Іван Нечуй-Левицький - Не той став (сторінка 25)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_ne_toy_stav.docx)Ivan_nechuy_levickiy_ne_toy_stav.docx238 Кб2073
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_ne_toy_stav.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_ne_toy_stav.fb2284 Кб2117
    Поприходили в гості й па­руб­ки, кот­рим мо­ло­диці по­чеп­ля­ли ко­лод­ки. Во­ни пос­та­ви­ли мо­го­ри­ча, а Нас­тя на­ва­ри­ла ва­ре­ників. Ви­пив­ши по чарці - по другій, мо­ло­диці по­ча­ли дуріти та спо­ви­ва­ти по­ви­ва­чем ко­лод­ку, уб­гав­ши її в пе­люш­ки. По­ча­ли­ся смішки та жар­ти. Со­ломія усім да­ва­ла привід, сміши­ла усіх і са­ма ре­го­та­лась, не­на­че во­на й не зма­га­лась і не ла­ялась з Ро­ма­ном то­го та­ки дня. Дов­го усі гості пи­ли та гу­ля­ли, гра­ли в піжмур­ки, в тісної ба­би. Один па­ру­бок заг­рав на сопілку ко­зач­ка. Мо­ло­диці по­ча­ли тан­цю­ва­ти. Со­ломія тан­цю­ва­ла, ще­бе­та­ла, з усіма жар­ту­ва­ла. Во­на хотіла пісня­ми, тан­ця­ми та жар­та­ми за­па­мо­ро­чи­ти своє за­таєне го­ре, як п'яниці за­ли­ва­ють ли­хо горілкою. Але не­дав­ня свар­ка з Ро­ма­ном не­на­че іскор­ка­ми виліта­ла з її гост­рих очей. В очах її ча­сом блис­кав гнів; іскри гніву ча­сом не­на­че про­ри­ва­лись че­рез ве­селі блис­кучі очі і си­па­лись в по­рожній простір, па­да­ли ча­сом на од­ну мить і на Ро­ма­на. Увесь вечір во­на ні ра­зу не по­жар­ту­ва­ла з Ро­ма­ном, не за­че­пи­ла йо­го й сло­вом, не­на­че йо­го й в хаті не бу­ло. Со­ломія кру­ти­лась, вертілась, співа­ла й тан­цю­ва­ла так, як дав­но вже не ве­се­ли­лась. Але за­таєне го­ре, за­хо­вані му­ки ви­зи­ра­ли че­рез ди­кий блиск очей.

    Роман сидів цілий вечір мовч­ки і тільки ди­вив­ся сум­ни­ми очи­ма на ті пус­тощі мо­ло­диць, па­рубків та чо­ловіків. Од то­го смут­ку він не ми­нав ні однієї чар­ки.

    - На що це ти, Ро­ма­не, так об­чек­ри­жив собі бо­ро­ду, не­на­че німець? - пи­та­ли в Ро­ма­на мо­ло­диці.

    - Щоб Со­ломія ме­не більше лю­би­ла, - зне­хо­тя обізвав­ся Ро­ман і по­ди­вив­ся на Со­ломію.

    А Со­ломія тільки зир­ну­ла на йо­го гост­рим та швид­ким пог­ля­дом. Не­на­че ог­нем сип­ну­ли її очі. В очах блис­ну­ла не­на­висть.

    Тим ча­сом мо­ло­диці спо­ви­ли на лаві ко­лод­ку, об­мо­та­ли її по­ви­ва­чем, а Со­ломія вхо­пи­ла ко­лод­ку, взя­ла її на ру­ки, не­на­че ди­ти­ну, і по­нес­ла до сто­ла. Во­на пи­ща­ла, вда­ва­ла го­ло­сом, не­на­чеб­то та ди­ти­на пла­че. Мо­ло­диці пішли за Со­ломією слідком і заспіва­ли ко­лис­ко­вої пісні. Не до­хо­дя­чи до сто­ла, Со­ломія спіткну­лась і впус­ти­ла ко­лод­ку до­до­лу. Здійняв­ши ру­ки вго­ру, Со­ломія не­са­мо­ви­то крик­ну­ла, не­на­чеб­то во­на й справді впус­ти­ла жи­ву ди­ти­ну. Той крик був та­кий не­са­мо­ви­тий та ди­кий, що пе­реміг клекіт та шум в хаті. Ро­ман іздриг­нув­ся од то­го кри­ку. Навіже­ний крик Со­ломії про­ни­зав йо­го, не­на­че гост­рим но­жем, як ди­кий крик бо­жевільно­го. В Ро­ма­на ніби полізли по спині ко­маш­ки, і йо­му чо­гось зда­ло­ся, що Со­ломія встро­ми­ла йо­му в гру­ди гост­рий ніж.

    Молодиці пок­ла­ли ко­лод­ку на столі, посіда­ли кру­гом сто­ла й по­ча­ли пи­ти по чарці, ніби справ­ля­ли ро­ди­ни ко­лод­ки. Со­ломія пус­ту­ва­ла ко­ло сто­ла, при­ки­да­лась, ніби во­на за­бав­ляє ди­ти­ну, цмо­ка­ла до неї гу­ба­ми, осміха­лась, ха­па­ла за но­сик пуч­ка­ми, ла­па­ла за ву­ха, здав­лю­ва­ла го­лов­ку до­ло­ня­ми, а далі по­ча­ла співа­ти ди­тя­чої пісні го­лос­но на усю ха­ту. В хаті аж гу­ло од га­му, од кле­ко­ту. Усі ви­пи­ли доб­ре, усі го­во­ри­ли го­лос­но, і ніхто ніко­го не слу­хав. Ха­та гу­ла, не­на­че в ули­ку бджо­ли, ко­ли пасічник сту­кає в улик, щоб пог­на­ти бджо­ли вго­ру. А Со­ломіїн го­лос пе­ре­ма­гав той клекіт і про­ни­зу­вав повітря, як гост­рий ніж.

    Несподівано Со­ломія, дуріючи, вхо­пи­ла ко­лод­ку з сто­ла і з усієї си­ли ки­ну­ла її сторч го­ло­вою до­до­лу.

    - Коли твій батько не лю­бить твоєї ма­тері, то й я те­бе не бу­ду лю­би­ти! Оце тобі за батька та­ка смерть! - крик­ну­ла Со­ломія і знов за­ре­го­та­лась го­лос­но на всю ха­ту чуд­но й ди­ко, як ча­сом ре­го­чуться бо­жевільні.

    Роман підвів на неї смутні очі, і знов у йо­го по спині не­на­че полізли ко­маш­ки од то­го бо­жевільно­го ре­го­ту.

    - Та не дурій-бо так, Со­ломіє! Ото роз­пус­ти­лась, не­на­че збо­же­воліла! - крик­ну­ли мо­ло­диці, і од­на з них підня­ла спо­ви­ту ко­лод­ку і знов пок­ла­ла на столі.

    Молодицям, оче­ви­дяч­ки, не спо­до­ба­лась та­ка чуд­на вих­ват­ка, не спо­до­бав­ся та­кий чуд­ний Со­ломіїн жарт. Де­котрі при­тих­ли, де­котрі пог­ля­да­ли на Со­ломію сер­ди­то.

    - Це вже не зна­ти що, а не жар­ти, - обізва­лась од­на мо­ло­ди­ця, - так ніхто не справ­ляє ко­лод­ки. Жар­туй, Со­ломіє, та й міру знай.

    Але про цю неп­риємну Со­ломіїну вих­ват­ку швид­ко усі за­бу­ли. Знов за­гу­ло в хаті, не­на­че в ули­ку, знов за­ба­ла­ка­ли мо­ло­диці. Сопілка заг­ра­ла. Один па­ру­бок прий­шов з скрип­кою, шви­денько нап­ра­вив її, підвів стру­ни під го­лос сопілки і скрип­ка прис­та­ла не­за­ба­ром до сопілки. Мо­ло­диці знов пішли в та­нець і задріботіли по хаті. В хаті не­на­че справ­ля­ли весілля, а не ро­ди­ни ко­лод­ки.

    Соломія тан­цю­ва­ла не­са­мо­ви­то, ще й приспіву­ва­ла. Од ду­хо­ти, од шу­му, од співів, од бренькан­ня та од нап­рав­ки скрип­ки в Ро­ма­на по­ча­ла кру­ти­тись го­ло­ва. Він поп­ро­щав­ся з Де­ни­сом та Нас­тею і пішов до­до­му. Ти­ха ніч, ма­ленький мо­роз над­ворі висвіжи­ли йо­го за­па­мо­ро­че­ну го­ло­ву. Він ішов до­до­му ти­хою хо­дою, а Со­ломія все не схо­ди­ла в йо­го з дум­ки. Він і те­пер не­на­че чув її не­са­мо­виті кри­ки, не­на­че й те­пер ба­чив, як во­на ки­ну­ла об зем­лю спо­ви­ту ко­лод­ку і про­мо­ви­ла нах­вал­ку про­ти йо­го.

    «Нахвалялась ме­не по­ки­ну­ти, ка­за­ла, що не лю­бить ме­не, що во­на мені більше не жінка, а най­мич­ка, - ду­мав Ро­ман, вер­та­ючись до своєї ха­ти, - чи то во­на прав­ду ка­за­ла, чи, мо­же, тільки нах­ва­ляється про­ти ме­не? Ой, ко­ли б во­на й справді не за­подіяла яко­го ли­ха! Які не­са­мо­виті бу­ли її жар­ти. Її крик!»

    Він увійшов у сіни і по­вер­нув до своєї кімна­ти. Там він, не засвітив­ши світла, ліг на постіль і зас­нув важ­ким сном. Пізно вер­ну­лась Со­ломія до­до­му і на­си­лу дос­ту­ка­лась, по­ки роз­бу­ди­ла ста­ру Зіньку. Зінька од­су­ну­ла завіртку і пус­ти­ла Со­ломію в ха­ту, не про­мо­вив­ши ні од­но­го докірли­во­го сло­ва за те, що Со­ломія за­гу­ля­лась і запізни­лась.

    Другого дня Со­ломія, зва­рив­ши обід, ду­ма­ла вже заб­ра­ти свою оде­жу та по­ки­ну­ти Ро­ма­на. Во­на ду­ма­ла пе­ре­сидіти який час у сво­го батька, а потім піти в най­ми до яких-не­будь панів в Білій Церкві. Замівши ха­ту й сіни, во­на зібра­ла сміття в дран­ти­ну і вис­ко­чи­ла надвір бо­соніж і в одній со­рочці. Над­ворі дув вог­кий та хо­лод­ний вітер. Со­ломія прибігла до воріт і сип­ну­ла сміття че­рез тин. Во­на по­ба­чи­ла, що про­ти са­мо­го дво­ру на улиці заг­руз в ка­люжі та багні жидівський віз по самісінькі ма­то­чи­ни. Ста­рий біло­церківський Ав­рум їздив по селі і ску­по­ву­вав та міняв на каб­луч­ки уся­ку ста­ро­виз­ну. Ав­ру­ма зна­ло усе се­ло. То був ста­рий убо­гий жид, ти­хий та смир­ний, як яг­ня, і тро­хи чуд­ний. В йо­го був не­на­че ди­тя­чий ро­зум, і го­во­рив він ніби ди­тя­чим та жалібним го­лос­ком, хоч сам був ви­со­кий на зріст та ши­ро­коп­ле­чий. Доб­ро­го Ав­ру­ма усі жа­лу­ва­ли на селі і да­ва­ли йо­му на по­лу­день хліба та ци­булі, не­на­че стар­цеві. Су­хо­реб­ра шка­па нап­ру­жу­ва­лась, аж реб­ра в неї ви­пи­на­лись, але не ма­ла си­ли ви­тяг­ти во­за з баг­на. Ав­рум підпи­хав во­за. сил­ку­вав­ся, му­чив­ся, ньокав, але віз сто­яв на од­но­му місці.

    Соломія вгляділа Ав­ру­ма і, як стріла, ки­ну­лась прос­то в гря­зю­ку, щоб по­мог­ти Ав­ру­мові. Во­на ста­ла по­зад во­за по­руч із Ав­ру­мом і по­ча­ла з ним підпи­ха­ти во­за. Ко­ня­ка ру­ши­ла з місця і ви­тяг­ла во­за з ка­люжі. Со­ломія вер­ну­лась у ха­ту і му­си­ла од­ми­ва­ти грязь з ніг в ноч­вах.

    Вночі во­на вже зас­лаб­ла. Тіло за­па­ли­лось га­ряч­кою. Тиж­день во­на про­ле­жа­ла в га­рячці, ніко­го не впізна­ва­ла, нічо­го не їла. Ро­ман пок­ли­кав фер­ша­ла, але й ліки не по­ма­га­ли. Вже ду­ма­ли, що Со­ломія вмре, вже Ро­ман пок­ли­кав свя­ще­ни­ка, щоб вис­повіда­ти й зап­ри­час­ти­ти її. Ба­тюш­ка сповідав і при­ча­щав Со­ломію вже не­чуст­вен­ну.

    Аж че­рез два тижні Со­ломія по­ча­ла оду­жу­ва­ти і на­си­лу ви­хо­ди­лась вже пе­ред Ве­ли­код­нем.

    - Ой доч­кої і чо­го тобі бу­ло лізти в ту гря­зю­ку та ще й бо­соніж і в одній со­рочці? Бач, яко­го ли­ха діста­ла собі, - до­ко­ря­ла ба­ба Зінька Со­ломії.

    - Коли, ма­мо, мені жаль ста­ло і Ав­ру­ма, і йо­го су­хо­реб­рої шка­пи, а я так і ки­ну­лась йо­му до по­мочі, як сто­яла: мені тоді чо­бо­ти і в дум­ку не прий­шли, - од­ма­га­лась Со­ломія.

    На страст­но­му тижні в Со­ломії лед­ве ста­ло си­ли, щоб од­говітись. Усіве­ли­кодні свят­ки во­на ніби чевріла, а не жи­ла, а на ми­ро­но­сиць во­на все-та­ки но­си­ла хрес­та кру­гом церк­ви, хоч і в ста­ро­му жу­пані.

Пошук на сайті: