Іван Нечуй-Левицький - Неоднаковими стежками (сторінка 13)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_neodnakovimi_stezhkami.docx)Ivan_nechuy_levickiy_neodnakovimi_stezhkami.docx456 Кб3234
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_neodnakovimi_stezhkami.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_neodnakovimi_stezhkami.fb2497 Кб3746
    Ліді ста­ло со­ром за Ме­ла­сю. Во­на лип­ну­ла на неї очи­ма й од со­ро­му опус­ти­ла довгі вії на очі.

    «І при­яте­лює з Таїсою та Лю­бою, і має на думці підду­рить їх обох, ще й зве їх ду­ре­па­ми, нев­ва­жа­ючи на їх добрість», - ду­ма­ла Ліда, і їй ста­ло шко­да доб­рих ду­реп.

    - З те­бе, як ба­чу, не­по­га­на по­рад­ни­ця. По­зи­чать це не муд­ра шту­ка й не ве­ли­ка труд­нація; але як то потім од­да­вать гроші? - го­монів батько. - Он ко­ли то ще ми по­зи­чи­ли в Таїси Андріївни дві ти­сячі, а й досі не вер­ну­ли. Ко­ли во­на зовсім безг­луз­да, то по­зи­че вам і те­пе­реч­ки. Про ме­не, по­зи­чай­те, але… ма­буть, на вічне од­дан­ня. І це пев­на річ, бо ми вже на­по­зи­ча­лись і зап­лу­та­лись в дов­гах в бан­ку, як у па­ву­тинні.

    - Біжи, сер­це Лідко, та ска­жи, щоб по­да­ва­ли обід, бо мені вже ду­же хо­четься їсти, - ска­за­ла ма­ти до Ліди.

    Ліда побігла в пе­кар­ню й за­га­да­ла слу­гам зас­те­лять стіл. В од­ну мить жва­ва гор­нич­на зас­те­ли­ла ска­тер­кою стіл і по­да­ла обід. Усі пе­рей­шли в прос­тор­ну, але з низькою сте­лею сто­ло­ву кімна­ту й сіли за обід. І за обідом не вга­ва­ло зма­ган­ня, а ча­сом і лай­ка, не­на­че за сто­лом сидів ор­кестр та все наг­ра­вав до танців. Ліда мов­ча­ла й слу­ха­ла. Її вже бра­ла не­терп­ляч­ка; вже хотілось зня­тись з місця, вхо­пить книж­ку і втек­ти з по­коїв в са­док. Батько бу­бонів ни­зо­вим ба­сом. Ма­ти пи­ща­ла ви­со­ким те­нор­цем, а Ме­ла­ся різким альтом і тріща­ла, і ля­ща­ла дрібно та різко, як со­ро­ка на ти­ну. Та­то ніби лу­пив на цим­ба­лах, ма­ма не­на­че доб­ре нап­ра­ви­ла скрип­ку й ци­ги­ка­ла смич­ком по стру­нах з усієї си­ли. А Ме­ла­ся ніби лу­пи­ла в бу­бон з бряз­котьола­ми й бряз­ка­ла дрібно, так дрібно та го­лос­но, як зав­зя­тий му­зи­ка на буч­но­му весіллі. За сто­лом не­на­че виг­ра­ва­ли троїсті му­зи­ки, а бідна Ліда бу­ла од­ним і єди­ним слу­ха­чем тих нев­том­них, сли­ве що­ден­них троїстих му­зик.

    Батько й ма­ти Теклі Опа­насівни дов­го не згод­жу­ва­лись ви­да­вать її заміж за Андріяна Гу­ко­ви­ча. Старі доб­ре зна­ли, що во­ни обоє од­на­кові на вда­чу: обоє оп­риш­ку­ваті, нер­вові, лай­ливі й не­по­мир­ливі. Але Тек­ля на­мог­лась і пос­та­ви­ла-та­ки на своєму. Во­на за­ко­ха­лась в Андріяна навіже­но, без тя­ми й ска­за­ла батькові, що як він не зго­диться ви­дать її заміж за Андріяна, то во­на са­ма собі смерть за­подіє або вте­че з ним і піде світ за очі. Батько й ма­ти му­си­ли зго­диться. І до­ки між Тек­лею та Андріяном Гу­ко­ви­чем бу­ла лю­бов, до­ти во­ни жи­ли в згоді й по­мир­ли­во. Але як лю­бов по­ча­ла з літа­ми хо­ло­нуть, во­ни по­ча­ли сли­ве щод­ня заг­ри­заться та зма­гаться з якої-не­будь пус­тої при­чи­ни. І од то­го ча­су во­ни зма­га­лись та гриз­лись, як два люті за­ка­то­вані во­ро­ги, спа­ро­вані навіщось до­ку­пи. Во­ни не­на­че сил­ку­ва­лись зу­мис­не до­пек­ти й на­до­ку­чить од­но од­но­му, ніко­ли ні в чо­му не ви­ба­ча­ли од­но од­но­му.

    - Якби зза­мо­ло­ду не розт­ринька­ли си­лу гро­шей за гра­ни­цею, отам по Па­ри­жах та Лон­до­нах, за­раз після то­го, як ми поб­ра­лись, то й бу­ло б чим пла­тить за оці вит­ре­беньки. І в бан­ку не ма­ли б дов­гу, - обізвавсь Андріян Ки­ри­ло­вич з до­са­дою після дру­гої пот­ра­ви.

    - А хіба ж я са­ма їзди­ла по Па­ри­жах та Лон­до­нах! Ад­же ж і ти ти­няв­ся зо мною і мар­ну­вав гроші незгірше ме­не, - про­мо­ви­ла жінка з злістю.

    - Якби не ти, я сидів би вдо­ма та й не ри­павсь. Я те­бе слу­хав, то й швен­дяв вкупі з то­бою по всіх-усю­дах, ку­ди тобі тільки бу­ло за­ман­дю­риться: чи в Рим, чи в Мад­рид, чи в якесь дур­не То­ле­до та дур­ну Гре­на­ду. Ад­же я не на свої гроші їздив, а на твої й по твоїй волі, а не по своїй!

    - А пев­но, не на свої гроші, бо в те­бе бу­ло завсіди по­рожньо в ки­ше­нях: не­ба­га­то над­бав гро­шей на своїй службі, - обізва­лась Тек­ля Опа­насівна.

    - Нехай я нед­бай­ли­вий! Але я ніко­ли не гай­ну­вав над­бан­ня так безг­луз­до, як ти з Ме­ла­сею, от хоч би й те­пе­реч­ки на оті п'ять хур яко­гось не­потрібу. Я орю, мо­ло­чу, зби­раю паш­ню, а ви вдвох тільки вієте та сієте десь. Ет! ви тільки безг­луз­до спо­жи­ваєте моє над­бан­ня, - ска­зав батько.

    - Коли ж, та­ту, так прий­шлось, що са­ме оце до­кон­че тре­ба бу­ло віять та й сіять, - обізва­лась Ме­ла­ся й ско­са зир­ну­ла на матір. - Та­кий ви­па­док тра­пивсь, бач­те…

    - Який же там ви­па­док? Пев­но, той ви­па­док, що отій добрій ду­ринді Таїсі Андріївні за­ма­ну­лось од­да­ти свою доч­ку кра­су­неві, та ще й обс­та­вить то­го пе­тер­бурзько­го прой­дисвіта по-арис­ток­ра­тич­но­му, по-сто­лич­но­му? - ска­зав з кри­ком Андріян Ки­ри­ло­вич, і йо­го чи­малі по­дов­жасті очі аж за­лисніли од гніву й ви­ря­чи­лись на жінку, не­на­че він хотів заст­ре­лить її очи­ма і вби­ти на смерть.

    Ліда сиділа й тільки мовч­ки кміти­ла то за матір'ю, то за батько­ви­ми сер­ди­ти­ми очи­ма.

    «Невже лю­де же­няться тільки зад­ля то­го, щоб гриз­тись та сва­риться що­бо­жо­го дня? - ду­ма­ла Ліда. - Ко­ли цьому прав­да, то я не піду заміж зро­ду-звіку!»

    - Та не про це річ! Не в цьому, та­ту, діло! - крик­ну­ла Ме­ла­ся і, як опе­че­на, підве­лась на стільці. - Не цей, та­ту, ви­па­док, на який ви на­тя­каєте, а який­сь зовсім інший!..

    - Та ко­ли до­ве­лось вже ска­за­ти прав­ду, то ми оце в Києві знай­шли Ме­ласі же­ни­ха. Же­них накльовується! от що! З цієї при­чи­ни ми й за­ду­ма­ли спра­ви­ти но­ву ши­кар­ну обс­та­ву, бо він, ма­буть, оце не­за­ба­ром і при­бу­де до нас. Я вже йо­го й зап­ро­си­ла до се­бе в гості. І він обіцяв приїха­ти з Таїсою та з Лю­бою або з Елпіди­фо­ром Ва­на­то­ви­чем.

    Батько од­ра­зу за­мовк і вга­му­вавсь. На йо­го цим­ба­лах не­на­че од­ра­зу пор­ва­лись ба­сові стру­ни. Го­лос в йо­го пом'якішав і задз­венів, мов на ви­со­ких те­но­ро­вих струн­ках. Блиск гніву та злості од­ра­зу згас в очах. Пог­ляд став м'якіший.

    Андріян Ки­ри­ло­вич підняв вго­ру бро­ви з ди­ва.

    - Цей же­них - Ми­хай­ло Ула­се­вич, той, що час­то бу­ває в гос­тях в Елпіди­фо­ра Пет­ро­ви­ча, - ска­за­ла Тек­ля Опа­насівна.

    - Який це Ула­се­вич? Щось він мені нев­тям­ки, - про­мо­вив вже зовсім спокійним го­ло­сом батько.

    - Та той ви­со­кий, су­хор­ля­вий та ку­че­ря­вий, що бу­ває в гос­тях в Таїси. Він слу­же в яко­мусь стра­хо­во­му то­ва­ристві, - обізва­лась Ме­ла­ся.

    - А! ага! При­га­дую! Ба­чив я йо­го раз в Таїси Андріївни. При­га­дую!

    - Там так при­лип до нас! І в опе­ру хо­див з на­ми, і бу­кет приніс Ме­ласі в ло­жу, ще й цілий фунт до­ро­гих кон­фектів. Ка­зав, що не­за­ба­ром при­бу­де до нас.

    - Що ж! Не­хай приїде. По­ба­чи­мо, роз­ди­ви­мось. Та й роз­пи­тать тре­ба за йо­го в лю­дей заз­да­легідь, - про­мо­вив батько вже тихішим і зовсім спокійним го­ло­сом, не­на­че йо­го цим­ба­ли за­гу­ли пісню, звер­ху прик­риті віком або десь в другій кімнаті за две­ри­ма.

    - Цей Ула­се­вич, ма­буть, якась знач­на лю­ди­на в Києві… бо він за­пи­са­ний спільни­ком і в стра­хо­во­му то­ва­ристві, і в слав'янофільсько­му, і в то­ва­ристві спри­ян­ня жи­во­ти­нам, і в то­ва­ристві ска­ко­во­му, і в яхт-клубі, - ска­за­ла Ме­ла­ся.

    - І в то­ва­ристві бджільницт­ва. Ка­зав, що ду­же ко­хається в пасіках і хо­че з то­бою по­ба­ла­кать дійсно про цю бджільницьку спра­ву, - до­да­ла ма­ти.

    - І пасіки лю­бе! Оце мені ду­же приємно! Чом же ви не ска­за­ли, щоб він привіз мені най­новіші книж­ки про бджільницт­во? - ска­зав вже ба­га­то лас­кавішим го­ло­сом батько.

    - Вже й не пам'ятаю, чи ка­за­ли ми йо­му за це, чи ні. А що Ме­ла­ся впа­ла йо­му в очі, то це доб­ре пам'ятаю. Че­рез те ж то ми й за­ду­ма­ли по­но­вить на­шу обс­та­ву в домі та при­че­пу­рить по­кої, щоб во­ни ма­ли зовсім сього­час­ний, мод­ний, міський виг­ляд.

    - Aгa! Oн як во­но! А ко­ли ж він обіцяв при­бу­ти до нас? - спи­тав батько.

    - А бог йо­го свя­тий знає. При­бу­де, ко­ли йо­му це на дум­ку спа­де, - ска­за­ла ма­ти.

    - Коли так, то, про ме­не, й че­пуріться. До­ве­деться про­дать оце за­раз де­ся­тин зо три по­ля або й п'ять од­но­му чо­ловікові, що дав­но вже на­ма­гається ку­пи­ти, бо за сьогорічну паш­ню підуть гроші на про­цен­ти в банк за по­зич­ку.

    «Слава же тобі, сот­во­ри­те­лю, що бу­ло ніби на­дов­го за­до­щи­лось та за­не­по­го­ди­лось, а це якось нес­подіва­но й ви­по­го­ди­лось в хаті… Аж лег­ше ста­ло на душі!» - по­ду­ма­ла Ліда й са­ма од­ра­зу по­ве­селіша­ла.

    - Завтра приїдуть з Києва два об­бив­щи­ки. Во­ни шви­денько й об­тяг­нуть мебіль і по­чеп­ля­ють ок­са­ми­тові над­двер­ни­ки на две­рях та гар­ди­ни на вікнах. Завіси ми й самі зу­гарні по­чеп­лять, - ска­за­ла Тек­ля Опа­насівна.

    Після дру­гої пот­ра­ви батько по­добрішав і по­ве­селішав: на ра­до­щах звелів по­да­ти пляш­ку чу­до­вої смо­ро­ди­нов­ки й сам по­на­ли­вав чар­ки.

    - Вип'ємо ж за но­ву обс­та­ву! От те­пер в нас з по­коїв зник­нуть архірей­ські ста­ро­модні крісла та оті ту­рецькі за­вальні со­фи. Ті ста­ро­модні гар­ма­ти мені ос­то­гид­ли так, що я не мо­жу на їх і ди­виться. А от ми і зди­хаємось-та­ки їх! - ска­за­ла Ме­ла­ся й хильну­ла здо­ро­ву чар­ку й вис­мок­та­ла її до су­хо­го дна.

    Після обіду панії пішли роз­гор­ту­вать та пе­ре­див­ляться ок­са­ми­ти та до­рогі пли­си. Ліда теж заціка­ви­лась тим кра­мом і по­ма­га­ла їм роз­гор­ту­вать та знов згор­тать. Навіть батько зир­нув на той крам не­са­мохіть і тільки цма­кав, розмірко­ву­ючи, яких то ска­же­них гро­шей кош­тує той усей чер­во­няс­тий до­ро­гий крам.

Пошук на сайті: