Іван Нечуй-Левицький - Неоднаковими стежками (сторінка 27)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_neodnakovimi_stezhkami.docx)Ivan_nechuy_levickiy_neodnakovimi_stezhkami.docx456 Кб3232
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_neodnakovimi_stezhkami.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_neodnakovimi_stezhkami.fb2497 Кб3743
    «Бурлакування й безп­ри­тульне ти­нян­ня по світах вже мені ос­то­гид­ло до­нес­хо­чу. Оце ж я, врешті, знай­шов собі при­ту­лок. Че­рез тиж­день в неділю зран­ня при­бу­вай на моє весілля в Дер­качівку до діди­ча Гу­ко­ви­ча. Ста­неш за бо­яри­на в моєї Ме­лан­ки Андріянівни. Ме­ла­ся лю­ди­на з ве­ли­ким ро­зу­мом і роз­вит­ком, доб­ре го­во­ре по-фран­цузькій, по-німецькій, ще й по-англійській, жва­ва, ба­ла­ку­ча, ве­се­ла, ще й до то­го жар­тов­ли­ва. Я з нею ніко­ли не зна­ти­му, що є на світі якась нудьга. Во­на ще й до то­го ду­же мо­тор­на на вда­чу й знать нез­ви­чай­но доб­ра, бо, як я за­ува­жив, усі го­во­рючі лю­де добрі: от, прик­ла­дом, хоч би й я: на язик ле­пет­ли­вий, але ж я, гос­по­ди, який доб­рий! Ли­ха ніко­му зро­ду не за­подіяв. А що вже моя мо­ло­да крас­но­мов­на, то нап­ро­ди­во! Во­на не тільки од­но­го Ціце­ро­на, але й двох твоїх Ціце­ронів за­ло­мить і ки­не під лав­ку, бо й два Ціце­ро­ни не спро­мог­лись би її пе­ре­го­во­рить. Надз­ви­чай­ний дар мо­ви! Нав­ди­во­ви­жу гар­но го­во­ре! А що вже щи­ра на вда­чу та не по­тай­на, то й ска­за­ти не мож­на! В неї ду­ша й усі дум­ки звер­ху: я їх ба­чу, як скал­ки оли­ви на воді. Капіта­лу ве­ли­ко­го в її батька кат­ма, як не­ма їх сли­ве в усіх сього­час­них дідичів. Грішми йо­го я не пок­реп­люсь. Але ж за­те я прис­таю до йо­го в прий­ми. Не­за­ба­ром я бу­ду справ­дешній дідич, та­кий, який був ко­лись наш дідусь, до­ки не про­гай­ну­вав маєтності. Так і вва­жай на ме­не, як на діди­ча, бо Дер­качівка маєтність не батько­ва, а ма­те­ри­на, а ма­те­риз­на пе­рей­де до­кон­че до двох до­чок, як пом­ре ста­ра. Є в ста­рої ще й старіший од неї брат сусід, за­мож­ний, але який­сь тро­хи ніби при­дур­ку­ва­тий, чи при­цу­цу­ва­тий, чи бо­жевільний, вже я га­разд не знаю, як йо­го наз­вать, бо за все своє жи­вот­тя сли­ве тільки й пик­лю­вав­ся тим, що на­сад­жу­вав пар­ки, не­на­че хотів обер­нуть суспіль усю маєтність в парк. Як дасть ду­ба цей ста­рий навіже­ний па­нич, то йо­го се­ло, ба­га­те на ро­дючі по­ля та пло­дючі сад­ки, так са­мо пе­рей­де в спад­щи­ну старій Гу­ко­вичці, а потім, як кгиг­не й ста­ра, дос­та­неться її на­щад­кам, цеб­то її двом доч­кам. При­бу­вай до­ко­неч­но за­рані! Поз­най­омиш­ся з моєю на­ре­че­ною й по­ба­чиш її сест­ру Ліду. Сест­ра її, надісь, підійде під твою впо­до­бу: це лю­ди­на над­то сього­час­на, навіть вче­на; в неї на думці все щось ду­же мод­не, надз­ви­чай­не. Во­на все но­ситься з ним, як ста­рець з пи­са­ною тор­бою. Ліда має на думці їхать в Фінляндію чи ку­дись далі, в Гол­ландію, щоб вив­читься якісь модні по­лот­на ви­роб­лять, чи плат­тя зо­лить та білить, та, без зоління в жлукті, су­хо­пер­ки прать - якось по-вче­но­му, чи якісь шко­ли в се­лах за­во­ди­ти, чи мас­ло зби­вать якось муд­ро, чи щось та­ке схо­же на це, чо­го, ма­буть, і сам не­чис­тий не роз­бе­ре, а я не при­га­даю й не втям­лю га­разд тієї сього­час­ної нісенітниці. Ліда ду­же гар­на з ли­ця. Тільки знай, що те­пер тобі за­ли­цяться до неї зась, бо во­на тобі ро­дич­ка…»

    Яків Ки­ри­ко­вич про­чи­тав і осміхнувсь. Він доб­ре знав, що брат, лю­ди­на ве­се­ла, без­жур­на, ча­сом підлес­ли­ва, де тре­ба, але ж за­га­лом на вда­чу лег­ко­важ­на й лег­ко­дум­на, кот­ра пов­сяк­час мо­же пе­ремішать го­рох з ка­пус­тою та й… на­ро­бить по­ми­лок в житті че­рез свою лег­ко­думність.

    «Чи це в йо­го жар­ти, чи це він прос­то-та­ки то­чить ве­селі бре­хеньки? Чуд­на вда­ча в мо­го бра­та, і я ніяким спо­со­бом не пос­те­ре­жу її й досі. І жар­тує й бре­ше, в жар­ти ча­сом і ду­ре, але без ніякісінько­го зло­го заміру. Не роз­бе­реш, де в йо­го кінчається поб­ре­хенька для ве­се­лої роз­мо­ви і де по­чи­нається прав­ди­вий пог­ляд на будлі-яке діло, а не ки­ну­тий ви­пад­ком на втіху ве­се­ло­му то­ва­рист­ву в яко­мусь са­лоні. Ціка­во б справді по­ба­читься й по­ба­ла­кать з ци­ми обо­ма доч­ка­ми мо­го сусіда. За їх іде по­го­лос­ка в око­лиці, як за паннів, ду­же просвіче­них і лібе­ральннх. Але тут в око­лиці стар­шу доч­ку навіщось прод­ражн­нли «тер­ни­цею». Ко­ли й мен­ша ски­ну­лась на стар­шу, то я ма­ти­му приємність зострінуть там дві тер­ниці».

    Почався май, ти­хий та теп­лий. Не шумів са­док в Гу­ко­ви­ча, не гу­ла вже дібро­ва, на­во­дя­чи сум на жильців дідицької са­ди­би. За­те ж за­шуміла, за­во­ру­ши­лась Гу­ко­ви­че­ва осе­ля, за­во­ру­шив­ся дім, не­на­че стре­пе­нув­ся після дов­го­го сну та сільської дрімо­ти. В пар­ку і в сад­ку веш­та­лись робітни­ки, опо­ряд­жу­ва­ли доріжки та стеж­ки, на­би­ва­ли жорст­вою, би­тою цег­лою й по­си­па­ли їх піском. В по­ко­ях, і в опрічно­му надвірно­му дом­ку чис­ти­ли, шкреб­ли та ми­ли. На подвір'ї так са­мо зняв­ся гар­ми­дер та біга­ни­на: ко­валі ви­ко­чу­ва­ли по­воз­ки та фа­ето­ни й ог­ля­да­ли усю снасть; ли­мар ог­ля­дав ста­ру на­бу­чавілу уп­ряж. Усе ла­го­ди­лось, бо усе бу­ло ста­ре й не­ла­год­же­не че­рез завсідню не­дос­та­чу гро­шей. Гу­ко­вич бо­яв­ся, щоб ча­сом не лус­ну­ли на­шильни­ки або не хрус­ну­ла вісь, як Ме­ла­ся їха­ти­ме вінчаться.

    А що вже дім, то не­на­че збо­же­волів: в йо­му зран­ня й до глу­пої ночі тільки й чу­ти бу­ло га­лас та зма­ган­ня. Старі кри­ча­ли. Ме­ла­ся ре­пе­ту­ва­ла. Ліда вки­да­ла ча­сом слівце й ніби підки­да­ла су­хо­го трус­ку в ту по­же­жу. Усі по­да­ва­ли свої дум­ки та гад­ки, свою ра­ду, і ніхто ніко­го не слу­хав. Батько ра­див не справ­лять бун­дюч­но­го весілля, не нап­ро­шу­вать ба­га­то гос­тей, бо не бу­ло за що й бун­дю­читься. Гу­ко­ви­че­ва й Ме­ла­ся всто­юва­ли за те, щоб спра­вить буч­не весілля і не дать се­бе на по­говір та на по­та­лу сусідам й усім знай­омим. Батько то­ро­чив без­пе­рес­тан­ку, що він гро­шей не нас­та­че на ба­га­те весілля, а ма­ти й Ме­ла­ся ка­за­ли, що навіть вар­то по­зи­чить тро­хи в бан­ку й на вип­ра­ву, і на весілля.

    - Невже ж ти хо­чеш, щоб наші приїжджі гості з Києва та з сіл поїха­ли од нас го­лодні? - го­во­ри­ла ма­ти. - Тре­ба ж зап­ро­сить на весілля й Сват­ковську, і Елпіди­фо­ра Ва­на­то­ви­ча з жінкою. А Елпіди­фор - це ж бун­дюч­ний пе­тер­бурзький бю­рок­рат! Тре­ба ж нам і свою честь зна­ти і се­бе чтить і ша­ну­вать.

    - Та й навіщо б тобі, Ме­ла­сю, справ­лять білу до­ро­гу сук­ню з гірлян­дою та сер­пан­ком? Ти ж бра­ти­меш шлюб не в Києві, де на те­бе витріща­ли б очі за­хожі з улиці роз­зя­ви, а в глу­шині, в селі. Одяг­нись в сук­ню, яка тра­питься на­пох­ваті. Чи то в те­бе ж їх ма­ло! - вмов­ляв батько.

    - Чи то ж мож­на, щоб я пе­ред київськи­ми гістьми ста­ла на ки­лим, мов мок­ра кур­ка або будлі-яка об­шар­па­на та обстрьопа­на дяківна! - ре­пе­ту­ва­ла Ме­ла­ся.

    Меласі страх як ба­жа­лось вис­та­виться пе­ред ки­яна­ми, та ще як мож­на пишніше. Ті пан­ни, що пізно ви­хо­дять заміж, ду­же люб­лять вис­тав­ляться на своєму вінчанні й на весіллі, щоб пе­ред усіма поч­ва­ниться й се­бе по­ка­зать.

    - І справді, Ме­ла­сю! Навіщо тобі отой клопіт - їхать до Києва та за­мов­лять в ма­га­зи­нах оту тра­диційну вип­ра­ву? Це ж мо­ро­ка та й зай­ва тя­га­ни­на. Я, був­ши на твоєму місці, на­ки­ну­ла б на се­бе оту гар­неньку яс­неньку су­коньку, що ти справ­ля­ла на пер­ший приїзд Ула­се­ви­ча, та й ста­ла б під вінець, - ска­за­ла Ліда.

    - Може, по твоїх вче­них кни­гах так і ви­па­дає, а по моїх кни­гах то так зовсім мені не ли­чить. Мені ду­же, ду­же прис­тав до ли­ця убір мо­ло­дої, та ще ат­ла­со­вий, з од­лис­ком. Чом би пак і не при­че­пу­риться на цей час мо­же, єди­ний на віку? - обізва­лась Ме­ла­ся.

    - А мо­же, й не єди­ний. Бу­ває ча­сом та­кий ви­па­док і вдру­ге, і навіть втретє. Про це один бог відає, - обізвав­ся батько.

    - Вдруге ме­не, пев­но, вже не візьме охо­та при­би­раться, а впер­ше тре­ба як мож­на кра­ще й ба­гатіше уб­раться хоч би для Таїси Андріївни та для Лю­би, Марії Уласівни, та Ольги Се­менівни та Те­тя­ни Де­нисівни, та Усті, та Ма­русі, та Ольги… Щоб то пак во­ни ска­за­ли, як­би я ста­ла під вінець, ніби якась зад­ри­па­на кост­ру­ба­та київська гор­нич­на або пе­ре­куп­ка та пе­реп­ро­ду­ха!

    Ще кільки день зма­га­лись та га­ла­су­ва­ли… і пос­та­но­ви­ли їхать до Києва, щоб за­мо­вить весільний убір нав­ди­во­ви­жу, а з повіто­во­го міста вик­ли­кать ку­ха­ря го­ту­вать буцімто за­кус­ку після вінця, а справді - го­ту­ва­ти ба­га­тю­щий обід, ко­ли не бен­кет. Ста­рий му­сив їхать до Києва й при­хо­пи­ти з бан­ку чи­ма­лу част­ку капіта­лу, щоб спра­вить буч­не весілля.

    - Господи! скільки слів ви­ки­ну­то! скільки зма­ган­ня! скільки тієї гризні та змаж­ки! Ко­ли б я на­пе­ред зна­ла, що й ра­ди ме­не бу­де стільки змар­но­ва­но ча­су та слів, бу­де стільки зма­ган­ня та лай­ки, тро­хи не бійки, то я не зва­жи­лась би навіть йти заміж! - ска­за­ла, на­решті, Ліда до Ме­ласі та ма­тері.

    - Ну, доч­ко! Про це заз­да­легідь не зарікай­ся! Мо­же, з то­бою ще більше бу­де на­го­во­ре­но й на­ка­за­но уся­ких приємних, а то, мо­же, й неп­риємних слів. Без цього, бач, нігде ніхто в світі не обійдеться пе­ред весіллям. Та­ка вже людська вда­ча! Та­ка вже пішла по­ве­денція в лю­дей, - про­мо­ви­ла ма­ти до Ліди.

    - Але, ма­мо, хва­лить бо­га, лю­де не всі од­на­кові на вда­чу: бу­ва­ють і не­од­на­кові або якось тро­хи інші; є ж та­ки між ни­ми якась од­лич­ка, - обізва­лась Ліда до ма­тері.

    - Але ж ми оце ще не всі сло­ва до реш­ти ви­ки­да­ли. Стри­вай­те ли­шень! Ад­же ж нам тре­ба зро­бить хоч нав­ман­ня спис тих осіб, що ми маємо на думці зап­ро­шу­вать до се­бе на весілля, - про­мо­ви­ла зго­дом ма­ти.

    - Авжеж тре­ба зро­бить спис заз­да­легідь, щоб ми на­пев­но зна­ли, скільки душ гос­тю­ва­ти­ме в нас. Ось я за­раз візьму пе­ро й папір, - ска­за­ла Ме­ла­ся й не­на­че по­ко­ти­лась о кабінет і не­за­ба­ром ви­ко­ти­лась звідтіля з пи­сальни­ми при­чан­да­ла­ми: ста­росвітським здо­ро­вим ка­ламд­рем та пе­ра­ми.

Пошук на сайті: