­го відра повні при­горщі і хлюп­ну­ла на Ро­ма­на. Ро­ман по­дав­ся за кущі. Со­ломія вхо­пи­ла відро в ру­ки, прибігла до ти­ну і по­ча­ла бриз­ка­ти во­дою на кущ, де сто­яв Ро­ман. Він схо­вав­ся далі за ка­ли­ну.

    Дівчата підня­ли регіт на всю ули­цю. Со­ломія, в'юнка та про­вор­на, як дзиґа, біга­ла та кру­ти­лась ко­ло кри­ниці, вхо­пи­ла з цям­ри­ни своє відро з во­дою, знов побігла до ти­ну і бриз­ка­ла на кущ ка­ли­ни. Ро­ман втік далі в кущі і там схо­вав­ся.

    - Оце здуріла зовсім сьогодні! - кри­ча­ла Ма­ру­ся. - Ко­ли так, то й я не дам тобі наб­ра­ти во­ди.

    І Ма­ру­ся вхо­пи­ла Со­ломіїне відро і ви­ли­ла во­ду в кри­ни­цю. Ро­ман знов вий­шов по­ти­хеньку з кущів, прис­ту­пив до ти­ну і знов спокійно спер­ся об тин, пок­лав­ши свою ку­че­ря­ву го­ло­ву на до­ло­ню. Со­ломії зда­ло­ся, що з'за лісу, з-за зе­ле­но­го са­ду ніби зійшов пов­ний, пиш­ний місяць і гля­нув на зем­лю, гля­нув прос­то на неї і об­си­пав її ти­хим, яс­ним світом, їй ста­ло на душі радісно, ве­се­ло. Во­на ре­го­та­лась, пус­ту­ва­ла, жар­ту­ва­ла. Ма­ру­ся ви­тяг­ла во­ду з кри­ниці дру­гий раз. Со­ломія знов ки­ну­лась до відер і хотіла ви­ли­ти во­ду в кри­ни­цю, її тонкі, довгі пальці, вузькі до­лоні вче­пи­лись п'явка­ми в дуж­ку. Ма­ру­ся ки­ну­лась ви­ри­ва­ти своє відро з її рук. Підняв­ся регіт, га­лас. Ро­ман ре­го­тав­ся, сто­ячи за ти­ном.

    До кри­ниці надійшла мо­ло­ди­ця, вже не­мо­ло­да й по­важ­на. Во­на поз­до­ров­ка­лась з дівча­та­ми. Дівча­та за­мовк­ли і пе­рес­та­ли ре­го­та­тись. Во­ни спокійненько по­на­би­ра­ли во­ди в відра і по­ма­леньку пішли до­до­му слідком за мо­ло­ди­цею.

    Соломія втих­ла, але ве­селість пташ­кою гра­ла в її душі. Їй хотілось біга­ти, гра­тись, співа­ти. Во­на ще раз ог­ля­ну­лась до кри­ниці. Ро­ман все сто­яв під ку­ща­ми, спер­шись на тин, і ди­вив­ся на од­хо­дя­чих дівчат. Со­ломії чо­гось при­па­ла охо­та співа­ти пісню про міся­ця-міся­ченька. Ро­ма­но­ве яс­не ви­со­ке чо­ло, Ро­ма­нові ясні, тихі очі чо­гось на­во­ди­ли на неї дум­ку про яс­ний місяць, про ти­хий вечір, про співи на улиці. «Ой міся­цю-міся­ченьку, і ти, яс­на зо­ре!» - за­ве­ла во­на го­лос­но пісню і ще раз озир­ну­лась на Ро­ма­на. Дівча­та прис­та­ли до Со­ломії і собі заспіва­ли. А Ро­ман все сто­яв та ми­лу­вав­ся зда­ле­ки Со­ломією, до­ки во­на не схо­ва­лась десь за вер­ба­ми в вузькій улиці.

    Він ще пос­то­яв тро­хи, за­ду­мав­шись та пог­ля­да­ючи на кри­ни­цю, на роз­ли­ту та розх­лю­па­ну во­ду кру­гом кри­ниці, і не­на­че й те­пер ба­чив там Со­ломію. А її чорні очі, а білі зуб­ки все не­на­че блис­ка­ли пе­ред йо­го очи­ма; а ве­се­лий регіт все ще лу­нав в йо­го ву­хах, не­на­че десь да­ле­ко в сад­ку дзвенів срібний дзво­ник.

    Роман зітхнув важ­ко-тяж­ко, по­вер­нув­ся і пішов попід вер­ба­ми. Задз­во­ни­ли до церк­ви. Гук дзво­на рознісся під вер­ба­ми, про­ни­зав гус­те гілля і лив­ся в чис­то­му повітрі. А Ро­ма­нові все вчу­ва­лось, ніби він чує в то­му дри­жа­чо­му гу­кові ве­се­лий Со­ломіїн сміх та регіт. Він увійшов в гу­ща­ви­ну, в тінь і вту­пив очі в зе­ле­ну тра­ву, а пе­ред ним в густій сутіні все не­на­че блис­ка­ли ог­нясті очі, блис­ка­ли білі зуб­ки, як дов­го ще блис­ка­ють ог­нясті пля­ми в зап­лю­ще­них очах, ко­ли ча­сом гля­неш на за­хо­дя­чий півкруг сон­ця, кот­ре за­ко­чується за ліс, чер­во­не, як жар.

    «Як во­на ме­не при­ча­ру­ва­ла! Як во­на ме­не при­гор­ну­ла до се­бе ти­ми очи­ма, тим своїм сміхом!» -ду­мав Ро­ман, вер­та­ючись до ха­ти че­рез ого­род, че­рез са­док.

    В са­ду, в густій тіні, він за­ду­мав­ся і знов спус­тив очі до­до­лу, вту­пив в зе­ле­ну тра­ву. І зно­ву в йо­го очах блис­ну­ли ог­няс­тою блис­кав­кою двоє чор­них очей, блис­ну­ли ніби два раз­ки біло­го блис­ку­чо­го на­мис­та.

    «Ой очі, очі! не бу­ду я те­пер че­рез вас спа­ти ні вдень, ні вночі», - по­ду­мав Ро­ман, пе­ре­хо­дя­чи че­рез виш­не­вий са­док.

    Мати вий­шла з ха­ти, сто­яла на по­розі і зир­ну­ла на подвір'я. Овеч­ки й яг­ня­та ни­ка­ли по дворі. Во­на шу­ка­ла очи­ма Ро­ма­на, а йо­го нігде не бу­ло вид­ко.

    - Що це ста­ло­ся з Ро­ма­ном? Десь дляється, а ове­чок не заг­нав. Він же та­кий ха­зяй­но­ви­тий, ро­бить діло без за­га­ду. А це… Де це він? Що це з ним сьогодні ста­ло­ся?.. Ро­ма­не! піди та по­за­га­няй овеч­ки, бо Насті ніко­ли: не­ма во­ди в діжці. Во­на побіжить до кри­ниці по во­ду, - ска­за­ла ма­ти, вглядівші си­на в сад­ку.

    Роман по­чув ма­те­рин го­лос і опам'ятав­ся. Він зне­хо­тя поп­лен­тав­ся в двір і по­чав за­га­ня­ти в хлів овеч­ки, котрі роз­си­па­лись по дворі і ха­па­ли зе­ле­ний шпо­риш попід ти­ном. Але не овеч­ки бу­ли йо­му в думці. Він їх за­га­няв в хлів, од­лу­чав яг­ня­та од ове­чок, а йо­го очі побігли слідком за Нас­тею, тією сте­жеч­кою, що ви­лась че­рез го­род до кри­ниці. Він знав, що Со­ломія знов прий­де по во­ду до кри­ниці, і йо­го ніби якась си­ла тяг­ла до кри­ниці, між вер­би, щоб гля­ну­ти на ті пе­кучі очі, щоб по­чу­ти той гуч­ний го­лос.

    «Ой, піду я знов під вер­би! Хоч іще раз гля­ну на ті очі, на ті бро­ви! Во­на знов прибіжить по во­ду. Ди­во, та й годі! І смуг­ля­ва з ли­ця, і не­на­че й не ду­же гар­на, а її очі не­на­че пе­чуть ме­не в са­ме сер­це!» - ду­мав Ро­ман, за­га­ня­ючи вівці та яг­ня­та.

    І він знов ти­хенькою хо­дою пішов че­рез са­док та че­рез ого­род, став під вер­ба­ми і гля­нув на кри­ни­цю. Над­ворі вже смер­ка­лось.

    Криниця бу­ла вкри­та гус­тою тінню. Скрізь бу­ло ти­хо. Ні од­на ду­ша вже не при­хо­ди­ла по во­ду до кри­ниці, і кри­ни­ця ніби од­по­чи­ва­ла од ро­бо­ти, затіне­на гус­ти­ми на­вис­ли­ми гілка­ми ста­рих верб. Ро­ман дов­го сто­яв, спер­шись на тин, і ду­му ду­мав, де б то по­ба­чи­тись із Со­ломією та по­ба­ла­ка­ти з нею на са­моті. Хо­ди­ти на ули­цю він не лю­бив, а ко­ли й хо­див, то гу­ляв не­дов­го. Спокійний та ти­хий на вда­чу, він не лю­бив гур­ту, не лю­бив кри­ку, шу­му та співів па­ру­боцьких та дівча­чих.

    «Я люб­лю її… Де б мені з нею по­ба­чи­тись, стріну­тись? Завт­ра я, мо­же, по­ба­чу її в церкві… Не піду співа­ти на хо­ри, ста­ну у пра­во­му прит­ворі на схо­дах, ко­ло две­рей. Звідтіль я та­ки десь по­ба­чу її. Ко­ли б хоч на­ди­ви­ти­ся зда­ле­ки на ті оче­ня­та!» - ду­мав Ро­ман, вер­та­ючись до ха­ти че­рез ого­род.

    - Романе! Ро­ма­не! а де ти? Йди вже ве­че­ря­ти, бо ма­ти сер­дяться, що ти десь зад­ляв­ся та за­га­яв­ся і не йдеш в ха­ту, - по­чув Ро­ман сест­рин го­лос.

Пошук на сайті: