Іван Нечуй-Левицький - Не той став (сторінка 8)

    Вона зу­мис­не гля­ну­ла на Ро­ма­на ду­же ве­се­ли­ми очи­ма. Очі аж ніби сміялись.

    «Може, Ро­ман хоч до­га­дається, що я при­нес­ла ве­се­лу звістку. Ой ска­жу! Ой не втерп­лю! А! І чо­го це не в доб­рий час при­нес­ло цього Фи­ло­на? Ой ли­шеч­ко! Аж сам язик лізе з ро­та!»

    І ба­ба Зінька зу­ба­ми при­щик­ну­ла язи­ка: во­на та­ки вміла гнуз­да­ти цього пруд­ко­го бабсько­го ко­ня.

    - Де це ви, Зінько, бу­ли? - спи­тав Филін.

    - Оце хо­ди­ла до ба­тюш­ки по­ра­ди­тись про праз­ник ми­ро­но­сиць… - Чи доз­во­лив же ба­тюш­ка справ­ля­ти праз­ник? - спи­тав Филін.

    - Спочатку чо­гось тро­хи ніби пох­ню­пив­ся, чо­гось за­ша­му­тав­ся, а потім, як по­ча­ла я роз­ка­зу­ва­ти йо­му, що мені сни­лась ма­ти, він зго­див­ся і поб­ла­гос­ло­вив, - ска­за­ла ба­ба Зінька.

    - От і доб­ре! І в нас бу­де, як і в лю­дей. А то все якось старі зви­чаї пе­ре­во­дяться, а це не­доб­ре, - обізвав­ся Филін.

    - Авжеж не­доб­ре, - ска­за­ла Зінька і роз­ка­за­ла Фи­ло­нові, як їй вже вдру­ге сни­лась ма­ти.

    - Кажете, що вам уже вдру­ге сниться ма­ти. А це не­дав­но й мені прис­нив­ся та­кий див­ний сон! - про­мо­вив Филін.

    Саме в той час рип­ну­ли хатні двері. В ха­ту увійшов Де­нис, поз­до­ров­кав­ся і по­чо­лом­кав­ся з Ро­ма­ном. Зінька поп­ро­си­ла йо­го сісти. Де­нис сів на лаві по­руч з Ро­ма­ном.

    Филін ско­са пог­ля­нув на Де­ни­са: він був сер­ди­тий, що Де­нис пе­ре­бив йо­му роз­мо­ву. Филін не лю­бив Де­ни­са, пос­терігав, що Де­нис не йме йо­му віри, що й по­за очі сміється з йо­го. Филін на­су­пив бро­ви, але знов роз­по­чав своє оповідан­ня.

    - Снилося мені оце не­дав­но, що ніби прий­шов до церк­ви з ба­тюш­кою вдвох. Ба­тюш­ка од­ми­кає двері, а я стою ко­ло йо­го. Од­чи­нив він двері, ко­ли див­люсь, церк­ва повнісінька ме­ду. Увесь поміст за­ли­тий ме­дом до самісіньких східців ко­ло іко­нос­та­са. Мед усе при­бу­вав, як во­да в річці вес­ною. Жов­та, чис­та па­то­ка аж лис­нить про­ти сон­ця. Див­лю­ся я, мед вже ллється че­рез поріг. «Ото шко­да, що не­ма в що зби­ра­ти! - ка­жу я. -Про­па­де ба­га­то ме­ду: поллється у цвин­тар». А ба­тюш­ка десь ніби за­ка­чав ру­ка­ви, та да­вай при­гор­ща­ми зби­ра­ти мед, та ви­ли­ва­ти на­зад у церк­ву. А я ніби й собі по­за­су­ку­вав ру­ка­ви, та все ха­паю той мед при­гор­ща­ми, та ви­ли­ваю у церк­ву. А мед все при­бу­ває та при­бу­ває, вже че­рез поріг річкою ллється. Та на то­му я й про­ки­нув­ся.

    - Ото див­ний сон! Скажіть! Ой гос­по­ди! І про­ти чо­го б той сон снив­ся? - обізва­лась Зінька.

    Денис торк­нув ліктем Ро­ма­на. Ве­селі Де­ни­сові очі ніби ре­го­та­лись. Де­нис гля­нув на Ро­ма­на, Ро­ман осміхнув­ся.

    Филін на­су­пив бро­ви, ки­нув очи­ма на Де­ни­са і впізнав по йо­го очах, що той сміється. Филін ще гірше на­су­пив­ся: товсті, густі бро­ви не­на­че по­кор­чи­ло, го­лос став по­важніший і навіть тро­хи сер­ди­тий.

    - Думав я про той сон, вга­ду­вав, про­ти чо­го то во­но та­ке сни­лось, та ніяк не вга­дав. Хо­див я до ста­рих дідів: і до Онупрія, і до Овер­ка, та й ті нічо­го не вга­да­ли. Та це вчо­ра я хо­див в Пи­лип­чу аж до Га­ра­си­ма, то­го, що жи­ве сам в зем­лянці та бо­гу мо­литься. Та вже аж той мені роз­тов­ма­чив.

    - Що ж він ска­зав? Про­ти чо­го то во­но? - спи­та­ла зацікав­ле­на Зінька.

    - Казав Га­ра­сим, що цей сон про­ти то­го, що в нашій церкві ду­же гар­но співає півча; так гар­но, як ні в од­но­му селі; той мед - ніби ті співи в нашій церкві, - ска­зав з по­ва­гом Филін.

    - Може, й так, мо­же, во­но й справді так. бо в нас та­ки й справді так гар­но співа­ють, як у Києві,- ска­за­ла ба­ба Зінька.

    - А мені здається, що во­но так собі при­верз­ло­ся вам, як мені тієї ночі прис­нив­ся ведмідь, та та­кий здо­ро­вий, як бу­гай, та ніби бігає по на­шо­му дворі та хви­цав ла­па­ми. А про­ти чо­го б це снив­ся мені той ведмідь? Ні про­ти чо­го. Так собі при­верз­ло­ся, та й годі! - обізвав­ся Де­нис.

    - Так собі… Го­во­ри! В ко­го язик дов­гий, то­му бу­де так собі… - ска­зав Филін по­важ­ним го­ло­сом, - де ж во­но так собі! Все то во­но до чо­гось йдеться та при­хо­диться, як ни­точ­ка до клу­боч­ка.

    Денис од­хи­лив­ся за Зіньчи­ну спи­ну і осміхнув­ся до Ро­ма­на.

    «Еге! Ад­же ж це прий­шов до ме­не в гості той, що не­за­ба­ром бу­де моїм сва­том. Швид­ко прий­деться до йо­го доч­ки ста­ростів сла­ти. Тре­ба в йо­го за­побіга­ти лас­ки: віта­ти та час­ту­ва­ти», - по­ду­ма­ла Зінька і вста­ла з ос­ло­на.

    - Слухала б вас. Фи­ло­не, та й не нас­лу­ха­лась, а вже час і по­луд­ну­ва­ти. Де ж це моя Нас­ту­ся за­га­ялась? - ска­за­ла Зінька.

    - Пішла до дівчат в гості, - обізвав­ся Ро­ман.

    - Побіжи ж, си­ну, в хиж­ку та при­не­си пляш­ку з горілкою, а я за­ход­жу­ся по­ра­тись ко­ло печі, - ска­за­ла Зінька.

    І Зінька по­ча­ла за­побіга­ти лас­ки в Фи­ло­на: наб­ра­ла в по­лу­ми­сок хо­лод­них ва­ре­ників, що зіста­лись од обіду, зібра­ла з гле­чи­ка сме­та­ну й пос­та­ви­ла на стіл, наріза­ла са­ла. Ро­ман приніс з хиж­ки горілку. Зінька по­час­ту­ва­ла гос­тя, по­час­ту­ва­ла й Де­ни­са: во­на приміти­ла, що її доч­ка впа­ла в очі Де­ни­сові, а Де­нисів батько був ба­га­тенький.

    Филін ви­пив ча­рок зо дві горілки, за­ку­сив ва­ре­ни­ка­ми, став жвавіший і роз­ба­ла­кав­ся. Роз­ка­зу­вав про своє жи­то, про свою яри­ну. Хліб в йо­го то­го ро­ку вро­див доб­ре. Филін був ду­же ра­дий цьому.

    - Хвалити бо­га, й ози­ми­на, і яри­на цього ро­ку в ме­не доб­ра, ба­га­то кра­ща, ніж торік, та тут мені, Зінько, ли­хо тра­пи­лось. А! бо­дай не ка­за­ти. Якась ли­ха лю­ди­на вчи­ни­ла мені капість, - ска­зав Филін. і йо­го ясні очі не­на­че аж при­гас­ли. Він і го­ло­ву по­хи­лив.

    - Яка ж там біда тра­пи­лась? - спи­та­ла Зінька.

    - Якась ли­ха лю­ди­на зак­ру­ти­ла на моїй пше­ниці аж двад­цять зак­ру­ток! Та­ки так пок­ру­чу­ва­ла з усіх чо­тирьох боків, ще й од­ну зак­рут­ку зак­ру­ти­ла на самісінькій се­ре­дині!

    - Ой бо­же мій! - аж крик­ну­ла Зінька. - Ото скажіть! І є ж такі лихі лю­де на світі.

    - Здається, ніко­му я й ли­ха не ба­жаю, а хтось мені вчи­нив та­ку капість, - ска­зав зас­му­че­ним го­ло­сом Филін.

    Денис од­хи­лив­ся за Зіньку і ре­го­тав­ся, пог­ля­да­ючи на Ро­ма­на.

    - Це я йо­му по­нак­ру­чу­вав зак­ру­ток, - ска­зав тихісінько Де­нис до Ро­ма­на і тик­нув се­бе пальцем в гру­ди,

    Роман усміхнув­ся і гля­нув докірли­ви­ми очи­ма на Де­ни­са, ще й по­хи­тав го­ло­вою: не в міру, мов, жар­туєш ти.

    - Прийдеться йти до ба­би Вівді, - ска­за­ла Зінька, - ка­жуть, во­на одк­ру­чує зак­рут­ки.

    - Піду оце на ве­чер­ню та спи­таю по­пе­ре­ду в ба­тюш­ки, мо­же, він ме­не якось по­ра­дить, - обізвав­ся по­ну­ро Филін.

    Зінька знов по­час­ту­ва­ла Фи­ло­на. Филін не од­мов­ляв­ся і, здається, за­був­ся про своє го­ре: він знов роз­ба­ла­кав­ся.

    - Дядьку Фи­ло­не! Чи то прав­да, що ви ба­чи­ли, як гроші го­рять? -спи­тав Де­нис.

    - Авжеж ба­чив! Ще я тоді був па­руб­ком, та­ким, як оце ти, та на «діянія» ми дзво­ни­ли вдвох з дру­гим па­руб­ком в усі дзво­ни. Див­лю­ся я з дзвіниці, а на дя­ко­во­му го­роді го­рить аж в двох місцях са­ме ко­ло ти­ну; в од­но­му місці го­рить чер­во­ним ог­нем, а в дру­го­му білим. Ото де го­рить чер­во­ним ог­нем, там за­ко­пані червінці, а де го­рить синє або біле, там за­ко­па­но срібло та мідя­ки. Я ба­чу з дзвіниці, а дру­гий па­ру­бок нічо­го не ба­чить. А во­но го­рить так, аж на дя­ковій хаті сяє та бли­щить. Пи­таю я па­руб­ка, чи ти ба­чиш? А він ка­же: «Не ба­чу». А я ба­чив, бо то мені так бог дав, - ска­зав гор­до­ви­то Филін і все чо­гось ди­вив­ся на мис­ник, не­на­че він і те­пер ба­чив од­лис­ки од чер­во­но­го та синього ог­ню на мис­ни­ку.

    - А чом же, дядьку, ви не ви­ко­па­ли тих гро­шей, ко­ли ба­чи­ли, де во­ни го­рять? Я б за­раз пішов з шти­лем та виш­ти­ляв місце, ви­ко­пав би гроші та на­ку­пив би собі волів та ко­ней… - ска­зав Де­нис.

    Денис на­тя­кав на бідність дядька Фи­ло­на.

    - Еге! так то й ви­ко­па­ти! Не кож­ний пот­ра­пить це зро­би­ти. Ви­ко­па­ти то не шту­ка, та взя­ти гроші труд­но, бо їх сте­ре­же са­та­на, не при хаті зга­ду­ючи, - ска­зав Филін.

    - Сатана! - аж крик­ну­ла Згнька. - Ой бо­же мій! Ото страх!

    - А чом же ви, дядьку, не прог­на­ли са­та­ни? Прог­на­ли б йо­го, а гроші заб­ра­ли б собі в скри­ню, - ска­зав Де­нис.

    - Еге! так то й прог­на­ти! Тоді я був мо­ло­дий та дур­ний, то ще не знав, як йо­го прог­на­ти.

    - А те­пер вже знаєте? - спи­тав Де­нис і гля­нув на Ро­ма­на, ще й ліктем торк­нув йо­го під бік.

    - А те­пер знаю, та це труд­не і не­без­печ­не діло, - ска­зав Филін, - ти ду­маєш, що са­та­на так і пус­тить са­мохіть до за­ко­па­но­го скар­бу? Він на­ве­де на чо­ловіка та­ку ма­ну, та­ке страхіття, що й про гроші за­бу­деш.

    - Ой бо­же мій! я б і гро­шей тих не схотіла че­рез той страх. Цур їм, тим гро­шам, ко­ли ко­ло їх стоїть та­ка страш­на сто­ро­жа, - ска­за­ла ба­ба Зінька.

    - Бо в вас, Зінько, і своїх гро­шей є до­волі, а в ко­го їх не­ма, той не по­боїться і страш­ної сто­рожі, аби заб­ра­ти гроші, - ска­зав Филін.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_ne_toy_stav.docx)Ivan_nechuy_levickiy_ne_toy_stav.docx238 Кб2109
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_ne_toy_stav.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_ne_toy_stav.fb2284 Кб2179

Пошук на сайті: