Іван Нечуй-Левицький - Не той став (сторінка 21)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_ne_toy_stav.docx)Ivan_nechuy_levickiy_ne_toy_stav.docx238 Кб2072
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_ne_toy_stav.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_ne_toy_stav.fb2284 Кб2116

    «Щось між ни­ми бу­ло, та не знаю що, - ду­ма­ла ба­ба Зінька, ско­са пог­ля­да­ючи на чер­воні Со­ломіїні що­ки та сер­диті блис­кучі очі, - я вже дав­ненько примічаю, що Ро­ман од Со­ломії якось ніби од­хи­ляється: не­ма в йо­го давнього привіту до неї. А во­на ж ве­се­ла та пал­ка, як огонь. Ой, ко­ли б чо­го не тра­пи­лось між ни­ми! Он, си­дить на лаві та од­са­пується, а вид в неї, як чер­во­на ка­ли­на на сонці».

    Соломія сиділа мовч­ки, навіть на дітей не вва­жа­ла: діти за­ве­ли­ся за якусь цяцьку, вой­ду­ва­лись і тро­хи не би­лись за неї. Со­ломія не роз­бо­ро­ни­ла їх, вста­ла з ла­ви, на­ки­ну­ла сви­ту і поп­рос­ту­ва­ла до две­рей.

    - Куди це ти, доч­ко, на­ду­ма­лась йти? - спи­та­ла в неї ба­ба Зінька, не­на­че навз­догінці.

    - Піду на ча­си­ну одвіда­ти батька та матір. Вже поспіль чо­ти­ри тижні я не бу­ла в гос­тях в батька, - ска­за­ла Со­ломія і хап­ком вий­шла з ха­ти.

    «Нехай піде та роз­ва­жить се­бе тро­хи в батьковій хаті. Доб­ра мо­ло­ди­ця, і до ро­бо­ти здат­на, але лю­бить і се­бе роз­ва­жи­ти в ве­се­ло­му то­ва­ристві. Ой, не до па­ри їй мій ти­хий Ро­ман, не до па­ри! Він осо­вується та осо­вується, а во­на од­на­ковісінька, не­на­че вчо­ра дівчи­ною бу­ла і сьогодні заміж вий­шла».

    Тим ча­сом Ро­ман, на­га­дав­ши про ті гарні книж­ки, котрі він ба­чив в Білій Церкві на кри­ласі, ніяк не міг про їх за­бу­ти. Во­ни так і ма­нячіли в йо­го пе­ред очи­ма з доб­ря­щи­ми й гар­ни­ми па­ля­тур­ка­ми з зо­ло­ти­ми смуж­ка­ми Та блис­ку­чи­ми на­пи­са­ми. Він на­ки­нув сви­ти­ну і пішов до ба­тюш­ки на по­ра­ду.

    - Батюшко! - ска­зав Ро­ман, увійшов­ши в ба­тюш­чи­ну кімна­ту і поз­до­ров­кав­шись. -Я вже маю свою біблію, а це ще я ду­маю ви­пи­са­ти собі з Моск­ви дві книж­ки «Житій свя­тих» та од­ну «Мінею», та не знаю, як пи­са­ти й ку­ди пи­са­ти; я ба­чив в вас лис­ток з оповістка­ми про ті кни­ги. Будьте лас­каві, про­шу вас, по­кажіть мені той лис­ток; пам'ятаю, що там і по­на­мальову­вані кни­ги, які є в то­го куп­ця.

    Батюшка виніс з своєї кімна­ти здо­ро­вий лист оповістки од­но­го мос­ковсько­го куп­ця, на кот­ро­му і справді бу­ли на­мальовані ізразці єван­гелій та інших цер­ков­них книг. Ро­ман виб­рав собі три кни­ги по тих ма­люн­ках. Кни­ги кош­ту­ва­ли де­сять кар­бо­ванців.

    - Нащо ж ти, Ро­ма­не, хо­чеш ви­пи­су­ва­ти «Мінею»? Там же ка­но­ни та тро­парі! Це не те, що «Житія», - ска­зав ба­тюш­ка.

    - Люблю й це чи­та­ти, та ще люб­лю, щоб кни­ги бу­ли мої і в моїй хаті. Ко­ли схо­чу, роз­гор­ну та й чи­та­ти­му, - ска­зав Ро­ман.

    Батюшка на­пи­сав для Ро­ма­на лист в Моск­ву до куп­ця. Ро­ман вик­лав на стіл де­сять кар­бо­ванців, і ба­тюш­ка вкупі з своїми лис­та­ми дру­го­го дня одп­ра­вив і Ро­манів лист на пош­ту до БілоїЦерк­ви.

    Після провід, пе­ред са­ми­ми ми­ро­но­си­ця­ми ба­тюш­ка пок­ли­кав Ро­ма­на. Книж­ки вже бу­ли прис­лані з пош­ти. Ро­ман приніс кни­ги до­до­му і по­ка­зав ма­тері та Со­ломії.

    Книжки бу­ли здо­рові, в шку­ра­тяній оп­раві, з жов­ти­ми защіпка­ми, з чер­во­ни­ми та зо­ло­ти­ми смуж­ка­ми на корінцях. ще й все­ре­дині кни­жок бу­ли вкла­дені зак­лад­ки з чер­во­них та синіх стрічок. Ро­ман розіклав книж­ки в се­бе на столі. Но­венькі книж­ки аж лисніли про­ти вікна на сонці. Ро­ман не міг ни­ми на­ми­лу­ва­тись, од­хо­див до по­ро­га, ди­вив­ся на їх зда­ле­ки, роз­гор­тав, ог­ля­дав оп­ра­ву. Бабі Зіньці ду­же спо­до­ба­лись книж­ки. Со­ломія не­на­че сер­ди­лась на ті книж­ки, пог­ля­да­ла на їх сер­ди­ти­ми очи­ма.

    - Ой, гарні ж кни­ги! Гос­по­ди, які гарні! - го­во­ри­ла ба­ба Зінька, при­див­ля­ючись близько до по­цяцько­ва­них па­ля­ту­рок та блис­ку­чих защіпок. - Але ж до­ро­го, си­ну, ти зап­ла­тив за їх! Де ж пак, аж де­сять кар­бо­ванців! Ов­ва! Чи­малі гроші!

    - Втелющив бог зна на що де­сять кар­бо­ванців, - обізва­лась сер­ди­то Со­ломія, - не бійсь - не спра­вив мені но­во­го су­кон­но­го жу­па­на та но­вої хуст­ки на ми­ро­но­сиць, а собі кни­жок то й на­ку­пив. Хіба я здобрію ци­ми книж­ка­ми? Хіба я но­си­ти­му їх кру­гом церк­ви на ми­ро­но­сиць або по­чеп­лю їх на се­бе?

    Мати гля­ну­ла на Со­ломію, потім на Ро­ма­на і до­га­да­лась, чо­го Со­ломія ста­ла не­ве­се­ла, су­пи­ла бро­ви і пог­ля­да­ла на Ро­ма­на сер­ди­то.

    - Не жу­рись, доч­ко! По­жи­ве­те, то й ку­пи­те собі і жу­па­ни, й нові сви­ти, - обізва­лась во­на лас­ка­вим го­ло­сом до Со­ломії. - А кни­ги до­рогі! Ой, до­рогі! Де ж та­ки, аж де­сять кар­бо­ванців кош­ту­ють! Ов­ва!

    - Але ж, ма­мо, кни­ги, як зо­ло­то! Я б і двад­цять дав за їх, - ска­зав Ро­ман.

    - Що гарні, то гарні, нігде прав­ди діти, - ска­за­ла ста­ра. І во­на одійшла тро­хи од сто­ла, підпер­ла що­ку до­ло­нею і дов­го ди­ви­лась на лис­нючі та по­цяцько­вані смуж­ка­ми книж­ки.

    Роман пос­та­вив усі три книж­ки на столі сторч, як став­лять єван­гелії на прес­толі, ма­буть, зад­ля то­го, щоб їх бу­ло видніше, знов ос­ту­пив­ся од сто­ла на кілька сту­пенів і ще дов­го ди­вив­ся на їх та ми­лу­вав­ся ни­ми. Три пре­чу­дові книж­ки зак­ра­си­ли і стіл, і навіть усю ха­ту.

    - Ці книж­ки бу­дуть ок­ра­сою на­шої ха­ти. Пе­ре­не­си їх, си­ну, в ве­ли­ку світли­цю та пос­тав на столі, щоб хоч лю­де ба­чи­ли та зна­ли, які ти книж­ки вмієш чи­та­ти, - ска­за­ла ста­ра, не втерпівши, щоб не пох­ва­ли­тись і кни­га­ми, і си­ном пе­ред людьми.

    Соломія і не ди­ви­лась на ті кни­ги, не­на­че сер­ди­лась на їх. Во­на шви­денько вий­шла з ха­ти, а ба­ба Зінька та Ро­ман ще дов­генько сто­яли та ми­лу­ва­лись книж­ка­ми, не­на­че діти гар­ни­ми цяцька­ми.

    Настала неділя ми­ро­но­сиць. Со­ломії до­ве­ло­ся но­си­ти хрест кру­гом церк­ви в ста­ро­му жу­пані і в старій хустці. І те свя­то для мо­ло­дої мо­ло­диці зда­ва­лось буд­нем. Вже во­на не біга­ла бігцем кру­гом церк­ви, ви­со­ко підняв­ши вго­ру хрест, а на­си­лу плен­та­лась, по­хи­лив­ши го­ло­ву, їй зда­ва­лось, що усі лю­де до­ко­неч­не див­ляться на ви­тер­тий жу­пан на спині та на по­ли­нялі чер­воні квітки та чер­воні то­роч­ки хуст­ки на го­лові.

    Вже не­да­леч­ко бу­ли й зе­лені свят­ки, а Ро­ман і гад­ки не мав справ­ля­ти для Со­ломії но­ву оде­жу. Со­ломія вже і не до­по­ми­на­лась і не ви­ма­га­ла.

    Весною Со­ломія приміти­ла, що Ро­ман час­тенько хо­дить в не­ве­лич­кий лісок і си­дить там дов­генько. Лісок був не­да­леч­ко од хат, за ши­ро­ким зе­ле­ним ви­го­ном, на кот­ро­му пас­туш­ки-хлопці завсігди пас­ли ва­та­ги овець та яг­нят. Ро­ман хо­див у ліс ча­сом зран­ку, ча­сом над­вечір, і не бу­ло неділі або яко­го свя­та, щоб він не пішов у той лісок. Со­ломія приміти­ла це і по­ча­ла слідку­ва­ти за ним.

    «І чо­го то він хо­дить у той лісок? - ду­ма­ла Со­ломія. - Як­би хо­див по яго­ди або по гри­би, то щось при­но­сив би до­до­му; а то нічо­го до­до­му не при­но­сить, а си­дить в лісі дов­генько. Мо­же, там йо­го жде та виг­ля­дає яка дівчи­на або мо­ло­ди­ця? Мо­же, він наг­лядів де очі, кращі за мої, а бро­ви чорніші? Щось та­ке та є! Не­дур­но він і не жар­тує зо мною, і не го­во­рить до ме­не лас­ка­во та лю­бенько».

    Однієї неділі над­вечір Со­ломія уг­ляділа, що Ро­ман надів бри­ля і поп­рос­ту­вав че­рез вигін у лісок. Ма­ти звеліла то­го дня од­вез­ти мли­во до мли­на, бо вже зіста­лось ма­ло бо­рош­на, а Ро­ман десь зник, не­на­че крізь зем­лю пішов. Дов­го жда­ла йо­го ма­ти, а він не при­хо­див. Со­ломія ви­ко­ти­ла во­за, знай­шла маз­ни­цю, по­ма­за­ла во­за, при­нес­ла яр­мо, на­че­пи­ла на во­ла та все жда­ла Ро­ма­на, щоб він їхав до мли­на. «Це він си­дить в лісі. А побіжу я та підгляд­жу, що він там ро­бить», - по­ду­ма­ла Со­ломія. Во­на наділа юб­ку і побігла до ліска, але не навп­рос­тець стеж­кою че­рез вигін, а по­за людськи­ми го­ро­да­ми та ха­та­ми. Обійшла во­на по­за ви­го­ном, об­ми­ну­ла зак­руг­ле­ний лісок, пе­релізла че­рез окіп, потім ско­чи­ла че­рез ста­рий тин на окопі, та так швид­ко, що й ста­рий тин по­ла­ма­ла.

    «Ой бо­же мій! ко­ли б ча­сом не вглядів ме­не ко­зак-лісо­вик, а то ще й при­че­питься, що я пот­ро­щи­ла тин», - ду­ма­ла Со­ломія, ози­ра­ючись на всі бо­ки.

    Вона про­жо­гом ки­ну­лась в гу­ща­ви­ну і пішла вздовж лісу, пог­ля­да­ючи на дов­гу вузьку про­га­ли­ну, кот­ра тяг­ла­ся, не­на­че зе­ле­на стрічка, між лісом і ряд­ка­ми зе­ле­ної, мо­ло­дої, не­дав­но на­сад­же­ної па­ном сос­ни, по­над самісіньким піску­ва­тим око­пом. Дов­го во­на йшла та плу­та­лась в гус­тих ку­щах па­по­роті та вся­ко­го лісо­во­го зілля, все пог­ля­да­ючи на зе­ле­ну про­га­ли­ну. Ро­ма­на нігде не бу­ло. Че­рез лісок сла­ли­ся сте­жеч­ки, не­на­че розс­те­лені руш­ни­ки, збіга­ли­ся, роз­хо­ди­ли­ся, пе­ре­ти­на­ли од­на од­ну навх­рест, прос­тя­га­ючись че­рез лісок до людських полів по дру­гий бік ліска. На одній стежці бігли два ма­ленькі хлоп­чи­ки. Со­ломія спи­та­ла в їх, чи не ба­чи­ли ча­сом во­ни в лісі яко­го чо­ловіка.

    - От там ба­чи­ли! не­да­леч­ко од ко­за­ко­вої ха­ти ко­ло круг­лої га­ля­ви­ни! - ска­за­ли хлоп­чи­ки і по­ка­за­ли Со­ломії пальця­ми, кот­рою стеж­кою тре­ба бу­ло йти до тієї про­га­ли­ни.

    Соломія по­чим­чи­ку­ва­ла поміж де­ре­вом до то­го місця, де бу­ла та круг­ла про­га­ли­на, її бра­ла цікавість, бра­ло й заздріння та злість. Во­на заздріва­ла, що Ро­ман хо­дить в ліс до якоїсь мо­ло­диці або дівчи­ни. В неї зад­ри­жа­ли коліна, зда­ви­ло ко­ло сер­ця. Со­ломія по­чу­ва­ла, що сер­це затріпа­лось, в гру­дях зду­ши­ло, аж дух за­би­ва­ло. І во­на вже не йшла, не зак­ра­да­лась по­за де­ре­ва­ми, а бігла бігцем, аж ба­дил­ля під но­га­ми хру­ща­ло; і нез­чу­лась во­на, як опи­ни­лась не­да­леч­ке од про­га­ли­ни.

Пошук на сайті: