Іван Нечуй-Левицький - Поміж ворогами (сторінка 15)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_pomizh_vorogami.docx)Ivan_nechuy_levickiy_pomizh_vorogami.docx328 Кб2612
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_pomizh_vorogami.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_pomizh_vorogami.fb2374 Кб2795
    Ватя заспіва­ла на­род­ну пісню, а потім один ро­манс. Во­на співа­ла не­по­га­но, але в неї го­лос був слаб­кий, ще й не­на­че тро­хи ніби роз­би­тий на ви­со­ких но­тах. Дві-три ви­сокі но­ти в її го­лосі не­на­че тро­хи дзиж­ча­ли й шипіли, але во­на співа­ла з по­чу­ван­ням в серці. Бу­ло знать по пісні, що в неї в душі за­таїлось гли­бо­ке по­чу­ван­ня, хоч во­на на вда­чу бу­ла тро­хи в'яла й неш­вид­ка.

    Антося, співу­ча зро­ду, не втерпіла: во­на підхоп­лю­ва­ла ос­танні куп­ле­ти пісні, і її ду­жий дзвінкий альт дзвенів і роз­ли­вав­ся, мов гуч­на стру­на до­ро­го­го ро­яля, торк­ну­та клавішем. Ваті чо­мусь це Ан­то­си­не прис­та­ван­ня го­ло­сом не спо­до­ба­лось.

    Ваті хотілось, щоб тільки її са­му слу­хав Ле­онід Се­ме­но­вич, щоб тільки ча­ру­вавсь її піснею. Ва­тя по­ча­ла сер­ди­тись на Ан­то­сю й тро­хи не крик­ну­ла: «Та пе­рес­тань-бо! не пе­ре­ба­ран­чай мені співать! Ти мені псуєш пісню. Пе­рес­тань, бо по­ки­ну гра­ти!»

    І Ва­тя справді не стерпіла дов­ше: рап­том пе­рес­та­ла гра­ти й співать і вста­ла з стільця.

    - Давайте грать в чо­гось! - ко­ман­ду­ва­ла Ва­тя. - В сусіда або в квітни­ка. Чо­го ж ми бу­де­мо дур­но сидіти?

    - Давайте грать в сусіда! - крик­ну­ла Ан­то­ся й по­ча­ла ста­вить стільці кру­жа­лом.

    Паничі по­ча­ли ви­би­рать сусіду до па­ри.

    «Ану, ко­го ви­бе­ре Ле­онід Се­ме­но­вич: чи ме­не, чи Ан­то­сю?» - ду­ма­ла Ва­тя, пог­ля­да­ючи на па­ни­ча.

    Леонід Се­ме­но­вич прис­ту­пив до Ваті й виб­рав її собі за сусіду. Він узяв її під ру­ку й повів до стільця. Ва­тя не­ви­мов­не зраділа. В неї аж сер­це за­ки­да­лось.

    Тим ча­сом Су­са­на Уласівна звеліла зас­те­лять стіл.

    Вже бу­ла пізня го­ди­на. Стіл був сервіро­ва­ний ду­же доб­ре. Ва­тя по­са­до­ви­ла пи­сар­шу за сто­лом по­руч з со­бою, а са­ма ско­са пог­ля­да­ла, ко­ло ко­го то ся­де Ле­онід Се­ме­но­вич.

    Він сів по­руч з нею. Ва­тя роз­ба­ла­ка­лась з пи­сар­шею, роз­мов­ля­ла з нею так лас­ка­во й привітно, що всі це зап­риміти­ли; во­на вва­жа­ла на пи­сар­шу, ніби вже на свою сест­ру. Су­са­на Уласівна ви­да­ла на цей раз гос­тям та­ку ба­га­ту ве­че­рю, якої не пос­та­ча­ла ще ніко­ли ні на одні свої іме­ни­ни: на де­серт по­да­ли мо­ро­же­не, щоб про­хо­ло­дить гос­тей в душ­ну ніч. Гості мірку­ва­ли й не мог­ли домірку­ваться, з якої це при­чи­ни бла­го­чин­на ви­да­ла та­ку ба­га­ту ве­че­рю. Од­на вчи­тельша пос­те­рег­ла, для ко­го це та­ка честь. Во­на сіла за сто­лом як­най­далі од пи­сарші, з са­мо­го краєчку, і не зво­ди­ла сво­го покмітли­во­го ціка­во­го ока з Ваті, пи­сарші та Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча. Ва­тя роз­го­во­ри­лась. роз­чер­вонілась. Во­на все підли­ва­ла на­лив­ки в чар­ки то пи­сарші, то Ле­онідові Се­ме­но­ви­чу.

    - Який ве­се­лий вечір я провів у вас сьогодні! - го­во­рив Ле­онід Се­ме­но­вич до Ваті.

    - А я і вдвоє ве­се­лий, - обізва­лась не­са­мохіть Ва­тя, - приїжджай­те до нас частіше, то й бу­де­мо про­во­дить ве­селі ве­чо­ри. Я поп­ро­шу до се­бе своїх при­ятельок. В нас п'яніно. Я гра­ти­му, а ви бу­де­те тан­цю­вать.

    - Воно й справді той дім ве­се­лий, де є фор­теп'ян, де гра­ють та співа­ють. Без му­зи­ки бу­ло б не­ве­се­ло жи­ти на світі лю­дям, та ще й мо­ло­дим, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

    - Ви ще дов­го про­бу­де­те в нашій Го­робцівці? - спи­та­ла Ва­тя.

    - Треба після­завт­ра їхать до­до­му, бо та­то бу­де сер­ди­тись; ко­ней тре­ба для гос­по­дарст­ва, бо те­пер са­ме за­хо­дить ро­бо­чий час. Але я ду­маю одп­ро­ситься в батька та й при­бу­ду до сест­ри і… до вас, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

    «Коли б ти при­був та й навіки зос­тав­ся зо мною. І гра­ла б для те­бе, і співа­ла; й жит­тя моє з то­бою бу­ло б ве­се­ле, як оцей вечір був ве­се­лий в моєму житті», - ду­ма­ла мо­ло­да дівчи­на.

    І знов на неї нес­подіва­но най­шов сму­ток та за­ду­ма, і знов се­ред ве­се­ло­го шу­му, га­му, се­ред ве­се­лої роз­мо­ви гос­тей на неї най­шла ле­генька жур­ба. Ва­тя за­мовк­ла, не­на­че увійшла дум­кою в са­му се­бе.

    Вже по­ча­ло роз­вид­ню­ва­тись, як гості вста­ли з-за сто­ла, але не п’яні, як бу­ва­ло в ста­ро­ви­ну. Гості ста­ли роз'їжджаться.

    - Прощайте та й нас не за­бу­вай­те! - го­во­рив о. Ар­темій до Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча.

    - Прощайте! Будьте знай­омі! Про­шу частіше заг­ля­дать у на­шу Го­робцівку та й нас не ми­нать! - про­си­ла на про­щанні Су­са­на Уласівна.

    Вже вікна з чор­них ста­ли ро­жеві, як гості по­ка­та­ли з дво­ру о. Ар­темія.

    - А що, як тобі зда­ла­ся Ва­лен­ти­на Ар­темівна? Чи кра­ща од Ан­тосі? - пи­та­ла пи­сар­ша в бра­та, вер­та­ючись до­до­му.

    - Антося до­лад­на, то­ненька й жва­ва, але ут­ла, щуп­ленька. А Ва­тя нічо­го собі, ще й доб­ре нічо­го собі! Ка­за­ли, що во­на ду­же неп­ро­вор­на. Але я примітив, що во­на не зовсім-та­ки неп­ро­вор­на. Цілий вечір біга­ла, бу­ла жва­ва, ве­се­ленька; що­ки роз­горілись, очі засвіти­лись. В неї ду­же гарні темні очі, й са­ма здо­ро­ва, ви­пе­ще­на й тро­хи спаніла, - го­во­рив Ле­онід Се­ме­но­вич.

    - І до ме­не во­на бу­ла ду­же привітна. Все мені на­ли­ва­ла в чар­ку на­лив­ки та ви­на. Їй-бо­гу, ду­ма­ла, що вий­ду з-за сто­ла п'яна та ще й за­то­чу­ся, як ба­ба в шин­ку, - сміялась пи­сар­ша і все хва­ли­ла Ва­тю, по­ки во­ни й до­до­му дійшли.

    - А скільки в бла­го­чин­но­го гро­шей в бан­ку? - спи­тав Ле­онід Се­ме­но­вич, вхо­дя­чи в пи­сарів двір.

    - Бог йо­го свя­тий знає. Але ка­жуть, що о. Ар­темій ду­же гро­шо­ви­тий чо­ловік і доб­ре ви­дав двох стар­ших до­чок, - обізвав­ся по­ну­ро пи­сар, в ко­то­ро­го в го­лові та­ки доб­ре шуміло. Він вку­тав чи­ма­лу порцію на­лив­ки та горілки.

    Другого дня вранці, вже як сім'я сіла за чай, Су­са­на Уласівна зир­ну­ла че­рез двері в гос­тин­ну і вгляділа на п'яніні бу­кет.

    - Еге, Ва­тю! от і не дог­ляділа па­ни­че­во­го бу­ке­та: ма­буть, ти не на­ли­ла во­ди в ста­кан, бо твій бу­кет пов'яв, - ска­за­ла ма­ти до доч­ки.

    Ватя схо­пи­ла­ся з стільця, побігла в гос­тин­ну і ви­нес­ла бу­кет. Оле­анд­ри прив'яли, а зе­ле­на ру­та аж позвішу­ва­лась і теліпа­лась мерт­ва кру­гом ста­ка­на. В Ваті очі ста­ли пе­ре­ля­кані, аж при­гас­ли. Ма­ти й собі на­че за­жу­ри­лась. Ва­тя вхо­пи­ла ста­кан з во­дою, наб­ра­ла во­ди в рот і по­ча­ла прис­кать на бу­кет. Во­на спох­ва­ту вве­чері за­бу­ла навіть на­ли­ти во­ди в ста­кан.

    - Оце, яка прич­та! Оце ви­па­док!.. Не­на­че це щось не­доб­ре віщує… Ото шко­да! - го­во­ри­ла нес­покійно Су­са­на Уласівна.

    - Ото яке ди­во! Ото ба­би, а ще і вчені! І ко­ли ви поз­бу­ди­тесь тих за­бо­бонів? Біжи, Ва­тю, до во­рож­ки, до ба­би Чуп­ри­ни­хи, не­хай од­во­ро­жить оте ли­хо! Ото ба­би! - ре­го­тав­ся о. Ар­те­мю.

    Ватя на­ли­ла в ста­кан во­ди, пос­та­ви­ла бу­кет на п'яніно й час­тенько наг­ля­да­ла. Оле­андр тро­хи одійшов, - ру­та навіки пов'яла.

    

IV

    

    Минув місяць, пішов і дру­гий. Ва­тя жда­ла, що Ле­онід Се­ме­но­вич навідається в гості, а він не приїздив. Два ра­зи Су­са­на Уласівна зап­ро­ху­ва­ла до се­бе пи­сар­шу після служ­би бо­жої на чай. О. Ар­темій од се­бе че­рез пи­сар­шу пе­ре­да­вав поклін Ле­онідові Се­ме­но­ви­чу, на­га­ду­вав тим пок­ло­ном про се­бе, про Ва­тю, а па­нич все не приїздив.

    Після пер­шої пре­чис­тої вранці най­мич­ка увійшла в по­кої до о. Ар­темія й за­повісти­лась, що до йо­го прий­шли два чо­ловіки.

    - Нехай ідуть сю­ди! - ска­зав о. Ар­темій. В при­хо­жу всту­пи­ли два чо­ловіки: один був во­лос­ний стар­ши­на, Лесько, ви­со­кий та пос­тав­ний, гар­ний з ли­ця; дру­гий був Яків Ру­ден­ко, ста­рий, сімде­ся­ти год дідок, ог­ряд­ний, си­вий, аж білий, але з пух­ким білим, ніби ди­тя­чим ли­цем, з доб­ри­ми тем­но-сіри­ми очи­ма. Чо­ловіки поз­до­ров­ка­лись, пок­ло­ни­лись і поцілу­ва­ли ба­тюш­ку в ру­ку.

    - А що ска­же­те? За яким ділом? - спи­тав о. Ар­темій.

    - Та це ми, ба­тюш­ко, про­си­мо ва­шої ми­лості, щоб ви сьогодні пос­вя­ти­ли наш млин.

    - Вже скінчи­ли? - спи­тав ба­тюш­ка.

    - Вже, та не зовсім. Два ка­мені го­тові, а два ще ні; але ми ду­маємо тим ча­сом пус­тить млин хоч на два ка­мені, щоб млин не сто­яв дур­но, - ска­зав Лесько.

    - Та ми. ба­тюш­ко, про­си­мо ва­шої ми­лості й на обід. А де це ма­туш­ка? Я хо­чу й їх зап­ро­си­ти на бесіду, - ска­зав дід.

    Дід Яків дов­го слу­жив за ти­та­ря, а син йо­го Хто­дось слу­жив в о. Ар­темія за най­ми­та, і че­рез те дід вва­жав се­бе близьким до ба­тюш­ки й ма­туш­ки.

    О. Ар­темій пішов у кімна­ту й вик­ли­кав ма­туш­ку. І Лесько, й дід Яків поцілу­ва­ли ма­туш­ку в ру­ку й про­си­ли її на бесіду.

    - А хто ж там ще бу­де? - спи­та­ла ма­туш­ка.

    - А хто ж бу­де; свої бу­дуть. Бу­де вчи­тель. Про­си­ли й пи­са­ря, й пи­сар­шу, про­си­ли й її бра­та, бо це він приїхав до їх в гості. Про­си­ли й уп­ра­ви­те­ля, - го­во­рив дід Яків.

    - Ого-го! То це в вас бу­де ніби бен­кет або хра­мо­ва бесіда! Тільки ме­ду, ма­буть, не ва­ри­ли. То просіть вже й Ва­тю, - ска­зав о. Ар­темій, зир­нув­ши на жінку.

Пошук на сайті: