Іван Нечуй-Левицький - Неоднаковими стежками (сторінка 12)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_neodnakovimi_stezhkami.docx)Ivan_nechuy_levickiy_neodnakovimi_stezhkami.docx456 Кб3226
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_neodnakovimi_stezhkami.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_neodnakovimi_stezhkami.fb2497 Кб3732
    «Це не дзер­ка­ла, а не­на­че й справді дві до­мо­ви­ни вти­ри­ли мені в са­ди­бу оці візни­ки», - якось май­ну­ла в Гу­ко­ви­ча дум­ка, як він зир­нув на по­рожні ху­ри, що су­ну­лись по­во­рот­кою на би­тий шлях попід то­по­ля­ми.

    І щось сум­не за­во­ру­ши­лось в йо­го душі. Сільські за­бо­бо­ни, що ча­сом не­на­ро­ком зас­ка­ку­ва­ли в йо­го по­кої то од ткалі Феськи, то од вівча­ра діда Оникія, то заг­ля­да­ли в йо­го осе­лю че­рез ти­ни од сусід, то бу­ли при­не­сені мо­ло­ди­ця­ми в пе­кар­ню десь ніби в очіпках та плах­тах, якось не­са­мохіть ви­ник­ли в йо­го думці.

    «Це дві до­мо­ви­ни або на ме­не й на жінку, або на двох зятів… кот­рих ще й не­ма», - якось не­доб­рохіть вертілась в йо­го дум­ка й на­во­ди­ла на йо­го неп­риємну за­ду­му, навіть який­сь сум.

    Гукович прий­шов на тік, заг­ля­нув у здо­ро­ву клу­ню, де млин­ку­ва­ли паш­ню. Дві през­до­рові ку­пи пашні пи­ша­лись на то­ку, не­на­че дві роз­ло­жисті та спа­дисті сте­пові мо­ги­ли в Хер­сон­щині.

    «Оце ж, пев­но, од­на сли­ве уся ку­па піде за од­ну дзвіни­цю, а дру­га ку­па - за дру­гу… та ще, дай бо­же, щоб оцих двох куп нас­та­чить на оп­лать».

    І Гу­ко­вич важ­ко зітхнув і за­ду­мавсь. Пішов він до мо­лот­ників та но­сильників, що од­тя­га­ли та но­си­ли со­ло­му, і ви­ла­яв їх з доб­ро­го ди­ва. Обер­нувсь ко­ло оже­ре­да до по­да­вальників - і на тих по­чав гри­мать.

    - Пан чо­гось сьогодні ли­хий: пев­но, не на ту но­гу сту­пив, як ус­та­вав вранці з ліжка. Ма­буть, всу­нув ліву но­гу в па­ти­нок псредніше, ніж пра­ву, - го­моніли ниш­ком та тиш­ком проміж се­бе по­да­вальни­ки та кладії, що скла­да­ли со­ло­му в оже­ред.

    Аж че­рез два дні са­ме опівдні вер­ну­лась до­до­му Тек­ля Опа­насівна та Ме­ла­ся, взяв­ши пош­то­во­го дра­бин­ча­ка на вок­залі. Андріян Ки­ри­ло­вич та Ліда вий­шли до їх на­зустріч на ґанок. Тек­ля Опа­насівна гук­ну­ла на най­ми­чок, щоб по­за­би­ра­ли та поз­но­си­ли з во­за за­куп­ки. За­ку­пок та па­кунків бу­ло та­ко­го ба­га­то, що по­воз­ка бу­ла на­ван­та­же­на ни­ми вщерть, ще й під но­га­ми в по­го­ни­ча був прив'яза­ний на­ли­га­чем доб­рий лан­тух з уся­ким доб­ром.

    Поштар розш­мор­гу­вав вірьовки та по­да­вав дівча­там на ру­ки усякі па­кун­ки та за­виніння й на­ки­дав їх на двох дівчат стільки, що во­ни пішли в по­кої з тією ван­та­гою, не­на­че вер­та­лись з річки з ку­па­ми плат­тя в ру­ках і на ко­ро­мислі, ще й на пле­чах.

    - Добрі ку­чу­гу­ри! гарні ку­чу­гу­ри! - мим­рив сти­ха пан, див­ля­чись, як дві най­мич­ки на­си­лу-си­лу ви­хо­ди­ли по східцях на ґанок.

    - Добрі ку­чу­гу­ри. Ще й на сміх піднімає! Тре­ба бу­ло, то й на­ку­пи­ли отих ку­чу­гур, - обізва­лась якось розд­ра­то­ва­но ста­ра Гу­ко­вич­ка.

    - А мебіль вже при­вез­ли? - спи­та­ла Ме­ла­ся, не­на­че пис­ну­ла на все подвір'я.

    - Атож! Не де ж ділась: вов­ки не з'їли в лісі, - грим­нув Андріян Ки­ри­ло­вич сер­ди­то.

    - Ти на нас не сердься, що ми на­ку­пи­ли но­вої мебілі. Дурнісінько сер­диш­ся! Ста­ра на­ша мебіль вже над­то ста­ро­дав­ня та не мод­на, - ска­за­ла Тек­ля Опа­насівна.

    - Вже, ма­буть, вий­шла з мо­ди ще сто год на­зад, і бу­ла в моді за ос­таннього ук­раїнсько­го гетьма­на Ки­ри­ла Ра­зу­мовсько­го, - обізва­лась і собі Ме­ла­ся.

    - Та ви вже знай­де­те при­чи­ну. Ма­буть, на­ди­ви­лись там в Києві на мо­ди в Таїси та в Лю­би. Оці з та­ких, що вже над­то пад­ко­ви­те слідку­ють за уся­ки­ми мо­да­ми! В їх є чо­го нав­чи­тись, - бу­бонів Андріян Ки­ри­ло­вич.

    «Одже вже й по­ча­ли зма­гаться ще ко­ло во­за, а як поч­нуть ко­ло во­за, то, пев­но, скінчать в по­ко­ях і то аж по обіді або до­тяг­нуть і до смер­ку, - по­ду­ма­ла Ліда, - це дійсно «од Києва до Лу­бен насіяла ко­но­пель», як співа­ють на селі».

    Ліда бу­ла ти­ха на вда­чу й по­мир­ли­ва. Завсідні зма­ган­ня між ста­ри­ми та Ме­ла­сею так їй ос­то­гид­ли, що во­на тіка­ла од їх або в са­док, або до фліге­ля, вхо­пив­ши книж­ку в ру­ки.

    Пакунки поз­но­си­ли й поск­ла­да­ли в при­хожій на ка­напці й долі.

    - Чого ж це ви по­на­ку­по­ву­ва­ли та­ку си­лу? - спи­тав батько.

    - Понакуповували то­го, що тре­ба. По­на­би­ра­ли пун­со­во­го ок­са­ми­ту на об­бив­ку мебілі, по­на­би­ра­ли на завіси до вікон та чер­во­но­го пли­су на гар­ди­ни, на над­двер­ни­ки до две­рей, бо в нас двері голі, як ту­рецькі святі, а в Таїси над две­ри­ма ок­са­ми­тові завіси. Ми ж дідичі! - обізва­лась Тек­ля Опа­насівна.

    - Оксамиту на двері! Що ж то наші двері? чи гра­фині, чи кня­гині, чи банкірші, чи що, щоб їх ку­тать в ок­са­ми­тові сукні та шлей­фи, як ку­тає їх ота навісна бур­жу­аз­на Таїса?! - грим­нув ста­рий.

    - А ма­буть, ста­нуть кня­гині, як їх при­че­пу­ри­мо, і не бу­дуть вже такі ре­пані му­жич­ки ге­пи, як оце те­пе­реч­ки, - ска­за­ла ста­ра.

    - А те­пер то наші двері й справді не­че­пурні, ніби в бу­день наші най­мич­ки, - обізва­лась Ме­ла­ся в жар­ти.

    - Чепуріться, че­пуріться, та й міру знай­те! - ска­зав сер­ди­то Гу­ковнч.

    «Вже роз­го­рю­ються дро­ва. Од­же ж поч­нуть і справді сва­риться, а далі, мо­же, й ла­яться. В їх все свар­ка та зма­ган­ня», - по­ду­ма­ла Ліда, і в неї ясні карі очі од­ра­зу ста­ли смутні та жалібні, не­на­че во­на вгляділа якусь смут­ну кар­ти­ну або на­чи­та­ла в книжці смут­ну подію. Та сім'єва життєва тя­га­ни­на та ра­зу­разні зма­ган­ня на­га­ня­ли на неї нудьгу й сму­ток.

    - Та, приз­на­тись по правді, ми двічі обіда­ли в Таїси Андріївни в її но­во­му житлі, на­ди­ви­лись на її но­ву мод­ну обс­та­ву та й за­ду­ма­ли й собі посп­рав­лять усе но­ве, - ска­за­ла Тек­ля Опа­насівна.

    - Як во­ни, та­ту. пре­хо­ро­ше обс­та­ви­ли свої гор­ниці! Ко­ли б ти, та­ту, по­ба­чив, то, пев­но б, і сам по­ви­ки­дав з на­ших по­коїв оту не­потріб, оту трух­ля­ти­ну, - ска­за­ла Ме­ла­ся. - В ме­не аж світ за­макітрив­ся, як я увійшла й зир­ну­ла по їх по­ко­ях, по кріслах, по дзер­ка­лах. Модні лам­пи дер­жать на ру­ках чорні арап­ки, чорні, як смо­ла, і в білих за­во­ях та в зо­ло­то­му на­мисті; лам­пи ви­сокі, сто­ять долі й такі зав­виш­ки, як я. А в нас бли­ма­ють якісь ка­ганці… Аж пе­ред гістьми со­ром…

    - Певно, в Елпіди­фо­ра Пет­ро­ви­ча ба­га­то гро­шей в ки­шені: по­на­би­рав гро­шей з ос­тачі за рік з кан­це­лярій, на­ха­пав ха­барів та по­нак­ра­дав з харчі для ареш­тантів, то й ви­га­дує усякі ви­гад­ки отой пе­тер­бурзький пе­ще­ний бю­рок­рат. А в нас не­ма ж ха­барів, не­ма ареш­тантів; в нас гро­шей об­маль, - сум­но обізвавсь батько.

    - Та ти завж­ди так ка­жеш: гро­шей об­маль, гро­шей не­ма. Як­би ми те­бе слу­ха­ли, то хо­ди­ли б босі. Он глянь, які дра­бин­ча­ки в світли­цях! Ми дідичі, дво­ря­ни. Та­ка обс­та­ва нам не ли­чить. Мені те­пер бу­де со­ром прий­ня­ти в гор­ни­цях Таїсу й Лю­бу, - ска­за­ла во­на вже сер­ди­то.

    - То не прий­май їх і не клич! Ку­ди ж пак, які ба­га­тир­ки оті го­ро­дян­ки бур­жу­аз­ки та отой на­ду­тий бю­рок­рат Елпіди­фор! - вже крик­нув Андріян Ки­ри­ло­вич спе­ре­сер­дя.

    - Як то так - не прий­май і не клич? - за­го­моніла сер­ди­то Тек­ля Опа­насівна.

    - А так. Навіщо во­ни тобі зда­лись? Не нам, а їм неч­ля сидіти в нас хоч би й на цих ста­ро­мод­них дра­бин­ча­ках - ми дідичі, ми дво­ря­ни! - обізвавсь сер­ди­то Гу­ко­вич.

    - А як во­ни зап­ро­шу­ють нас і з приємністю прий­ма­ють в се­бе? Нев­же нам тре­ба цу­раться їх? -ска­за­ла Тек­ля Опа­насівна.

    - То ти не їдь до їх і не за­ходь, як бу­ваєш в Києві.

    - Отуди! Як то не їдь і не за­ходь, ко­ли Таїса сли­ве змал­ку мені то­ва­риш­ка й при­ятелька? Ко­ли во­на про­се ж до се­бе, то й я по­вин­на зап­ро­сю­ва­ти до се­бе й її, і Лю­бу, хоч во­ни обидві бур­жу­аз­ки.

    - На дідька во­ни тобі зда­лись? Наїдуть сю­ди та й панькай­ся з ни­ми тиж­день, хоч ки­дай уся­ку ро­бо­ту, - бу­бонів ста­рий.

    - Та ти й так нічо­го не ро­биш, тільки бай­ди­ки б'єш та ханьки мнеш. Граєш же сли­ве що­тиж­ня в кар­ти з сусіда­ми або хо­диш на вло­ви та блу­каєш по пу­щах та нет­рях поспіли три дні або й дов­ше, - го­моніла далі Тек­ля Опа­насівна.

    - Мабуть, ти, та­ту, ба­жаєш, щоб ми здичіли оту­теч­ки в цій дурній глу­шині? Ми тільки в Києві в знай­омих і по­ба­чи­ли світу, по­ба­чи­ли, які в лю­дей мо­ди і на уб­ран­ня, й на мебіль, і на все, - при­ки­ну­ла слівце й Ме­ла­ся.

    - То, про ме­не, й дичійте! Ко­ли не­ма за що бун­дю­читься та пха­тись в арис­ток­ратію, то й спро­щуй­тесь і про ме­не, й об­му­жи­чуй­тесь! Розт­ринька­ли ви вже ба­га­то гро­шей. На вас двох ніяк не нас­та­чиш гро­шей. Я ко­ло ха­зяй­ст­ва пад­кую, аж чуб в ме­не стає мок­рий. На моє лінивст­во та нед­бай­ливість ви не мо­же­те нарікать: я пад­кую й ко­ло хліба, і ко­ло ху­до­би, і ко­ло пасіки, а ви тільки дур­но мар­нуєте гроші.

    «Вже роз­го­рюється в печі, от-от за­па­лає… Ой яка ну­до­та з ни­ми! Ко­ли б ку­ди втек­ти од їх, або­що», -ду­ма­ла Ліда і все ниж­че на­хи­ля­ла го­ло­ву, аж очі зап­лю­щу­ва­ла, ма­буть, щоб не так му­ля­ло та дош­ку­ля­ло в ву­ха.

    - Як не розс­та­раєшся швид­ко гро­шей, то мож­на будлі-де й по­зи­чить або де­ся­тин зо три по­ля про­дать, - обізва­лась Тек­ля Опа­насІвна.

    - Може б, нам по­зи­чи­ла з ти­ся­чу Таїса Андріївна. Во­на ж ка­за­ла, що про­да­ла свою ха­лу­пу, -про­мо­ви­ла Ме­ла­ся. - Це та­ка доб­ра ду­рин­да, що, мо­же, й по­зи­че.

Пошук на сайті: