Іван Нечуй-Левицький - Неоднаковими стежками (сторінка 38)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_neodnakovimi_stezhkami.docx)Ivan_nechuy_levickiy_neodnakovimi_stezhkami.docx456 Кб3209
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_neodnakovimi_stezhkami.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_neodnakovimi_stezhkami.fb2497 Кб3711

    Яків Ки­ри­ковнч вглядів її, мерщій зско­чив з візка й поп­рос­ту­вав до неї. Ліда зблідла і, ко­ли­ва­ючись на ході, неміцною хо­дою пішла до йо­го на­зустріч, спи­ни­лась на кільки сту­пенів од йо­го, а потім рап­том ки­ну­лась, з нес­тям­ки при­па­ла го­ло­вою до йо­го пле­ча й сти­ха зап­ла­ка­ла. Ула­се­вич підвів її го­ло­ву й швид­ко й га­ря­че цмок­нув її в що­ку.

    - Я за все знаю. Нічо­го мені й не го­во­ри, - про­мо­вив він сти­ха, озир­нув­шись на візок, кот­ро­го од­на­че бу­ло не вид­но за ку­ща­ми буз­ку. - Ти бу­деш моя! Ніхто й ніщо в світі нас не роз­лу­чить, хіба од­на смерть. Ми жи­ти­ме­мо в парі, хоч би твої батьки й не да­ли своєї зго­ди на на­ше од­ру­жен­ня. Жи­ти­ме­мо й невінчані, бо ти приз­на­че­на мені яки­мись по­таємни­ми си­ла­ми не­ба й землі. Я на­пи­таю собі служ­бу десь інде, не в цих кра­ях, а да­ле­ко од батьків, од знай­омих і візьму те­бе з со­бою. І ми од­ру­жи­мось і жи­ти­ме­мо вкупі.

    - Ти хо­чеш за­вез­ти ме­не крадько­ма, по­тай од батьків? тоб­то вик­рас­ти ме­не? - спи­та­ла Ліда, тро­хи опам'ятав­шись.

    - Ні, сер­це! Я прос­то-та­ки поїду до тво­го батька й ма­тері, поп­ро­шу, щоб во­ни те­бе пус­ти­ли зо мною й поб­ла­гос­ло­ви­ли нас, - ска­зав Яків Ки­ри­ко­вич.

    - Мій па­но­тець зро­ду-звіку на це не прис­та­не! Він упер­тий, дерз­кий та міцний на вда­чу. Що він раз пос­та­но­вив, що за­ду­мав, то­го він не зміне ніко­ли, до­ки й йо­го жи­вот­тя. Тре­ба нам пе­редніше по­ба­ла­кать з матір'ю. Ма­ти ба­га­то здат­ливіша од батька, щи­ро ме­не лю­бе й спо­чу­ває до на­шо­го ко­хан­ня. Мо­же, во­на й спри­яти­ме мені в цій при­годі й пус­те ме­не з то­бою. При­най­мні я пев­на в то­му, що во­на не зва­житься му­чи­ти мо­го сер­ця й за­ва­жать нам в на­ших замірах.

    - Наприкінці літа або з по­чат­ку осені я при­бу­ду в Дер­качівку до твоїх батьків сам, без сватів, як на­пи­таю собі служ­бу десь да­ле­ко, пев­но, на Кав­казі. Південні краї на­дять ме­не, по­ри­ва­ють до се­бе мою ду­шу, бо я їх люб­лю по своїй при­род­женій вдачі: я, бач, трош­ки по­етич­ний на вда­чу, -ска­зав Ула­се­вич.

    Серце в Ліди взру­ши­лось од пал­ко­го й щи­ро­го ко­хан­ня мо­ло­до­го хлоп­ця. Во­на об­ня­ла йо­го ру­су го­ло­ву й вп'ялась ус­та­ми в йо­го ви­со­ке гла­деньке чо­ло.

    - Я заз­да­легідь даю тобі своє пев­не сло­во й обіцян­ку їхать з то­бою хоч би й на край світу, аби нам вдвох жи­ти вкупі й не роз­лу­чаться ніко­ли до кінця на­шо­го жи­вот­тя. Я отут в Дер­качівці не­за­ба­ром за­нидію, за­чуч­верію, як тра­ва в спе­ку. Я ту­теч­ки до реш­ти знікчемнію. Цвіллю та бур'яном за­рос­те моя го­ло­ва. Мар­но про­па­де та моя просвіта, кот­ру я прид­ба­ла не без труд­нації й нап­ру­ги. Жит­тя моє бу­де тут неп­риємне й важ­ке. Ма­ма й та­то раз у раз тільки те й роб­лять, що зма­га­ються або сва­ряться. Ме­ла­ся з чо­ловіком не ми­рить і так са­мо все лається. Я заздріваю, що Ми­шук її не лю­бе. Ми­шук і Ме­ла­ся по­пе­ре­ди­ли нас і ви­хо­пи­ли в нас на­ше щас­тя, на­шу до­лю, та й дурнісінько, бо й самі не жи­вуть в згоді та в щасті. Без пу­тя­що­го діла я тут, ма­буть, не­за­ба­ром за­нидію або й збо­же­волію. Ход­жу та світом нуд­жу ча­сом без ніякої дум­ки в го­лові, мов неп­ри­ка­яна. Я ту­теч­ки бу­ду не вар­та навіть оцього помічно­го зілля, бо й во­но стає ко­мусь на поміч, на ліки. Оці гарні квітки при­най­мні тішать та зве­се­ля­ють чиїсь очі… а я…

    - А ти ж, моє сер­це, хіба не зве­се­ляєш людських очей своєю кра­сою, своїми яс­ни­ми очи­ма? Хіба ж ти не зве­се­ляєш мо­го сер­ця? Я то­бою тільки й жи­ву, тільки й ди­шу. Ти для ме­не усей світ зак­ра­си­ла, не­на­че роз­си­па­ла по йо­му квітки для моїх очей. Ти ж най­кра­ща квітка! Ти ж ок­ра­са цього пиш­но­го квітни­ка! - пе­ре­бив її мо­ло­дий хло­пець.

    - Я те­пе­реньки не вар­та ото­го ба­дил­ля на го­роді, бо й з йо­го є якась ко­ристь для лю­дей. Оті хмар­ки, що пли­вуть в синьому небі, і ті вартніші за ме­не, бо во­ни десь розіллються туч­ним до­щем, пол­лють су­ху зем­лю, при­не­суть вогкість на ни­ви та ле­ва­ди, да­дуть ро­дючість та пло­дючість. А я на всьому світі не­на­че зай­ва, бо не­ма з ме­не ко­ристі ні собі, ні лю­дям. Дар­мує моя просвітність, до кот­рої я стільки док­ла­ла праці. Ма­ма оце при­си­лу­ва­ла ме­не ви­ши­вать вже тре­тю по­душ­ку на нові ка­на­пи, а мені ця ро­бо­та не ду­же приємна, бо я маю по­тяг до кни­жок, до на­уки. І по­лег­кості для се­бе не жду ні од чо­го в цій глу­шині, а уся­ке си­лу­ван­ня мені не по­до­бається.

    Рипнули на ґанку двері, не­на­че заск­рипів не­ма­за­ний віз. З две­рей ви­гулькну­ла й за­лисніла на сонці си­ва го­ло­ва Ма­ру­си­ної ма­тері, Ган­ни Про­хорівни. Ліда одс­ко­чи­ла од Ула­се­ви­ча й по­хап­цем поп­ря­му­ва­ла до ґанку. Попліч з нею пішов ти­хою хо­дою й Яків Ки­ри­ко­вич. Ста­ра ма­ти прик­ри­ла очі до­ло­нею звер­ху, при­ди­ви­лась до гос­тя стемніли­ми очи­ма, впізна­ла йо­го й радісно привіта­лась. Не­за­ба­ром вер­ну­ла­ся з ди­тя­чо­го прис­та­но­ви­ща Ма­ру­ся з сест­рою. Яків Ки­ри­ко­вич ха­павсь у до­ро­гу. Усіпосіда­ли на ґанку на лав­ках, по­ба­ла­ка­ли з півго­ди­ни, і гість рап­том підвівся з лав­ки й поп­ро­щав­ся.

    - Я оце зран­ня виїхав з до­му, бо ха­па­юсь в Бе­ре­зань. Там про­ки­нув­ся диф­те­рит на дітях і ще якась по­шес­на слабість на до­рос­лих лю­дях, їду, щоб док­лад­но дізнаться за це все й ста­ти до ря­тун­ку, - го­во­рив док­тор на про­щанні й побіг до хвіртки так швид­ко, не­на­че хтось гнав­ся за ним.

    Ліда сто­яла на східцях ґанку ніби в ча­ду. І ко­хан­ня, і за­паш­ний та душ­ний опар з землі за­па­мо­ро­чи­ли їй го­ло­ву. В неї ду­ми не­на­че по­ви­лись ту­ма­ном та мря­кою, че­рез кот­ру не­ви­раз­но виз­на­чу­ва­лась не­яс­на надія на якесь та­ке ве­ли­ке щас­тя, яко­му й міри й ціни не мог­ла во­на склас­ти.

    Через тиж­день Ма­ру­ся од­вез­ла Ліду до­до­му. Ліда посвіжіша­ла на ви­ду, ста­ла жвавіша й ве­селіша. На її чолі не­на­че ви­яс­ни­лось, як на небі після дов­гої не­го­ди та сльоти. Сму­ток та жур­ба зник­ли з очей. Блідо­та щез­ла з ли­ця. Ус­та знов ста­ли чер­воні, як ка­ли­на. Очі заб­ли­ща­ли, заг­ра­ли, як бу­ло ко­лись давніше. Во­на не­на­че пе­ре­бу­ла якусь важ­ку слабість і оду­жа­ла од­ра­зу. Ма­ти бу­ла ра­да такій зміні.

    - А ба! - ка­за­ла во­на Андріянові Ки­ри­ло­ви­чеві. - Я ж тобі ка­за­ла, пус­ти її до Ма­русі, не­хай тро­хи по­веш­тається між людьми, роз­ва­же се­бе в то­ва­ристві, то во­на й одійде, як од­хо­де в дощ прив'яле­на в спе­ку та су­шу квітка. От во­на й одійшла! А ти, бач, все по-своєму гнеш і ме­не ніко­ли не слу­хаєш.

    По обіді Ліда по­чим­чи­ку­ва­ла з Ма­ру­сею до вчи­тельки на по­ра­ду, щоб за­вес­ти в Дер­качівці ден­не ди­тя­че прис­та­но­ви­ще.

    - Про ме­не, не­хай Ліда тим ча­сом ба­виться і цим, до­ки йдуть жни­ва, - ска­за­ла ма­ти. - Во­на ду­же лю­бе дітей, а діти, навіть му­жицькі, гор­нуться до неї. Ча­сом обс­та­нуть та оба­ра­нять її з усіх боків за гос­тин­ця­ми, й во­на й са­ма на­че зма­литься та грається з ни­ми, мов ма­ленька.

    - Та це, ма­мо, в їх, пев­но, те­пер та­ка по­ве­денція пішла на ці усякі гу­манітарні вит­ре­беньки, як бу­ває мо­да на наші сукні та ка­пе­люші, - ска­за­ла Ме­ла­ся.

    Маруся, дав­ши по­ра­ду й на­путіння Ліді та вчи­тельці, поїха­ла вже смер­ком до­до­му. Ліда і вчи­телька обидві за­раз за­хо­ди­лись ко­ло діла й не­за­ба­ром за­ве­ли ден­не прис­та­но­ви­ще. Ста­ра Гу­ко­вич­ка нас­та­ча­ла для дітей мо­ло­ка, пшо­на та крупів на каш­ку та на куліш, ще й най­ня­ла дві бабі за наг­ля­да­чок та няньок. Од­на­че й то­го по­жив­ку діти не­ба­га­то спо­жи­ва­ли, бо дітей при­во­ди­ли не ба­гацько.

    Тим ча­сом в Дри­жи­полі тра­пи­лась подія, ду­же неп­риємна й навіть не­без­печ­на і для Ни­ко­на Куч­ми, і для са­мо­го мо­ло­до­го док­то­ра.

    В Ни­ко­на Куч­ми на свят­ках та в неділі, як і пе­редніше, завж­ди зби­ра­лась юр­ба ціка­вих до кни­жок лю­дей то в батьковій хаті, то в клуні або в сад­ку, як над­ворі бу­ла го­ди­на. Ни­кон чи­тав їм ук­раїнські книж­ки. Ци­ми книж­ка­ми ціка­ви­лось усе се­ло. Лю­де хо­ди­ли до Ни­ко­на й на­зах­ват по­зи­ча­ли книж­ки. Чут­ка про це чи­тан­ня пішла по дру­гих се­лах в око­лиці. А до мо­ло­до­го вваж­ли­во­го та доб­ро­го док­то­ра на­су­ну­ло ба­га­то сла­бих, навіть з ближ­чих око­лишніх сіл. Лю­де то сиділи на східцях ґанку, то стов­би­чи­ли ко­ло ґанку над­ворі ча­сом цілим на­тов­пом, зас­то­ю­ючи чер­ги. Це все бу­ло та­ке не­бу­ва­ле на се­лах, та­ке не­чу­ва­не в глу­шині, що вже дав­ненько ки­ну­лось в очі всім по всій око­лиці. Щоб побільшить і підси­лить свою півчу гар­ни­ми го­ло­са­ми, Ни­кон по­чав од­би­вать півчих од цер­ков­но­го хо­ру та підмов­лять, щоб во­ни прис­та­ва­ли до йо­го хо­ру. Про­то­поп по­чав ремст­ву­вать та при­люд­но наріка­ти на Ни­ко­на. Ни­ко­на по­ча­ли су­дить та гу­ди­ти і навіть об­го­во­рю­вать. Йо­го заздріва­ли, що він не­дур­но зби­рає в се­бе якусь збірню, що він знається з док­то­ром та фер­ша­лом, час­то гос­тює в їх, мов їм рівня, по­во­диться з ни­ми за панібра­та, що він в чо­мусь поєднав­ся з ни­ми. На своє ли­хо, Ни­кон пос­ва­рив­ся ще й з уряд­ни­ком… Пішла чут­ка по око­лиці, що до док­то­ра й Ни­ко­на от-от не­за­ба­ром прий­дуть тру­си­ти та об­шу­ку­вать.

    Одного дня уряд­ни­ки й справді прий­шли тру­сить та об­шу­ку­ва­ти Ни­ко­на. Пе­рет­ру­си­ли все в хаті й у клуні, звеліли, щоб батько од­чи­нив скри­ню, ниш­по­ри­ли по всіх усю­дах і, на­решті, заб­ра­ли усі за­га­лом книж­ки, котрі поз­на­хо­ди­ли. Кни­жок бу­ло ба­гацько, бо Ни­кон пи­сав до ав­торів у сто­ли­цю й у Київ, щоб во­ни поп­ри­си­ла­ли свої ви­дан­ня для чи­тан­ня на­ро­дові. Книж­ки скла­ли в ряд­но, але че­рез тижнів зо два Ни­ко­нові вер­ну­ли йо­го ря­ден­це з книж­ка­ми, тільки за­бо­ро­ни­ли йо­му зби­рать в се­бе в хаті й в оселі збірню й чи­та­ти їй книж­ки. Він, по­ра­див­шись з док­то­ром, од то­го ча­су хо­див чи­та­ти лю­дям то в одній, то в другій опрічній прос­торнішій хаті на­пе­ремінку.

Пошук на сайті: