Іван Нечуй-Левицький - Поміж ворогами (сторінка 18)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_pomizh_vorogami.docx)Ivan_nechuy_levickiy_pomizh_vorogami.docx328 Кб2612
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_pomizh_vorogami.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_pomizh_vorogami.fb2374 Кб2795

    - А ви на ва­каціях та­ки доб­ре поз­до­ров­ша­ли, - обер­ну­лась Ва­тя до Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча й гля­ну­ла йо­му прос­то в вічі.

    Леонід Се­ме­но­вич і справді по­повнішав. Що­ки ста­ли на­ли­ваться. Гар­не чо­ло з ви­со­ки­ми бро­ва­ми, не­за­горіле й блис­ку­че, біліло в сутіні. Ле­онід Се­ме­но­вич змужнів, ви­люднів і не­на­че тро­хи підріс.

    - Цілі ва­кації бай­ди­ки б'ю без ро­бо­ти. Хоч-не-хоч, то поз­до­ров­шаєш. От поїду до Києва, то до­ве­деться за­нидіти, схуд­нуть та змарніть од ро­бо­ти, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

    - Ви щас­ливі, що в вас є ро­бо­та, та ще й на­уко­ва. А я й пра­цю­ва­ла б ко­ло на­уки, та го­ренько, що діво­чих курсів не­ма, - ска­за­ла Ва­тя.

    Це во­на ска­за­ла так собі: во­на не ду­же лю­би­ла на­уку; і хоч би ті кур­си й бу­ли, во­на б на їх не пішла.

    - То мож­на й до­ма за­вес­ти кур­си, ко­ли ви лю­би­те на­уку, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

    - На який спосіб? - спи­та­ла Ва­тя.

    - Накупіть кни­жок, та більше на­уко­вих, та й вчіть їх пот­рош­ку, по­ма­леньку. Але, ска­за­ти по правді, і нам не ду­же по­до­бається при­ля­гать ко­ло на­уки. Вже аж над­то її ба­га­то в нас. Я б лю­бив на­уку, як­би її бу­ло вдвоє мен­ше. Чи то ма­ло в нас та­ких, що пра­цю­ють ко­ло на­уки ра­ди шмат­ка хліба, а не для на­уки. Як по­до­бається вам цей обід, ця обс­та­ва? - спи­тав Ле­онід Се­ме­но­вич.

    - Сказати по правді, я впер­ше оце обідаю, си­дя­чи на лаві з прос­ти­ми людьми… Мені це здається ду­же оригінальним і че­рез те мені по­до­бається. Мені все здається, що я сид­жу в опері, що це гра­ють на сцені якісь ролі майстрів, мірош­ників. Он, дивіться, як у тих вікон­цях під по­мос­том на­ни­зу ми­го­тить пруд­ка во­да! Як во­но ви­хо­де те­ат­рально. Справ­деш­ня де­ко­рація! Чис­то сце­на в те­атрі!

    Леонід Се­ме­но­вич гля­нув про­ти се­бе. Під по­мос­том і справді вид­но бу­ло че­рез двоє віко­нець на­ни­зу, приз­на­че­них для валів, як во­да пруд­ко бігла, булькотіла, підска­ку­ва­ла, не­на­че од­на хвилька до­га­ня­ла дру­гу, гра­ла­ся, біга­ючи нав­пе­рей­ми та нав­ви­пе­ред­ки.

    - Ви, ма­буть, лю­би­те те­атр? - спи­тав, в Ваті Ле­онід Се­ме­но­вич.

    - Дуже люб­лю. Як тільки бу­ваю в Києві, то з своїми знай­оми­ми до­ко­неш­не хоч раз по­бу­ваю в те­атрі, - ска­за­ла Ва­тя й по­ча­ла роз­мо­ву про ар­тистів та ар­тис­ток.

    «Одже ж йдеться до то­го, що й сест­ра моя, сільська пи­сар­ша, ще за­го­во­рить за те­атр та за ар­тистів», - по­ду­мав Ле­онід Се­ме­но­вич, упліта­ючи по­ро­ся­ти­ну.

    Молодиці веш­та­лись, прий­ма­ючи з сто­ла по­за­ма­зу­вані тарілки та став­ля­чи на стіл чисті. Па­нас Мар­чен­ко, рівний ста­ном, чор­ня­вий, дов­гоб­ра­зий, з чор­ни­ми очи­ма, по­ряд­ку­вав, хо­див кру­гом сто­ла, на­ли­вав в чар­ки горілки, в ста­ка­ни пи­ва. Роз­мо­ва ста­ва­ла все го­лосніша. Ста­рий май­стер, си­дя­чи по­руч з Ле­онідом Се­ме­но­ви­чем, оповідав йо­му, де він ста­вив мли­ни і як ста­вив; але Ле­онід Се­ме­но­вич сли­ве не слу­хав йо­го. Дід Яків, ви­пив­ши кільки ча­рок горілки, по­чер­вонів на ви­ду. На йо­му бу­ла важ­ка сви­та. Піт аж ко­тив­ся потьока­ми по йо­го що­ках, бо в млині сто­яла ду­хо­та.

    Після пе­чені мо­ло­диці по­да­ли уз­вар. Ва­тя наб­ра­ла собі в тарілку уз­ва­ру і їла ніби з ве­ли­ким сма­ком; але це в неї ви­хо­ди­ло ду­же роб­ле­но. Обід наб­ли­жав­ся до кінця. Усімбу­ло душ­но, усі аж умліва­ли од ду­хо­ти. О. Ар­темій взяв чар­ку й підняв вго­ру.

    - Дай же бо­же, щоб ва­ша спілка бу­ла по­мир­ли­ва й жи­ла в згоді та в мирі, не так, як та, що дер­жить ста­рий млин, - про­мо­вив о. Ар­темій.

    Усі засміялись. Усі зна­ли, яка ко­лот­не­ча, яке зма­ган­ня коїло­ся між спільни­ка­ми ста­ро­го мли­на, котрі тільки те й ро­би­ли, що зма­га­лись та по­зи­ва­лись.

    - Ні, в нас цього не бу­де! Ми лю­де мирні, - обізвав­ся Лесько.

    - Дай бо­же! - ска­зав пи­сар. - То й нам в во­лості бу­де мен­ше ро­бо­ти..

    О. Ар­темій встав з-за сто­ла й по­дя­ку­вав ха­зяїнам. Усі за­во­ру­ши­лись і вста­ли. Ва­тя й Ле­онід Се­ме­но­вич і собі вста­ли й вий­шли з мли­на.

    - Ходім по­дивімся на греб­лю! - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич до Ваті. - Тут та­ка ду­хо­та, що й ди­ха­ти труд­но.

    - Ходім про­хо­ди­мось, бо я ду­же за­сиділась на цуп­ких мли­но­вих кріслах, - ска­за­ла Ва­тя й засміялась,

    Вони пішли по греблі, сту­па­ючи з са­мо­го краєчку по сухій смузі гли­ни та піску. Се­ред греблі во­да про­ли­за­ла рівчак, в рівча­ку сто­яла во­да. Ле­онід Се­ме­но­вич пе­рес­ко­чив швид­ко че­рез во­ду й по­дав Ваті ру­ку. Во­на вхо­пи­лась за йо­го ру­ку й ле­генько й собі пе­рес­ко­чи­ла. Обоє во­ни пе­ребігли греб­лю й вибігли на при­го­рок, а потім вибігли на рівну лу­ку. Лу­ка сла­ла­ся, як ска­терть, по­над бе­ре­гом зак­ру­че­ної річки, а по дру­гий бік річки сто­яли кручі та го­ри. Ва­тя й Ле­онід пішли по зе­ле­них лу­ках, за­був­ши, що о. Ар­темій та Су­са­на Уласівна жда­ли їх на ґанку мли­на. Лу­ки по­ви­ли­ся на ни­зині. І па­нич, і пан­на пішли стеж­кою по­за ло­за­ми й щез­ли з очей.

    Ватя бу­ла надз­ви­чай­но ра­да, зос­тав­шись на са­моті з Ле­онідом Се­ме­но­ви­чем. Во­на по­чу­ва­ла йо­го га­ря­чу міцну ру­ку під своєю ру­кою і бу­ла лад­на йти з ним да­ле­ко, бу­ла лад­на гу­ля­ти хоч до ве­чо­ра. Про­був­ши дов­го на селі й дав­но не ба­чив­ши паннів, Ле­онід Се­ме­но­вич був ра­дий по­ба­ла­кать з Ва­тею й по­за­ли­ця­тись до неї. Він роз­мов­ляв з ве­ли­кою охо­тою. Ваті зда­ло­ся, що йо­го роз­мо­ва те­пер бу­ла щиріша; в роз­мові ви­яви­лась більша при­хильність до неї, ніж пе­редніше. Во­на так ба­жа­ла по­чу­ти од йо­го сло­во лю­бові, сло­во ко­хан­ня… Час був та­кий спри­я­ючий. Сон­це на­че сміяло­ся радісно. Во­да мліла в бе­ре­гах синіми фар­ба­ми. Ваті хотілось го­во­ри­ти про ко­хан­ня, про свої га­рячі по­чу­ван­ня, го­во­рить і впи­ва­тись тією со­лод­кою роз­мо­вою без міри, без краю. Ти­ха на вда­чу, неп­ро­вор­на й ніби бай­дуж­на, во­на за­та­юва­ла в своєму серці палкі по­чу­ван­ня, за­та­юва­ла сер­це га­ря­че, як бу­ло га­ря­че й пе­ку­че те сон­це, що об­ли­ва­ло її вог­нем на безвітрі.

    - Який тут простір на цих рівних лу­ках, між півкру­га­ми гір! Яке гар­не місце! - го­во­рив Ле­онід Се­ме­но­вич.

    Ватя й не гля­ну­ла на ті лу­ки, не­на­че їх і не ба­чи­ла. Во­на тільки чу­ла йо­го го­лос, дзвінкий, аж тро­хи різкий, і мов­ча­ла.

    - Казали ви, що вас нудьга бе­ре на селі. Те­пер і я, про­був­ши два місяці на селі, доб­ре втя­мив, що ви ка­за­ли прав­ду. І ме­не вже нудьга бе­ре, хоч і я зріс на селі, а мій па­но­тець з прос­тих се­лян. Як зустрінусь з просвіче­ним чо­ловіком, то в ме­не аж ду­ша радіє. Од­бив­ся я од се­ла… - го­во­рив Ле­онід Се­ме­но­вич.

    Ватя те­пер тільки по­ча­ла зваж­ли­во прис­лу­хаться й пос­терігать тя­му в йо­го роз­мові.

    - І я не люб­лю се­ла. Я по своій вдачі міська лю­ди­на. В місті мен­ше кло­по­ту: не­ма там цього кло­пот­ли­во­го сільсько­го гос­по­дарст­ва, тих по­га­них полів, овець, сви­ней, ку­рей, гу­сей, - ска­за­ла Ва­тя.

    - Зате ж в місті коні добрі, хоч не­ма волів та овець, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

    - От коні я люб­лю, та ще й добрі, прудкі. Я люб­лю пруд­ку проїздку, так, щоб коні летіли, як птиці, щоб аж дух за­би­ва­ло, - ска­за­ла Ва­тя.

    - Панотець оце дав мені, щоб навідаться до сест­ри, па­ру ро­бо­чих шкап, і я на­си­лу доп­хав­ся до Го­робцівки. Од цих ко­ней не заб'є ду­ху, бо во­ни біжать підтюп­цем, - сміявся Ле­онід Се­ме­но­вич.

    - Чи дав­но ба­чи­лись з Ан­то­сею? Як вам по­до­бається Ан­то­ся? - спи­та­ла Ва­тя якось нес­подіва­но й ско­са зир­ну­ла на Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча.

    Йому ста­ло ніяко­во; він замішав­ся й не од­ра­зу од­повів.

    - Так собі… Ве­се­ла й про­вор­на… і щи­ра лю­ди­на. Ви лю­би­те її? Во­на ва­ша при­ятелька? - спи­тав Ле­онід Се­ме­но­вич.

    - Так собі… доб­ра сусіда й знай­ома, - зне­хо­тя обізва­лась Ва­тя, - мені зда­лось, що во­на вам по­до­бається.

    - Подобається мені, як усі гар­ненькі, про­вор­ненькі пан­ни, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич. - От те­пер, так я дійсно знаю, що мені гар­но з ва­ми отут гу­ля­ти.

    Ваті ста­ло лег­ше на душі. Во­на зраділа й з ве­ли­кою цікавістю жда­ла, чи не приз­нається він, що її лю­бить. Але Ле­онід Се­ме­но­вич мов­чав. Ва­тя тро­хи зобіди­лась.

    - Чи не час нам вер­таться на­зад? Та­то й ма­ма, ма­буть. ждуть ме­не та сер­дяться, - по­мов­чав­ши, обізва­лась Ва­тя.

    Вона по­вер­ну­лась на­зад і пішла по траві, по гус­то­му ба­диллі, що рос­ло попід ло­за­ми. Од по­топ­та­них та пом'ятих польових ва­сильків пішли гострі па­хощі. В Ваті од то­го ду­ху, од спе­ки, од сво­го пал­ко­го по­чу­ван­ня по­ча­ла мо­ро­читься го­ло­ва.

    Леонід Се­ме­но­вич ски­нув ка­пе­люш. Ду­хо­та в бе­резі сто­яла стра­шен­на. Ва­тя неп­римітно прик­ри­ла зон­ти­ком Ле­онідо­ву га­ря­чу го­ло­ву. На йо­го що­ках вис­ту­пи­ли рум'янці. Во­на по­чу­ва­ла йо­го га­ря­чу ру­ку під своєю ру­кою: йо­го ру­ка пек­ла її, ніби ог­нем.

    Леонід Се­ме­но­вич пос­теріг, що во­на йо­го лю­бить, але він прис­лу­хав­ся до сво­го сер­ця й по­чу­тив, що не мо­же од­повідать на її га­ря­че по­чу­ван­ня. Ва­тя йо­го заціка­ви­ла ту­теч­ки на селі, се­ред сільської тиші та спо­кою, але те по­чу­ван­ня нег­ли­бо­ко прий­ня­ло­ся в йо­го серці.

Пошук на сайті: