Іван Нечуй-Левицький - Не той став (сторінка 10)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_ne_toy_stav.docx)Ivan_nechuy_levickiy_ne_toy_stav.docx238 Кб2072
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_ne_toy_stav.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_ne_toy_stav.fb2284 Кб2116
    - От ніхто не знає відьом на селі, а я їх усіх знаю і за­раз впізнаю відьму, чим би во­на не пе­ре­ки­ну­лась: чи со­ба­кою, чи кішкою, чи сви­нею, чи білим клуб­ком, бо то мені да­но з не­бес, - го­во­рив дядько Филін, - ще з років де­сять по­пе­ре­ду якось йду я з весілля вже в глу­пу північ по­за се­лом, йду проз хрест, що стоїть за ца­ри­ною, а по­пе­ред ме­не біжить біла со­ба­ка. Я йду далі, а вже по­пе­ред ме­не ко­титься білий здо­ро­вий клу­бок, а далі з клуб­ка ста­ла біла кішка, вид­ря­па­лась на хрест та й сіла на пе­рех­ресті. Я за­раз-та­ки впізнав, що то відьма і яка відьма, та й ка­жу до тієї кішки: «Та не мо­роч ме­не, Те­тя­но, бо я те­бе впізнав. Ти Те­тя­на!»

    Роман і Де­нис без со­ро­му за­ре­го­та­лись на всю ха­ту.

    - Та то, пев­но, і бу­ла та­ки справж­ня біла кішка! - ска­зав Де­нис.

    - Еге! го­во­ри! Доб­ра кішка! Не кож­ний їх впізнає, а я впізнаю, бо то мені да­но так од бо­га, - ска­зав гор­до­ви­то дядько Филін.

    В той час бевк­нув дзвін на ве­чер­ню. Филін рап­том ус­тав і пе­рех­рес­тив­ся до об­разів.

    - От вже й на ве­чер­ню задз­во­ни­ли. Піду ж я до церк­ви та після ве­черні по­рад­жу­ся з ба­тюш­кою про ті зак­рут­ки на моїй пше­ниці, - ска­зав Филін.

    Він вий­шов з-за сто­ла, пе­рех­рес­тив­ся пе­ред об­ра­за­ми, по­дя­ку­вав Зіньці за по­лу­день, поп­ро­щав­ся й вий­шов з ха­ти.

    «От те­пер тре­ба б ска­за­ти Ро­ма­нові, щоб слав ста­ростів до Со­ломії. Але бо­же мій! в хаті Де­нис, чу­жий чо­ловік. Ще не знаю, що з то­го вий­де», - по­ду­ма­ла Зінька.

    - Романе! ви­не­си, си­ну, горілку та зай­вий хліб в хиж­ку, а ти, Нас­ту­сю, при­бе­ри з сто­ла, поз­би­рай ок­руш­ки та ви­сип ку­рям, - ска­за­ла Зінька.

    Тільки що Ро­ман вий­шов в сіни та пішов у хиж­ку, кот­ра бу­ла зроб­ле­на ко­ло про­тив­ної ха­ти че­рез сіни, ба­ба Зінька шви­денько й собі шусть у сіни, пішла до Ро­ма­на й тихісінько роз­ка­за­ла йо­му, що ба­тюш­ка й ма­туш­ка хва­ли­ли Со­ломію.

    - Восени, си­ну, заш­ле­мо ста­ростів до Со­ломії, - вкінець усього ска­за­ла Зінька си­нові, а са­ма за­раз після то­го на­ки­ну­ла на се­бе свит­ку і по­чим­чи­ку­ва­ла до церк­ви шви­денько, не­на­че навз­догінці за Фи­ло­ном.

    Роман вер­нув­ся в ха­ту ве­се­лий та ра­дий. Очі в йо­го так радісно ся­ли, що аж Де­нис та Нас­ту­ся це приміти­ли. Він роз­ба­ла­кав­ся, жар­ту­вав, сміявся, навіть піднімав на сміх дядька Фи­ло­на.

    - Але, здається, дядько Филін оце брехні то­чив, що він ко­пав гроші та ба­чив са­та­ну, - ска­зав Де­нис, - я вже чув раз, як він про це роз­ка­зу­вав. Те­пер він ка­же, що вже бу­де трид­цять років, як він пос­лав про­ше­ния да ца­ря про той скарб, а тоді роз­ка­зу­вав, що він пос­лав те про­шен­ня два ро­ки пе­ред цим.

    - Та й я, як ще був не­ве­ли­ким хлоп­цем, то чув, як він оце са­ме роз­ка­зу­вав ба­бам, - обізвав­ся Ро­ман, - але пам'ятаю доб­ре, що він тоді ка­зав, ніби­то в са­та­ни го­ло­ва бу­ла та­ка завбільшки, як відро, а очі такі, як ку­ла­ки, а те­пер ка­же, що го­ло­ва в са­та­ни та­ка завбільшки, як ко­пи­ця, а очі, як ка­ву­ни.

    - Авжеж так! бо за яких де­сять років са­та­на, ма­буть, підріс, то й го­ло­ва в йо­го ви­рос­ла, як ко­пи­ця, а очі ста­ли, як ка­ву­ни, - ска­зав Де­нис, - брехні то­чить дядько Филін та лю­дей мо­ро­чить. Я знаю доб­ре, що він і гро­шей не ко­пав, навіть в ліс уночі не хо­див і са­та­ни не ба­чив. Ви­га­дує та чва­ниться: ось би то мені це все з не­бес да­но.

    - Невже ото все неп­рав­да, що роз­ка­зу­вав дядько Филін? То це я тільки дур­но наст­ра­ха­лась? - ска­за­ла Нас­тя.

    - Авжеж то все брех­ня! Витріщить дядько свої очі на мис­ник та й ви­га­дує якісь бай­ки, не­на­че там на мис­ни­ку і справді при­вид­жується йо­му між по­лу­мис­ка­ми са­та­на; чис­то, не­на­че ста­ра ба­ба роз­ка­зує каз­ки дітям! - ска­зав Де­нис.

    Бідна на­ля­ка­на Нас­ту­ся гля­ну­ла на мис­ник, і їй зда­ло­ся, що во­на там от-от вгля­дить са­та­ну між мис­ка­ми.

    - То це я дур­но тільки бо­ялась? - спи­та­ла Нас­тя в Де­ни­са.

    - Авжеж дур­но! Я знав, що дядько Филін бре­ше, але мов­чав; ду­маю, не­хай дядько наб­ре­шеться дос­хо­чу, - го­во­рив Де­нис та все не зво­див очей з Насті.

    - Одже я не­на­че не до­по­луд­ну­вав тро­хи, - ска­зав Ро­ман,- мені не­на­че ще їсти хо­четься; все слу­хав дядькові те­ре­вені.

    - Та й я не до­по­луд­ну­вав, бо все сміявся собі під ніс з тих бре­хень, - обізвав­ся Де­нис.

    - А я то й зовсім не по­луд­ну­ва­ла: та­ко­го стра­ху на ме­не наг­нав дядько, - ска­за­ла Нас­ту­ся.

    - Побіжи, Нас­ту­сю, в хиж­ку та ви­не­си ва­ре­ни­ки й сме­та­ну; та не за­будься вхо­пи­ти горілки пляш­ку, - ска­зав Ро­ман до Насті.

    - Ой, бо­юся я бра­ти ту горілку, щоб ча­сом ма­ти не сер­ди­лись, - ска­за­ла Нас­тя.

    - Нічого - те! Ма­ти час­ту­ва­ла сво­го гос­тя, а ми по­час­туємо сво­го, - ска­зав Ро­ман, - вип'ємо тро­шеч­ки, тільки по ча­рочці, щоб дядько­ву са­та­ну за­бу­ти.

    Настя мет­ну­лась в сіни, при­нес­ла ва­ре­ни­ки й пляш­ку і пос­та­но­ви­ла на столі.

    - От те­пер ся­де­мо й ми на по­куті! - ска­зав Ро­ман і на­лив собі чар­ку горілки та й ви­хи­лив до дна. Потім він по­час­ту­вав Де­ни­са й Нас­тю. Нас­тя тільки при­гу­би­ла чар­ку, а пи­ти не схотіла. Усі по­ча­ли упліта­ти ва­ре­ни­ки, аж за ву­ха­ми ля­ща­ло. Де­нис уплітав ва­ре­ни­ки і не зво­див своїх круг­лих ве­се­лих очей з Насті.

    - Чого це ти, Де­ни­се, витріщаєш на мені очі, не­на­че впер­ше ме­не ба­чиш? - ска­за­ла Нас­тя.

    - Чи так са­мо, як са­та­на витріщав баньки на дядька Фи­ло­на в лісі? -ска­зав Де­нис.

    - Ні, не так страш­но, але все-та­ки тро­хи й так, - про­мо­ви­ла Нас­тя й за­ре­го­та­лась.

    - Це зад­ля то­го, щоб ти мен­ше ва­ре­ників з'їла, а мені більше зос­та­лось, - обізвав­ся Де­нис.

    Денисові вже дав­но впа­ла в очі Нас­ту­ся. Мо­ло­денька дівчи­на підрос­та­ла, на­ли­ва­ла­ся, як яб­луч­ко, і ста­ла ще більше по­до­ба­тись Де­ни­сові.

    Роман на­лив чар­ку і знов ви­пив, ще й Де­ни­са по­час­ту­вав. Він став ве­се­лий, роз­чер­вонівся на ви­ду, жар­ту­вав та сміявся.

    - Романе! Чо­го це ти сьогодні та­кий ве­се­лий та го­во­рю­чий? - не втерпіла і спи­та­ла в йо­го Нас­тя.

    - Чогось ве­се­лий, та не ска­жу чо­го: не­хай кор­тить, - ска­зав Ро­ман.

    - Та ска­жи-бо! Пев­но, ма­ти щось ду­же ве­се­ле ска­за­ла тобі, бо й ма­ти увійшла в ха­ту чо­гось ду­же ве­се­ла, - про­мо­ви­ла до­гад­ли­ва Нас­тя.

    - Та то сьогодні, ма­буть, тра­пив­ся день ве­се­лий, - ска­зав Ро­ман і знов на­лив чар­ку та й ви­пив.

    - Ой бо­же мій! вже й горілки ма­ло зіста­лось в пляшці! - аж крик­ну­ла Нас­тя, - їй-бо­гу, ма­ти бу­дуть гри­ма­ти.

    В той час над­ворі гавк­ну­ла со­ба­ка. Швид­ко потім в ха­ту увійшла Со­ломія. Во­на ду­ма­ла, що Ро­ман в церкві, і забігла до Насті, але, од­чи­нив­ши двері, во­на вгляділа і Де­ни­са й Ро­ма­на за сто­лом. Бідна дівчи­на аж по­да­ла­ся на­зад у сіни. Во­на й са­ма не зна­ла, чи йти в ха­ту, чи вер­та­тись, їй бу­ло ніяко­во, що во­на ніби са­ма прий­шла до Ро­ма­на в ха­ту.

    - Соломія! - аж крик­нув Ро­ман з-за сто­ла. Со­ломія од со­ро­му по­да­ла­ся че­рез поріг у сіни. Нас­тя схо­пи­ла­ся з місця, взя­ла Со­ломію за ру­ку і по­тяг­ла в ха­ту.

    - Здорова бу­ла, Со­ломіє! - гук­нув Ро­ман. - Чо­го це ти за­ко­ми­зи­лась? Не­на­че боїшся пе­рес­ту­пи­ти че­рез наш поріг.

    Настя при­тяг­ла Со­ломію до сто­ла. Со­ломія все опи­на­лась та со­ро­ми­лась. Ро­ман си­лою по­са­див її на ос­лоні, по­руч з Нас­тею.

    Соломія сиділа ні в сих ні в тих і мов­ча­ла, але пе­ре­го­дя ста­ла сміливіша. Ве­се­ла ком­панія швид­ко її роз­ве­се­ли­ла. Со­ломія по­ча­ла і собі жар­ту­ва­ти та ре­го­та­тись.

    - Просимо до по­луд­ня! - ска­зав Де­нис і по­ка­зав ру­кою на по­рож­ню мис­ку.

    - Спасибі! я вже по­по­луд­ну­ва­ла до­ма. Доїдай, Де­ни­се, на здо­ров’ячко, та тільки не об'їдай­ся, - ска­за­ла Со­ломія і по­су­ну­ла по­рож­ню мис­ку до Де­ни­са.

    - Спасибі за лас­ку, - обізвав­ся Де­нис, - ма­буть, уже та­кий мій та­лан… ох!… що дівча­та го­ду­ють ме­не з по­рожніх ми­сок.

    - Може, тобі ще й солі тре­ба до стра­ви? - про­мо­ви­ла Со­ломія і пос­та­ви­ла пе­ред Де­ни­сом со­лян­ку. - По­со­ли, то бу­де смачніше.

    - Ох!.. вже мені й так со­ло­но од тих дівчат… ох! - жар­ту­вав Де­нис.

    - Одже ж ми поїли всі ва­ре­ни­ки, а ти, Де­ни­се, ще й смієшся з Со­ломії. Пот­ри­вай, Со­ломіє, ось я піду в хиж­ку та ви­не­су па­ля­ни­цю. По­по­луд­нуєш, Со­ломіє, па­ля­ни­цею з сме­та­ною, - ска­за­ла Нас­тя і вста­ла з ос­ло­на.

    - Еге! як дівча­там, то й па­ля­нич­ки, а як па­руб­кам, то тільки свя­тий хлібець! Не йди, Нас­те! Не пу­щу! - крик­нув Де­нис і пог­нав­ся в сіни за Нас­тею.

    - А що, Со­ломіє, чи по­си­ла­ти до те­бе ста­ростів? - спи­тав Ро­ман в Со­ломії.

    - Оце! по­пе­ре­ду приш­ли, а потім вже пи­тай! - ска­за­ла Со­ломія і за­ре­го­та­лась.

    - А чи не візьму я ча­сом гар­бу­за од те­бе?

Пошук на сайті: