Іван Нечуй-Левицький - Не той став (сторінка 27)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_ne_toy_stav.docx)Ivan_nechuy_levickiy_ne_toy_stav.docx238 Кб2081
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_ne_toy_stav.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_ne_toy_stav.fb2284 Кб2129
    - А що ж ви, дядьку Фи­ло­не, знаєте та­ке муд­ре? - спи­тав Де­нис.

    - Ви ду­маєте, що ви вчені та письменні, то все знаєте? Вчені ви, та нед­рю­ко­вані. Ану, ко­ли ти вче­ний, ска­жи мені, де тут на цьому кут­ку за­ко­пані гроші? А ба! От і не ска­жеш, бо не знаєш. А я так знаю, хоч я й не­письмен­ний. Ве­ли­ка пак ця­ця - письмен­ний чо­ловік! Ку­ди ж пак!

    - А де ж тут гроші за­ко­пані? Скажіть, то ми з Ро­ма­ном ви­ко­паємо та й поділи­мо­ся з ва­ми, - ска­зав Де­нис.

    - А ось тут! Ось ту­теч­ки на цьому са­мо­му місці! - крик­нув Филін і стук­нув па­ли­цею об зем­лю. - Ось ту­теч­ки, де ти стоїш.

    - Та годі вам, та­ту! Ет! богз­на-що ви го­во­ри­те, - обізвав­ся Ро­ман.

    - Та й ти, я ба­чу, ду­рень, хоч і письмен­ний, ко­ли цього не знаєш. Ось ту­теч­ки за­ко­пані гроші! - знов крик­нув Филін, спи­нив­шись на ході і ткнув­ши па­ли­цею в кро­пи­ву. - От ди­вись! во­ни вже го­рять! О! О! як схоп­люється синій огонь! О! вже го­рять! От ви не ба­чи­те, а я ба­чу, бо це мені да­но з не­бес. Та ку­ди та­ким дур­ням й ба­чи­ти, як го­рять гроші?

    - Та то, дядьку, в вас в очах го­рить чи ми­го­тить! - обізвав­ся Де­нис.

    - Поцілуй сво­го батька в мор­ду! В моїх очах го­рить. Ав­жеж! Оце так! Ти ду­маєш, я п'яний? Ав­жеж пак! То ти п'яний, а дядько Филін тве­ре­зий. А он­деч­ки в тій хаті жи­ве відьма. А ти й цього не знаєш, дур­ню, хоч ти і вче­ний.

    - Яка там відьма? Та в тій хаті жи­ве ста­рос­ти­ха, жінка бо­го­бо­яща, - обізвав­ся Де­нис.

    - Старостиха? О, бре­шеш! Ста­рос­ти­ха то ста­рос­ти­ха! а то та­ки жи­ве в цій хаті відьма, - плів нісенітни­цю Филін.

    - Ет, та­ту! Хо­четься вам базіка­ти: відьом та чарівниць не­ма на світі, - якось спромігся обізва­тись Ро­ман, - то все брехні, то бабські за­бо­бо­ни.

    - От тобі й на! То це я бре­шу? То це твій тесть бре­ше? - го­во­рив сер­ди­то Филін, спи­нив­шись і ви­ря­чив­ши сер­диті очі на Ро­ма­на. - А ди­ви­ся лиш. Он во­на пе­ре­ки­ну­лась ря­бою кішкою і побігла до ко­мо­ри. Те­тя­но! та не ду­ри-бо лю­дей. Я те­бе знаю.

    - Ет, пле­те­те, що ви­ко­па­ли в лісі са­та­ну, не­на­че ба­ра­бо­лю. Ет! - про­мо­вив Де­нис. - То, дядьку, побігла до ко­мо­ри та­ки прав­ди­ва кішка, а не відьма. Богз­на-що ви вер­зе­те. А са­та­на в пеклі, бо там йо­му теп­ло. Чо­го йо­му сидіти в лісі, та ще й у землі? Хіба він кріт або жа­ба? - сміявся Де­нис.

    Денис зап­ро­ва­див Ро­ма­на до­до­му і повів далі Фи­ло­на. Ро­ман пот­ра­пив увійти у двері, хоч і ко­ли­вав­ся на но­гах. Ще ніко­ли не вер­тав­ся Ро­ман до­до­му зовсім п'яний. Це бу­ло впер­ше, що він прий­шов до­до­му, лед­ве во­лодіючи но­га­ми. Діти ви­ря­чи­ли очі на батька. Со­ломія гля­ну­ла на йо­го з жа­хом; сум най­шов на ба­бу Зіньку.

    - Оце доб­ре підмо­го­ри­чи­ли нас добрі лю­де, спа­сибі їм! - по­чав го­во­ри­ти Ро­ман, хи­та­ючись на но­гах.

    - Бачте, ма­мо! Ка­за­ли ви, що не боїтесь за Ро­ма­на, а я бо­ялась, - обізва­лась Со­ломія, пе­рес­тав­ши чис­ти­ти, кар­топ­лю на юш­ку.

    - А чо­го ти там бо­ялась? Хіба я вовк, чи що? Те­бе не зля­каєш спло­ха; о, те­бе не зля­каєш! Не з таківських, щоб ля­ка­тись, - го­во­рив Ро­ман, геп­нув­ши на ла­ву.

    - Я не бо­юся, тільки жу­рю­ся. Ой, ли­ха моя го­ди­нонька! - обізва­лась Со­ломія.

    - А чо­го там ли­ха твоя го­ди­нонька? Я вже знаю чо­го! Це тим, що я тобі не справ­ляю су­кон­них до­ро­гих жу­панів та шерс­тя­них спідниць.

    - Одчепися од ме­не з своїми су­кон­ни­ми жу­па­на­ми. І справ­ля­ти - не справ­ляв, а до­ко­ря­ти вмієш,- про­мо­ви­ла Со­ломія.

    - Їй в думці все жу­па­ни та на­мис­та. Все б чеп­ля­ла на се­бе, все б по­на­пи­на­ла на се­бе: і жу­па­ни, й хуст­ки, і шерс­тяні спідниці, і су­конні ряд­на, і шерс­тяні на­мис­та… - плів п'яний Ро­ман, - їй аби вертітись та кру­ти­тись. Так, так! Я вже доб­ре знаю. Знаємо ми вас!

    Роман, завсігди спокійний і не­говіркий, став го­во­рючіший, ви­пив­ши по чарці. Він тоді го­во­рив більше, хоч го­во­рив спокійно і по­ма­леньку. Горілка не­на­че розв'язу­ва­ла йо­му язик. Але тоді йо­го роз­мо­ва ста­ва­ла докірли­вою; йо­го сло­ва бу­ли ущип­ливі.

    Соломія мов­ча­ла і знов по­ча­ла чис­ти­ти кар­топ­лю, ки­да­ючи об­чи­ще­ну кар­топ­лю в мис­ку з во­дою.

    - Та годі вже, си­ну, годі! Ко­ли те­бе на­поїли мо­го­ри­ча­ми, то йди вже в свою кімна­ту та од­по­чинь, - обізва­лась ма­ти.

    - Еге, годі! Так оце й годі! Ко­ли не мож­на годі. Он ка­зав батько Филін, що ко­ло ста­рос­ти­хи на улиці гроші за­ко­па­но, їй-бо­гу, й місце те по­ка­зу­вав! А я ви­ко­паю ті гроші, на­сип­лю пов­ну скри­ню та й замк­ну на двад­цять замків, бо во­на до їх до­бе­реться, їй аби гроші! О, я знаю вас! Вам тільки гро­шей нас­та­чай, а за­ро­би­ти гро­шей то й не­ма. А на жу­па­ни то й по­да­вай! Самі ле­жать на бо­ках. Ви­вер­неться, як ко­ро­ва, та й ле­жить, а ти їй по­да­вай!

    - Хто? я ле­жу на бо­ках, ви­вер­нув­шись, як ко­ро­ва? - аж крик­ну­ла Со­ломія.

    - А то хто ж? Вже ж не я! Не про се­бе го­во­рю, а про те­бе річ. Круть-верть! Круть-верть! Усе кру­тить хвос­том оця то­роп­ле­на, не­на­че та со­ро­ка на ти­ну.

    Соломії ці сло­ва до­пек­ли до са­мої душі. Во­на бряз­ну­ла но­жем об ла­ву і схо­пи­лась з місця. За що Ро­ман ко­лись її лю­бив, з то­го те­пер сміявся.

    - То це я ле­жу, як ко­ро­ва, і нічо­го не роб­лю? Я ж тобі слу­жу і за най­мич­ку, і за най­ми­та. Я ж тобі і во­зи ма­жу, і сно­пи по­даю на стіжок, слу­жу і за возільни­ка, і за по­да­вальни­ка.

    - Та годі, доч­ко, годі! Хіба ж ти не ба­чиш, що вів нет­ве­ре­зий? - обізва­лась ма­ти.

    - Я в те­бе роб­лю, як най­мич­ка, а ти в лісі со­ло­вей­ків слу­хаєш та на траві ка­чаєшся або мо­го­ричі в корчмі дуд­лиш. Сам став ле­да­що, а дру­гим до­ко­ряєш.

    - О, тобі все на­мис­та та жу­па­ни в го­лові! Бу­деш у пеклі на са­мо­му дні за ті су­конні сині жу­па­ни, за шерс­тяні юб­ки та спідниці! Чуєш? Бу­деш в пеклі сма­ли­тись за те твоє круть-верть, за ті смішки, їй все смішки: хі-хі-хі! Смішки з ба­би­ної кішки! хі-хі-хі!

    Роман за­хи­хи­кав так про­тив­но та смішно, що аж малі діти за­ре­го­та­лись. Для Со­ломії Ро­ман став та­кий гид­кий та про­тив­ний, що во­на од­вер­ну­лась од йо­го, сіла на лаві і ди­ви­лась у вікно.

    - Сину! що це з то­бою ста­ло­ся? Чо­го ти чеп­ляєшся до мо­ло­диці ні за що ні про що? Чи то ж спосіб та­ке тобі базіка­ти? І чо­го ти, си­ну, хо­диш усе до корч­ми? Там же стільки уся­кої на­во­лочі та уся­ко­го без­лад­дя! Чи ком­панія ж тобі оті п'яниці, тобі, що лю­биш чи­та­ти святі кни­ги? - обізва­лась ма­ти.

    Мати дов­го мов­ча­ла, бо лю­би­ла си­на, але неп­рав­диві до­ко­ри йо­го, хоч він був і п'яненький, вра­зи­ли її.

    - Еге! Чеп­ляєшся. Ще що ма­мо, ви­га­дай­те. Чеп­ляєшся. Як я чеп­ля­юсь? Я мов­чу, сид­жу ниш­ком, а во­ни ка­жуть - чеп­ляєшся. Я собі сид­жу за книж­ка­ми, вчу дітей, а во­ни та­ки своєї: чеп­ляєшся та й чеп­ляєшся. Хіба я смо­ла, щоб я лип ко­му до чобіт? От Со­ломія, то це прав­ди­ва смо­ла: сліпцем лізе тобі в вічі, стри­же тобі бо­ро­ду та бурці, а ти їй нічо­го й не ка­жи. Та підлесп­ли­ва, та не­до­тор­ка­на, та об­лес­ли­ва. Хі-хі-хі-хі!

    Соломія по­ча­ла пла­ка­ти. Це не пер­ший раз, вер­нув­шись з шин­ку, Ро­ман допікав Со­ломії смішка­ми та до­ко­ра­ми, але ще ні ра­зу він не допікав їй так, як цей раз. Сльози зда­ви­ли її в гру­дях. Бідна мо­ло­ди­ця, по­чут­ли­ва зро­ду, вже не мог­ла дов­ше ви­дер­жа­ти. Неп­рав­ди­ве й брех­ли­ве нарікан­ня за лінивст­во та нед­бай­ність вра­зи­ло її в са­ме сер­це. Во­на схо­пи­лась з ла­ви, за­го­ло­си­ла, як по мерт­во­му, за­ту­лив­ши очі до­ло­ня­ми, ки­ну­ла­ся з ха­ти, вибігла в сіни, а потім вско­чи­ла в Ро­ма­но­ву кімна­ту.

    Баба Зінька пос­те­рег­ла, що Со­ломії дійшли до са­мо­го сер­ця Ро­ма­нові смішки та до­ко­ри. Ста­ра бу­ла ро­зум­на лю­ди­на, ба­га­то років про­жи­ла на світі, ба­га­то ба­чи­ла на своєму віку, ба­га­то де­чо­го чу­ла про лю­дей. Во­на пос­те­рег­ла, що Со­ломія од ве­ли­ко­го од­чаю мо­же са­ма собі за­подіяти й смерть. І ста­ра ма­ти рап­то­во схо­пи­ла­ся з ле­жан­ки і ніби пог­на­ла­ся за Со­ломією. Во­на увійшла в Ро­ма­но­ву кімна­ту.

    Соломія одімкну­ла свою скри­ню і ви­би­ра­ла, звідтіль свої со­роч­ки та спідниці.

    - Що ти, доч­ко, ото ро­биш? - спи­та­ла в неї ба­ба Зінька, сто­ячи ко­ло по­ро­га.

    - Покину Ро­ма­на! Годі вже мені терпіти та му­чи­тись! Піду до батька. Бу­ду в йо­го жи­ти й на се­бе ро­би­ти. Та­ки на хліб щось собі за­роб­лю. Піду слу­жи­ти за най­мич­ку, а не бу­ду з ним жи­ти.

    - Що то ти ви­га­да­ла. Со­ломіє! Чим ми тобі не спо­добні? В чо­му тобі в нас не­до­го­да? - спи­та­ла ба­ба Зінька.

    - В то­му, ма­мо, що Ро­ман вже дав­но мені не чо­ловік, а я йо­му не жінка. Я йо­го зне­на­виділа. Годі вже йо­му підку­рю­ва­ти ме­не ла­да­ном! Мені не тре­ба йо­го ла­да­ну. Мені тільки жаль вас, ма­мо, бо ви бу­ли для ме­не добрі, як рідна ма­ти; шко­да мені й дітей.

    Соломія зга­да­ла про дітей. Та згад­ка, не­на­че ко­сою, підко­си­ла її но­ги. Во­на сіла на ла­ву, схи­ли­ла го­ло­ву на край од­хи­ле­ної скрині і за­го­ло­си­ла:

    - Ой діти мої, дітоньки! Як же я без вас бу­ду жи­ти? - го­ло­си­ла Со­ломія, не­на­че в неї ра­зом по­мер­ли обоє дітей. - Ой ма­мо моя! станьте ж хоч ви їм за рідну матір, дог­ля­дай­те їх, станьте за ме­не, бо вже не си­ла моя дов­ше терпіти.

Пошук на сайті: