Іван Нечуй-Левицький - Не той став (сторінка 20)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_ne_toy_stav.docx)Ivan_nechuy_levickiy_ne_toy_stav.docx238 Кб2081
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_ne_toy_stav.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_ne_toy_stav.fb2284 Кб2129
    - Оце при­че­пи­ла­ся при­че­па! Пот­ри­вай, до­чи­таю лист­ка!

    - Коли ти в гас­пи­да цю книж­ку до­чи­таєш? Ди­ви­ся, скільки ще їй до кінця, до дру­гої па­ля­тур­ки. По­ки до­чи­таєш, то й смерк­не.

    - Та не до дру­гої па­ля­тур­ки. а до оцього знач­ка на дру­го­му лист­ку! Ди­ви­ся, ось на­мальова­на квіточ­ка і на­пи­са­но: кінець. Оце ж і кінець.

    - Та не бре­ши. Я те­бе вже доб­ре знаю! Хіба ма­ло ота­ких квіто­чок по­на­мальову­ва­но в цій книжці? Це ти ме­не ду­риш.

    - Та не ду­рю! Ось ту­теч­ки ж на­пи­са­но: кінець. От ди­вись! Ото дур­на!

    - Мені все од­но, що во­но там на­пи­са­но, бо я йо­го не­зу­гар­на про­чи­та­ти. А ти не бре­ши! Ки­дай книж­ку, бо я вхоп­лю оту книж­ку та те­бе нею по спині та по по­ти­лиці.

    Соломія вхо­пи­ла книж­ку, заміри­лась на Ро­ма­на і вже хотіла і справді те­леп­ну­ти нею по спині сво­го чо­ловіка. Ро­ман од­няв од неї книж­ку, знов роз­гор­нув і знов по­чав во­ди­ти очи­ма по стрічках. Со­ломія ки­ну­ла на книж­ку жме­ню луш­пин­ня і за­ре­го­та­лась. Їй хотілось ча­ру­ва­ти Ро­ма­на сміхом та очи­ма, хотілось по­жар­ту­ва­ти з ним, а він не ди­вив­ся на неї, ще й по­чав сер­ди­тись.

    - Ну не ли­шенько мені з цією мо­ло­ди­цею! При­че­пи­ла­ся, як реп'ях.

    - Реп'ях, та ще й здо­ро­вий та колький! - ска­за­ла Со­ломія. - Та­кий реп'ях, що як влип­не, то спло­ха не одірвеш. Вста­вай-бо, вста­вай! Ти все за книж­кою та за книж­кою, а про ме­не й за­бу­ваєш, і ніко­ли не по­жар­туєш зо мною.

    Соломія морг­ну­ла на йо­го чор­ни­ми бро­ва­ми. Ро­ман лип­нув на неї очи­ма, і чорні бро­ви вдер­жа­ли на собі йо­го ти­хий пог­ляд.

    - Хіба ти мо­ло­денька дівчи­на, щоб жар­ту­ва­ти а то­бою?

    - Атож! Я й досі не­на­че мо­ло­денька дівчи­на: все б жар­ту­ва­ла, все б співа­ла, а ти чо­гось не­на­че з'їхав з глуз­ду, мов той ста­рий дід. Ой ти, ста­рий опеньку!

    Соломія схо­пи­лась з місця, оббігла по­зад Ро­ма­на, вхо­пи­ла обо­ма ру­ка­ми стільця, на кот­ро­му сидів Ро­ман, і по­тяг­ла з усієї си­ли. Ро­ман поїхав на стільці на­зад і тро­хи не ше­леп­нув­ся до­до­лу. Со­ломія вис­мик­ну­ла з-під йо­го стільця.

    А ба, та­ки встав! - крик­ну­ла Со­ломія і за­ре­го­та­лась на усю ха­ту.

    Чи ти здуріла, чи знавісніла сьогодні! І досі та­ка дур­на, як і дівкою бу­ла. Дуріє, не­на­че ма­ленька ди­ти­на,- го­во­рив Ро­ман і вже по­чи­нав сер­ди­тись,- од­дай стільця. Во­на не пус­ка­ла. Ро­ма­нові до­ко­неч­не хотілось до­чи­та­ти лист­ка до кінця. Він був ду­же зацікав­ле­ний зна­ти кінець житія, а Со­ломія не­на­че зу­мис­не драж­ни­лась з ним. Ро­ман вже роз­сер­див­ся. Він си­ломіць вир­вав в жінки стільця й пхнув її з усієї си­ли. Со­ломія аж стор­ча­ка да­ла. Во­на обіди­лась, сіла на по­лу й на­ду­лась.

    Ще й досі між ни­ми не бу­ло ко­лот­нечі од то­го ча­су, як во­ни поб­ра­лись. Ро­ман жа­лу­вав Со­ломію, а Со­ломія ніко­ли не спе­ре­ча­лась з ним. Але во­на бу­ла са­мо­люб­на й го­но­ро­ви­та на вда­чу. Со­ломія ду­же оби­ди­лась зне­ва­гою, сиділа мовч­ки і тільки ско­са пог­ля­да­ла на Ро­ма­на. А Ро­ман знов сів на стільці і ниш­ком до­чи­ту­вав кінець оповідан­ня.

    В хаті ста­ло так ти­хо, що че­рез сіни бу­ло чуть, як пус­ту­ва­ли малі діти, як ста­ра ма­ти го­моніла на їх. Со­ломія сиділа ти­хо і навіть пе­рес­та­ла лу­за­ти насіння. Во­на дер­жат ла в одній сту­леній жмені насіння, пок­лав­ши ру­ку на коліно. В очах її вис­ту­пи­ли сльози і лисніли дво­ма кра­пелька­ми в ку­точ­ках вік. Во­на ско­са пог­ля­да­ла на Ро­ма­на і жда­ла, ко­ли він скінчить своє чи­тан­ня. Але Ро­ман все чи­тав ниш­ком і не зво­див очей з книж­ки. Вже він до­чи­тав до кінця оповідан­ня, але все сидів над книж­кою і ди­вив­ся на лис­ток, хоч і не чи­тав далі. Він роз­сер­див­ся на Со­ломію.

    «Ану, чи гля­не на ме­не, як до­чи­тає до кінця? - ду­ма­ла Со­ломія, пог­ля­да­ючи ско­са на Ро­ма­на. - Як по­ди­виться на ме­не, то то бу­де знак, що він не сер­диться на ме­не».

    Соломія дов­генько сиділа мовч­ки і жда­ла. Ро­ман дов­генько ди­вив­ся в книж­ку і не чи­тав. Потім він по­чав навіщось пе­ре­гор­ту­ва­ти лист­ки, не­на­че чо­гось шу­кав в книжці. Товсті здо­рові лист­ки ше­лестіли й лус­ка­ли. Ро­ман мов­чав й су­пив бро­ви. Со­ломія мов­ча­ла, і тільки бу­ло чу­ти ви­раз­но в хаті ше­лест твер­дих цуп­ких листків. Во­на по­сиділа, по­мов­ча­ла ще тро­хи, а далі знов по­ча­ла лу­за­ти насіння.

    Соломія зна­ла, що як Ро­ман роз­сер­диться чо­го-не­будь тро­хи, то не го­во­рить три дні, а як роз­сер­диться здо­ро­во, то не го­во­рить тиж­день. Тим ча­сом ве­се­ла й го­во­рю­ча Со­ломія, хоч бу­ло й роз­сер­диться чо­го на Ро­ма­на, але че­рез од­ну-дру­гу хви­ли­ну не втер­пить, щоб не за­го­во­ри­ти. В неї гнів був гнівом, а роз­мо­ва бу­ла роз­мо­вою са­ма по собі, і од­но не пе­ре­ба­ран­ча­ло дру­го­му. Ро­ма­но­ва на­суп­леність та мов­чан­ня ду­же не по­до­ба­лись Со­ломії.

    Молодій мо­ло­диці вже й ос­то­гид­ло сидіти мовч­ки та слу­ха­ти, як ше­лес­тять лист­ки в Ро­ма­но­вих ру­ках та лу­щить насіння в її зу­бах. Во­на не втерпіла і по­ча­ла зачіпа­ти Ро­ма­на.

    - Чи ти ще дов­го бу­деш пе­ре­гор­ту­ва­ти оті лист­ки? - спи­та­ла во­на в Ро­ма­на.

    Роман су­пив бро­ви й мов­чав, а потім пе­рес­тав пе­ре­гор­та­ти лист­ки і ніби по­чав чи­та­ти, ще й го­ло­вою во­див, але він нічо­го не чи­тав, тільки ди­вив­ся на книж­ку.

    - Ти ме­не, Ро­ма­не, вже не лю­биш: ніко­ли не по­го­во­риш зо мною по-людській, не смієшся до ме­не, не жар­туєш зо мною, як бу­ло ко­лись, не­на­че я тобі ста­ла не жінка, а якась сусіда, та ще й не­гар­на сусіда, кир­па­та та ми­за­та. Я люб­лю та­ких лю­дей, що лю­бенько ба­ла­ка­ють зо мною, ба­ла­ка­ють щи­ро та ве­се­ло та з жар­та­ми од щи­ро­го сер­ця, не та­яться з своїми дум­ка­ми, а роз­ка­зу­ють усе, що в їх на думці. А ти все мов­чиш та щось ду­маєш, пох­ню­пив­шись; все на­суп­люєш бро­ви та на­ди­маєш гу­би, не­на­че тобі бро­ви й гу­би по­кор­чи­ло. Ко­лись ти був не та­кий, а те­пер ти ніби не той став. Все ти за книж­ка­ми, та за книж­ка­ми, та з дітьми. А ко­ли за­го­во­риш зо мною, то вже не так лас­ка­во, як ко­лись по­пе­ре­ду. Ет, з та­ким чо­ловіком! Шко­да мені моїх гар­них очей та тон­ких брів! Я на те­бе мор­гаю, а ти схо­вав свої очі, не­на­че за­гор­нув їх у ту книж­ку.

    І Со­ломія вста­ла, підсту­пи­ла до не­ве­лич­ко­го дзер­кальця, кот­ре висіло на стіні ко­ло вікна, і гля­ну­ла на свої очі та на свої бро­ви. Розд­ра­то­ва­на Ро­ма­но­вою нев­важ­ливістю, во­на роз­чер­вонілась, роз­горілась. Очі бли­ща­ли, а що­ки ста­ли чер­воні до са­мих висків. Во­на ста­ла гар­на, як пер­ша півонія в зе­ле­но­му листі, а Ро­ман лед­ве гля­нув на неї своїми сон­ни­ми за­ду­ма­ни­ми очи­ма.

    Соломія од­вер­ну­лась од дзер­кальця і ви­со­ко підня­ла го­ло­ву, ще й очі підве­ла вго­ру.

    - Романе! в ме­не вже су­кон­ний жу­пан ста­рий. Швид­ко бу­дуть справ­ля­ти праз­ник ми­ро­но­сиць. Як я бу­ду но­си­ти хрест кру­гом церк­ви в ста­ро­му жу­пані? І торік мені со­ром бу­ло вис­ту­па­ти пе­ред людьми з хрес­том в ста­ро­му жу­пані. Усі мо­ло­диці, що но­си­ли ко­рог­ви, бу­ли в гар­неньких су­кон­них синіх жу­па­нах, тільки од­на я біга­ла кру­гом церк­ви в по­ли­ня­ло­му жу­пані, тро­хи не та­ка, як стар­чи­ха.

    - То надінеш ци­це­ву но­ву юб­ку, - на­си­лу спромігся обізва­тись Ро­ман.

    - Оце так! надіну оту цяцько­ва­ну юб­ку! Ска­жуть лю­де, що я ря­ба та пе­рис­та, як на­ша те­ли­ця. Ти мені дай гро­шей, а я на верб­но­му тижні піду до Білої Церк­ви та й на­бе­ру собі на жу­пан синього сук­на, ще й куп­лю собі но­ву квітчас­ту хуст­ку на го­ло­ву та вив'яжу собі го­ло­ву на ди­во! Отак-о, - ска­за­ла Со­ломія, ще й по­ка­за­ла ру­ка­ми кру­гом го­ло­ви, як во­на ши­ро­ко вив'яже собі го­ло­ву.

    Роман і не гля­нув на неї. Со­ломія пок­ру­ти­лась, по­вертілась ко­ло Ро­ма­на, по­мов­ча­ла, а далі знов по­ча­ла прис­та­ва­ти.

    - Кажи-бо, Ро­ма­не, чи да­си мені гро­шей?

    Роман мов­чав і ди­вив­ся у вікно. Він вже дав­ненько на­ду­мав собі ку­пи­ти кни­жок, та­ких, як він ба­чив у біло­церківській церкві на кри­ласі, в чу­довій оп­раві в шку­ра­тя­них па­ля­тур­ках.

    - Чого ж ти мов­чиш? Ка­жи, чи да­си мені гро­шей на жу­пан та на хуст­ку? Ось по­ди­вись, який мій жу­пан став ста­рий!

    Соломія зня­ла з жерд­ки свій жу­пан, роз­гор­ну­ла і по­ка­за­ла Ро­ма­нові, розіпнув­ши йо­го в обох ру­ках пе­ред йо­го очи­ма. Ро­ман лип­нув на йо­го очи­ма і знов вти­рив очі у вікно. Пе­ред йо­го очи­ма ма­нячів не жінчин жу­пан, а здо­рові гарні книж­ки з жов­ти­ми защіпка­ми. Ро­ман довідав­ся, що їх ви­пи­су­ва­ли з Моск­ви.

    Соломія тро­хи по­дер­жа­ла жу­пан, згор­ну­ла йо­го, повіси­ла на жертці, хрьопну­ла две­ри­ма і вий­шла з ха­ти. Во­на увійшла у світли­цю, сіла на лаві, підпер­ла що­ку до­ло­нею й за­ду­ма­лась.

    - Чого ти, доч­ко, так за­ду­ма­лась? Чо­го це ти ніби зас­му­ти­лась? - спи­та­ла в неї ба­ба Зінька.

    Соломія нічо­го не про­мо­ви­ла, тільки ру­кою мах­ну­ла до две­рей.

    «Щось бу­ло між ни­ми. За щось по­ла­ялись, та не хо­че во­на мені ка­за­ти, - по­ду­ма­ла ста­ра. - Ат! по­ла­ються, по­сер­дяться та й знов по­ми­ряться».

    - Може, ти чим розд­ра­ту­ва­ла Ро­ма­на? Мо­же, пе­ре­ба­ран­ча­ла йо­му чи­та­ти, од­чи­ня­ла скри­ню, сту­котіла, чо­го шу­ка­ла? - пи­та­ла ма­ти.

    - Знаю вже, що не го­во­ри­ти­ме зо мною три дні, - на­си­лу обізва­лась Со­ломія і знов мах­ну­ла ру­кою до две­рей.

Пошук на сайті: