Іван Нечуй-Левицький - Неоднаковими стежками (сторінка 22)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_neodnakovimi_stezhkami.docx)Ivan_nechuy_levickiy_neodnakovimi_stezhkami.docx456 Кб3232
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_neodnakovimi_stezhkami.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_neodnakovimi_stezhkami.fb2497 Кб3743
    Яків Ки­ри­ко­вич так за­ду­мавсь, що за­був­ся й за ста­кан чаю, що вже зовсім про­хо­лов. В світли­цю ввійшов Па­рафієвський. Ула­се­вич опам'ятавсь, вхо­пив лист і схо­вав в ки­ше­ню. Посіда­ли во­ни за стіл і роз­ба­ла­ка­лись за слабість ба­тю­щи­но­го хлоп­чи­ка.

    - Та й тієї сла­бості там в хлоп­ця, як кіт нап­ла­кав! Нічо­го не­ма не­без­печ­но­го і, пев­но, й не бу­ло. Тільки дур­но проїздивсь, та ще й доб­ру про­маш­ку зро­бив пішки, - ска­зав Ула­се­вич і осміхнувсь.

    - А до вас ще не сла­ла листів за свою нудьгу На­деж­да Мокіївна? - спи­тав вчи­тель в жарт. Ула­се­вич за­ре­го­тавсь.

    - То це в тих но­вих єпархіалок та­ка по­ве­денція, чи що? - спи­тав він в Па­рафієвсько­го.

    - Мабуть, та­ка, хоч не в усіх. Зас­ло­няй­те вве­чері вікна щільніше або й за­чи­няй­те вікон­ниці, бо во­на, пев­но, заг­ля­да­ти­ме, «а чи ми­лий спить, а чи так ле­жить, та що її сер­денька не роз­ве­се­лить», - про­мо­вив він сло­ва­ми пісні. - Щоб та­ки всі ці єпархіалки за­га­лом бу­ли однієї вдачі, я цього не ска­жу. Але здебільшо­го во­ни чо­гось за­кар­лю­чи­лись на цю Мокіївну: уда­ють з се­бе міських «ба­ринь» або діди­чок паній, а ко­ли тре­ба, то прис­тав­ля­ються но­ви­ми сього­час­ни­ми людьми. От хоч би й ця Мокіївна! їзде са­ма без по­го­ни­ча, коні по­га­няє, не­на­че якась київська лібе­рал­ка. По­го­ни­ча приб­ра­ла в смуг­нас­ту ко­за­чи­ну, підпе­ре­за­ла чер­во­ним по­ясом. На няньку начіплює свої шов­кові стьожки, лю­бе чер­воні сап'янці на най­мич­ках, по­го­ни­ча кли­че не «Гриньку», а «Гри­горій», най­мич­ку зве не «Па­лаж­кою», а «Па­ла­геєю», ніби справж­ня міська «ба­ри­ня». От отець Яків так з охо­тою ста­не вам до по­мочі й прис­та­не до на­шої просвітньої спілки.

    - Коли ж оця Лад­ковська ка­же, що ба­тюш­ки на се­лах нічим щи­ро не пик­лю­ються, тільки по­си­деньки та по­хо­деньки справ­ля­ють, бо зам'яки­ню­ються на се­лах та ле­дащіють, і що в їх го­ло­ви нап­хані тільки дер­тю та по­ло­вою, - якось про­хо­пив­ся Яків Ки­ри­ко­вич.

    Парафієвський за­ре­го­тавсь. Йо­му ці сло­ва не бу­ли невідомі, бо й у листі до йо­го Мокіївна теж не раз вжи­ва­ла ці самі, упо­добні для неї сло­ва тоді, як за­ли­ця­ла­ся й за­побіга­ла в йо­го лас­ки, підроб­лю­ючись під йо­го світог­ляд та нап­ра­ву.

    «Ну, хва­лить бо­га, вже мені те­пер не тре­ба що­ве­чо­ра зас­ло­нять вікно од ціка­вої сусіди. Знай­шла во­на собі но­ву й кра­щу зачіпку", - по­ду­мав Па­рафієвський.

    Минув рік. Яко­вові Ки­ри­ко­ви­чу час­то до­во­ди­лось їзди­ти по око­лиці лічить сла­бих. Він при на­годі все роз­пи­ту­вав за сусід дідичів, за ба­тю­шок, док­торів та фер­шалів. Він вже чув од Па­рафієвсько­го, що де­які мо­лодші па­ни й панії за­во­ди­ли до­машні спек­таклі, ви­учу­ва­ли гра­ти са­мих та­ки се­лян - дівчат та па­рубків. Дійшла до йо­го чут­ка, що од­на дідич­ка за­во­де в се­бе мо­лоч­ний підва­рок і для се­бе, для своєї ко­ристі, і зад­ля то­го, щоб роз­пов­сю­дить це про­мислівство в око­лиці, а дру­га панія за­во­де в своєму селі уся­ке лікарське зілля, помічне в хво­ро­бах. Він ви­пад­ком дізнавсь, що поб­ли­зу в діди­ча Гу­ко­ви­ча є доч­ка кур­сист­ка, кот­ра ціка­виться сього­час­ни­ми спра­ва­ми. Ни­кон Куч­ма зби­рав до се­бе в ха­ту се­лян і пе­ре­чи­тав на свят­ках ба­гацько но­вих ук­раїнських кни­жок. Просвітність якось пот­ро­ху роз­во­ру­шу­ва­лась. До Яко­ва Ки­ри­ко­ви­ча пот­ро­ху по­ча­ли за­хо­дить слабі лю­де на по­ра­ду та за ліка­ми. Се­ред мерт­во­ти та глу­ши­ни по ти­хих за­кут­ках по­ча­ла накльову­ва­тись просвітня ро­бо­та. Ула­се­вич скуп­чив до­ку­пи де­які не­ве­ликі си­ли для просвітньої спра­ви, які про­яви­лись в око­лиці то з ес­те­тич­ни­ми заміра­ми, то з просвітніми й ха­зяй­ськи­ми.

    

VI

    

    Одного дня, пе­ред пи­липівча­ним пу­щен­ням, до Андріяна Ки­ри­ло­ви­ча Гу­ко­ви­ча при­вез­ли з станції те­лег­ра­му. Він спо­чат­ку ду­мав, що то прий­шла звістка за про­даж пашні, але, роз­дер­ши папір, він аж крик­нув до жінки й до­чок. Во­ни швид­ко позбіга­лись на той пок­лик, бо бу­ли ду­же зацікав­лені.

    - Од ко­го те­лег­ра­ма? Пев­но, а Києва? - хап­ком пи­та­ла Тек­ля Опа­насівна.

    - Чи не од Таїси Андріївни ча­сом? - пе­ре­би­ла матір Ме­ла­ся.

    - Та од Таїси ж Андріївни Сват­ковської. Пе­ре­ка­зує, що в неділю вранішнім поїздом при­бу­де до нас в гості на три дні з Люб­кою… і…

    - І Елпіди­фо­ром Пет­ро­ви­чем? - спи­та­ла жінка.

    - Де там з Елпіди­фо­ром? Цей бун­дюч­ний ге­не­рал зро­ду-звіку не спо­до­бить нас та­кої по­ша­ни. Таїса Андріївна приїде з Ми­хай­лом Ки­ри­ко­ви­чем Ула­се­ви­чем, ва­шим но­вим при­яте­лем.

    Мелася по­чер­воніла до са­мих здо­ро­вих вух. Її ви­ряч­ку­ваті блис­кучі очі од­ра­зу не­на­че при­па­ли імлою й чорніли, як тер­нові яго­ди, при­павші ро­сою.

    Гуковичка тро­хи не йня­ла віри чо­ловікові, бо він ча­сом її ду­рив, ко­ли бу­ло в їх зма­ган­ня або свар­ка за гроші. Во­на вхо­пи­ла в пуч­ки папір, про­чи­та­ла й на свої очі по­ба­чи­ла й пе­ресвідчи­лась, що то бу­ла прав­да. Ма­ти пе­рег­ля­ну­лась з доч­кою й не­на­че очи­ма ска­за­ла: от і маєш же­ни­ха! Ме­ла­ся ніби очи­ма од­ка­за­ла: і справді, ма­мо! та­ки на­пев­но маю!

    - Ще ж до неділі… От з нес­тям­ки й дні по­гу­би­ла…

    Сьогодні вівто­рок чи се­ре­да? Ли­бонь вівто­рок? -спи­та­ла Гу­ко­вич­ка.

    - Середа. Ви, ма­мо, і справді по­гу­би­ли лік днів, - обізва­лась Ліда, ні криш­ки не збен­те­же­на звісткою, кот­ра до неї не сто­су­ва­лась.

    - Ще до­волі маємо ча­су. Тре­ба ж нам пок­ло­по­таться заз­да­легідь, щоб бу­ло чим прий­нять гос­тей. Мо­же, й справді… - по­ча­ла Тек­ля Опа­насівна, але пик-мик! та й за­мовк­ла, зир­нув­ши ско­са на Ліду.

    - Що це ти ду­маєш вструг­нуть зад­ля гос­тей? Га? Про шик і не ду­май! Не зак­ли­ка­ти ж для їх му­зик та не за­во­дить ба­лу. Це ж наші зви­чай­ні, неп­ро­хані гості… - сти­ха обізвавсь Гу­ко­вич. мірку­ючи по­таємно в душі, чи вий­де що путнє з тих одвідин, чи й ні.

    - Музики не му­зи­ки, а тре­ба ж на­го­ту­вать усього до­волі на три обіди та троє сніданків і на три ве­чері. Тре­ба б побігти в місто та вхо­пить зо дві свіжі шин­ки, та м'яса, та свіжої ри­би. Та й вин в нас сли­ве що не­ма, - го­во­ри­ла ха­зяй­ка, вже зак­ло­по­та­на.

    - Та й шам­пансько­го тре­ба б при­хо­пить хоч зо три або з чо­ти­ри пляш­ки, - про­го­во­ри­лась Ме­ла­ся.

    - Ну! мо­же, ти ду­же вже за­рані дбаєш про шам­панське. Мо­же, й не дійде до шам­па­на, -по­жар­ту­вав батько.

    - Може, не дійде, а мо­же, й дійде, - обізва­лась Тек­ля Опа­насівна. - «За­пас біди не чи­не, а гу­ща дітей не роз­го­не», як ка­жуть в при­казці. А як нічо­го не вий­де, то ми й самі спо­жи­ве­мо й по­жи­вок, і вин­це. Я ла­са до шам­пансько­го.

    - І я ла­са до йо­го, не­ма що гріха таїти, - по­жар­ту­ва­ла на ра­до­щах Ме­ла­ся й собі.

    - Про ме­не! Ва­ше доб­ро, ва­ша й во­ля. Робіть, як знаєте: вво­ляй­те свою во­лю. Вам, да­мам, більше зна­ти в цій справі, ніж нам, му­ги­рям, - ска­зав Гу­ко­вич і вий­шов з гор­ниці на тік.

    Гуковичка за­раз спи­са­ла на чет­вер­тушці па­пе­ру дов­гий спис за­ку­пок і поїха­ла з Ме­ла­сею до повіто­во­го міста. Там во­ни ску­пи­лись, ще й за­го­ди­ли місько­го ку­ха­ря, щоб приїхав в су­бо­ту й привіз уся­кої свіжи­ни. В то­му спи­сові бу­ло за­пи­са­но й чо­ти­ри пляш­ки шам­пансько­го… на вся­кий ви­па­док…

    - Як не до­ве­деться спо­жить йо­го за­раз, то зос­та­неться на­далі. Але, «як не те­пер, то в чет­вер», а нам, ма­буть, та­ки до­ве­деться по­час­ту­вать ним ве­се­ло­го Ми­шу­ка Ула­се­ви­ча, - ка­за­ла Гу­ко­вич­ка до чо­ловіка, вер­нув­шись з міста з пов­ною по­воз­кою за­ку­пок.

    - Дай бо­же, на­шо­му те­ляті вов­ка впійма­ти! - про­мо­вив Гу­ко­вич до жінки. - Мо­же… мо­же, й не спо­су­диться, а мо­же, скла­деться так, як і не жда­лось, не га­да­лось…

    В неділю зран­ня вис­ла­ли коні на вок­зал. Спо­за­ран­ку по­ча­лось в домі веш­тан­ня та біга­ни­на. Приїхав ку­хар. Най­мич­ки ло­ви­ли по­ро­ся­та, ку­ри та кач­ки. Ку­ри кир­ка­ли, по­ро­ся­та кувіка­ли під но­жем; роз­пуд­жені кач­ки так ках­ка­ли, що в їх тро­хи гор­лян­ки не лус­ну­ли. В подвір'ї й у пе­карні зняв­ся та­кий гар­ми­дер, не­на­че в дворі сподіва­лись приїзду архієрея або гу­бер­на­то­ра. Ку­хар за­хо­див­ся го­ту­вать обід, ку­хо­вар­ка пек­ла па­ля­нич­ки та усякі крен­делі до чаю. Тек­ля Опа­насівна да­ва­ла всьому ряд, кру­ти­лась, як му­ха в ок­ропі.

    Задзвонили на служ­бу бо­жу. Тек­ля Опа­насівна пе­рех­рес­ти­лась і зга­да­ла, що во­на ще й досі бо­гу не мо­ли­лась.

    «Ой бо­же мій! Це ж я за оцим кло­по­том ще й досі не мо­ли­лась бо­гу, навіть ло­ба не встиг­ла пе­рех­рес­тить. Не­хай вже завт­ра вранці по­мо­люсь двічі: за сьогодні й за завт­ра», - ду­ма­ла Тек­ля Опа­насівна, важ­ко зітхнув­ши й підняв­ши очі до об­разів.

    - Меласю, Лідо! вби­рай­тесь ли­шень швид­ше та ходім до церк­ви, по­мо­ли­мось бо­гу, щоб бог пос­лав вам обом та­лан, - гук­ну­ла ма­ти до до­чок.

    - Як бу­де та­лан, то й сам прий­де; «як бог дасть, то й в вікно по­дасть», - обізва­лась Ме­ла­ся.

    - Ще що ви­га­дай! Не­хай би вже Ліда… то я знаю, що во­на лад­на й у церк­ву не заг­ля­дать, бо в Пе­тер­бурзі так ба­гацько наб­ра­лась ро­зу­му, що в неї ум за ро­зум за­хо­де. А тобі неч­ля та­ке го­во­рить. За­бу­деш за бо­га, то й бог за те­бе за­бу­де.

Пошук на сайті: