Іван Нечуй-Левицький - Неоднаковими стежками (сторінка 42)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_neodnakovimi_stezhkami.docx)Ivan_nechuy_levickiy_neodnakovimi_stezhkami.docx456 Кб3232
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_neodnakovimi_stezhkami.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_neodnakovimi_stezhkami.fb2497 Кб3743

    - Нікогісінько! Нас зап­ро­си­ли знай­омі на обід, - од­повіла Лю­ба.

    «А чо­му ж то з пе­карні тхну­ло сма­ля­ти­ною, чи пе­че­нею, та ще й ли­бонь ку­ря­ти­ною, - по­ду­ма­ла Ме­ла­ся з не­до­мис­лом в очах. - Нев­же во­ни го­ду­ють та­ким до­ро­гим по­жив­ком своїх най­ми­чок? Гм…»

    Обидві при­ятельки тут на прос­торі роз­гор­ну­ли ввесь свій крам, за­ле­жа­ний за дов­гий час, не­на­че два ко­ро­бей­ни­ки, що по­од­чи­ня­ли спої ко­роб­ки й вис­та­ви­ли крам на по­каз сільським мо­ло­ди­цям.

    - Чи ти пак, Ме­ла­сю, знаєш, що ми дос­та­ли вчо­ра зап­ро­си­ни аж на двоє весіллів? Ніна й Га­ля ви­хо­дять заміж. Од­но весілля бу­де в се­ре­ду, а дру­ге в чет­вер, - зад­зи­го­ри­ла Лю­ба.

    - Обидві ви­хо­дять сли­ве за­ра­зом? Ото ди­во! А діву­ва­ли во­ни обидві та­ки дов­генько; нігде прав­ди діти, - ска­за­ла Ме­ла­ся, на­чеб­то во­на са­ма й не діву­ва­ла дов­генько. - А наш сусід Нек­ра­ше­вич, - тяг­ла далі Ме­ла­ся.- та­ки на­ба­чив собі мо­ло­ду­ху; дов­го ве­ре­ду­вав та пе­ре­би­рав, а та­ки му­сить не­за­ба­ром надіти зо­лоті кай­да­ни. Йо­му впа­ла в очі Ма­ру­си­на сест­ра.

    - Ота смуг­нас­та! Ну, вар­то бу­ло так дов­го пе­ре­бен­дю­вать! - обізва­лась Лю­ба. - А чи знаєш, що в нас у Києві по­зав­чо­ра тра­пи­лось? Ак­тор дра­ма­тич­но­го те­ат­ру Со­ло­гу­бов заст­ре­лив сво­го то­ва­ри­ша, ак­то­ра Го­луб­ко­ва.

    - Застрелив на смерть чи тільки підстре­лив та по­ра­нив? Ох мені ли­хо! Та­ко­го ар­тис­та! та­ко­го кра­су­ня!

    - Застрелив од од­но­го ра­зу. Со­ло­гу­бов довідавсь, що йо­го жінка втек­ла од йо­го й про­бу­ває в Го­луб­ко­ва. Ото ж вранці він і ввірвав­ся в йо­го жит­ло. Той са­ме тоді вми­вавсь над уми­вальни­ком. А Со­ло­гу­бов і пи­тається в йо­го: «А де моя жінка?»

    - А де ж во­на справді тоді бу­ла? - спи­та­ла Ме­ла­ся.

    - Кажуть, сто­яла за шир­мою, при­ту­лив­шись у ку­точ­ку до гру­би. А Го­луб­ков і ка­же: «Одче­пись од ме­не! Йди собі геть, ко­ли од те­бе й жінка пішла геть». А той як то­рох­нув з ре­вольве­ра, так Го­луб­ков і по­ко­тивсь на підло­гу з ми­лом в ру­ках. Не встиг і руш­ни­ком втер­тись, - ле­пе­та­ла Лю­ба.

    Тим ча­сом над­ворі по­ночіло. Мо­роз цу­пив, аж блискітки по­ча­ли літать про­ти одлпс­ку з не­ба. аж опар знімав­ся в повітрі. Пальці на но­гах мерз­ли і в Ме­ласі, і в Лю­би. Во­ни дріботіли ніжка­ми, туп­ця­ли на од­но­му місці й усе роз­ка­зу­ва­ли про но­вин­ки. А цікаві но­вин­ки все десь бра­лись і си­па­лись, як з мішків. Во­ни обидві вже не слу­ха­ли та пе­ре­би­ва­ли од­на од­ну й го­во­ри­ли обидві ра­зом.

    А мо­роз все міцнішав, вже по­чав шпи­гать Любі в ніс, в що­ки, аж в неї сльози вис­ту­пи­ли з очей. Ме­ла­ся вже тру­си­лась, як у про­пас­ниці, але не мог­ла вдер­жать язи­ка. Обидві по­чу­ва­ли, що вже не­пе­ре­лив­ки. Але Любі знов спа­ла на язик од­на но­вин­ка.

    - Чи ти пак, Ме­ла­сю, знаєш, яка те­пер зміна ста­ла з Елпіди­фо­ром, як на­че­пив ор­ден че­рез пле­че й звізду на гру­дях? Він те­пе­реч­ки не­на­че збо­же­волів, ко­ли ще й пе­редніше не був тро­хи бо­жевільний. Та­ке вит­во­ряє, та­ке ви­роб­ляє, хоч зби­рай­ся, впа­ко­вуй­ся та й з до­му ку­дись манд­руй!

    - Певно, вит­во­ряє те, що й мій без­тям­кий Ула­се­вич? - про­мо­ви­ла Ме­ла­ся.

    - Де там! Твій Ула­се­вич і не змо­же то­го вит­во­рять, бо йо­му, бач, не по­че­пи­ли ор­де­на че­рез пле­че. Та й доб­ре, що не по­че­пи­ли. При­най­мні він на­завж­ди зос­та­неться лю­ди­ною, як і всі лю­де. А мій Елпіди­фор не­на­че ска­зивсь: десь узя­лась пи­ха та якась не­са­мо­ви­та гор­до­витість. За­ди­рає пи­ку вго­ру пе­ред усіма, навіть пе­ре­до мною, не­сеться аж до хмар. Зовсім на­че здурів чо­ловік! Йде­мо ми раз якось по ву­лиці, а на пе­ре­ул­ку спи­няє нас зво­щик; підбіг ко­нем, та й спи­нив­ся тро­хи не під но­сом в нас, та й ка­же ве­се­ленько: «Сідай­те, ба­ри­не, я вас од­ве­зу». Елпіди­фор як спах­не, як кри­ко­не на всю ву­ли­цю:

    «Який я тобі ба­рин! Я пре­вос­хо­ди­тельство! Як ти смієш так ме­не звать? Чо­го ти спи­нив­ся тут, тро­хи не наїхав нам на чо­бо­ти?» Кри­чав він, ве­ре­щав, а далі лусь йо­го ку­ла­ком у спи­ну! Зво­шик, ма­буть, був на­хаб­ний. Як на­ро­бе ґвал­ту! «Чо­го ви штов­хаєте ме­не ку­ла­ком? Я вас по­зи­ва­ти­му в суд! Хто дав вам пра­во штов­хать ме­не в спи­ну?» На­ро­бив ґвал­ту на всю ву­ли­цю. Лю­де по­ча­ли збігаться звідусіль. Та я вже якось вти­хо­ми­ри­ла зво­щи­ка, поп­ро­сив­ши ви­ба­чить за цей Елпіди­форів дур­ний вчи­нок.

    - Мій Ула­се­вич ле­да­що, зовсім-та­ки ле­да­що. Нічо­го не ро­бе й та­тові не стає до по­мочі в ха­зяй­стві. Все десь ти­няється і взим­ку і влітку, завсіди швен­дяє по гос­тях, їзде на кар­ти, а більш за все, сли­ве щод­ня, кис­не в то­го навісно­го сусіда, спортс­ме­на Нек­ра­ше­ви­ча: грається кіньми вкупі з ним та ба­виться в Києві спор­том. А в ро­бо­чий час то вже до­мує та з нудьги ни­кає по пар­ку, як го­лод­на жидівська ко­за по місті.

    - Мене вже не тішить і те, що він ме­не ко­хає. Ос­то­гид він мені, - ска­за­ла Лю­ба.

    - Твій Елпіди­фор хоч щи­ро лю­бе те­бе й жа­лує, аж пад­кує ко­ло те­бе. А мій же то ле­да­що й не пад­кує ні ко­ло чо­го, і ки­дає ме­не са­му сли­ве що­бо­жо­го дня: все си­дить у то­го Нек­ра­ше­ви­ча та грається кіньми або грає в кар­ти, - про­мо­ви­ла Ме­ла­ся.

    - А в тюрмі, ко­ли йо­му чим не до­го­дить який­сь служ­ник мос­каль, то він йо­го за­раз лясь по морді! Дає по­мор­да­си всім, в ко­го влу­чить. Про це вже скрізь по місті го­во­рять, а мені со­ром з ним вкупі по­ка­заться між лю­де й хо­дить по ву­лиці. Зовсім ска­зив­ся чо­ловік! А за­вис­ний та рев­ни­вий, то не до­ве­ди бо­же! Мені не мож­на з па­ни­ча­ми ні тан­цю­ва­ти, ні навіть роз­мов­лять. За­раз так і вче­питься, не­на­че кліщ у вівцю. А оце раз якось йду я з ним по ву­лиці, а гімна­зис­ти са­ме ви­хо­ди­ли з гімназії нам на­зустріч. Троє з їх спи­ни­лись та й див­ляться на ме­не, бо й як я гу­ляю на Хре­ща­ти­ку, то ба­га­то па­ничів спи­ня­ються та див­ляться на ме­не. А він як зак­ри­чить на їх, мов ска­зив­ся: «Чо­го ви спи­ни­лись? На­що ви ди­ви­тесь на да­му? Я вас за­раз од­ве­ду до інспек­то­ра». Я тобі ка­жу, хоч ви­би­рай­ся од йо­го на дру­гу квар­ти­ру, бо вже со­ром хо­дить з ним по ву­лиці.

    - То й ви­бе­рись! Кинь йо­го ік дідьку! Ти ж не вінча­на з ним, - ска­за­ла Ме­ла­ся.

    - Коли ж, сер­це, в нас не­ма вже й ша­га в ки­шені. Елпіднфор сип­ле грішми, як по­ло­вою. І ха­барці нічо­го не по­ма­га­ють.

    - Це по­га­но. Я цього не сподіва­лась, - ска­за­ла Ме­ла­ся.

    - А це сьогодні роз­лю­ту­вавсь та пож­бу­рив тарілкою на ку­хо­вар­ку. Здурів чо­ловік зовсім! Ма­буть, і на ме­не швид­ко швир­га­ти­ме тарілка­ми, - ска­за­ла Лю­ба, тру­ся­чись од мо­ро­зу.

    - Ну, цього ти йо­му не доз­во­ляй. Для те­бе луч­че, щоб ти швир­га­ла на йо­го тарілка­ми, а не він на те­бе. От я так, ма­буть, швид­ко шпур­ля­ти­му тарілка­ми на сво­го Ула­се­ви­ча, як він би­ти­ме бай­ди­ки й ме­не не лю­би­ти­ме.

    - Та ти, сер­це Ме­ла­сю, та­ки наг­ля­дай за ним доб­ре, бо - якось влітку пішли ми в Царський са­док гу­лять, ко­ли ди­ви­мось, а на ве­ранді в Ша­то за дов­гим сто­лом бен­ке­тує відо­ма в нас ком­панія гультяїв. Див­люсь я, а між ни­ми стри­мить і твій Ми­шук…

    - О, бач! Я це і вга­ду­ва­ла, - аж пис­ну­ла Ме­ла­ся. - Бу­ли з ни­ми й ті співач­ки з ка­фе-шан­та­на?

    - Атож! Без їх в цих гультіпак ніко­ли й «во­да не ос­вя­титься», як ка­жуть в при­казці.

    - Постривай же ти, нікчем­не мур­ло! Он де він мар­нує мої гро­ша­ки! А діла не ро­бе, все скла­дає на батькові плечі, -ска­за­ла Ме­ла­ся.

    Ще во­ни, пев­но, дов­го ба­ла­ка­ли б та тру­си­лись на мо­розі. Але Лю­ба ки­ну­ла оком вздовж улиці вго­ру і вгляділа, що з го­ри йде її знай­омий уря­до­вець. Во­на бо­ялась йо­го очей, бо в йо­го очі буцімто бу­ли нав­роч­ливі.

    - Ой ли­шеч­ко! Он­деч­ки йде Ко­рот­ке­вич! Я оце поп­ра­ви­лась і поз­до­ров­ша­ла. А як тільки він ска­же, що я поз­до­ров­ша­ла, то так, ка­торж­ний, од­ра­зу й нав­ро­чить своїми банька­ми.

    - Ну, бог зна що ти вер­зеш. Я не вірю в ті уро­ки. Це нісенітни­ця, - ска­за­ла Ме­ла­ся.

    - Еге, доб­ра нісенітни­ця! Ко­ли тільки ска­же, що я поз­до­ров­ша­ла та гля­не на ме­не своїми очин­ка­ми, то я дру­го­го дня й зас­лаб­ну. І ма­ма так са­мо. А оце ко­лись як нав­ро­чив од­но­го німця Шмідта, то він зас­лаб та й умер, -ска­за­ла Лю­ба.

    - Таки за­раз вмер? - спи­та­ла з ди­ва Ме­ла­ся.

    - Він нав­ро­чив йо­го вес­ною, чи що, а во­се­ни вже німець і ду­ба дав.

    Люба не­на­ро­ком зир­ну­ла в дзер­ка­ло, що бу­ло вправ­ле­не в стіні ко­ло ма­га­зи­ну, і вгляділа, що в неї ніс по­синів і во­на по­по­ган­ша­ла. Лю­ба за­ту­ли­ла синього но­са муф­тою. А тут вже наб­ли­жав­ся Ко­рот­ке­вич з страш­ни­ми нав­роч­ли­ви­ми очи­ма…

    - Ой ненько моя! Як же я змерз­ла. Вже й но­ги одуб­ли. Ме­ла­сю, при­ходь до нас на чай! та не ба­рись! А як прий­деш, то й не шар­пай за дзво­ник: за­сув бу­де од­су­ну­тий, бо ми те­бе з не­терп­ляч­кою жда­ти­ме­мо, - ска­за­ла Лю­ба на про­щанні і без со­ро­му побігла на го­ру пруд­ко та швид­ко, щоб хоч тро­хи розім'ять та нагріти за­коцілілі но­ги, та все за­ту­ля­ла синього но­са.

    Люба прибігла до­до­му, вбігла в ма­те­ри­ну кімна­ту з слізьми в очах і по­ча­ла біга­ти од кут­ка до кут­ка.

Пошук на сайті: