Іван Нечуй-Левицький - Не той став (сторінка 24)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_ne_toy_stav.docx)Ivan_nechuy_levickiy_ne_toy_stav.docx238 Кб2081
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_ne_toy_stav.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_ne_toy_stav.fb2284 Кб2129

    - Ти мені шко­лу розігна­ла!

    - І доб­ре зро­би­ла! - обізва­лась Со­ломія, з сер­цем стук­нув­ши віком та за­ми­ка­ючи скри­ню.

    - Ти чортз­на-що зро­би­ла з твоїм дур­ним ро­зу­мом, - ска­зав сер­ди­то Ро­ман. - Хіба ж оце я один вчу дітей до­ма? Ад­же ж на Гри­го­рах і Крав­чен­ко вчить чужі діти до­ма, і Пет­рен­ко на Злодіївці вчить чо­ти­ри хлопці! Що це ти ви­га­да­ла?

    - Ті вчать, бо во­ни не ма­ють по­ля. Во­ни цим на хліб собі за­роб­ля­ють. А в те­бе по­ле, в те­бе гос­по­дарст­во! Я тобі слу­жу і за най­мич­ку і за най­ми­та, а ти ні про що не дбаєш, тільки про книж­ки та про мо­лит­ви.

    - Невже я та­ки ні про що не дбаю, тільки про книж­ки та про мо­лит­ви? Я ж не ки­да­юсь і діла. Це на те­бе прим­хи на­па­ли.

    - Добрі прим­хи! По­ки ти ме­не лю­бив, я для те­бе ро­би­ла: я ро­би­ла свою й твою ро­бо­ту. Те­пер я тобі не жінка, а тільки най­мич­ка. Спа­сибі тобі за та­ку лас­ку.

    Соломія дзенькну­ла клю­чем в зам­ку і по­су­ну­ла скри­ню під стіну. Во­на ста­ла пе­ред са­мим ли­цем Ро­ма­на, чер­во­на од гніву. По­пе­ре­ду во­на все го­во­ри­ла з ним пус­ту­ючи та жар­ту­ючи, бо рідко ко­ли сер­ди­лась. Те­пер, зобідже­на зне­ва­гою сво­го чо­ловіка й бай­дужістю до її кра­си, во­на роз­лю­ту­ва­лась. Во­на бу­ла сер­ди­та, що не мо­же вер­ну­ти зга­са­ючо­го ко­хан­ня і в йо­му і в собі.

    - Сидить роз­куд­ла­ний, роз­пат­ла­ний, витріщив­ши очі! По­ди­вись он в те дзер­ка­ло, на що ти став схо­жий! Ко­лись був пиш­ний, як пов­ний місяць, а те­пер став якимсь ви­род­ком. Я те­бе лю­би­ла, як літнє сон­це. А ти не­на­че вкрав з не­ба сон­це се­ред дня і схо­вав од ме­не. Мені світ став не­ми­лий. А ти вик­рав з мо­го сер­ця лю­бов крап­ля за крап­лею. Ко­го ж я бу­ду лю­би­ти? З ким бу­ду тіши­ти свою ду­шу?

    Соломія вже го­во­ри­ла, не­на­че го­ло­си­ла. Бідна мо­ло­ди­ця по­чу­ва­ла, що в її серці щось втра­чує за­жи­вок, щось по­ма­леньку за­ми­рає, от-от вмре…

    - Кого я бу­ду лю­би­ти… гм… Оце так шту­ка!

    - Нікого не лю­би, - сум­но обізвав­ся Ро­ман, - тим мо­ло­ди­цям чортз­на-що на дум­ку при­хо­дить.

    - Нікого не лю­би… ко­ли ж я хо­чу лю­би­ти, - обізва­лась Со­ломія.

    - Це вже хтось тобі на­вис на очі. Щось. та­ке та є! - обізвав­ся Ро­ман.

    - Ніхто мені не на­вис на очі. Я те­бе по­лю­би­ла і більше ніко­го в світі не бу­ду лю­би­ти.

    Соломія і справді своїм сер­цем бу­ла схо­жа на пиш­ну квітку теп­лих країв, кот­ра раз тільки ви­ки­дає од­но стеб­ло, раз цвіте і потім навіки по­си­хає. Со­ломія раз по­лю­би­ла на своєму віку, по­лю­би­ла га­ря­че і вдру­ге вже не мог­ла ко­ха­ти іншо­го.

    - Подивися на се­бе! На ко­го ти те­пер став схо­жий: куд­ла­тий, пе­ле­ха­тий, не­на­че в клоч­чя вбрав го­ло­ву. Ой гос­по­ди! Не то жид пе­ле­ха­тий, не то пасічник, не то дяк, не то лірник, що співає Ла­за­ря на яр­мар­ках. Си­дить, ви­лу­пив­ши очі, мов та жа­ба на ку­пині. Ти хоч би для ме­не приб­рав­ся, та об­го­лив­ся, та при­че­пу­рив­ся. А то став якимсь спа­сен­ни­ком та свя­тен­ни­ком; ти хо­чеш прис­вя­ти­тись, а я хо­чу жи­ти й лю­би­ти!

    Соломія вхо­пи­ла нож­ниці, котрі ле­жа­ли на столі, і ки­ну­лась до Ро­ма­на.

    - Дай сю­ди оті пат­ли! Я тобі чис­то по­об­ти­наю оті па­чо­си на що­ках, оту бо­ро­ду, оті ко­си, то, мо­же, знов ста­неш гар­ний, який ти ко­лись був.

    І Ро­ман не зог­лядівся, як Со­ломія чик­ну­ла нож­ни­ця­ми, од­тя­ла йо­му стремкі бурці з од­но­го бо­ку, а потім одш­ма­ту­ва­ла кла­поть ру­ся­вої бо­ро­ди.

    - Чи ти здуріла сьогодні, чи знавісніла! - обізвав­ся Ро­ман, схо­пив­шись з стільця. -Ну та й вітро­гон­ка ж ти навісна!

    Він в од­ну мить вхо­пив її за ру­ку, вир­вав нож­ниці, потім вхо­пив її за шию, од­чи­нив двері і пхнув у сіни в усієї си­ли. Со­ломія не­на­че пе­ре­летіла вузькі сіни і вда­ри­лась об двері про­тив­ної ха­ти, аж двері за­гу­ли. Де­нис ки­нув­ся до две­рей і од­чи­нив їх. Пе­ред две­ри­ма сто­яла Со­ломія і пла­ка­ла. В неї що­ки лисніли од сліз.

    - Що це та­ке? Що ста­ло­ся? - крик­нув Де­нис. Со­ломія обер­ну­лась на­зад, побігла че­рез сіни, од­хи­ли­ла двері в Ро­ма­но­ву кімна­ту і крик­ну­ла про­ни­зу­ва­тим, не­на­че не своїм го­ло­сом.

    - Я те­бе зне­на­виділа! Ти мені про­тив­ний! По­га­ний! Гид­кий! Я те­бе по­ки­ну, най­му­ся за най­мич­ку, а з то­бою не бу­ду жи­ти, не бу­ду!

    Вона гурк­ну­ла Ро­ма­но­ви­ми две­ри­ма, вско­чи­ла в світли­цю, сіла на лаві ко­ло мис­ни­ка, обер­ну­ла го­ло­ву до стіни і зап­ла­ка­ла, зак­рив­ши ли­це ліктем та за­су­ка­ним по лікоть ру­ка­вом со­роч­ки.

    - Чого це ти, доч­ко, розп­ла­ка­лась? Що там у вас в Ро­ма­ном скоїлось? - пи­та­ла в Со­ломії ба­ба Зінька.

    Соломія пла­ка­ла, аж хли­па­ла, як ди­ти­на. Діти за­мовк­ли і тільки пог­ля­да­ли на Со­ломію. Дівчи­на й собі скри­ви­лась і бу­ла на­по­го­тові зап­ла­ка­ти. Нас­тя й Де­нис мов­ча­ли.

    - Чого це ви по­ла­ялись? - спи­тав Де­нис в Со­ломії. Со­ломія мов­ча­ла і вти­ра­ла сльози ру­ка­вом.

    - Єт! зви­чай­на річ. По­ла­ялись та й по­ми­ряться. Хва­лить бо­га, що не по­би­лись; в дру­гих і це бу­ває, - обізва­лась ба­ба Зінька не­на­че спокійненько, але в неї на душі бу­ло зовсім не спокійненько; во­на вже дав­но приміти­ла, що між Ро­ма­ном та Со­ломією є якась нез­го­да, що лю­бов і зго­да між ни­ми зга­сає. Ба­ба за­ду­ма­лась.

    - А ходімо до Ро­ма­на та ска­же­мо, щоб він одя­гав­ся та йшов до нас в гості, - про­мо­ви­ла Нас­тя до Де­ни­са.

    Вона увійшла до Ро­ма­на в ха­ту. Ро­ман сидів на стільці ко­ло сто­ла. Ко­ло йо­го на долівці ва­ля­ли­ся шмат­ки бурців та бо­ро­ди. В Ро­ма­на не ста­ва­ло од­но­го бур­ця, а бо­ро­да стриміла з здо­ро­вим ви­зуб­нем з од­но­го бо­ку, не­на­че ви­щерб­ле­на ло­па­та. Ро­ман був смішний з нерівною, ви­щерб­ле­ною бо­ро­дою та з од­ним бур­цем, кот­рий стримів, як шма­ток клоч­чя, приліпле­ний ко­ло од­но­го ву­ха.

    - Ой ли­шеч­ко, який ти смішний! - крик­ну­ла Нас­тя на всю ха­ту і за­ре­го­та­лась.

    - Хто це тобі по­калічив бо­ро­ду та бурці? - спи­тав Де­нис.

    - Та ота ж навіже­на стри­бу­ха, - ти­хо обізвав­ся Ро­ман.

    - І доб­ре зро­би­ла. Їй-бо­гу, я б і са­ма це зро­би­ла, як­би Де­нис був та­кий пат­лач, як оце ти, - ска­за­ла Нас­тя.

    - Але з та­кою бо­ро­дою не мож­на тобі йти між лю­де, - обізвав­ся Де­нис.

    - Авжеж не мож­на, бо те­пер на те­бе і твої со­ба­ки бре­ха­ти­муть, - ска­за­ла Нас­тя.

    - Давай я тобі зрівняю бо­ро­ду, - про­мо­вив Де­нис, взяв­ши нож­ниці.

    - Геть, - ска­зав Ро­ман, - я сам зрівняю. І він взяв нож­ниці, став пе­ред дзер­ка­лом і підтяв бо­ро­ду кру­гом, ще й дру­го­го бур­ця обст­риг.

    - Ой Ро­ма­не! те­пер ти став схо­жий на посмітю­ху або на ста­ро­го німця, - про­мо­ви­ла Нас­тя.

    Роман одяг­ся і вий­шов у світли­цю. Со­ломія вже пе­реп­ла­ка­ла і ми­ла мис­ки та по­лу­мис­ки. Вбігла й Нас­тя і роз­ка­за­ла ма­тері, як Со­ломія об­чик­ри­жи­ла Ро­ма­нові бурці та бо­ро­ду.

    - Одягайся, Со­ломіє, бо вже за­то­го й вечір бу­де, - ска­за­ла Нас­тя.

    Соломія одяг­ла­ся і навіть не гля­ну­ла на Ро­ма­на. Усі во­ни вий­шли з ха­ти. Зос­та­ла­ся в хаті ба­ба Зінька з дітьми та своїми не­ве­се­ли­ми ду­ма­ми.

    «Ох, не бо­ро­да, не пат­ли винні! - ду­ма­ла ба­ба Зінька.- Щось між ни­ми по­чи­нається по­га­не. Ро­ман осу­нув­ся, мов ста­рий дід, хоч за пасічни­ка йо­го са­до­ви в пасіку. Ой, ко­ли б чо­го не вий­шло між ни­ми по­га­но­го».

    А тим ча­сом Со­ломія йшла в гості по­руч з Нас­тею та Де­ни­сом і ще­бе­та­ла, не­на­че то­го дня ніяко­го зма­ган­ня й свар­ки в неї з Ро­ма­ном не бу­ло. Тільки до Ро­ма­на во­на й сло­ва не про­мо­ви­ла.

    В Де­ни­совій хаті вже зби­ра­лись гості, схо­ди­лись мо­ло­диці. Де­нис, оже­нив­шись, пос­та­вив собі но­ву здо­ро­ву ха­ту в кімна­тою. Світли­ця бу­ла прос­тор­на, кімна­та на по­мості. Вікна бу­ли чи­малі, на шість ши­бок. І в світлиці, і в кімнаті на стінах бу­ли по­навішу­вані здо­рові нові об­ра­зи, кот­pi ве­се­ли­ли світлі ха­ти яс­ни­ми різки­ми свіжи­ми фар­ба­ми. Де­нис став доб­рим гос­по­да­рем, при­ку­пив собі землі, розвів доб­ре гос­по­дарст­во. Нас­тя вда­ла­ся на свою матір і бу­ла нев­си­пу­ща гос­по­ди­ня.

Пошук на сайті: