Іван Нечуй-Левицький - Не той став (сторінка 5)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_ne_toy_stav.docx)Ivan_nechuy_levickiy_ne_toy_stav.docx238 Кб2081
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_ne_toy_stav.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_ne_toy_stav.fb2284 Кб2129
    - А хто йо­го там ду­має! Як­би на ме­не, я б йо­го справ­ляв тільки один день - в неділю. Як пос­ва­таю Со­ломію, то так і ска­жу Со­ломіїно­му батькові, щоб гра­ли весілля тільки один день - в неділю, - ска­зав Ро­ман.

    - Авжеж так! А то п'ють в неділю, п'ють в по­неділок, в вівто­рок…

    - Та ще ча­сом і в се­ре­ду і в чет­вер. Та ви­ду­ма­ли якусь да­ро­виз­ну: на­да­ру­ють дві кур­ки та гус­ку, а вип'ють шість або вісім відер горілки, - обізвав­ся Ро­ман.

    - Та виїдять діжку ка­пус­ти та діжку со­ло­них огірків, бо їм на похмілля хо­четься кис­ло­го, - ска­зав Де­нис.

    - Та з'їдять хліба мішків зо три, та проп'ють кар­бо­ванців трид­цять або й со­рок. В ме­не на весіллі нічо­го цього не бу­де. В по­неділок скри­ють мо­ло­ду, вип'ють по чарці та й до­до­му! - ска­зав Ро­ман.

    - От так са­мо і я зроб­лю, як бу­ду же­ни­тись, - ска­зав Де­нис, про­ща­ючись з Ро­ма­ном ко­ло йо­го дво­ру.

    Роман пішов у клу­ню спа­ти, ліг на зас­то­рон­ку і дов­го не міг зас­ну­ти. В йо­го ву­хах лу­на­ли дівчачі співи; він не­на­че чув го­лос та сміх мо­ло­денької Со­ломії. Кру­гом йо­го ніби роз­ли­ва­лись па­хощі м'яти та пов­них гвоз­диків, не­на­че Со­ломія сто­яла десь тут не­да­леч­ко, заквітча­на ру­тою, м'ятою та гвоз­ди­ка­ми.

    «Завтра ска­жу ма­тері, що ду­маю за­си­ла­ти ста­ростів до Со­ломії. Не знаю, що то ска­же ста­рий Филін Чечіт. Але він при­яте­лює з матір'ю… Як зійдуться, то все ба­ла­ка­ють про свя­те та бо­же, та про не­чис­ту си­лу, та про відьом. А ма­ти цю роз­мо­ву ду­же лю­бить».

    З та­ки­ми дум­ка­ми Ро­ман зас­нув міцним сном. І все йо­му сни­лось, не­на­че він стоїть по­руч з Со­ломією, не­на­че од неї па­хо­тить м'ятою та чор­ноб­рив­ця­ми та роз­ля­гається гуч­ний її го­ло­со­чок.

    

IIІ

    

    Од то­го ча­су не­на­че якась си­ла тяг­ла Ро­ма­на на ули­цю до дівчат. Як тільки бу­ло він за­чує з сво­го сад­ка Со­ломіїн го­лос, то так і прос­тує че­рез сад­ки та го­ро­ди на той го­ло­сок. Ро­ман став пізно вер­та­тись до­до­му, вранці все за­си­пав, все спізню­вав­ся до ро­бо­ти на по­ле, а вве­чері, вер­нув­шись з по­ля, ро­бив діло для­во, зне­хо­тя. Ста­ра ма­ти приміти­ла це і до­га­да­лась, що він хо­дить на ули­цю та гу­ляє до пізньої ночі.

    «Що це ста­ло­ся з моїм Ро­ма­ном? - ду­ма­ла Зінька, по­ра­ючись в хаті. - Був ха­зяй­но­ви­тий хло­пець, сам ки­дав­ся до ро­бо­ти без за­га­ду, а те­пе­реч­ки все чо­гось ніби опи­нається, все чо­гось од­ни­кує од діла, а вранці за­си­пає. Пев­но, якась дівчи­на на­вис­ла йо­му на очі. Але яка? Яку ж то невістку при­ве­де він мені в ха­ту?»

    Стара Зінька та­ки ви­пи­та­ла в доч­ки й довіда­лась, що Ро­ман хо­дить до Со­ломії Че­чотівни. Во­на аж вжах­ну­лась.

    Після жнив якось од­но­го дня, во­на по­ча­ла прис­та­ва­ти до си­на.

    - А що, Ро­ма­не! вже дав­ненько я хотіла те­бе оже­ни­ти, а ти все стя­гаєшся та опи­наєшся. Я вже ста­ра ста­ла: не зду­жаю ро­би­ти. Тре­ба мені по­мочі. Мо­же б, ти цієї осені оже­нив­ся, бо й ти вже підтоп­тав­ся в па­руб­ках. Для всього є свій час, а твій час швид­ко ми­не, бо й ти вже не­мо­ло­дий! І я ста­ра ста­ла, мо­же, й не­за­ба­ром пом­ру, то й не до­ве­деться мені по­ба­чи­ти твоєї жінки.

    Роман мов­чав, вту­пив­ши очі в зем­лю. Він був тро­хи со­ром­ли­вий, і йо­му ста­ло ніяко­во.

    - Думай, си­ну, ду­май те­пер, по­ки твоя голівонька не си­ва, по­ки час твій не ми­нув, - обізва­лась пе­ре­го­дя Зінька.

    - Я вже, ма­мо, на­ду­мав­ся.

    - А до ко­го ж ти ду­маєш ста­ростів за­си­ла­ти? - спи­та­ла Зінька, і в неї очі ста­ли цікаві.

    - До Че­чо­то­вої Со­ломії.

    - До Со­ломії? - аж крик­ну­ла ма­ти.

    - Та до Со­ломії ж! - ска­зав син, не див­ля­чись ма­тері в вічі.

    - Ох си­ну! за­си­лай ти ста­ростів до якої іншої.

    - Як не до неї, то й ні до ко­го, - ска­зав син і все ди­вив­ся в вікно: він знав, що Со­ломія не при­па­де їй до впо­до­би.

    - Ой, по­ду­май, си­ну, по­пе­ре­ду, та га­разд по­ду­май! Со­ломія - крутілка. Не хотілось би мені та­ку крутілку за невістку бра­ти.

    - Чого ж во­на, ма­мо, крутілка? Во­на тільки про­вор­на та жва­ва.

    - Ой си­ну! з тих крутілок не ви­хо­дить доб­рих ха­зяй­ок, - ска­за­ла ма­ти, і її го­лос став тро­хи смут­ний.

    - Коли ж я, ма­мо, і люб­лю її за те, що во­на про­вор­на. Хіба во­но гар­но, як дівчи­на си­дить, як пень, а хо­дить, як сон­на. Та­ка й ро­бо­ту ро­би­ти­ме, мов сон­на.

    - Та во­но, бач, так, але мені здається, що Со­ломія а та­ких, що кру­титься, вер­титься й бе­ре­га не дер­житься. Во­на аж над­то вже про­вор­на: не хо­де, а бігає та шу­гає, мов та пти­ця, не го­во­ре, а ля­щить, ве­ре­щить, аж од­ляс­ки йдуть. Ох си­ну! ду­май та й доб­ре ду­май, бо то­му один час.

    Стара ма­ти аж зітхну­ла, об­би­ра­ючи кар­топ­лю. Жур­ба імлою впа­ла на сині Ро­ма­нові очі. Він підвів свої тихі очі, гля­нув на матір і вий­шов з ха­ти. Впав сму­ток і на ма­те­рині очі. Во­на пе­рес­та­ла об­би­ра­ти кар­топ­лю, підве­ла очі на об­ра­зи і не­на­че в бо­га про­си­ла по­ра­ди.

    «Ох, ко­го ж це він за­ду­мав бра­ти? Ко­го він оце при­ве­де в мою ха­ту? Якусь дзиґу, якусь крутілку, го­лос­ну, як дзвін, кри­ку­ху, та­рах­котілку. А я люб­лю спокій, щоб в хаті бу­ло ти­хо».

    Увійшла в ха­ту Нас­ту­ся і по­ча­ла роз­дя­га­тись. Во­на гля­ну­ла на матір; ма­ти сиділа та­ка за­ду­ма­на та смут­на, що Нас­тусі аж ки­нув­ся в вічі її смут­ний вид, на­суп­лені бро­ви, густі ряд­ки зморшків на по­хи­ле­но­му чолі.

    «Ой бо­же мій ми­лий! - ду­ма­ла ста­ра Зінька. - Ба­га­то невісток я маю, і всі во­ни як лю­де, а цей при­ве­де в мою гос­по­ду не­по­си­дя­щу, ле­тю­чу невістку, не­на­че ту лісо­ву пти­цю впус­тить в мою ха­ту, що шу­гає по хаті, б'ється в вікна, аж шиб­ки дзве­нять. І во­на жи­ти­ме в моїй хаті до моєї жиз­ності…»

    - А! цц! - про­мо­ви­ла Зінька го­лос­но, ще й цмак­ну­ла гу­ба­ми.

    «Як би мені ба­жа­лось, щоб мій Ро­ман, сам ти­хий, як го­луб, взяв в мою ха­ту невісточ­ку, як си­зу зо­зу­лю, ти­ху та покірли­ву та ро­бо­тя­щу, щоб во­на мені й до по­мочі ста­ла, і ме­не пос­лу­ха­ла, і дог­ля­да­ла ме­не на ста­рості літ», - ду­ма­ла Зінька.

    - А! цц! - знов про­мо­ви­ла го­лос­но Зінька, не здер­жав­ши своєї до­са­ди.

    Дочка ско­са гля­ну­ла на матір.

    «Що це ста­лось з матір'ю? Щось ду­має ниш­ком та­ке, що аж цма­кає го­лос­но».

    «Ой бо­же мій ми­лий! Чи ста­ти мені си­нові на до­розі, чи ні? Шко­да й си­на, шко­да й се­бе… Тре­ба лю­дей по­пи­та­ти, чи не ли­ха, чи ро­бо­ча Со­ломія. Не дай гос­по­ди, як ще бу­де сер­ди­та, ліни­ва та ли­ха: не люб­лю я то­го лінивст­ва, бо са­ма зро­ду ро­бо­ча! Шко­да мені Ро­ма­на. А він же в ме­не та­кий ти­хий та слух­ня­ний, хоч в ву­хо бгай!» - ду­ма­ла ста­ра.

    - А! цц! го­ренько мені! - знов не вдер­жа­лась ста­ра і го­лос­но про­мо­ви­ла ці сло­ва.

    - Мамо! чо­го це ви акаєте та цма­каєте? Ви щось ду­маєте? - спи­та­ла Нас­ту­ся в ма­тері.

    - Ат, доч­ко! Не пи­тай, бо ста­ра бу­деш. Я ста­ра, то в ме­не й ду­мок ба­га­то в го­лові.

    «А! бо­же мій! - по­ду­ма­ла Зінька. - Не до впо­до­би мені ота Со­ломія. Тре­ба лю­дей про неї роз­пи­та­ти. Во­на слу­жи­ла в ба­тюш­ки; тре­ба бу­де побігти до йо­го та роз­пи­та­ти. Хто ж луч­че знає про неї, як не ма­туш­ка».

    В неділю по обіді Зінька вий­шла до мо­ло­диць по­сидіти та по­ба­ла­ка­ти. Мо­ло­диці сиділи на призьбі ко­ло однієї ха­ти дов­гим ряд­ком, а де­котрі посіда­ли про­ти них на траві, підоб­гав­ши но­ги. Зінька пішла до їх і при­мос­ти­ла­ся на ка­мені, кот­рий ле­жав ко­ло самісінько­го по­ро­га.

    Хитро та муд­ро, зда­ле­ки во­на за­ве­ла роз­мо­ву про Со­ломіїно­го батька Фи­ло­на, а далі ніби так собі, ви­пад­ком, по­ча­ла роз­пи­ту­ва­ти й про йо­го доч­ку Со­ломію. Де­які мо­ло­диці хва­ли­ли Со­ломію, де­котрі гу­ди­ли: одні го­во­ри­ли, що во­на ро­бо­ча, другі ка­за­ли, що во­на гу­ля­ща, ду­же лю­бить кру­ти­тись з хлоп­ця­ми та ре­го­та­ти.

    - Ой гос­по­ди, яка во­на пус­тот­ли­ва! Ще й змал­ку бу­ла та­ка! - го­во­ри­ла од­на мо­ло­ди­ця. - Бу­ло пе­ру со­роч­ки в бе­резі, а Со­ломія ку­пається з дітьми та вло­ве жа­бу, візьме в ру­ку, підніме вго­ру та й га­няється за го­ли­ми дітьми. А ті, голісінькі, тіка­ють аж на вигін. Бу­ло в моїй клуні з хлоп­ця­ми все го­робці де­ре та че­рез рів пли­гає, не ска­за­ти б хло­пець.

    - А як бу­ло па­се коні вкупі з хлоп­ця­ми, то ся­де на ко­ня та й га­няє на коні по полі, не­на­че па­рубіяка. Ніхто не ска­зав би, що то дівчи­на! Хло­пець, та й годі! - го­во­ри­ла дру­га мо­ло­ди­ця.

    - А як збе­реться ули­ця під моїм ого­ро­дом, то тільки її й чу­ти: ре­го­че та співає, співає та дуріє! Тільки її й чу­ти! - го­во­ри­ла од­на ста­ра ба­бу­ся.

    Зінька аж зітхну­ла, що Со­ломію більше гу­ди­ли та су­ди­ли, ніж хва­ли­ли.

    «Вже не­хай Ро­ман ви­ба­чить, а Со­ломії я не візьму до се­бе в ха­ту за невістку, - ду­ма­ла Зінька, вер­та­ючись до­до­му. - Ох, шко­да мені си­на!»

Пошук на сайті: