Іван Нечуй-Левицький - Не той став (сторінка 16)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_ne_toy_stav.docx)Ivan_nechuy_levickiy_ne_toy_stav.docx238 Кб2081
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_ne_toy_stav.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_ne_toy_stav.fb2284 Кб2129
    - Чи ви чу­ли, сва­хо, що ви­роб­ля­ють па­руб­ки? Чо­го нат­во­рив в корчмі Де­нис? - спи­тав Филін в ба­би Зіньки.

    - Ні, не чу­ла, бо я все сид­жу до­ма та пря­ду: доп­ря­даю півмітка на ос­но­ву, - ска­за­ла ба­ба Зінька.

    - Я вже не знаю, що далі й бу­де на світі. Які те­пер па­руб­ки ста­ли! Ой гос­по­ди! Во­ни, бач, вчені, в школі вчи­лись. Вчені во­ни та нед­рю­ко­вані! - бідкав­ся Филін.

    - Що ж там та­ке тра­пи­лось? - спи­та­ла ба­ба Зінька.

    - Та оце в неділю прий­шов Де­нис до корч­ми з своїми при­яте­ля­ми. Взя­ли во­ни квар­ту горілки, посіда­ли за сто­лом, ви­пи­ли по чарці, а потім Де­нис ви­тяг з ки­шені цілий шма­ток са­ла та кільце ков­ба­си. Ки­ну­лись па­руб­ки до то­го са­ла, як вов­ки на вівцю, та да­вай за­ку­шу­ва­ти. Лю­де по­ча­ли на них гри­ма­ти, що те­пер піст, а во­ни ре­го­чуться та на­ми­на­ють са­ло. А Де­нис вхо­пив дві чет­вер­ти­ни са­ла в ру­ки. хо­дить по корчмі поміж людьми та й їсть, навіть не пок­ра­яв­ши, а в другій руці дер­жить ков­ба­су. Хо­дить поміж людьми та драж­ниться та й при­ка­зує:

    «Оце вам гріх! Оце вам гріх! Оце вам свя­тий піст, свя­та пи­липівка!»

    - Ой гос­по­ди, яка роз­пус­та. Яка поп­со­ваність! То це вже для їх не­ма й пос­ту? - аж крик­ну­ла ба­ба Зінька.

    Нема для них ні се­ре­ди, ні п'ятниці, ні пос­ту. Же­руть ско­ром­не, мов ті жи­ди, чи в се­ре­ду, чи в п'ятни­цю. Це якісь ан­тих­рис­ти на­ро­ди­ли­ся. Де­нис ка­же: «Для ме­не тоді піст, як не­ма чо­го їсти». Ой гос­по­ди! що то далі бу­де! що то бу­де!

    - Ой гос­по­ди! А ще й ро­зум­но­го батька син, отой Де­нис. І в ко­го він вдав­ся?-ска­за­ла ба­ба Зінька.

    - А в ко­го ж? В се­бе дур­но­го вдав­ся! більше ні в ко­го.

    - А шко­да па­руб­ка: і ро­зум­ний, і ро­бо­чий, та ба!- обізва­ла­ся ба­ба Зінька.

    Филін вий­шов з ха­ти, бідка­ючись та ла­ючись, а ба­ба Зіня за­ду­ма­лась. Їй шко­да бу­ло Де­ни­са, шко­да й Насті, але в неї май­ну­ла дум­ка не ви­да­ва­ти Насті заміж за Де­ни­са.

    «Чи він на­ва­жив­ся дуріти на всі зас­та­ви тим, що в йо­му мо­ло­да кров грає, чи він і справді по­га­ний чо­ловік, цього я вже не вга­даю. Мо­же, тільки він пус­тує, як мо­ло­дий кінь грає та виб­ри­кує… Але ко­ли б од то­го бри­кан­ня не до­ве­ло­ся пла­ка­ти моїй Нас­тусі. Ох, шко­да мені і Де­ни­са, шко­да й Насті».

    І ба­ба Зіня важ­ко-важ­ко зітхну­ла, мо­та­ючи по­чи­нок на мо­то­вильник. Во­на пок­ла­ла мо­то­ви­ло, сіла й го­ло­ву по­хи­ли­ла.

    «Ох бо­же мій єди­ний! І за Со­ломію бо­ялась, і за Де­ни­са бо­юся. Але… мо­же, Де­нис ще й не бу­де сва­та­ти Насті, а я, дур­на, вже й за­жу­ри­лась».

    Баба Зінька осміхну­лась. Во­на знов взя­ла­ся за ро­бо­ту, а сумні ду­ми од­на за дру­гою знов за­во­ру­ши­лись в кло­пот­ливій та помірко­ваній го­лові ста­рої ма­тері. Ба­ба Зінька скінчи­ла мо­та­ти пря­жу й по­ча­ла лічи­ти чис­ниці та пас­ма, але по­ми­ля­лась. Її ду­ми не­са­мохіть не­на­че вплу­ту­ва­лись в ті чис­ниці та пас­ма, не­на­че во­на лічи­ла ті ду­ми поміж нит­ка­ми мо­то­вильни­ка.

    Настало різдво. Па­руб­ки й дівча­та розійшли­ся по селі ко­ля­ду­ва­ти. Де­нис три дні не ба­чив Насті, і йо­му й ко­ляд­ки бу­ли не­милі. Він по­чав що­ве­чо­ра при­хо­ди­ти до кри­ниці, де Нас­тя бра­ла во­ду, ждав її під вер­ба­ми, а Нас­тя не ви­хо­ди­ла з відра­ми. Аж пе­ред ме­лан­ка­ми вже смер­ком він та­ки діждав­ся Насті. Во­на пе­рес­ко­чи­ла з відра­ми че­рез пе­ре­лаз, і Де­нис вий­шов з-за верб нес­подіва­но, не­на­че з-під землі виріс.

    - Добривечір, Нас­те! ждав те­бе оце тут три ве­чо­ри поспіль і на­си­лу діждав­ся, - ска­зав ти­хо Де­нис, - ска­жи мені усю прав­ду, чи лю­биш ти ме­не? Чи підеш ти за ме­не заміж? Ти ме­не ізсу­ши­ла, зв'яли­ла своїми очи­ма. Без те­бе мені світ не­ми­лий, без те­бе мені гу­лян­ка - не гу­лян­ка. Ход­жу та світом нуд­жу та все про те­бе ду­маю. Ска­жи мені, Нас­те, усю щи­ру прав­ду.

    Настя сто­яла мовч­ки, не­на­че ос­товпіла. Де­нис го­во­рив з та­ким па­лом, з та­ким га­ря­чим по­чу­ван­ням, що мо­ло­да дівчи­на і стри­во­жи­лась, і тро­хи зля­ка­лась.

    - Як ма­ти не спро­ти­виться, то я піду за те­бе, - про­мо­ви­ла Нас­тя так ти­хо, не­на­че бо­ялась, щоб і вер­би над її го­ло­вою не по­чу­ли її го­ло­су.

    Денис ки­нув­ся до неї, вхо­пив її за обидві що­ки до­ло­ня­ми і га­ря­че поцілу­вав. В Насті го­ло­ва за­мо­ро­чи­лась. Їй за­би­ло па­мо­ро­ки. Во­на тільки по­чу­ва­ла, що в Де­ни­са до­лоні бу­ли га­рячі, а ус­та пе­кучі, як жар.

    Довго Де­нис сто­яв по­руч з Нас­тею, взяв­ши її за ру­ку, дов­го ба­ла­кав з нею. Во­на не по­чу­ва­ла, що в неї но­ги по­мерз­ли на мо­розі, що її пра­ва ру­ка одуб­ла й зак­ляк­ла на ко­ро­мислі. На за­ході не­бо горіло на мо­роз, як жар. Три стов­пи розійшли­ся ши­ро­ки­ми сму­га­ми до се­ре­ди­ни не­ба. Мо­роз брав, аж за пальці щи­пав. А Нас­тя і не приміча­ла то­го.

    По улиці хтось прос­ту­вав до кри­ниці по во­ду. Де­нис шви­денько розп­ро­щав­ся з Нас­тею і одійшов. Нас­тя ки­ну­ла­ся ви­тя­га­ти во­ду з кри­ниці і тільки тоді приміти­ла, що в неї ру­ки за­коціліли, а но­ги не­на­че одуб­ли. Але що­ки горіли, аж пашіли, а сер­це не­на­че гра­ло, нез­ва­жа­ючи на мо­роз. Нас­тя вер­та­лась з відра­ми че­рез го­род та са­док та­ка ве­се­ла, не­на­че на той час і сад роз­ви­вав­ся, і вишні зацвіли, і со­ло­вей­ки за­ще­бе­та­ли.

    Другого дня бу­ли ме­лан­ки. Вве­чері Со­ломія за­хо­ди­лась пек­ти млинці. Тільки що во­на ви­хо­пи­ла з печі пер­шу ско­во­ро­ду, Нас­тя вхо­пи­ла пер­ший мли­нець, по­хап­цем на­ки­ну­ла сви­ту і побігла слу­ха­ти до сусіди під вікно. Ма­ти осміхну­лась. Со­ломія за­ре­го­та­лась. Нас­тя не­за­ба­ром вер­ну­лась за­са­пав­шись.

    - А що там, доч­ко, по­чу­ла? - спи­та­ла в неї ма­ти.

    - Ой ли­шенько! - про­мо­ви­ла Нас­тя. - Хло­пець пус­ту­вав, га­няв по хаті, а тітка ка­же: не га­няй! сядь, бо­дай ти ка­ме­нем сів.

    - Овва! по­га­но, по­га­но: не підеш цього ро­ку заміж. Але за один рік та­ки не по­сивієш! - жар­ту­ва­ла Со­ломія.

    Настя сіла на лаві й за­ду­ма­лась.

    «Що ж це та­ке? Де­нис ка­зав, що заш­ле ста­ростів, а я вис­лу­ха­ла зовсім не те», -по­ду­ма­ла Нас­тя і ста­ла смут­на.

    Сіли ве­че­ря­ти. Насті їжа й на дум­ку не йшла.

    Денис на­си­лу діждав во­дох­ре­ща і після Іва­на Хрес­ти­те­ля зас­лав ста­ростів до Насті.

    Баба Зінька поп­ро­си­ла їх сісти на лаві. Ста­рос­ти пок­ла­ли хліб на столі і по­ча­ли пи­та­ти в ба­би Зіньки, чи віддасть во­на Нас­тю за Де­ни­са. Ба­ба Зінька по­мов­ча­ла, по­ду­ма­ла, а потім ска­за­ла:

    - Настя ще ду­же мо­ло­да. В неї ще й руш­ни­ки не го­тові: не­ма чим і ста­ростів пов’яза­ти. Та й цього ро­ку в ме­не хліба об­маль, бо був не­дорід. Не­ма за що га­разд і весілля справ­ля­ти. Підож­де­мо ще з рік або хоч з півро­ку. Те­пе­реч­ки я не ду­маю ви­да­ва­ти Насті.

    - А ти, Нас­те, підеш за Де­ни­са? - не втерпів один ста­рос­та і спи­тав у Насті.

    - Піду, - ти­хо обізва­лась Нас­тя і ки­ну­ла докірли­вий пог­ляд на матір.

    Старости вста­ли, взя­ли з сто­ла хліб, поп­ро­ща­лись і вий­шли з ха­ти.

    - Мамо! що це ви вчи­ни­ли? - ска­за­ла Нас­тя.

    - А що ж я зро­би­ла? Підож­де­мо з півро­ку, та й годі. Як не од­ки­неться Де­нис за цей час, то він бу­де твій. Тре­ба доб­ре на­виг­ля­да­ти йо­го. Без цього я те­бе, доч­ко, не віддам на га­лай - на ба­лай. Ти мені не чу­жа: ти моя ди­ти­на.

    - Як не віддас­те ме­не за Де­ни­са, то я, ма­мо, ні за ко­го не піду. Де­сять гар­бузів дам па­руб­кам, а та­ки заміж ні за ко­го не піду, - ска­за­ла Нас­тя, і твер­дий го­лос її зад­ри­жав, а на очах вис­ту­пи­ли сльози. Ма­ти за­ду­ма­лась й за­мовк­ла.

    «Вона вда­ла­ся в ме­не… Й ме­не ко­лись батько не хотів да­ва­ти за мо­го покійни­ка в чу­же се­ло… І я ска­за­ла тоді батькові, що бу­ду до­ти гар­бу­зу­ва­ти, до­ки не вий­ду за Ми­са­на. І піднес­ла хлоп­цям шість гар­бузів, а за Ми­са­на та­ки вий­шла. Оце го­ренько! Нас­тя вда­ла­ся в ме­не: вже я знаю, що во­на пос­та­но­вить на свой­ому».

    - Не плач, доч­ко, не жу­ри­ся. Твій та­лан од те­бе не вте­че. Сідай та ви­ши­вай руш­ни­ки, бо в нас і справді не­ма чим ста­ростів пе­рев’яза­ти; та й тих руш­ників, що маємо, бу­де ма­ло: тре­ба ще но­вих нап­ряс­ти, та ще й тон­ких. В нас пря­ди­ва до­волі. Півро­ку, рік - не богз­на-який час. А Де­нис нігде не дінеться, ко­ли він і справді те­бе лю­бить.

    Увійшов у ха­ту Ро­ман. Нас­тя, пла­чу­чи, побігла до Со­ломії жалітись.

    - Чом ви, ма­мо, не хо­че­те відда­ва­ти Насті за Де­ни­са? - спи­тав Ро­ман в ма­тері з до­ко­ром.

    - А тим, що він ду­же вже роз­дурівся, та ще й до то­го га­ря­чий, як при­сок, та пал­кий на вда­чу.

    - То що з то­го! Він пал­кий, але одхідли­вий. Спах­не, роз­сер­диться та за­раз і одійде. Він працьови­тий, щи­ро­сер­дий, і в йо­го є тям­ка в го­лові; ду­ша в йо­го доб­ра. Мо­же, ви не хо­че­те взя­ти йо­го за зя­тя че­рез те, що він їсть у піст са­ло?

Пошук на сайті: