Іван Нечуй-Левицький - Неоднаковими стежками (сторінка 10)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_neodnakovimi_stezhkami.docx)Ivan_nechuy_levickiy_neodnakovimi_stezhkami.docx456 Кб3232
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_neodnakovimi_stezhkami.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_neodnakovimi_stezhkami.fb2497 Кб3743
    Незабаром влетів і Ула­се­вич, приб­ра­ний в фрак, з пенс­не на носі. Чор­ний шну­ро­чок од пенс­не теліпав­ся, звісив­шись че­рез увесь вид і якось тро­хи змен­шу­вав ви­лиці, що ніби дві пе­че­риці ви­пи­на­лись плис­ко­ва­ти­ми вер­шеч­ка­ми на лиці. Він був ніби ввесь вип­ра­ний, нак­рох­ма­ле­ний і блис­ку­чо виг­лад­же­ний. Зго­дом увійшла в світли­цю й Гу­ко­ви­че­ва з Ме­ла­сею. І Ме­ла­ся та­ки ба­га­то пок­ра­ща­ла, уб­рав­шись в яс­ну, буз­ко­во­го кольору сук­ню та за­вив­ши свою го­ло­ву в пер­шо­го па­рик­ма­хе­ра. Буз­ко­вий колір прис­та­вав їй до ли­ця. Пре­гар­на тро­ян­да, приш­пи­ле­на на білій маніжці в зе­ле­но­му листі, до­да­ва­ла їй мо­ло­дості й свіжості. Во­на дер­жа­ла в ру­ках новісіньке віяльце з жас­минів, та­ке са­ме, яке не­дав­но по­ка­зу­ва­ла їй Лю­ба, бо тільки що ку­пи­ла йо­го в крам­ниці по до­розі. І тро­ян­да, і жас­ми­ни, і буз­ко­ва сук­ня, і русі товсті ко­си над­да­ва­ли її пос­таті й справді щось вес­ня­не, ве­се­ле, лег­ке й навіть за­паш­не. На­па­хав­шись пар­фю­ма­ми, во­на ніби са­ма про­па­ха­лась па­хо­ща­ми жас­ми­ну, буз­ку та тро­янд, ніби пах­ла са­ма, мов крас­на вес­на.

    Уласевич зир­нув на Ме­ла­сю зда­ле­ки, і во­на в той час зда­лась йо­му ба­га­то кра­щою, ніж пе­редніше, навіть якось по-своєму гар­ною. Її пов­ненька, в'юнка, жва­ва пос­тать, Її верткі ру­шен­ня та гуч­на дрібна роз­мо­ва бу­ли якось ущип­ливі, зачіпа­ли нер­ви в мо­ло­до­го хлоп­ця.

    - А прав­да, Ме­ланія Андріянівна має ду­же по­каз­ний виг­ляд в цім уб­ранні? - ти­хенько, сли­ве по­шеп­ки про­мо­ви­ла до Ула­се­ви­ча Таїса Андріївна.

    - Що має, то має. І справді якась по­каз­на й навіть пікант­на. Ве­се­лої ма­тері ве­се­ла доч­ка, - по­шеп­ки од­повів він Таїсі Андріївні.

    - І не без за­собів. Маєтність в їх ду­же доб­ра. В їх в Дер­качівці зем­ля ро­дю­ча. Там та­ка зем­ля, що, як ка­жуть на селі, і ди­ти­ну по­са­ди, то й та ви­рос­те, не тільки пше­ни­ця або тю­тюн. Во­ни сіють тю­тюн. Ой який там тю­тюн ро­де, ой який тю­тюн! А гар­бу­зи на баш­тані на ар­шин зав­довж­ки! Не­на­че льохи го­до­вані по­ви­вер­та­лись на баш­тані! Са­ма ба­чи­ла на баш­тані, на свої очі ба­чи­ла, - ше­потіла ниш­ком Таїса Андріївна.

    - От гар­бузів мені не ба­жа­лось би ба­чить у тій Дер­качівці, - ти­хо обізвавсь Ула­се­вич.

    Покинули во­ни Таїсу Андріївну вдо­ма сте­рег­ти по­кої, а самі хутчій пішли до те­ат­ру.

    Таїса Андріївна пок­ли­ка­ла гор­нич­ну, пішла в гар­де­роб­ну й звеліла дівчині поп­ри­би­рать та повіша­ти в Лю­биній шафі жуж­мом по­ки­дані по стільцях усякі уб­ран­ня та удя­ган­ки. Гор­нич­на по­ра­лась, од­чи­нив­ши ша­фу, де ніби висіло на кілоч­ках п'ять Люб, і білих, і ро­же­вих, і буз­ко­вих, і чор­них. Ха­зяй­ка ні до чо­го не до­тор­ку­ва­лась, бо… бу­ла ліни­ва.

    Вона сиділа й тільки ди­ви­лась. Не­на­ро­ком її пог­ляд впав на Люб­чи­ну ди­тя­чу заск­ле­ну шаф­ку. В шафці з скля­ни­ми две­ри­ма бу­ли схо­вані усі Люб­чині ди­тячі цяцьки. Усі здо­рові, до­рогі ляльки в ок­са­ми­то­вих та шов­ко­вих убо­рах сиділи й сто­яли дов­гим ря­доч­ком, дос­то­ту з та­ким вра­жен­ням здо­ро­вих ка­рих очей, як і в Лю­би. Ці ляльки во­на ко­лись ку­пу­ва­ла для ма­лої Лю­би по де­сять і двад­цять кар­бо­ванців. І її дум­ки не­са­мохіть пе­ре­ли­ну­ли в пе­редніші ча­си, ко­ли Лю­ба бу­ла ще ма­лою й ба­ви­лась ти­ми лялька­ми, і во­на са­ма бу­ла за­мож­на, мо­ло­да й щас­ли­ва, ко­ли чо­ловік ще лю­бив її. Во­на важ­ко зітхну­ла й дов­го сиділа, по­то­нув­ши в згад­ках про щас­ли­ве й гой­не жит­тя в давніші ча­си в своєму домі.

    Театр був повнісінький. Як Лю­ба з Ме­ла­сею ввійшли в ло­жу, сли­ве усі нап­ра­ви­ли біноклі на Лю­бу. Лю­ба ки­да­лась в вічі й кра­сою, й уб­ран­ням. Після пер­шої дії Елпіди­фор взяв Лю­бу під ру­ку й повів її в прос­тор­не фойє. Во­ни всту­пи­ли попліч у за­лу, ніби князь з кня­ги­нею. Елпіди­фор бун­дю­чивсь, ви­пи­нав­ся, бадьорив­ся, не­на­че ге­не­рал на мушт­рах, гор­до­ви­то зир­ка­ючи по па­нах та паніях: він, оче­ви­дяч­ки, по­ка­зу­вав усім і се­бе, і кра­су­ню Лю­бу. Лю­ба кру­ти­ла голівкою та зо­ри­ла очи­ма то на один бік, то на дру­гий. А за ни­ми слідком йшли по­волі і Гу­ко­ви­че­ва з Ме­ла­сею та з Ула­се­ви­чем, не­на­че двірський по­чет, що про­во­див цих двох ви­со­ких особ на па­рад­но­му ви­ході в дворці. Всі за­див­ля­лись на їх і роз­пи­ту­ва­ли за цю надз­ви­чай­но гар­ну па­ру, але ниш­ком ше­потіли, що ця па­ра жи­ве невінча­на.

    Усі ми­лу­ва­лись ни­ми обо­ма. Лю­ба не зна­ла з ра­дощів. на яку но­гу й сту­пить. За цей вихід під ру­ку з та­ким пос­тав­ним та пиш­ним чо­ловіком-кра­су­нем во­на бу­ла лад­на од­да­ти по­ло­ви­ну сво­го віку.

    І пе­ред нею не­на­че май­ну­ло пе­редніше жит­тя в нуд­но­му селі з ста­рим, підтоп­та­ним чо­ловіком в са­мо­тині, де во­на тро­хи не збо­же­воліла з нудьги, де навіть не бу­ло ко­му по­ка­зать свої шов­ки та ок­са­ми­ти. А те­пе­реч­ки яка во­на щас­ли­ва! Як усі при­див­ля­ються до неї й до йо­го! Як зир­ка­ють!

    І щас­ливій Любі при­вид­жу­ва­лось, що во­на ли­не десь в небі, між зо­ря­ми, ви­ще од хмар; уяв­ля­лось, що во­на до­ли­ну­ла до са­мо­го не­ба, до яко­гось раю й увійшла в той пиш­ний рай, по­чу­ва­ла ті ви­сокі не­бесні ра­дощі й ніби ли­ну­ла в яко­мусь ефірі й чу­ла якісь дивні со­лодкі ме­лодії, що прой­ня­ли її сер­це та ду­шу.

    Після те­ат­ру Лю­ба зап­ро­си­ла до се­бе гос­тей на чай. Дов­го во­ни сиділи за чаєм та ба­ла­ка­ли. Ар­тис­ти Кірса­нов та Го­луб­ков роз­во­ру­ши­ли їх нер­ви своїм гран­ням на сцені до ней­мовірності. Да­ми аж оха­ли, аж ой­ка­ли та все не мог­ли на­ба­ла­ка­тись за їх.

    - Ой ма­мо! яка шко­да, що ви не ба­чи­ли Го­луб­ко­ва, як він вис­ту­пав в во­девілі «Де­сять мо­ло­дих паннів і ні однісінько­го же­ни­ха». Як вис­ту­пив з-за де­ко­рації та за­су­нув за жи­лет­ку ве­ликі пальці, од­гор­нув­ши набік по­ли сіртуч­ка, як роз­чепірив ро­жеві пальці та як пішов у та­нець боч­ком-боч­ком, а далі бо­ком і ско­ком, не­на­че ло­ша­чок! Пре­пиш­но! Пре­чу­до­во!

    - А справді по­каз­на пос­тать! Як за­ко­ли­вав ле­генько ку­че­ря­ми та по­су­нув­ся бо­ком, а далі як піде вид­ри­ба­сом та виб­ри­ком, як ка­жуть в нас на селі, а далі як по­чав дріботіть дрібуш­ки… Пре­хо­ро­ше, пре­гар­но! - до­да­ла Тек­ля Гу­ко­ви­че­ва.

    Довго ще ба­ла­ка­ли во­ни та пи­ли чай. Ме­ла­ся зачіпа­ла Ула­се­ви­ча й, оче­ви­дяч­ки, на­тя­ка­ла йо­му, що він при­пав їй до впо­до­би. Во­на по­ве­селіша­ла й дзи­го­ри­ла без­пе­рес­тан­ку та все зга­ду­ва­ла про тих «Де­сятьох мо­ло­дих паннів». Вже в глу­пу ніч гості розп­ро­ща­лись. На про­щанні Гу­ко­ви­че­ва зап­ро­шу­ва­ла до се­бе в гості усіх і… ніби най­більше Ми­хай­ла Ки­ри­ко­ви­ча.

    - Приїдьте ж та по­ба­ла­каєте з та­том про бджільницт­во та ули­ки уся­кої сис­те­ми. Ото та­то бу­де вам ра­дий! - ска­за­ла Ме­ла­ся на розс­та­ванні до мо­ло­до­го Ула­се­ви­ча, оче­ви­дяч­ки, ба­жа­ючи йо­го за­ма­нить в Дер­качівку.

    - Великий спа­сибі вам за зап­ро­си­ни й по­ша­ну. Як жи­вотіти­му на світі до різдва, то поп­ро­шу Таїсу Андріївну, щоб і ме­не взя­ли з со­бою в Дер­качівку; а як пом­ру, то вже ніяким спо­со­бом не при­бу­ду до вас, - обізвав­ся Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич.

    Люба ляг­ла спа­ти, але дов­го й очей не зап­лю­щу­ва­ла од зга­док за той приємний вечір. На кри­лах своєї уяви во­на пе­ре­ли­ну­ла в якесь чу­до­ве ве­ли­ке місто, не­на­че в Па­риж. Їй уяв­ля­лось, що во­на по­ход­жає з Елпіди­фо­ром, поб­рав­шись попід ру­ки, десь в ба­га­то­му блис­ку­чо­му фойє па­ризької опе­ри, що на неї усі за­див­ля­ються, на неї усі див­ляться, про неї усі роз­пи­ту­ють. Усі па­ничі й па­ни ди­ву­ються її красі, за­ли­ця­ються до неї. То знов во­на ніби на кри­лах по­ли­ну­ла в Ніццу са­ме на кар­на­вал, про кот­рий їй то­ро­чи­ла док­тор­ша Гур­ко­вен­ко­ва, бо ця сли­ве що­ро­ку їзди­ла на кар­на­вал. І Любі уяв­ля­лось, що й во­на їзде по ву­ли­цях в Ніцці в екіпажі, за­си­па­но­му квітка­ми. са­ма уся в квітках. На неї з усіх-усюдів ки­да­ють квітки. Кра­су її приміти­ли, її віта­ють, як ца­ри­цю кра­си. За неї пи­шуть і в ніццьких, і навіть в па­ризьких га­зе­тах. Сла­ва за неї йде по усьому світі, і во­на до­сяг­ла вже до сво­го най­ви­що­го іде­алу.

    І Любі уяви­лось, що во­на по­то­пає в ніццьких фіалках, су­неться по них в якусь бе­зод­ню, що во­на са­ма ніби вже ста­ла ніццькою фіалкою, цією пиш­ною ніццькою ба­ди­ли­ною й бур'яни­ною… І в тих мріях про свої іде­али во­на зас­ну­ла, не­на­че за­ва­ли­лась в бе­зод­ню, пов­ну фіалок та жас­ми­ну.

    

III

    

Пошук на сайті: