Іван Нечуй-Левицький - Неоднаковими стежками (сторінка 36)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_neodnakovimi_stezhkami.docx)Ivan_nechuy_levickiy_neodnakovimi_stezhkami.docx456 Кб3232
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_neodnakovimi_stezhkami.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_neodnakovimi_stezhkami.fb2497 Кб3743
    - Мабуть, дри­жипільський про­то­поп, бо лист ски­нувсь тро­хи на про­повідь. Пев­но, пішла вже по се­лах по­го­лос­ка за Ліду, пішла чут­ка за її одвідинн до Ма­ту­шевських і вже зас­ко­чи­ла й до йо­го. Спа­сибі, що зас­терігає нас за­ча­су. Це зас­те­ре­жен­ня тре­ба ма­ти на увазі. Он ку­ди во­но вже зай­шло! Яків Ки­ри­ко­вич лю­ди­на чес­на, стат­ко­ви­та, помірко­ва­на. Мені здається, що він не по­ви­нен би за­на­пас­тить і за­па­гу­би­ти на­шу ди­ти­ну, - го­во­ри­ла Тек­ля Опа­насівна.

    - Говори! Не за­па­гу­бить! Він лю­ди­на чес­на й роз­суд­ли­ва, пад­кує ко­ло лікарсько­го діла. Це прав­да. Але пал­ке ко­хан­ня бу­ває сліпе, а ча­сом і безг­луз­де. Во­но мо­же на­коїть ба­гацько ли­ха. Тре­ба б Ліду якось од­лу­чить од йо­го; тре­ба роз'єднать їх, та ще й та­ки за­раз, не га­ячи ча­су! - вже не ка­зав, а ніби гу­кав Гу­ко­вич на всі по­кої.

    - Адже ж і я ко­лись хо­ди­ла на одвідинн до те­бе по­тай од ма­ми, бо га­ря­че й щи­ро ко­ха­ла те­бе, і вий­шла за те­бе про­ти її ба­жан­ня й волі.

    - Але ж Ліда не мо­же вінчаться з Яко­вом Ки­ри­ко­ви­чем, бо во­на ж йо­му рідня! Ти за це, ма­буть, і за­бу­лась! - гук­нув Андріян Ки­ри­ло­вич.

    - Ох мені ли­хо! Я на це чо­мусь не за­ува­жи­ла! Що ж оце вий­де з їх ко­хан­ня?

    - Може вий­ти те, на що на­тя­кає оцей ста­рий бо­ро­дань в своєму листі.

    - Не ка­жи-бо так! По­га­на в те­бе ма­норія! Як тільки зай­де мо­ва про будлі-яко­го ба­тюш­ку, в те­бе інших слів ніби й не­ма, тільки - пат­лач, куд­лань, бо­ро­дань, не­на­че ти по­шив­ся в штун­ди, або­що. Гля­ди ли­шень! Ще скрізь піде по­го­лос­ка, що з на­шої оселі пішла штун­да по селі.

    - Але ж що нам діяти? що чи­нить? - гу­кав Гу­ко­вич на всі по­кої.

    - А що ж діяти? Не пус­кать Ліди до Ма­русі та й годі.

    - Але, як на мій пог­ляд, тим ча­сом за це не тре­ба нічо­го ка­зать ні Ліді, ні навіть Ме­ласі, щоб во­ни до яко­гось ча­су нічо­го за це не зна­ли. Мо­же, во­но пе­рет­реться, пе­рем­неться та й так ми­неться й за­бу­деться, - про­мо­вив батько.

    - Чому ж то не ка­зать Ме­ласі? Не кло­почіться за Ме­ла­сю, бо Ме­ла­ся вже все до­чис­та чу­ла й знає, - за­ле­пе­та­ла Ме­ла­ся, вско­чив­ши про­жо­гом в кабінет.

    - А ти вже й чу­ла? - спи­тав батько.

    - Ще б пак не чу­ла, ко­ли ви роз­мов­ляєте за сек­ре­ти ни­щеч­ком так, що все чуть по всіх по­ко­ях. Я й не підслу­ха­ла, бо як я од­чи­ни­ла двері в при­хо­жу, то все до­чис­та бу­ло чуть аж ту­ди, за що ви ба­ла­ка­ли.

    Мелася ска­за­ла не всю прав­ду: во­на та­ки спи­ни­лась в при­хожій на який­сь час та й до­ти підслу­ха­ла, до­ки старі зга­да­ли за неї. Аж тоді в неї тер­пець увірвав­ся, і во­на вис­ко­чи­ла, як ко­зак з ма­ку, та з нес­тям­ки шусть прос­то в кабінет на ціка­ву роз­мо­ву!

    - Ви Ліду при­бор­кай­те та­ки од­ра­зу, бо оті сього­часні вчені лібе­рал­ки не ду­же-то це­ре­мо­няться: не вва­жа­ють ні на що в світі й ладні ви­за­ко­ни­ти й зни­щить усякі за­ко­ни й зви­чаї, скрізь за­ве­дені з давніх-да­вен, ніби якусь не­потріб, трух­ля­ти­ну та гни­ля­ти­ну, як во­ни ка­жуть, - аж ре­пе­ту­ва­ла з злістю Ме­ла­ся, ма­буть, че­рез те, що са­ма по­таєнці лю­би­ла Яко­ва Ки­ри­ко­ви­ча й бу­ла лад­на зра­дить сво­го Ми­шу­ка хоч і за­раз для йо­го бра­та.

    - Як же ти її при­бор­каєш? Як­би во­на бу­ла кур­ка, то я взяв би но­жа, пок­лав би кри­ла до по­ро­га та ле­зом і по­об­ти­нав би їх, щоб не ду­же ви­со­ко літа­ла. А з пан­на­ми та ще й вче­ни­ми інша спра­ва: в їх хвос­та й крил не­ма, - ска­зав батько.

    - Забороніть їй їздить до Ма­русі, за­бо­роніть ба­читься з своїм люб­чи­ком, то во­на не­за­ба­ром за йо­го й за­бу­де, - про­мо­ви­ла Ме­ла­ся.

    - Ой не за­бу­де, ко­ли щи­ро лю­бе! - ска­за­ла ма­ти, при­га­ду­ючи, як во­на ко­лись лю­би­ла Андріяна Ки­ри­ло­ви­ча й ви­хо­ди­ла до йо­го в Києві в Царський са­док сли­ве що­ве­чо­ра на роз­мо­ву.

    - Ба за­бу­де! Ми­не який­сь час, і та пал­ка лю­бов про­хо­ло­не, зслиз­не й зсяк­не, як дощ на піску, що за­раз вни­кає в грунт, бо все ж на світі хо­ло­не, навіть роз­пе­че­не залізо, - ля­ща­ла Ме­ла­ся.

    - Але людське сер­це не залізо, не спло­ха во­но й про­хо­ло­не. А му­ки, а сум, а ту­га! - ска­за­ла ма­ти й сти­ха зітхну­ла. - Ой бо­жe мій ми­лий! Що ж це в нас скоїлось так нес­подіва­но й не­га­да­но!

    - Є чо­го бідкаться! Мені аж чуд­но. Але чи так, чи інак, а з лібе­рал­ка­ми спра­ва по­га­на: во­ни нех­ту­ють людськи­ми зви­ча­ями й звуть їх за­бо­бо­на­ми, ще й підніма­ють їх на глум та смішки, - ле­пе­та­ла Ме­ла­ся,

    В кабінет нес­подіва­но всту­пив Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич. Усі за­мовк­ли й ущух­ли.

    - Я поїду до бра­та й ска­жу йо­му, щоб він не зби­вав з пан­те­ли­ку Ліди, - ска­зав він в тон пе­реднішоі роз­мо­ви Ме­ласі.

    - А ти це звідкіль дізнав­ся про наші сек­ре­ти? - спи­та­ла Ме­ла­ся.

    - Гарні сек­ре­ти, ко­ли ти за ці сек­ре­ти так по­таємно ре­пе­туєш, що аж за во­ро­та чуть че­рез од­чи­нені вікна. Не чув їх хіба той, хто не хотів чу­ти або ко­му ву­ха по­зак­ла­да­ло. Я сто­яв на ґанку в флігелі й не­доб­рохіть вис­лу­хав ваші сек­ре­ти, бо твоє га­ла­су­ван­ня, ма­буть, бу­ло чуть аж на всю осе­лю, а мо­же, аж до Па­на­сен­ко­вої са­ди­би. Спи­тай в Па­на­сен­ка, то й він, надісь, знає за це. На ме­не аж страх най­шов.

    - Чого це на те­бе стра­хи на­па­ли? - спи­та­ла Ме­ла­ся, ви­ря­чив­ши з ди­ва очі.

    - Того, що вчо­ра в каші я ба­чив зар­нят­ка от­рут­ної со­ба­чої бле­ко­ти. Не­дур­но ж ти сьогодні дов­го спа­ла, сли­ве до півдня, і вста­ла з чер­во­ни­ми очи­ма.

    - Перехрести ло­ба! Що це ти вер­зеш? Яка там со­ба­ча бле­ко­та в каші, та ще й от­рут­на? Чи не сам ти наївся со­ба­чої бле­ко­ти? Ме­ле та­ке, не­на­че справді наївся со­ба­чої бле­ко­ти. Вид­но, що і в те­бе го­ло­ва по­ло­вою нап­ха­на, як ка­же На­деж­да Мокіївна про своїх ба­тю­шок.

    - Що це за знак? Те­пер усі мо­лоді жінки ре­пе­ту­ють, що в їх чо­ловіків го­ло­ви нап­хані по­ло­вою. Чим же то нап­хані ваші ве­ли­ко­ро­зумні го­ло­ви? - ог­ри­зав­ся Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич, кот­ро­му вже дав­но ос­то­гид­ла оп­риш­ку­ва­та й крик­ли­ва Ме­ла­ся.

    - Та годі вам зма­гаться! Он тре­ба мірку­вать за щось по­важніше, а не за те, чим в ко­го го­ло­ва нап­ха­на, - обізва­лась ма­ти. - Міркуй­те ли­шень, що нам ро­бить з Лідою, до­ки во­на десь ни­кає по пар­ку та не чує? Киньте своє спе­ре­чан­ня на дру­гий час!

    Ліда в той час гу­ля­ла в сад­ку, а потім сіла на ґанку й зда­ле­ки чу­ла, що в по­ко­ях тра­пи­лась якась спо­тич­ка між ни­ми, бо по­ча­лась го­лос­на роз­мо­ва, навіть зма­ган­ня й га­ла­су­ван­ня. Ці ра­зу­разні кри­ки так їй ос­то­чортіли, що во­на зу­мис­не од­ми­ку­ва­ла од їх і тіка­ла в са­док. В той час гор­нич­на вско­чи­ла на ґанок. Ліда спи­та­ла в неї, що там скоїлось в по­ко­ях? Чи не тра­пи­лась якась шко­да в по­ко­ях або в оселі?

    - Та там, пан­ноч­ко, хтось прис­лав па­нові лис­та за вас та за док­то­ра, який­сь бо­ро­дань, чи пат­лач, чи піп, чи що. Я де­що чу­ла, та не все вто­ро­па­ла. Хтось пи­ше до па­на, що буцімби­то ви змо­ви­лись з док­то­ром десь сти­каться та ба­читься, чи в Ма­русі Ма­ту­шевської, чи що; та пан ка­жуть, що ви й док­тор вже прис­та­ли до штун­ди, то во­ни че­рез це й бо­яться, щоб за вас по селі по­го­во­ру не бу­ло.

    В Ліди швид­ко за­ки­да­лось сер­це. Во­на пос­те­рег­ла все й до­га­ду­ва­лась, який то лист при­нес­ли батькові. Увійшов­ши в по­кої, во­на на ча­сок спи­ни­лась у світлиці й звідтіль чу­ла ос­тан­ню роз­мо­ву: її взя­ла цікавість, і во­на не втерпіла й нес­подіва­но ввійшла в кабінет.

    - Це в вас роз­мо­ва за ме­не й Яко­ва Ки­ри­ко­ви­ча? - спи­та­ла во­на й од­ра­зу зблідла на ви­ду.

    - Та еге ж! - обізва­лась Ме­ла­ся. - За вов­ка про­мов­ка, а вовк у ха­ту! Ось хтось пи­ше по­таємно­го лис­та за те­бе, ви­ка­зує на те­бе, що ти ніби­то по­таєнці ба­чиш­ся з Яко­вом Ки­ри­ко­ви­чем в Ма­русі.

    Ліда зблідла, аж по­по­лотніла. Взяв­ши в ру­ки лис­та й од­тяті но­жи­ця­ми два клап­ти­ки, во­на шви­денько пе­ребігла їх очи­ма й пок­ла­ла на стіл.

    - Цей лист пи­сав не бо­ро­дань і не пат­лач, а безп­ремінно пи­са­ла ду­хов­на осо­ба, тільки не бо­ро­да­та, хоч і куд­ла­та: пи­са­ла йо­го На­деж­да Мокіївна Лад­ковська, бо во­на має який­сь свій інте­рес, чимсь са­ма приш­пи­ля­на й при­ту­ле­на до цієї спра­ви… - обізва­лась Ліда якимсь приг­ноб­ле­ним го­ло­сом, не­на­че во­на ше­потіла ниш­ком, а не го­во­ри­ла.

    - Але ж чи во­на пи­са­ла, чи хтось інший, а то, ма­буть, та­ки прав­да, що ти змо­ви­лась з Яко­вом Ки­ри­ко­ви­чем ба­читься в Ма­русі й їздить ту­ди на одвіди­ни не до Ма­русі, а до Яко­ва Ки­ри­ко­ви­ча? - спи­тав батько. - Це тобі, як мо­лодій панні, не ли­чить! Неч­ля!

    - Та хоч би бу­ла й прав­да. А що ж ро­бить, ко­ли ви сли­ве ви­пи­хаєте йо­го а сво­го до­му? А мені тільки й ра­дощів, що по­ба­читься з ним та по­ба­ла­кать про щось пу­тя­ще, за наші гро­ма­дянські спра­ви, - ска­за­ла Ліда, вже опам'ятав­шись.

    - Я не про­ти то­го, щоб ти ба­ла­ка­ла з ним за ваші усякі просвітні та гро­ма­дянські спра­ви. Про ме­не! Але навіщо тобі бу­ло змов­ляться та зу­мис­не їздить на одвіди­ни буцімби­то до Ма­русі, але й справді зад­ля то­го, щоб ба­читься з Яко­вом Ки­ри­ко­ви­чем? - ска­за­ла ма­ти.

    - Якби ж пак ви вдвох ба­ла­ка­ли там в Ма­русі тільки про гро­мадські спра­ви, то за це бу­ло б бай­ду­же нам усім, - вста­ви­ла своє слівце Ме­ла­ся.

Пошук на сайті: