Іван Нечуй-Левицький - Неоднаковими стежками (сторінка 51)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_neodnakovimi_stezhkami.docx)Ivan_nechuy_levickiy_neodnakovimi_stezhkami.docx456 Кб3232
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_neodnakovimi_stezhkami.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_neodnakovimi_stezhkami.fb2497 Кб3743

    Людей не­за­ба­ром ста­ло обрідно. Нес­подіва­но з две­рей, не­на­че Мефісто­фель на сцені, ви­ник той чор­ня­вий кра­сунь, кот­ро­го Ме­ла­ся наг­ляділа з бал­ко­на в пар­тері.

    - Хто це та­кий, отой пиш­ний та чор­ня­вий? - спи­та­ла ниш­ком Ме­ла­ся.

    - Та це ж Пет­руш­ка. Пет­ро Ми­хай­ло­вич Ма­линкін, мій ду­же да­ле­кий ро­дич, який­сь брат в третіх чи в чет­вер­тих; але я ро­да­юсь з ним і досі та й він ро­дається зо мною й не за­бу­ває ме­не; сло­вом ска­за­ти - ку­зен.

    - Aгa! це той, що ви все бу­ло з ба­бу­сею потріпуєте яко­гось Пет­руш­ку, а мені чо­мусь все бу­ло уяв­ляється пет­руш­ка в юшці? - спи­та­ла в неї Ме­ла­ся.

    - Оце ж він і єсть той Пет­руш­ка, тільки не в юшці, як ба­чи­те! Він слу­жив в Пе­тер­бурзі, а це вже да­ли йо­му більший чин і пос­ла­ли на провінцію на кра­ще місце. Про­текція попх­ну­ла йо­го доб­ре вго­ру, бо в нас без про­текції не підеш вго­ру, - про­мо­ви­ла по­шеп­ки Ма­ру­ся й поп­рос­ту­ва­ла до то­го Пет­руш­ки, поз­до­ров­ка­лась з ним і за­повісти­ла йо­го Ме­ласі.

    - Я вже ба­чи­ла вас з бал­ко­на, як ви зо­ри­ли по ло­жах в бінокль, - ска­за­ла Ме­ла­ся і вти­ри­ла в йо­го вид свої ви­ряч­ку­ваті очі, див­ля­чись на йо­го ду­же вваж­ли­во.

    - От я й ра­дий, що ме­не да­ми приміча­ють і кмітять за мною. Бо я в Києві ніби но­вик, хоч я сам та­ки київський з діда з прадіда, - ска­зав Ма­линкін ни­зо­вим ба­сом, кот­рий дзвенів та гув ти­хо, але гуч­но, як ба­со­ва стру­на дзве­нить на чу­до­во­му ро­ялі.

    Мелася те­пер ма­ла змо­гу зблизька роз­ди­виться на мо­ло­до­го па­ни­ча.

    «Такий дос­то­ту пиш­ний, як Лідин Ула­се­вич, тільки чор­ня­вий. А які чу­дові блис­кучі очі! Які гарні ма­ли­нові вип­нуті ус­та та ще й з ямоч­ка­ми по­се­ре­дині! Який низький гуч­ний приємний і ти­хий го­лос! Ввесь хист, уся вро­да Ліди­но­го Ула­се­ви­ча. І вид не та­кий гост­рий, ли­си­чий, як у мо­го пас­куд­но­го Ми­шу­ка. Че­рез об­лич­чя то­го Ми­шу­ка усі гост­ро­виді па­ничі зда­ються мені вов­ка­ми або ли­си­ця­ми з вузьки­ми гост­ри­ми па­ще­ка­ми та ще­ле­па­ми. А в цього кра­су­ня ли­це ши­ро­ченьке. Як він підхо­де під мій мрійний іде­ал кра­си, за який я ма­ри­ла ще сли­ве змал­ку, який мені навіть ча­сом при­вид­жу­вав­ся у сні!»

    - Марусю! зайдіть оце після спек­так­лю до ме­не ча­ювать. Та й вас про­сю вкупі з ва­шою ку­зин­кою, ко­ли не пи­ли ще й досі вечірнього чаю, - про­си­ла Ме­ла­ся по­хап­цем на про­щанні з па­ни­чем.

    - Добре! зай­ду з охо­тою та по­ба­ла­каємо, бо ми ж те­пер обидві со­лом'яні удо­ви, то наші інте­ре­си спільні, - ска­за­ла Мар­ко­вицька.

    - І я зай­ду з охо­тою з своєю ку­зи­ною, ко­ли це не об­важ­нить вас, - про­мо­вив Пет­руш­ка.

    - Мені це бу­де приємно. Ця ва­го­та мені навіть ду­же приємна в моїй са­мо­тині, - за­ле­пе­та­ла Ме­ла­ся. - Трош­ки по­ба­ла­каємо та роз­ва­жи­мо се­бе, бо, знаєте, після те­ат­ру ще дов­генько чо­гось зос­тається в душі те­ат­ральна нап­ра­ва і все чо­мусь бе­ре хіть ба­ла­ка­ти за ар­тистів й ви­явить свої дум­ки, гад­ки та пог­ля­ди і на п'єсу, і на гран­ня ар­тистів: од­ним сло­вом, ще хо­четься про­дов­жи­ти на хви­ли­ну ніби спек­такль, - ска­за­ла Ме­ла­ся.

    Малинкін поп­ро­щав­ся й по­хап­цем ніби пос­кобз­нувсь по лис­ню­чо­му пар­кеті своєю чи­ма­лою, але не за­вальною пос­тат­тю й зник. Ме­ла­ся ди­ви­лась слідком, і їй зда­лось, що во­на не­на­че в маї на­ми­лу­ва­лась ви­со­ким яво­ром в зе­ле­но­му лузі над Дніпром, на­ди­ви­лась на той гілляс­тий явір, гус­то та ряс­но об­ли­тий брос­тю та пуп'янка­ми та мо­ло­деньки­ми лис­точ­ка­ми. Во­на ніби по­чу­ти­ла па­хощі мо­ло­дої май­ської заб­рості то­го мо­гу­че­го ве­лет­ня ніби десь в бе­ре­го­вині над дніпро­вою са­гою. І в неї не­са­мохіть чо­гось на­вер­ну­лась на дум­ку пісня: «Лу­гом іду, ко­ня ве­ду. Роз­ви­вай­ся, лу­же! Сва­тай ме­не, ко­за­ченьку: люб­лю те­бе ду­же».

    Мелася з ге­не­ра­лом вий­шли нап­рикінці спек­так­лю з бал­ко­на й прос­ту­ва­ли по ко­ри­до­рах зу­мис­не навп­рош­ки че­рез на­товп та нав­пе­рей­ми Мар­ко­вицькій й Ма­линкінові. Не­за­ба­ром Ме­ла­ся наг­ляділа їх обох в гус­то­му на­товпі й якось та­ки про­тов­пи­лась до їх, штов­ха­ючи лю­дей ліктя­ми під бо­ки. Во­на при­ве­ла гос­тей в свою світли­цю. Са­мо­вар вже па­ру­вав на столі. Зай­шов на чай і ге­не­рал.

    Мелася шви­денько зго­ту­ва­ла чай і зап­ро­си­ла гос­тей сідать за стіл. Усі од ве­ли­кої сма­ги після ду­хо­ти в те­атрі ки­ну­лись до чаю і сьорба­ли йо­го з жа­до­бою.

    - Чи вас пак, Ме­ла­сю, не бе­ре нудьга оту­теч­ки в цій са­мо­тині після гар­ми­де­ру ве­ли­ко­го ха­зяй­ст­ва в батька? -спи­та­ла Мар­ко­вицька.

    - Поки що я не нудьгую, бо ме­не роз­ва­жає пот­ро­ху ве­се­лий сусід. Та от і ви, спа­сибі вам, по­ру­ши­ли мерт­во­ту в моїй хаті та по­рож­не­чу в моєму серці, - бовк­ну­ла Ме­ла­ся, бо в неї дум­ки ча­сом не­доб­рохіть вис­ка­ку­ва­ли на­верх, не­на­че бульки з дна на мул­ко­му став­ку.

    - А до ме­не оце реп'яхом вче­пи­лась моя ба­бу­ся, щоб я за­пи­су­ва­лась в усякі доб­родійні ту­тешні то­ва­рист­ва, в кот­рих во­на за­пи­са­на спілцем. Хо­че й ме­не за­тяг­ти в ті то­ва­рист­ва буцімто для моєї роз­ва­ги. Ко­ли тобі, Ме­ла­сю, не бу­де ніякісінької ро­бо­ти, то, будь лас­ка, вдо­воль мою ба­бу­сю та за­пи­шись або в то­ва­рист­во «Ясла», або в «Доб­родійне то­ва­рист­во по­мочі сліпим та убо­гим ста­рим», що нігде не зна­хо­дять собі прис­та­но­ви­ща. Ба­бу­ся бу­де ду­же вдо­во­ле­на, що за­вер­бує те­бе, та й тобі бу­де ро­бо­та, а більш то­го все-та­ки ся­ка-та­ка роз­ва­га.

    - Я хоч і доб­ро­сер­да лю­ди­на, але не здат­на по своїй вдачі брать спіл в та­ких то­ва­рист­вах. Ця доб­родійність мені не до впо­до­би. Як­би щось інше, то я б не цу­ра­лась. От, прик­ла­дом, я ду­же люб­лю дітей. І як жи­ла в Дер­качівці моя сест­ра Ліда, то ми вдвох за­ве­ли в се­бе в селі ден­не прис­та­но­ви­ще для дітей на жни­ва. От там мені так бу­ло упо­доб­но вов­ту­зиться з дрібненьки­ми пу­зан­чи­ка­ми. Я з сест­рою їзди­ла в Фінляндію й вив­чи­лась ви­роб­лять по­лот­на та руш­ни­ки на ма­леньких верс­та­ти­ках, і ми з Лідою вдвох вже й пус­ти­ли це про­мислівство в Дер­качівці поміж мо­ло­ди­ця­ми та дівча­та­ми. Я навіть їзди­ла в око­лиці по се­лах і бра­ла в цю на­уку охо­чих мо­ло­диць, щоб роз­пов­сю­дить як­мо­га далі це про­мислівство. А до ба­бу­си­ної праці ме­не чо­гось не по­тя­гує, - мо­ло­ла язи­ком Ме­ла­ся, обер­нув­шись до Ма­линкіна, не­на­че чва­ни­лась пе­ред ним своєю при­хильністю до се­лян та бідно­ти.

    Мелася бре­ха­ла незгірше Ми­шу­ка, бо бу­ла здо­ро­ва бре­ху­ха. Во­на ма­ла на думці на та­кий спосіб за­побігти лас­ки в кра­су­ня, підхо­дя­чи під сього­часні пог­ля­ди та пря­му­ван­ня в мо­ло­дих па­ничів. Але кра­сунь сьорбав чай, тро­щив буб­лич­ки й бай­дуж­не слу­хав за те Ме­ла­си­не доб­родіяння на ко­ристь се­ля­нам.

    - І вам не­важ­ко бу­ло? Нев­же вам не про­тив­но бу­ло ди­виться, як поч­нуть вой­ду­ваться й ва­ла­саться оті пус­ту­ни в прис­та­но­вищі? - спи­тав Ма­липкін.

    - Ні кри­шеч­ки! Мені навіть бу­ло приємно го­ду­ва­ти та на­пу­вать ті во­ро­ни­нят­ка, бо я люб­лю дітво­ру.

    - Моя прес­та­рез­на ба­бу­ся все си­дить та пле­те вов­няні ку­фаєчки для підки­ну­тих знайд в «Яслах». Та оце й до ме­не при­че­пи­лась, щоб і я ста­ла до тієї ро­бо­ти, не­на­че й мені вже йде восьмий де­ся­ток років, - про­мо­ви­ла Мар­ко­вицька й за­ре­го­та­лась на всю світли­цю.

    - Ну, я не порп­ля­лась би в тих ба­вов­ня­них чи вов­ня­них ку­фаєчках. Я не маю ніякісінько­го по­тя­гу до та­кої праці. Як­би до чо­го іншо­го, то я б ста­ла з ве­ли­кою охо­тою. Це бабська, ста­ре­ча ро­бо­та, а я ще не по­чу­ваю се­бе ба­бою, - жар­ту­ва­ла Ме­ла­ся.

    Мова зай­шла про ар­тистів, про їх ви­хо­ди на сцені й гран­ня. Ця ба­лач­ка за­тяг­лась дов­генько. Ма­линкінові не спо­до­ба­лись провінціальні ар­тис­ти, і він гу­див, навіть га­нив без це­ре­монії суспіль усіх. Ме­ла­ся слу­ха­ла й ми­лу­ва­лась ним і йо­го гуч­ним го­ло­сом.

    - Ну та й ве­ред­ливі ж ви! - бурк­ну­ла Ме­ла­ся.

    - Такий він дос­то­ту, які бу­ли обид­ва мої чо­ловіки, що я му­си­ла ки­нуться навтіка­ча од їх обох, - ска­за­ла Мар­ко­вицька, до­пи­ва­ючи хап­ком чай, бо ха­па­лась до­до­му, щоб не по­тур­бу­вать своєї ба­бусі.

    Гості ви­пи­ли чай і ста­ли про­щаться.

    - Не за­бу­вай­те ж ме­не й одвідуй­те як мож­на частіше! - зап­ро­шу­ва­ла Ме­ла­ся Ма­ру­сю, а ще більше кра­су­ня Ма­линкіна, вхо­пив­ши йо­го міцну ру­ку в свої обидві пухкі до­лоні.

    - Спасибі вам! Одвідаємо, ко­ли бу­де­мо живі, - од­повів Ма­линкін, не пус­ка­ючи Ме­ла­си­них ру­чок з своїх міцних жи­ла­вих рук.

    І Ме­ла­ся по­чу­ти­ла, що од йо­го рук щось ніби побігло по її нер­вах, приємне, пе­ку­че, дійшло до сер­ця, не­на­че за­лос­ко­та­ло й в од­ну мить опа­ну­ва­ло її ду­шу, опа­ну­ва­ло її усю, чо­го ще ніко­ли за її жи­вот­тя не трап­ля­лось з нею. Гості вий­шли з по­коїв, і в по­ко­ях од­ра­зу ста­ло ти­хо.

Пошук на сайті: