Іван Нечуй-Левицький - Неоднаковими стежками (сторінка 5)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_neodnakovimi_stezhkami.docx)Ivan_nechuy_levickiy_neodnakovimi_stezhkami.docx456 Кб3232
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_neodnakovimi_stezhkami.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_neodnakovimi_stezhkami.fb2497 Кб3743
    - Оце по­зав­чо­ра я спра­ви­ла собі но­ву ро­тон­ду, та нез­наю, чи во­на га­разд прис­тає мені до ли­ця, - ска­за­ла Таїса Андріївна до Теклі Гу­ко­ви­че­вої, од­ра­зу за­був­ши за свої нарікан­ня на не­до­лю.

    - А по­кажіть! Ходім та по­ди­ви­мось! - ве­се­ленько про­мо­ви­ла Гу­ко­ви­че­ва.

    Вони вста­ли й по­ва­гом поч­ва­ла­ли до гар­де­роб­ної. Таїса й Лю­ба од­чи­ня­ли ша­фи, не­на­че тим гра­лись. Дов­га гар­де­роб­на на взір бу­ла схо­жа на бібліоте­ку. По обид­ва бо­ки щільно сто­яли здо­рові й ма­ленькі ша­фи, прид­бані Таїсою ще в луччі ча­си жит­тя. В са­мо­му кут­ку сто­яла Лю­би­на ша­фа, зав­ширш­ки тро­хи не на са­жень. Далі сто­яла та­ка са­ма здо­ро­вецька ша­фа ма­ми­на, ще далі - гу­вер­нан­чи­на, а там далі - швач­чи­на шаф­ка. А про­ти їх сто­яла знов Лю­би­на ша­фа та опрічна Елпіди­фо­ро­ва ша­фа, та­ка са­ма за­вальна, як і Люб­чи­на. Елпіди­фор був пе­ще­ний пе­тер­бурзький джиґун та франт і ко­хавсь в уб­ранні незгірше своєї Люб­ки й тещі. В йо­го шафі оде­жа не висіла на кілоч­ках, а ніби сто­яла: бу­ла нап­ну­та на ша­ран­ги та на хре­щаті підстав­ки, не­на­че ри­зи та сти­харі в риз­ниці. В шафі ніби сто­яв дов­гий ря­док Елпіди­форів: один Елпіди­фор - в блис­ку­чо­му, до­ро­го­му мун­дирі, дру­гий Елпіди­фор -в сірту­ку, далі сто­яли Елпіди­фо­ри то в піджа­ках, то в пальтах. Один Елпіди­фор був ніби по­зо­ло­че­ний, дру­гий - чор­ний, третій - ря­бий, чет­вер­тий -сірий. На­ни­зу в шафі сто­яли бо­тин­ки та по­ви­ши­вані зо­ло­том туфлі. Зда­ва­лось, ніби од сто­ячих Елпіди­форів хтось по­об­ти­нав но­ги. На дні впо­довж ша­фи ле­жав ніби спо­ви­тий по­ви­ва­чем в прос­ти­рядлі Елпіди­фор: то ле­жа­ла йо­го шу­ба, за­ви­ну­та в прос­ти­ряд­ло.

    Одна по­ло­ви­на Лю­би­ної ша­фи бу­ла од­чи­не­на. На за­чи­неній по­ло­винці две­рей ша­фи лисніло дзер­ка­ло на всю дов­жи­ну две­рець. В дзер­калі од­би­ва­лась Лю­би­на пос­тать. Зда­ва­лось, ніби дві Лю­би заг­ля­да­ють то в ша­фу, то зир­ка­ють час­то од­на на од­ну.

    Коло надвірної стіни, між дво­ма вікна­ми, сто­яла ок­ро­ми шаф­ка, як цяцька, з дзер­ка­лом знад­во­ру на всі дверці, що од­чи­ня­лись на один бік. Це бу­ла шаф­ка ма­ми­на. Ма­ма зрос­ла на Во­лині, в Луцьку, в сім'ї не­ба­га­то­го уря­дов­ця. Де вже во­на наб­ра­лась тієї сим­патії до гар­де­роб­них опрічних кімнат та дзер­кальних шаф, - за це один бог відає. Зда­ва­лось, ніби во­на бу­ла не бур­жу­аз­ка ро­дом, а якась во­линська польська гра­фи­ня й зрос­ла й вік звіку­ва­ла се­ред арис­ток­ра­тич­ної обс­та­ви. І ма­ти й доч­ка че­рез свою гар­ну та ще й ко­кет­ну вро­ду до­бу­ли собі й ба­га­теньких чо­ловіків, і ша­фи з дзер­ка­ла­ми, і ок­са­ми­ти та шов­ки, і усю до­го­ду в житті. Але про їх знай­омі ка­за­ли, що во­ни обидві - дві чу­дові бон­боньєрки для кон­фектів. І ма­ти й доч­ка тільки й зна­ли, що «по­дай та прий­ми», та вбе­ри, та по­ве­зи в те­атр або в гості, та нак­лич до їх гос­тей; щоб хтось на їх дбав, панькавсь з ни­ми, щоб лю­бив їх, пад­ку­вав ко­ло їх, аж роз­би­вавсь, сам пик­лю­вавсь за все. Щоб ро­би­ти якусь ро­бо­ту - це бу­ло не про їх пи­са­но. В їх ру­ках зро­ду ніко­ли й гол­ки не бу­ло. Во­ни ніко­ли не ви­ши­ва­ли навіть по­ду­шок, як інші гу­лящі панії, і ма­ти й до­ня бу­ли ніби два кущі пиш­них рож цен­ти­фолій, ви­ко­ха­них на доб­ро­му грунті, котрі тільки те й зна­ли, щоб їх по­ли­ва­ли дощі, кро­пи­ла ро­са, щоб їх хтось по­ли­вав, та дог­ля­дав, та ми­лу­вавсь ни­ми. Ви­пе­щені змал­ку, як ду­же ма­зані дітки, ці обидві кра­суні вий­шли ліниві, ле­дачі, не здатні ні до чо­го. Кра­са бу­ла для їх обох і до­лею, і не­до­лею…

    

II

    

    Задзеленькав дзво­ник ко­ло па­рад­них две­рей го­лос­но, шпар­ко. Хтось сіпав ніби з ве­ли­кою не­терп­ляч­кою, бо дзво­ник не­на­че аж кри­чав. Люб­ка впізна­ла той ніби крик дзво­ни­ка, ки­ну­ла но­ву спідни­цю, кот­ру по­ка­зу­ва­ла при­ятелькам, і мерщій побігла до гос­тин­ної.

    - Це, пев­но, Елпіди­фор йде з служ­би, - ска­за­ла Таїса Андріївна і, зібгав­ши Люб­чи­ну спідни­цю жуж­мом, ки­нув­ши її, шви­денько по­чим­чи­ку­ва­ла дрібненьки­ми ніжка­ми до світлиці. Її пов­ненька пос­тать за­ко­ли­ва­лась на ході по-ка­чи­но­му.

    Мелася по­че­пи­ла спідни­цю, ог­ляділа се­бе в дзер­калі, при­че­пу­ри­ла тро­хи го­ло­ву і, за­чи­нив­ши ша­фу, по­ка­та­ла й собі до світлиці. За нею, не­на­че навз­догінці, пішла й Тек­ля Опа­насівна.

    Люба ки­ну­лась в при­хо­жу, об­ви­лась ру­ка­ми кру­гом Елпіди­фо­ро­вої шиї й вп'ялась в йо­го ро­жеві ус­та, не­на­че пяв­ка. Не­за­ба­ром по­важ­но всту­пив в світли­цю Елпіди­фор Пет­ро­вич Ва­на­то­вич, не­на­че йшов і… ніс свою осо­бу.

    То бу­ла й справді осо­ба. Ви­со­кий на зріст, рівний, як стріла, ши­ро­кий в пле­чах, тон­кий ста­ном, тро­хи дов­гоб­ра­зий, рум'яний на ви­ду, з тем­но-ру­ся­ви­ми ку­че­ря­ми, з блис­ку­чи­ми ка­ри­ми очи­ма, Елпіди­фор і справді був ви­пе­ще­ний кра­сунь. Ви­со­ке чо­ло, об­ра­мо­ва­не ру­ся­ви­ми ку­че­ря­ми, по­да­лось тро­хи на­зад і над­да­ва­ло ве­лич­ності йо­го пос­таті. Довгі бурці звішу­ва­лись по обид­ва бо­ки, як у пе­тер­бурзьких бю­рок­ратів, а ву­са зак­ру­чу­ва­лись тро­хи вго­ру й роз­си­па­лись ніби промінням по бур­цях. Що­ки бу­ли рум'яні. Ус­та бу­ли повні й чер­воні, як ка­ли­на. На вип­ну­тих гру­дях за жи­лет­кою чер­воніла хус­точ­ка, зак­ла­де­на на білій лис­нючій маніжці. Мун­дир, зо­лоті ши­ро­ченькі по­го­ни на пле­чах, рівна пос­тать та бадьористість над­да­ва­ли йо­му офіцерський виг­ляд, і плечі, і в'язи, і стан бу­ли надз­ви­чай­но рівні, бо… він за­тя­гу­вавсь в цуп­кий гор­сет, а кра­вець на­мо­щу­вав під мун­дир ва­ти на пле­чах і пот­ро­ху на гру­дях, щоб гру­ди ви­пи­на­лись.

    Багато ча­су вранці га­яв Елпіди­фор на своє вби­ран­ня та че­пуріння пе­ред дзер­ка­лом. За­чи­нив­шись в кабінеті, він фар­бу­вав ву­са, ви­шу­ку­вав си­венькі во­ло­син­ки на го­лові та на бур­цях, за­рум'яню­вав та вирівню­вав на що­ках нерівний, пля­му­ва­тий при­род­же­ний рум'янець, за­ма­зу­вав пуд­рою кож­ний ма­ле­сенький при­щик, кож­ну плям­ку та цят­ки лас­то­вин­ня на лиці, кож­ну цят­ку навіть на шиї, на ву­хах. В той час ніко­му не мож­на бу­ло вхо­дить до кабіне­ту. Він гри­мав на те­щу й на Люб­ку, щоб во­ни не веш­та­лись в кабінеті та не за­ва­жа­ли йо­му буцімби­то пе­рег­ля­дать па­пе­ри. Слуг він так са­мо га­няв з кабіне­ту, кри­чав, ла­явсь і тро­хи не да­вав по­по­ти­лиш­ників.

    Елпідифор Пет­ро­вич був син київсько­го уря­дов­ця. Йо­го батько пе­рей­шов на служ­бу в Пе­тер­бург ще як він був в се­редніх кла­сах гімназії. В Пе­тер­бурзі він дов­чив­ся в гімназії й скінчив на­уки в універ­си­теті. Там він і на служ­бу пішов по кан­це­ляріях, потім не­дов­гий час слу­жив в Вятці та в Пермі і знов вер­нувсь до Пе­тер­бур­га. У Київ йо­го прис­ла­ли на знач­не місце: він був на­чальни­ком над тюр­ма­ми в гу­бернії.

    Елпідифор по-офіцерській цок­нув за­каб­лу­ка­ми, привітавсь до гос­тей, не зги­на­ючи цуп­ко стис­ну­то­го гор­се­том ста­ну й навіть не по­вер­та­ючи го­ло­ви. На йо­го ус­тах май­нув осміх до гос­тей, буцімто він був їм ду­же ра­дий. Але той осміх був уда­ва­ний. Цьому сто­лич­но­му уря­дов­цеві не ду­же при­па­да­ли до впо­до­би обидві провінціальні ле­пе­ту­хи че­рез їх язик та «сільську вульгарність», як він ка­зав Любі по­таєнці од ма­ми.

    Дами посіда­ли в крісла. Елпіди­фор Пет­ро­вич побіг в при­хо­жу й виніс звідтіль за­куп­ку. Він роз­гор­нув її й по­дав Любі чу­до­ву брон­зо­ву бон­боньєрку, пов­ну кон­ди­терських кон­фектів, на взір ніби ма­ли­ни, горішків, ріжків та уся­ких гальок.

    - Це тобі, Лю­бо, пре­зен­тик. Иду я Хре­ща­ти­ком, а в вікні ки­ну­лась мені в очі оця чу­до­ва скринька, уся про­зо­ра, ажур­на, ще й на ніжках. Я й зга­дав за те­бе, - ска­зав Елпіди­фор.

    - Спасибі, спа­сибі! Яка чу­до­ва скриньочка! ніби пле­те­на з брон­зи, все­ре­дині обк­ла­де­на чер­во­ним па­пе­ром, чи то пак… ат­ла­сом. Гар­ненька річ!-ска­за­ла Лю­ба й ко­кет­но крут­ну­ла го­ло­вою, ще й лип­ну­ла очи­ма на Елпіди­фо­ра, не­на­че блис­кав­ку ки­ну­ла.

    - Прехороша, ху­дож­ня річ! - ска­за­ла Ме­ла­ся, вхо­пив­ши в ру­ки скриньочку й ог­ля­да­ючи її звер­ху і зспо­ду.

    Елпідифор Пет­ро­вич не пішов, а не­на­че пос­ковз­нувсь по лис­ню­чо­му пар­кеті, вхо­пив стілець, ніби ки­нув йо­го пе­ред сто­лом і сів на­суп­ро­ти паній по­руч з Люб­кою. Усе це він зро­бив плав­ко, жва­во й зруч­но, не­на­че про­вор­ний мо­ло­денький гу­са­рин-арис­ток­рат.

    Лиснючий гар­ний са­лон прис­та­вав до ви­пе­ще­но­го та підмальова­но­го Елпіди­фо­ра, а він своєю пос­тат­тю прик­ра­шу­вав са­лон. Цей сто­лич­ний уря­до­вець не­на­че вро­див­ся й зріс се­ред розкішної обс­та­ви яко­гось ба­га­ти­ря мільйон­щи­ка або й маг­на­та. Панії, оче­ви­дяч­ки, ми­лу­ва­лись ним і йо­го делікат­ни­ми ма­не­ра­ми. Лю­ба кру­ти­ла го­ло­вою та пус­ка­ла очі під лоб або зир­ка­ла ни­ми ско­са на Елпіди­фо­ра й при йо­го нез­нач­них жар­тах сміялась ве­се­ленько, дрібненько, але роб­ле­но, не­на­че си­па­ла срібним го­рош­ком та пер­ла­ми по склі.

    - А знаєте, з ким я оце стик­нув­ся в кон­ди­терській?

    - З ким? Мо­же, з ма­дам Оно­ре? - спи­та­ла Лю­ба.

    - З товс­ту­лею Загірньою. Вход­жу я й бе­ру оцю бон­боньєрку з при­лав­ка. А во­на са­ме тоді ко­ло при­лав­ка виб­ра­ла кор­жи­ки та пи­рожні й скла­да­ла в ко­шик. Але по­чув­ши мою роз­мо­ву, це не­по­вер­тай­ло рап­том обер­ну­лось до ме­не, та так нез­руч­но крут­ну­лось, що за­че­пи­ло ко­шик з пи­рож­ни­ми. Ко­шик геп­нув до­до­лу, - кор­жи­ки й по­роз­ко­чу­ва­лись, а кре­мові пи­рожні - ляп­ну­ли та й розлізлись ква­шею по підлозі. А ця ше­ре­па як заґвал­тує: «Ой-ой-ой! оце клопіт! оце так оказія! Ох ли­шенько! Пев­но, по­за­ма­зу­ва­лись усі. Ото яка шко­да!..»

    - Хі-хі-хі! хи-хи-хи! - пус­ти­ла сміх го­рош­ком Лю­ба, ще й го­лов­ку од­ки­ну­ла на­зад, щоб по­ка­зать білі зу­би.

Пошук на сайті: