Іван Нечуй-Левицький - Не той став (сторінка 4)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_ne_toy_stav.docx)Ivan_nechuy_levickiy_ne_toy_stav.docx238 Кб2081
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_ne_toy_stav.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_ne_toy_stav.fb2284 Кб2129
    Надходив вечір. Ста­ра ма­ти знов приміти­ла, що вівці ни­ка­ють по дворі, не­заг­наті в свій час, і навіть во­ли сто­ять не­на­поєні. А Ро­ман десь зно­ву зслиз.

    - Де це Ро­ман? - спи­та­ла ма­ти в Насті.

    - Десь пішов че­рез ого­род до кри­ниці, - ска­за­ла Нас­тя, - там же Со­ломія во­ду бе­ре з кри­ниці.

    - Оце на­вис­ла йо­му на очі ота Со­ломія! Зовсім од­бив­ся па­ру­бок од ро­бо­ти, - ска­за­ла спе­ре­сер­дя ма­ти.

    А Ро­ман знов став за ти­ном під вер­ба­ми, діждав­ся, по­ки Со­ломія вий­шла по во­ду, знов по­ба­ла­кав з нею, на­ди­вив­ся на її блис­кучі очі. Со­ломія до­ко­ря­ла йо­му, чо­му він не ви­хо­дить на ули­цю гу­ля­ти. Ро­ман обіцяв вий­ти на ули­цю то­го-та­ки ве­чо­ра.

    - Побачимо, як то ти вий­деш на ули­цю. Те­бе, ма­буть, ма­ти не пус­кає на ули­цю, як не пус­кає во­на й Насті, - ска­за­ла йо­му Со­ломія.

    - Парубки не пи­та­ються в ма­терів, як на ули­цю йдуть, - обізвав­ся з-за ти­ну зобідже­ний смішка­ми Ро­ман.

    Настав вечір, ти­хий, теп­лий та по­го­жий. Ро­ман не втерпів; надів жу­пан і пішов на ули­цю, прос­ту­ючи че­рез су­купні ого­ро­ди по­над са­мим бе­ре­гом річеч­ки Рас­та­виці. В бе­резі бу­ло чу­ти, як співа­ли на улиці дівча­та десь да­ле­ко-да­ле­ко, не­на­че за лісом. Ро­ман ішов на той гук швид­ко, по­хап­цем, аж сам собі ди­ву­вав­ся, чо­го це він так поспішає та ха­пається, не­на­че до якої ро­бо­ти. Поспіша­ючи, він за­гу­бив стеж­ку, кот­ра ви­ла­ся й кру­ти­ла­ся поміж ку­ща­ми вер­бо­ло­зу, ка­ли­ни та смо­ро­ди­ни. Він пішов прос­то че­рез ого­ро­ди, навп­рос­тець. Дівча­ча пісня ма­ни­ла йо­го, як ма­нить ме­те­ли­ка квітка. Гук пісні бу­ло чу­ти все ближ­че та ближ­че. Ро­ман йшов навс­ко­си че­рез го­ро­ди, поміж со­няш­ни­ка­ми та ку­ку­руд­зою. Со­няш­ни­ки гну­лись, ку­ку­руд­за аж тріша­ла під йо­го но­га­ми. Він дійшов до ти­ну. За ти­ном під вер­ба­ми сиділа юр­ба дівчат. Хлопці сто­яли ко­ло їх і ба­ла­ка­ли та жар­ту­ва­ли з ни­ми. Нес­подіва­но за ти­ном за­ше­лестіли со­няш­ни­ки та гар­бу­зин­ня, затріща­ла ку­ку­руд­за. Дівча­та за­мовк­ли й жах­ну­лись.

    - Ой, со­ба­ка за ти­ном! - крик­ну­ла од­на дівчи­на.

    - Ой ли­шеч­ко! мо­же, ще й ска­же­на, - засміявся один па­ру­бок.

    - Ой дівча­та! вовк за ти­ном! їй-бо­гу, вовк, бо бли­щить очи­ма, - за­го­монів який­сь па­ру­бок.

    Дівчата крик­ну­ли, рап­то­во схо­пи­ли­ся з місця і одбігли од ти­ну.

    - Де там взяв­ся б той вовк? Чортз­на-що ви­га­ду­ють! Вов­ки си­дять у лісі, а на ули­цю не хо­дять, - обізва­лась Со­ломія.

    Соломія до­га­да­лась, який то був вовк: во­на сміли­во побігла до ти­ну, до то­го місця, де бу­ло чу­ти ше­лест со­няш­ників.

    За ти­ном сто­яв Ро­ман. Йо­го тем­на пос­тать яс­но оз­на­чу­ва­лась про­ти жов­то­га­ря­чо­го не­ба на за­ході, не­на­че бу­ла на­мальова­на чор­ною фар­бою. Ро­ман впізнав Со­ломію.

    - То ти, Ро­ма­не? - спи­та­ла сти­ха Со­ломія.

    - Атож! - так са­мо ти­хо обізвав­ся Ро­ман з-за со­няш­ників. - Хо­ди, Со­ломіє, ближ­че та по­ба­ла­каємо тро­хи.

    - Перелазь че­рез тин та йди до гур­ту! - ска­за­ла Со­ломія.

    - Не хо­чу: я не люб­лю гур­ту.

    - Та йди-бо до нас! Як­би те­бе хто підса­див з то­го бо­ку, то, мо­же, б ти й пе­реліз, - сміялась Со­ломія.

    Вона прис­ту­пи­ла до ти­ну і взя­ла­ся за кілок. Го­ло­ва в неї бу­ла заквітча­на м'ятою та жов­ти­ми гвоз­ди­ка­ми. Дух прив'ялої м’яти розійшов­ся в свіжо­му повітрі. Ти­хий світ од за­хо­ду па­дав на Со­ломіїн вид. Ро­ман уг­лядів в тем­ряві жов­то­га­рячі гвоз­ди­ки, котрі вінком лисніли кру­гом її го­ло­ви, а під гвоз­ди­ка­ми чорніли її бро­ви, бли­ща­ли очі.

    - Романе! чо­го ти тро­хи не що­ве­чо­ра стоїш за ти­ном під вер­ба­ми, як я бе­ру во­ду з кри­ниці? - спи­та­ла в йо­го Со­ломія.

    - Тим, що те­бе люб­лю, - ти­хо обізвав­ся Ро­ман.

    - Невже? - ска­за­ла Со­ломія і за­ре­го­та­лась.

    - Чого ж це ти смієшся? Хіба я смішний? Хоч я не маю чор­них брів, але все-та­ки те­бе люб­лю. Я знаю, що дівча­та люб­лять чорні бро­ви. Але де ж я їх візьму, ко­ли я та­кий вже на світ на­ро­див­ся?

    - То на­мас­ти са­жею, то й бу­деш ма­ти чорні бро­ви, - ска­за­ла Со­ломія, і знов її дрібний регіт аж за­лу­нав попід вер­ба­ми.

    Роман і собі сти­ха осміхнувсь. Со­ло­мин ве­се­лий регіт драж­нив йо­го.

    - Для те­бе, Со­ломіє, я б ла­ден по­чор­ни­ти свої бро­ви.

    - Непотрібно: я й так те­бе люб­лю, і без чор­них брів.

    - Невже! - аж крик­нув Ро­ман.

    - Атож! Ад­жеж місяць бу­ває яс­ний; а який він пиш­ний! - ска­за­ла Со­ломія. - Та пе­ре­лазь-бо до нас; ти, гор­дий си­ну гор­дої ма­тері! Нев­же ти хо­чеш, щоб дівча­та до те­бе пе­ре­ла­зи­ли че­рез тин?

    - До те­бе пе­релізу, ро­зум­но­го батька ро­зум­на доч­ко, і більш ні до ко­го: ча­руєш ти ме­не своїми чор­ни­ми очи­ма.

    Соломія засміялась од тих слів, як ча­сом сміються лю­де од ве­ли­ко­го щас­тя. Во­на од­хи­ли­ла го­ло­ву на­зад. Чорні бро­ви за­лисніли про­ти яс­но­го ро­же­во­го не­ба. Ро­ман прос­тяг ру­ки че­рез тин, вхо­пив Со­ломію за шию і при­гор­нув її го­ло­ву до своєї що­ки. За­пах­ла прим'ята м'ята та гвоз­ди­ки. Со­ломіїне га­ря­че ли­це аж пашіло. Ро­ман по­чув, що на йо­го ли­це не­на­че повіяло ог­нем. Він об­няв Со­ломію і тричі поцілу­вав. Со­ломія вип­ру­ча­лась і од­хи­ли­лась од ти­ну.

    - Впекла ти ме­не своїми га­ря­чи­ми ус­та­ми, дівчи­но чор­ноб­ри­ва: без те­бе я не мо­жу жи­ти, без те­бе мені й сон­це не світи­ти­ме, без те­бе мені й вік бу­де не­ми­лий. Прис­ту­пи-бо ближ­че до ме­не! Чо­го ти од­хи­ляєшся?

    Соломія одс­ко­чи­ла од ти­ну. Ро­ман не втерпів; йо­го ніби якась си­ла по­тяг­ла до Со­ломії. Він вхо­пив­ся ру­ка­ми за кілки і пе­рес­ко­чив че­рез тин. Тин хрус­нув, два со­няш­ни­ки зла­ма­лись і пе­рег­ну­лись до землі своїми важ­ки­ми го­ло­ва­ми. Ро­ман прис­ту­пив до Со­ломії і взяв її за стан. І дов­го во­ни сто­яли вдвох і не чу­ли, як дівча­та співа­ли пісень. Ро­ман за­був­ся, що прий­шов на ули­цю на ча­со­чок, щоб тільки по­чу­ти Со­ломіїн го­лос та регіт.

    - Твій го­лос, твій сміх я слу­хав би цілий вік. та й то, здається, не нас­лу­хав­ся б, - ска­зав Ро­ман.

    - Коли ж твоя ма­ти не до­пус­тить те­бе до то­го, щоб ти слу­хав мій го­лос цілий вік, - смут­но обізва­лась Со­ломія.

    - Моя ма­ти ду­же ро­зум­на лю­ди­на і не вчи­нить нічо­го та­ко­го, що бу­ло б не до ла­ду. Ти, Со­ломіє, не знаєш моєї ма­тері.

    - Може, й не знаю, але моя ма­ти знає… Я де­що чу­ла з її роз­мо­ви, - обізва­лась Со­ломія, потім за­мовк­ла й за­ду­ма­лась.

    - Романе! а чо­го ти так дов­го за­ба­ла­кав­ся з Co­ломією? - гук­нув з гур­ту Де­нис Од­но­су­мен­ко. - Ма­буть, вже час до­до­му. Я вже вер­та­юсь. Ходім ра­зом.

    - Як ходім, то й ходім, бо вже пізня до­ба, - обізвав­ся Ро­ман. - Про­щай, Со­ломіє!

    - Прощай, Ро­ма­не! А чи бу­деш те­пер частіше ви­хо­ди­ти до нас гу­ля­ти на ули­цю?

    - Хоч і що­ве­чо­ра, аби тільки ти ви­хо­ди­ла. А ко­ли ти не вий­деш, то для ме­не й зорі не світи­ти­муть. Про­щай, Со­ломіє! Доб­раніч тобі!

    Роман пішов з Де­ни­сом че­рез вигін. Чор­на ніч вже вкри­ла зем­лю. Вигін чорнів, не­на­че по­ора­не по­ле, а не­бо на за­ході ще тро­хи жевріло і про­лис­ку­ва­лось наскрізь, не­на­че за се­лом за го­ра­ми десь дотліва­ла по­же­жа.

    Денис уже був не­мо­ло­дий па­ру­бок, та­кий, як Ро­ман. Він од­бу­вав військо­ву по­винність, і йо­го пус­ти­ли на строк до­до­му. Він вчив­ся в школі ра­зом з Ро­ма­ном і при­яте­лю­вав з ним ще змал­ку, хоч на вда­чу був зовсім не схо­жий на Ро­ма­на. Де­нис був жва­вий, про­вор­ний; па­ру­бок з йо­го вий­шов кру­тий на вда­чу, за­пек­лий, не­покірли­вий і нес­лух­ня­ний. Він не міг ні в ко­го ви­бу­ти й півро­ку на службі, бо не лю­бив по­ко­ря­тись; навіть не все слу­хав сво­го батька, а про матір і ву­хом не вів. Де­нис час­то сміявся з Ро­ма­на, що він слу­хає ма­тері, усе хо­дить до церк­ви, співає й чи­тає на кри­ласі, не їсть ско­ром­но­го в піст. Ще як во­ни обид­ва вчи­лись в цер­ковній школі, ба­тюш­ка да­вав їм чи­та­ти єван­гелію та усякі цер­ковні книж­ки і потім велів роз­ка­зу­ва­ти про те, що во­ни про­чи­та­ли. Ро­ман зра­зу прис­тав ду­шею до тих кни­жок, лю­бив їх чи­та­ти і док­лад­но роз­ка­зу­вав потім у школі те, про що чи­тав.

    Денис брав книж­ки од ба­тюш­ки, з не­охо­тою чи­тав п’яте че­рез де­ся­те і не міг з тям­ком роз­ка­за­ти те, що зав­да­вав йо­му ба­тюш­ка. До тих кни­жок не ле­жа­ло в Де­ни­са сер­це. Ба­тюш­ка розгнівав­ся на Де­ни­са і пе­рес­тав йо­му да­ва­ти книж­ки.

    - А що, Ро­ма­не? на­вис­ла тобі на очі Со­ломія… Во­се­ни бу­деш ме­не в бо­яри про­си­ти, - ска­зав Де­нис.

    - Може, й справді во­се­ни бу­ду про­си­ти. Час би вже й мені оже­ни­тись. Вже дов­го я од­тя­гав­ся; вже й ма­ти чеп­ляється. щоб я оже­нив­ся, але якось мені ні од­на дівчи­на ще й досі не впа­ла в очі. А ця про­вор­на Со­ломія аж го­ло­ву мені за­мо­ро­чи­ла.

    - І ти ду­маєш справ­ля­ти та­ке бун­дюч­не весілля, на кот­ро­му гу­ля­ють та п'ють три або й чо­ти­ри дні? - спи­тав Де­нис.

Пошук на сайті: