Іван Нечуй-Левицький - Поміж ворогами (сторінка 3)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_pomizh_vorogami.docx)Ivan_nechuy_levickiy_pomizh_vorogami.docx328 Кб2612
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_pomizh_vorogami.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_pomizh_vorogami.fb2374 Кб2795
    Парубок свис­нув ба­то­гом по ко­нях. Під ба­то­гом коні по­бадьорніша­ли й по­нес­ли ле­геньку, але труську по­воз­ку по не­дав­но ви­мо­щеній мос­товій. По­воз­ка за­дер­ча­ла, зас­ка­ка­ла. О. Ар­темій і собі за­ге­цав. Вітер роз­но­сив йо­го шерсткі, як дріт, довгі ко­си по пле­чах; ко­си ма­ялись на вітрі, мет­ля­лись, і о. Ар­темій не­на­че не їхав, а летів своєю осо­бою, мов пти­ця шу­га­ла за вітром. От і вок­зал ста­ло вид­ко. Коні підско­чи­ли під ґанок.

    Але о. Ар­темій дурнісінько вит­ра­тив так ба­га­то па­лу. Він довідавсь на вок­залі, що ве­ли­кий князь не бу­де проїжджать цього дня: йо­го сподіва­ються завт­ра. На вок­залі не бу­ло ні де­пу­тацій од місте­чок, не бу­ло повіто­вої поліції, не бу­ло навіть ста­но­во­го прис­та­ва. Са­мо по собі, що й кня­гині не бу­ло. На по­рожній плат­формі вис­нув од­ним один жан­дарм, а зго­дом вис­ко­чив з две­рей ста­ренький, але про­вор­ний ба­тюш­ка з близько­го сельця Лист­ви­ча, не­по­си­дя­щий отець Са­ва, кот­рий час­то виїжджав на вок­зал як­раз по та­ко­му ж ділу, по яко­му виїхав і о. Ар­темій: щоб на­ло­вить уся­ких звісток та но­ви­нок і потім роз­но­си­ти їх по око­лиці. Ро­зум­ний та про­но­зу­ва­тий о. Са­ва якось зумів з ди­яконів вий­ти на по­па на ма­леньку па­рафію. Сусідні ба­тюш­ки драж­ни­ли йо­го «лист­винським про­топ­ресвіте­ром» і не ду­же лю­би­ли йо­го: він час­то їздив до Києва, бу­вав час­то в кон­сис­торії й роз­ка­зу­вав і… ви­ка­зу­вав кон­сис­торським уря­дов­цям ба­га­то де­чо­го про сусід-ба­тю­шок, ще й ча­сом док­ла­дав де­чо­го й сво­го. Йо­го стра­ха­лись, як відо­мо­го ле­пе­ту­на й ви­каж­чи­ка в кон­сис­торії, та й скрізь.

    - О! і ви тут! - крик­нув о. бла­го­чин­ний до от­ця Са­ви.

    - Тут, о. бла­го­чин­ний! Сте­ре­жу поїзда з ве­ли­ким кня­зем. Вже третій раз вибігаю на вок­зал! - обізвав­ся о. Са­ва.

    «Чи не ду­має ча­сом оцей лист­винський про­топ­ресвітер од­бить у ме­не па­ра­до­ву про­мо­ву до ве­ли­ко­го кня­зя, - май­ну­ла дум­ка в о. Ар­темія. - Але дзус! Я не по­пу­щу цього! Я тут стар­ший… на­тяк­ну йо­му заз­да­легідь, дам од­ко­ша наз­до­гад…»

    Прибув не­за­ба­ром і поїзд. О. Ар­темій на­ди­бав-та­ки двох ба­тю­шок, котрі їха­ли з Києва, вглядів знай­омих жидків з Кор­су­ня, з Бо­гус­ла­ва, по­ба­ла­кав з ни­ми, роз­пи­тав за мит­ро­по­ли­та, про кон­сис­торію; в жидів роз­пи­тав за ціни на паш­ню та про вся­ку вся­чи­ну.

    «А! не вда­лось! А перш за все ли­шенько, що не вда­лось стик­ну­тись з кня­ги­нею. Поїду на вок­зал завт­ра», - ду­мав о. Ар­темій, не сіда­ючи, а не­на­че ки­да­ючи свою ви­со­ку пос­тать в по­воз­ку.

    «Чи не заїха­ти б до кня­гині на ча­сок, не­на­чеб­то по яко­мусь ділу?» - ду­мав о. Ар­темій, пог­ля­да­ючи з го­ри на чу­дові баньки кня­ги­ни­но­го двор­ця на ост­рові Росі, на гор­бу, котрі виг­ля­да­ли з гу­ща­ви­ни зе­ле­но­го де­ре­ва, не­на­че гар­ненькі цяцьки.

    Але та­ко­го діла о. Ар­темій не при­га­дав. Він заїхав на пош­ту, заб­рав свої но­ме­ри «Мос­ковс­ких ве­до­мос­тей» та «Ки­ев­ля­ни­на», тут-та­ки роз­гор­нув їх і, сівши в по­воз­ку, гук­нув до по­го­ни­ча: «По­га­няй до ба­тюш­ки!» Він з жа­до­бою по­чав пе­рег­ля­дать те­лег­ра­ми в га­зе­тах, ге­ца­ючи на возі й при­дер­жу­ючи ши­рокі лист­ки га­зе­ти, котрі на всі бо­ки тріпа­лись на вітрі.

    О. Ар­темїй вбіг у двір ба­тюш­ки о. Пор­фирія Не­ру­ше­ви­ча. О. Пор­фирій Не­ру­ше­вич був удівець, лю­бив сидіти до­ма, рідко в ко­го бу­вав в гос­тях і сам завж­ди був не ду­же ра­дий гос­тям. Але о. Ар­темій усе заїздив до йо­го, вер­та­ючись з вок­за­лу. Наб­рав­ши цілий обе­ре­мок уся­ких но­ви­нок на вок­залі, о. Ар­темій заїздив до то­го од­шельни­ка, щоб на свіжу пам'ять ви­ки­дать усей той обе­ре­мок, усю ван­та­гу в по­ко­ях о. Пор­фирія й наб­рать у йо­го ще й но­вих: о. Пор­фирій жив не­да­леч­ко од вок­за­лу, та ще й в здо­ро­во­му містеч­ку; од йо­го, хоч-не-хоч, но­вин­ки самі лізли й си­па­лись в дім, і в подвір'я, і в осе­лю.

    Незабаром добрі ко­ни­ки о. Ар­темія підко­ти­ли по­воз­ку під ґанок. О. Ар­темій зско­чив з візка й вітром по­летів по схо­дах на ґанок, згор­ту­ючи й бга­ючи жуж­мом ши­рокі, як прос­ти­ряд­ло, лист­ки «Мос­ковс­ких ве­до­мос­тей». Ски­нув­ши з се­бе білий по­до­рожній ба­ла­хон з ши­ро­кою відло­гою, о. Ар­темій з лист­ка­ми га­зет вско­чив в сто­ло­ву о. Пор-фирія.

    О. Пор­фирій тільки що на­пив­ся чаю. Про­жи­ва­ючи в містеч­ку, о. Пор­фирій і обідав і пив чай ба­га­то пізніше, ніж ба­тюш­ки по се­лах, вже тро­хи на міський лад. На ши­ро­ко­му столі, зас­те­ле­но­му чис­тою сільською ска­тер­кою, сто­яли ста­ка­ни після чаю, ще не пе­ре­миті, ва­ля­лись ло­жеч­ки, шма­точ­ки па­ля­ниці. Усей по­суд був пов­ний мух. Му­хи роєм ла­зи­ли по мок­рих блю­деч­ках, дзиж­ча­ли в ста­ка­нах, обліплю­ва­ли чор­ни­ми куп­ка­ми гру­доч­ки са­ха­ру, чор­ни­ми обідка­ми шма­точ­ки па­ля­ниці. Се­ред сто­ла сто­яла скля­на, круг­ла, на­че на­ду­тий пу­хир, му­хо­лов­ка з са­хар­ним си­ро­пом, вже повнісінька мух. Уся ска­терть на столі бу­ла вкри­та му­ха­ми, котрі ви­раз­но чорніли на їй, не­на­че гус­то посіяне чор­не насіння. Сон­це вже за­хо­ди­ло й ки­да­ло ко­сий промінь на стіл. В га­ря­чо­му світі, за­си­па­ний му­ха­ми, увесь стіл був ніби жи­вий, во­ру­шив­ся й здри­гу­вавсь в кон­вульсіях.

    О. Пор­фирій сидів край сто­ла й чи­тав книж­ку. Він не лю­бив хлібо­робст­ва, од­да­вав своє по­ле наспіл чо­ловікові, але ду­же лю­бив чи­та­ти книж­ки й мав їх до­волі.

    - Добривечір, о. Пор­фирій! - гук­нув о. Ар­темій, зска­ку­ючи в сто­ло­ву.

    Флегматичний о. Пор­фирій аж ки­нув­ся, ніби спро­сон­ня, і ви­ря­чив свої тихі ка­ла­мутні очі на гос­тя.

    - Доброго здо­ров'я! - ти­хо обізвав­ся він, че­рез си­лу підво­дя­чись з стільця.

    О. Ар­темій привітав­ся й по­чав цілу­ваться з о. Пор­фирієм дов­го й міцно, не­на­че пів людсько­го віку не ба­чив­ся з ним, хоч він був в о. Пор­фирія ми­нув­шо­го тиж­ня.

    По флег­ма­тичній міні, по неш­вид­ких ру­шен­нях, по неш­видкій ході бу­ло знать, що о. Пор­фирій був не ду­же-то ра­дий гос­теві.

    - А я оце був на вок­залі. Пи­са­ли, що сьогодні бу­де проїжджать ве­ли­кий князь, а йо­го й не бу­ло. Та­ка шко­да, та­кий жаль! - гу­кав о. Ар­темій.

    «Господи, яка шко­да, який жаль! - ду­мав о. Пор­фирій. - І на­що йо­му здав­ся той вок­зал? Пев­но, кру­тить в йо­му який­сь черв'як і не дає йо­му сидіть на місці. І бу­ва­ють же в світі такі не­по­си­дящі, такі прудкі лю­де! Бігає, літає, кри­чить, ве­ре­щить, ре­пе­тує…»

    - Сідайте, о. Ар­темій, - обізвав­ся ти­хо гос­по­дар, - от я нал­лю вам чаю. Про­шу!

    О. Пор­фирій на­лив ста­кан чаю й пос­та­вив йо­го пе­ред гос­тем. О. Ар­темій по­чав роз­ка­зу­вать за но­вин­ки, які по­чув на вок­залі; роз­ка­зу­ючи швид­ко та дрібно, він ко­ло­тив ло­жеч­кою чай. Тон­кий дзвінкий ста­кан дзвенів, мов навіже­ний, не­на­че аж кри­чав: ой, ря­туй­те! не ко­лотіть, не бий­те ме­не, бо не ви­дер­жу, от-от лус­ну!

    О. Ар­темій дзво­нив в ста­кан, нер­во­во сьорбав чай ло­жеч­кою й ки­дав в свій мох­на­тий рот. Од­на му­ха влетіла в чай і опа­ри­лась. Він за­хо­пив ло­жеч­кою му­ху і вки­нув в рот. На­ла­пав­ши її язи­ком, він по­вер­нув го­ло­ву, вип­лю­вав її на підло­гу та знов го­во­рив. На той час непідстри­жені ву­си лізли йо­му в рот ра­зом з чаєм і при­ли­па­ли до губів. Він одгрібав їх пальця­ми, роз­дяв­ля­ючи ро­та, і ко­пи­лив то верх­ню, то спідню гу­бу.

    - Оце я на вок­залі ба­чив Шму­ля з Кор­су­ня, ба­чив смілянсько­го Бер­ка, їхав з Києва о. Ав­рамій і о. Ва­силій з Дацьок, - роз­ка­зу­вав о. Ар­темій.

    - А чи не ба­чи­ли там ча­сом «про­топ­ресвіте­ра» з Лист­ви­на, о. Са­ву? - ти­хо спи­тав о. Пор­фирій і осміхнув­ся.

    - Як же? Ба­чив і роз­мов­ляв з ним! Але яка шко­да! Я ду­мав, стріну на вок­залі ве­ли­ку си­лу на­ро­ду, на­товп де­пу­тацій од гро­мад, стріну кня­ги­ню, по­ба­ла­каю з нею. І по­ду­май­те тільки собі. На вок­залі нікогісінько не­ма! Яка шко­да! Який жаль! - ре­пе­ту­вав о. Ар­темій.

    «І навіщо йо­му ті де­пу­тації, та кня­ги­ня? Чуд­на лю­ди­на оцей о. Ар­темій. Я од тих де­пу­тацій, од тих кня­гинь ла­ден втікать за три­дев'ять зе­мель, а він сам шу­кає їх!» - ду­мав о. Пор­фирій.

    - Що ж тут чу­вать у вас? - спи­тав о. Ар­темій.

    - Сказать по правді, нічо­го не чуть ціка­во­го. От ви то, ма­буть, по­чу­ли ба­га­то де­чо­го ціка­во­го на вок­залі! - обізвав­ся о. Пор­фирій. - А що вам роз­ка­зу­вав лист­винський про­топ­ресвітер?

    - Розказував, що не­дав­но їздив аж за Бо­гус­лав, а там шля­хи рівня­ють, бо ко­гось сподіва­ються, - ска­зав о. Ар­темій.

    - Кого ж це ждуть? Мо­же, бу­де їхать кот­рий­сь архієрей або мит­ро­по­лит? А марш­ру­ту не­ма… - якимсь смут­ним го­ло­сом обізвав­ся о. Пор­фирій.

    - Казав, що рівня­ють шля­хи доб­ре, скрізь за­си­па­ють рівча­ки, за­ки­да­ють гноєм, при­си­па­ють гній зем­лею…

    - Певно, бу­де їхать або мит­ро­по­лит, або гу­бер­на­тор, ко­ли доб­ре за­си­па­ють рівча­ки. Як­би сподіва­лись яко­гось архієрея, то тільки прит­ру­си­ли б пот­рош­ку рівча­ки та ба­каї й ви­бої… О, по­га­на шту­ка! - ска­зав о. Пор­фирій.

    - Ще й як по­га­на! А тут мет­ри­ки, а тут при­хо­до-росхідні книж­ки й досі не по­за­пи­су­вані! - крик­нув о. Ар­темій. - Ой, є хи­би й не­дог­ляд! Все якось стя­гуєшся та все на­далі одк­ла­даєш…

    - А штун­ди, о. Ар­темій, ще не­ма в вас в Го­робцівці? - спи­тав о. Пор­фирій.

    - Ні, не­ма; не чуть.

    - І в ме­не не­ма. Але лист­винський про­топ­ресвітер оце вчо­ра ка­зав мені, що во­на вже є ко­ло вас кру­гом, і в Ко­марівці, і в Шен­дарівці, і в Хильках.

Пошук на сайті: