Іван Нечуй-Левицький - Неоднаковими стежками (сторінка 43)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_neodnakovimi_stezhkami.docx)Ivan_nechuy_levickiy_neodnakovimi_stezhkami.docx456 Кб3232
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_neodnakovimi_stezhkami.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_neodnakovimi_stezhkami.fb2497 Кб3743
    - Ой ма­моч­ко! Ма­буть, про­па­ли мої пальці й пуч­ки. Ма­буть, я й ніс і ву­ха по­од­мо­ро­жу­ва­ла, - не го­во­ри­ла Лю­ба, але аж ви­ща­ла од болісті в пальцях.

    - Ой як мені бо­ля­че! не­на­че пе­че ме­не в пальці.

    - А чо­го ж ти так зад­ля­лась на ву­лиці, що аж тру­сиш­ся, не­на­че те­бе тру­сить тряс­ця?

    - Та то, ма­мо, не я вин­на, а Ме­ла­ся. Стріла ме­не на Хре­ща­ти­ку та як по­ча­ла мо­лоть язи­ком, як по­ча­ла та­ра­ба­нить, то я сто­яла, сто­яла, дріботіла та туп­ця­ла но­га­ми, на­си­лу ви­дер­жу­ва­ла. А во­на все ме­ле та й ме­ле, що й кінця не бу­ло. Ну вже й прав­да, що со­ро­ка! Ме­ла­ся з тих ле­пе­тух, кот­рим тре­ба тільки вваж­ли­во­го слу­ха­ча, щоб во­на мо­ло­ла язи­ком, а він тільки слу­хав та мов­чав. Так ле­пе­че, що мені не да­ла й сло­веч­ка про­мо­ви­ти й навіть ро­та роз­дя­вить. А мені до­кон­че ба­жа­лось де­що їй роз­ка­зать. Од­же ж не да­ла! За­би­ла мені ба­ки, за­мо­ро­чи­ла го­ло­ву й тро­хи не за­па­гу­би­ла ме­не на мо­розі на смерть. А бо­дай її не­чис­тий узяв! Доб­ре їй, що глад­ка, як піч, то й не змерз­ла. Ой про­па­ли ж мої ніженьки й ру­ченьки! Не дай гос­по­ди, як я оце од­мо­ро­зи­ла собі но­са. Я тоді заст­ре­люсь.

    Люба аж зля­ка­лась, уявив­ши собі, яка то во­на бу­де кра­су­ня з од­мо­ро­же­ним синім но­сом. Од теп­ло­го повітря в по­ко­ях в Лю­би зай­шли заш­парі в пальці. Лю­ба од болісті в пальцях аж кля­ла Ме­ла­сю.

    Саме в той час Ме­ла­ся з одубіли­ми но­га­ми й ру­ка­ми прибігла до Кан­ди­би, вско­чи­ла в по­кої й по­ча­ла бігать по кімнаті, мов навісна.

    - Ну та й ле­пет­ли­ва ж ота ка­торж­на Лю­ба! Крий бо­же! Оце зостріла ме­не на Хре­ща­ти­ку, спи­ни­ла та як ста­ла дріботіть язи­ком, то я слу­ха­ла, слу­ха­ла та й не пе­рес­лу­ха­ла, бо її ніякий чорт ніко­ли не пе­рес­лу­хає. Зовсім за­мо­ро­зи­ла ме­не. Та я вже так змерз­ла, що втек­ла од неї, по­ки­нув­ши її се­ред улиці. Ну та й дер­ка­ло ж! Ну та й со­ро­ка! Скре­го­че та й скре­го­че так, що не да­ла мені й сло­веч­ка про­мо­ви­ти й навіть ро­та роз­дя­вить. Що поч­ну го­во­рить, то во­на спи­нить ме­не, та й сип­ле, та й сип­ле, мов го­ро­хом, та все ле­пе­че про ото­го сво­го навісно­го Елпіди­фо­ра. А бо­дай її дідько взяв! Ой про­па­ли мої но­ги! Ма­буть, пальці од­мо­ро­зи­ла, - аж си­ча­ла Ме­ла­ся од болісті в пальцях та пуч­ках.

    Але це тільки зо­па­лу так го­во­ри­лось. Як тільки в Ме­ласі одійшли заш­по­ри, во­на на­тяг­ла на се­бе удя­ган­ку й дмух­ну­ла нав­за­во­ди до Лю­би на чай, нев­ва­жа­го­чи на не­давні заш­по­ри.

    Люба вже га­разд обігрілась і вже й за­бу­лась за свою при­го­ду на мо­розі. На стіл по­да­ли са­мо­вар. Лю­ба пе­ре­да­ва­ла мамі до сло­веч­ка свою роз­мо­ву з Ме­ла­сею, - не­на­че чи­та­ла ма­тері якусь ціка­ву га­зе­ту, їй знов за­ба­жа­лось по­ба­чить Ме­ла­сю, до­вес­ти до кінця де­яку по­ча­ту на ву­лиці роз­мо­ву й док­ладніше роз­пи­тать за Ми­шу­ка. Ко­ли це в од­ну мить в две­рях сто­ло­вої з'яви­лась Ме­ла­ся, не рип­нув­ши навіть две­ри­ма, не­на­че ма­ра ви­ник­ла десь з-під підло­ги. Ме­ла­ся ве­се­ленько крик­ну­ла, вглядівши са­мо­вар. Лю­ба й Таїса й собі аж крик­ну­ли на ра­до­щах. Лю­ба побігла на­зустріч Ме­ласі, вхо­пи­ла в обнімок і щільно й міцно тричі цмок­ну­ла її в що­ку. За мо­роз, заш­по­ри, за свій ніс, що вже був став схо­жий на си­ню сли­ву угор­ку, лег­ко­дум­на Лю­ба вже й за­бу­лась. Во­на те­пер по­чу­ва­ла, що приємно про­ве­де вечір і в теп­ло­му за­хис­но­му за­кут­ку, на­ба­ла­кається з при­ятелькою всмак, до­нес­хо­чу, і не нудьгу­ва­ти­ме в дов­гий вечір.

    Елпідифор з кабіне­ту по­чув Ме­ла­си­не дер­котіння, впізнав її го­ло­сок, спах­нув, схо­пив­ся з стільця й про­жо­гом увійшов в сто­ло­ву: в йо­го ще бу­ло на думці, що, мо­же, й по­ми­ливсь. А за сто­лом сиділа Ме­ла­ся й ко­ло­ти­ла ло­жеч­кою чай.

    «І ку­дою во­на оце промк­ну­лась в гор­ниці, що не бу­ло чуть ні дзво­ни­ка, ні чов­ган­ня, ні навіть ше­лес­ту? Ма­буть, че­рез пе­кар­ню прос­ко­чи­ла. Ця Ме­ла­ся прос­лиз­не че­рез щіли­ну й роз­ко­ли­ну і вис­лиз­не звідсіль, як слизький в'юн», - ду­мав Елпіди­фор, мовч­ки зир­ка­ючи ско­са на Ме­ла­син зак­руг­ле­ний, як по­котьоло, язик, що й на хви­ли­ну не хо­вав­ся в рот. Сю­ди круть - ту­ди верть! і Елпіди­фор му­сив-та­ки сісти за стіл до чаю. Але він сидів мовч­ки й на­су­пив­ся та все ди­вив­ся вго­ру на сте­лю, витріщав очі на стіну, не­на­че зро­ду й не ба­чив її. До Ме­ласі він і сло­ва не про­мо­вив, хап­ки ви­пив один ста­кан чаю, поп­ро­щав­ся й хутчій вий­шов з сто­ло­вої, ска­зав­ши, що йде в гості.

    Набалакались тоді во­ни на са­моті за весь вечір! Таїса не­на­че в той дов­гий вечір пе­ре­чи­та­ла ціка­ве оповідан­ня та аж об­ли­зу­ва­лась, по­пи­ва­ючи по­ва­гом ста­кан за ста­ка­ном до­ро­гий за­паш­ний чай з ва­рен­ням та крих­ки­ми крен­де­ля­ми, до чо­го ця ви­пе­ще­на ласійка бу­ла ду­же ла­са.

    «Елпідифор на­пин­дю­чивсь чо­гось і втік. Ну та й бун­дюч­ний же він! Як­би на ме­не так гри­мав мій Ула­се­вич, я йо­му не по­ту­ра­ла б, не по­ди­ви­лась би йо­му в зу­би, а так ви­ва­ри­ла б во­ду, що він не пот­ра­пив би, ку­дою і втіка­ти. Лю­ба й Таїса, як ба­чу, пло­хенькі обидві, як плохі кур­ки», - ду­ма­ла Ме­ла­ся, чу­ючи, як Елпіди­фор туп­цяв по кабінеті та, ма­буть, че­пу­рив­ся пе­ред дзер­ка­лом, ви­ряд­жа­ючись ку­дись на кар­ти.

    Люба зга­да­ла за дамсько­го люб­чи­ка, усім да­мам спо­доб­но­го ак­то­ра Го­луб­ко­ва й по­ча­ла те­пер роз­ка­зу­вать док­лад­но за йо­го ро­ман, чо­го во­на не мог­ла зро­бить пе­редніше на мо­розі. Ме­ла­ся му­си­ла схо­вать сво­го ле­пет­ли­во­го млин­ця в макітру й сту­ли­ла гу­би, бо ро­ман і справді був ціка­вий. Сло­во зос­та­лось на черзі за Лю­бою. Лю­ба те­пер да­ла во­лю своєму язи­кові й на­ба­ла­ка­лась до­нес­хо­чу. Ме­ла­ся не пе­ре­ба­ран­ча­ла їй, бо са­ма слу­ха­ла. Ціка­ва Таїса все по­пи­ва­ла чай­ок та все лизька­ла смач­не ва­рен­няч­ко, мов ла­са кішка мас­ло язич­ком, і бу­ла лад­на слу­хать те оповідан­ня, до­ки й над­ворі зо­ря­ти­ме або й світа­ти­ме.

    - Ти, Ме­ла­сю, не од'їжджай з Києва швид­ко, то по­ба­чиш пиш­ний по­хо­рон. Вже є чут­ка, що Го­луб­ко­ва хо­ва­ти­муть свя­ще­ни­ки й за­не­суть в со­бор, - ска­за­ла Таїса Андріївна.

    - Сидітиму в Києві хоч три дні, хоч тиж­день, а та­ки піду на про­во­ди­ни за до­мо­ви­ною без­щас­но­го та­лан­ту, - ска­за­ла Ме­ла­ся.

    Наговорились во­ни всмак, і Ме­ла­ся розп­ро­ща­лась з при­ятелька­ми сли­ве пе­ред світом.

    Через три дні Лю­ба забігла за­рані до Ме­ласі й да­ла звістку, що то­го дня хо­ва­ти­муть Го­луб­ко­ва. Ме­ла­ся й Лю­ба, і ма­ти ви­ря­ди­лись з до­му заз­да­легідь, ще на по­ча­ток служ­би. Го­луб­ко­ва за­нес­ли в со­бор. І со­бор, і ввесь здо­ро­вий цвин­тар, і ву­ли­ця - усе бу­ло поспіль ніби за­ли­те на­тов­пом, але скрізь ма­нячіли сли­ве самі да­ми. Панів та па­ничів бу­ло ду­же ма­ло. Пан­ни й панії збіглись сли­ве з усього міста, щоб по­ша­ну­вать ніби­то ве­ли­кий за­ги­нув­ший та­лант, бо той та­лант був… кра­сунь з ли­ця.

    Того ж та­ки ве­чо­ра після по­хо­ро­ну Лю­ба не мог­ла всидіть до­ма. Їй ду­же за­ма­ну­лось з кимсь по­ба­ла­кать ще й за цей по­хо­рон, і за ве­ли­ку про­цесію.

    Люба й ма­ти шви­денько уб­ра­лись, по­ки­ну­ли на столі за­пис­ку до Елпіди­фо­ра, щоб він до третьої го­ди­ни не ля­гав спа­ти й од­чи­нив їм двері, та обидві бігцем побігли до Ме­ласі. Ста­ра Таїса аж спо­ти­ка­лась, на­си­лу поспіша­ючи за Лю­бою.

    Кандиби бу­ли раді гос­тям. Сіли пи­ти чай. Пішла роз­мо­ва за Го­луб­ко­ва, за по­хо­рон. Роз­мов­ля­ли за уся­ких паній, яких ба­чи­ли на про­цесії.

    Вони ба­ла­ка­ли, не див­ля­чись на го­дин­ник, і до­ба­ла­ка­лись аж за тре­тю го­ди­ну; тоді сха­ме­ну­лись і хап­ком пішли до­до­му. Вже бу­ла чет­вер­та го­ди­га, як во­ни задз­во­ни­ли в дзво­ник ко­ло две­рей. Елпіди­фор ждав, ждав та й годі ска­зав, йо­го зміг сон, і він впав на постіль і за­раз зас­нув міцним сном. Лю­ба шар­па­ла за дзво­ник, тор­га­ла две­ри­ма обо­ма ру­ка­ми, аж в неї ру­ки помліли. Мо­роз цу­пив доб­рий. Дзво­ник дзе­ленькав, не­на­че ска­зив­ся. А в глу­пу ніч усі в домі спа­ли так міцно, як вбиті.

    Врешті в Лю­би тер­пець увірвав­ся. Во­на побігла до хвіртки й по­ча­ла дзво­нить та гу­ка­ти на двор­ни­ка. Двор­ник, позіха­ючи, вий­шов і впус­тив їх на подвір'я. Во­ни вже з дво­ра по­ча­ли сту­котіть у вікно в Елпіди­форів кабінет. Елпіди­фор обізвавсь і крик­нув до їх в квар­тир­ку, що за­раз од­чи­не двері.

    Тільки що во­ни ввійшли в при­хо­жу, як Лю­ба підня­ла ґвалт. Во­на по­ча­ла кри­ча­ти на всі по­кої.

    - Що це та­ке з то­бою? Ми дзво­ни­мо вже а го­ди­ну, мерз­не­мо, а ти не міг підож­дать, щоб нас пус­тить, - ре­пе­ту­ва­ла Лю­ба.

    - Ой бо­же мій! Ой, ко­ли б чаю! Я одуб­ла зовсім, ру­ки й но­ги пог­раб­ли. Ой-ой-ой! Як я змерз­ла! - бідка­лась ста­ра й зу­ба­ми цо­котіла.

    - Я ждав до третьої го­ди­ни та знемігся й нез­чув­ся, як зас­нув. Ти, Лю­бо, по­вин­на б та­ки вер­таться в приз­на­че­ний час. Чом би пак не вер­нуться в третій го­дині? - обізвав­ся Елпіди­фор.

    - Не міг підож­да­ти зай­вої го­ди­ни! А ми тро­хи не одуб­ли в се­бе під две­ри­ма. Що це за на­пасть? Тро­хи не за­па­гу­бив нас. Мій пер­ший чо­ловік бу­ло жде ме­не до біло­го дня, а ти заліз в по­душ­ки та й хро­пеш. Я до цього не звик­ла. Ме­не всі завж­ди жда­ли до­ти, до­ки я вер­нусь з гос­тей; ме­не зостріча­ли з світлом, - ре­пе­ту­ва­ла Лю­ба.

    - То вер­тай­сь у свій час! Ти ве­ред­ли­ва й без міри са­мо­люб­на. Тобі нічо­го не ка­жи, слу­хай те­бе в усьому, тоді ти бу­деш доб­ра. Ти лад­на ко­ман­ду­вать в домі, ніби який­сь фельдмар­шал. Мені вже ос­то­гид­ли твої ве­ре­ди, ос­то­гид­ло те­бе за все тільки хва­лить. Та й швен­дя­ти тобі без ме­не не ли­чи­ло б.

Пошук на сайті: