Іван Нечуй-Левицький - Неоднаковими стежками (сторінка 11)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_neodnakovimi_stezhkami.docx)Ivan_nechuy_levickiy_neodnakovimi_stezhkami.docx456 Кб3232
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_neodnakovimi_stezhkami.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_neodnakovimi_stezhkami.fb2497 Кб3743
    Деркачівка, Гу­ко­ви­че­ва маєтність, бу­ла за Дніпром, не­да­леч­ко од Києва й од залізної до­ро­ги. То бу­ла дер­жа­ва ко­зацько­го ро­ду Теклі Опа­насівни. Чи­ма­ла Гу­ко­ви­че­ва осе­ля бу­ла край се­ла. Дім був чи­ма­лий, ду­же дов­гий, але ста­ро­давній, низький, не­на­че при­сад­ку­ва­тий, з дов­гим ряд­ком вікон та мальова­них, збляк­лих од сон­ця вікон­ниць, при­чеп­ле­них по обид­ва бо­ки кож­но­го вікна. Дім й уся осе­ля бу­ли на не­ве­ли­ко­му при­гор­ку. А од до­му по зго­рис­то­му ши­ро­ко­му по­каті на­низ до течії слав­ся ста­рий парк, на­сад­же­ний, пев­но, ще прадідом ста­рої Гу­ко­ви­че­вої. Од самісінько­го до­му до течії тяг­лась ши­ро­ка ли­по­ва алея. Столітні ли­пи роз­рос­лись гус­тим гіллям і по­де­ку­ди вгорі позчіплю­ва­лись гілка­ми до­ку­пи. По один бік алеї розрісся ста­рий овощ­ний са­док; а по дру­гий бік алеї по зе­леній траві бу­ли роз­ки­дані столітні ли­пи, бе­рес­ти та ду­би, що роз­рос­лись на волі й роз­пус­ти­ли ши­ро­ке гілля і вго­ру і вшир на всю свою мо­гут­ню си­лу. На­ни­зу в яр­ку лисніла не­ве­лич­ка течія в зе­леній осоці. Про­ти алеї во­да зібра­лась в дов­гий ста­во­чок під кру­ти­ми гор­ба­ми. А за течією на взгір'ї знов пи­ша­лись столітні ду­би та гра­би по два й по три ря­доч­ком, роз­ки­дані нарізно, а по­де­ку­ди скуп­чені кру­жа­ла­ми. Поміж ни­ми біліли старі гіллясті бе­ре­зи, не­на­че на при­гор­ки вий­шли на про­гу­лян­ня па­нян­ки в білих сук­нях. Парк розс­те­лявсь да­ле­ко й ши­ро­ко по гор­бах. А за пар­ком сто­яв зе­ле­ною стіною лісок. В од­но­му кут­ку в пар­ку білів бе­рез­ник, не­на­че пан­ни в білих уб­ран­нях стов­пи­лись до­ку­пи десь на балі. Побіч оселі за до­мом чорніла здо­ро­вецька клу­ня на то­ку. Кру­гом то­ку на око­пах гна­лись ви­со­ко вго­ру ряд­ки ста­рих осо­корів. Давнє дідицьке гнізди­ще навк­ру­ги об­рос­ло й за­рос­ло де­ре­вом і на­га­ду­ва­ло ста­ро­давні дібро­ви ще вольної, не ду­же за­люд­не­ної ста­рої Ук­раїни.

    Андріян Ки­ри­ло­вич Гу­ко­вич тільки що по­обідав, на­дяг­нув теплішу удя­ган­ку, який­сь ку­ценький дра­по­вий чек­мен, і ду­мав йти на тік, де са­ме тоді на ма­шині мо­ло­ти­ли яри­ну. Він зир­нув у двір. До бра­ми пря­му­ва­ли якісь ху­ри, на­ван­та­жені й нап­хані й дов­ги­ми, і ку­ци­ми скри­ня­ми, яки­мись па­кун­ка­ми, по­за­ши­ва­ни­ми в ци­нов­ки. Ху­ра за ху­рою су­ну­лась, не­на­че чи­ма­ла вал­ка чу­мацьких па­ро­виць.

    «Що во­но за про­ява ото сур­га­ниться в мій двір! - по­ду­мав Гу­ко­вич, при­див­ля­ючись пильніше. - Ніко­го ніку­ди та ще й з ху­ра­ми я не по­си­лав, і в ме­не ще ніхто не ста­вав під ху­ру, щоб прис­тав­лять паш­ню на вок­зал. Паш­ню де­яку вже поп­ро­дав, а яри­на ще не змо­ло­че­на. Що це за оказія?»

    Андріян Ки­ри­ло­вич, ви­со­кий на зріст та пле­чис­тий, вже літній, сто­яв на ви­со­ченько­му ґанку з східця­ми й з ди­ву­ван­ням ди­вивсь на ту вал­ку, що су­ну­лась до бра­ми попід осо­ко­ра­ми та ста­ри­ми то­по­ля­ми, кот­ри­ми був об­сад­же­ний тік і та по­во­рот­ка в двір з би­то­го шля­ху попід то­ком. Здо­ро­вий двір заріс гус­тим шпо­ри­шем, і тільки про­ти ґанку зе­леніло дов­го­вас­те кру­жа­ло, за­сад­же­не буз­ком, жас­ми­ном та уся­ки­ми ку­ща­ми. А ко­ло низько­го ста­ро­го фліге­ля та дов­гої надвірної ха­ти, во­зовні й стані і уся­ко­го за­бу­ду­ван­ня по­де­ку­ди стриміли старі ли­пи та здо­рові дикі груші. Гу­ко­ви­чеві бу­ло вид­ко ввесь двір і задвір'я, як на до­лоні.

    Хури прос­ту­ва­ли до воріт. По­го­ничі од­чи­ни­ли бра­му й поп­ря­му­ва­ли в двір, не­на­че ма­ли на думці спи­ни­тись пе­ред самісіньким ґанком.

    Андріян Ки­ри­ло­вич шви­денько зійшов з сходів і сли­ве побіг на­зустріч до хур.

    - А що то ви ве­зе­те в двір? - гук­нув він до чо­ловіків.

    - А хіба ж ми знаємо що? На­чальник станції підря­див нас од­вез­ти оті скрині та­ки до вас, па­не, до ва­шо­го дво­ру, - обізвав­ся один з по­го­ничів, зняв­ши бри­ля й поз­до­ров­кав­шись з па­ном.

    - Що це за ди­во! - ска­зав Гу­ко­вич і пішов далі ог­ля­дать ху­ри.

    Вози бу­ли на­ван­та­жені здо­ро­вецьки­ми дов­ги­ми па­кун­ка­ми з до­ще­чок, схо­жи­ми на скрині. Поміж ни­ми стриміли стільці, по­об­мо­ту­вані со­ло­мою з кулів, стир­ча­ли до­го­ри но­га­ми крісла, по­за­ши­вані в ци­нов­ки.

    - Якась мебіль… якісь стільці. Хто ж це нап­ра­вив­вас вез­ти ці ху­ри до­кон­че до ме­не? Ой, ли­бонь, ви по­ми­ли­лись? Мо­же, ви пот­ра­пи­ли не в те се­ло?

    - Ба ні, па­не! Нас ви­ря­ди­ли та­ки до вас. На станції на­чальник ка­зав нам, що дос­тав од панії лист з Києва й нак­лад­ну, та оце підря­див нас і звелів нам заб­рать оце усе на вок­залі та й вез­ти до вас, па­не, у двір. Ми й прис­та­ви­ли оті скрині та стільці, - ска­зав один з чо­ловіків.

    «Мабуть, жінка й доч­ка на­ку­пи­ли но­вої ме­белі… Але ж і наб­ра­ли! аж п'ять хур! Пев­но, вте­лю­щи­ли не­ма­ло гро­шей. Ма­буть, ще й на­бор бра­ли. Чим же я оце пла­ти­ти­му за оту дур­ну ван­та­гу? Хіба спро­даю яри­ну… Ото ро­зум! Поїхать і, не спи­тав­шись в ме­не по­ра­ди, при­пер­ти з Києва п'ять хур яко­гось не­потрібно­го чор­то­вин­ня, ко­ли йо­го й так є до­волі в по­ко­ях. Це, пев­но, Лю­би­на й Таїси­на на­мо­ва! Це вже во­ни по­по­ра­лись ко­ло їх своєю по­ра­дою і за убо­ри, і за обс­та­ву, бо обидві безг­луз­до охочі й до уборів, і до пиш­ної обс­та­ви. Це од їх пішла нап­ра­ва!» - ду­мав Гу­ко­вич та аж по­ти­ли­цю чу­хав, ски­нув­ши чор­но­го бри­ля. Йо­го здо­рові, сли­ве чорні очі ста­ли од­ра­зу якісь зак­ло­по­тані, сумні. Чорні густі бро­ви, що ніби роз­су­ну­лись да­ле­ко од­на од однієї, те­пер аж збіглись на пе­реніссі. На ви­со­ко­му й ши­ро­ко­му чолі по­набіга­ли дрібненькі зморш­ки та пруж­ки. Він пох­ню­пив го­ло­ву й спе­ре­сер­дя кру­тив дов­ги­ми пальця­ми то од­но­го здо­ро­во­го ву­са, то дру­го­го.

    - Коли це усе прис­тав­ле­но до ме­не, то за­вер­тай­те до во­зовні та й поск­ла­дай­те там усі па­кун­ки тим ча­сом, - ска­зав Гу­ко­вич і поп­рос­ту­вав че­рез шпо­риш та гус­тий чеб­чик прос­то до во­зовні.

    Гукович гук­нув на хлоп­ця, щоб він мерщій побіг в по­кої по ключі. Най­мит­чук побіг шви­денько, і не­за­ба­ром на ґанок вибігла з клю­ча­ми в ру­ках мо­ло­денька Ліда, мен­ша Гу­ко­ви­че­ва доч­ка, шви­денько збігла по схо­дах і побігла стеж­кою до во­зовні. На­ки­ну­та спох­ва­ту здо­ро­ва ря­бенька хуст­ка теліпа­лась по обид­ва бо­ки, не­на­че Ліда тріпа­ла кри­ла­ми на швидкій ході. Во­на трош­ки ски­ну­лась на свою сест­ру Ме­ла­сю, але бу­ла ду­же гар­на з ли­ця, ба­га­то кра­ща од Ме­ласі, чор­ня­ва та ка­ро­ока, з дов­ги­ми тон­ки­ми бро­ва­ми та пиш­ни­ми щічка­ми. Чи­малі карі очі ду­же ви­раз­но вис­ту­па­ли на її ма­то­во­му біло­му ви­ду, світи­лись без блис­ку, без іскор, якимсь ти­хим рівним світом і бу­ли навіть трош­ки смутні.

    Ліда бу­ла ціка­ва дізна­тись, чо­го то на­вез­ли з Києва аж на п'яти ху­рах.

    - Це ма­ма, пев­но, на­ку­пи­ла но­вої мебілі, - ска­за­ла Ліда до та­та альто­вим, чис­тим, як гук стру­ни, й приємним го­ло­сом.

    - Не бу­ло де дівать гро­шей, то ви­га­да­ли оці ви­гад­ки, - ска­зав батько, ти­ка­ючи ру­кою на ху­ри.

    - Та й ба­га­то ж по­на­ку­по­ву­ва­ли отих ви­га­док! Тут я ба­чу, стільці й крісла. І сто­ли­ки, і ка­мо­ди, і щось ду­же вже за­вальне та дов­ге. Що во­но та­ке? Не­на­че ша­фи або стов­пи? - ска­за­ла Ліда.

    - Писарі ка­за­ли на вок­залі, що там, пев­но, за­биті в дош­ки дві до­мо­ви­ни, - обізвавсь один з чо­ловіків, ду­же прос­тий, трош­ки ніби при­ше­ле­пу­ва­тий.

    Ліда за­ре­го­та­лась. Батько на­су­пив густі бро­ви. Він був лю­ди­на просвіче­на, і усякі за­бо­бо­ни дав­но ви­щез­ли з йо­го світог­ля­ду. Але ці сло­ва з уст сільської пер­во­бут­ної лю­ди­ни якось неп­риємно вра­зи­ли йо­го.

    - Та то пи­сарі, пев­но, жар­ту­ва­ли та глу­зу­ва­ли! - ска­зав Гу­ко­вич. - В нас в оселі, хва­лить бо­га, ні мерців, ні сла­бих не­ма.

    Ліда зир­ну­ла під спід па­кунків і про­чи­та­ла, що там бу­ло на­пи­са­но: «Скло. Обе­реж­но».

    - Та це, пев­но, здо­рові дзер­ка­ла! Це ве­селі до­мо­ви­ни! - ска­за­ла Ліда і знов за­ре­го­та­лась.

    - Та, ма­буть, так, бо де ж є до­мо­ви­ни такі плис­ко­ваті, - знов обізвавсь один з чо­ловіків.

    - Та й ви­со­чезні ж дзер­ка­ла! І де во­ни в гас­пи­да ста­ви­ти­муть такі баш­ти! До­ве­деться, ма­буть, піднімать сте­лю на ар­шин, щоб при­мос­тить такі дзвіниці! На­ку­пи­ли яко­гось кло­по­ту! - бу­бонів сер­ди­тим го­ло­сом ста­рий.

    - Якось та­ки та при­мос­ти­мо, ко­ли вже оці дзвіниці вше­ле­па­лись в подвір'я. Мож­на трош­ки попідти­нать зспо­ду або по­обс­ми­ку­вать вирізані прик­ра­си звер­ху, - ска­за­ла Ліда.

    Чоловіки поск­ла­да­ли й за­вальні, й дрібні па­кун­ки. Гу­ко­вич не­охо­че ви­тяг з ки­шені кап­шу­чок з грішми й розп­ла­тив­ся з візни­ка­ми. Ліда та­ки не втерпіла: по­обс­ми­ку­ва­ла з од­но­го стільця со­ло­му й по­ди­ви­лась, які то бу­ли стільці. Стільці бу­ли з різа­ної ду­би­ни чу­до­вої ро­бо­ти, на які са­ме тоді пішла по­ве­денція.

    - Ой, які ж гарні стільці! Ду­бові, модні, з вирізка­ми з взорців, та з лис­тям, та ще й по­ла­ко­вані. Я не люб­лю но­во­мод­ної мобілі з ду­би­ни не­по­ла­ко­ва­ної: щось та­ке сіре, не­на­че ду­бові поліна. Кат зна що! - обізва­лась Ліда.

    - Може, во­но й гар­но, але що за цю ду­би­ну ма­ма й Ме­ла­ся вте­лю­щи­ли ска­жені гроші, то не мож­на ска­зать, щоб це бу­ло гар­но. А тут, як на ли­хо, в ме­не те­пе­реньки гро­шей об­маль, - бу­бонів Гу­ко­вич, ви­хо­дя­чи з во­зовні й за­ми­ка­ючи бра­му.

    Він поп­рос­ту­вав на тік, розд­ра­то­ва­ний, навіть злий. Дзер­ка­ла, ве­ли­чезні як дзвіниці, все не­на­че ма­нячіля пе­ред йо­го очи­ма й сер­ди­ли йо­го.

Пошук на сайті: