Іван Нечуй-Левицький - Поміж ворогами (сторінка 23)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_pomizh_vorogami.docx)Ivan_nechuy_levickiy_pomizh_vorogami.docx328 Кб2612
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_pomizh_vorogami.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_pomizh_vorogami.fb2374 Кб2795
    Човен прис­тав до бе­ре­га. Па­ничі заб­ра­ли вес­ла й пішли хо­вать їх у ло­зи. Ва­тя з Ле­онідом Се­ме­но­ви­чем по­вер­ну­ли стеж­кою в са­док. Апе­тит в па­ни­ча роз­хо­див­ся, як на злість. В йо­го пе­ред очи­ма ма­нячів стіл а уся­ки­ми пот­ра­ва­ми, з га­ря­чи­ми пи­ро­га­ми на за­кус­ку. Він йшов мовч­ки.

    - Чого це ви сьогодні такі смутні? -спи­та­ла в йо­го Ва­тя, ско­са пог­ля­да­ючи на йо­го чис­тий профіль.

    «Тим, що ду­же їсти хо­чу», - тро­хи не вир­ва­лось в па­ни­ча з уст, але він цього не ска­зав.

    - Тим, що ва­кації ми­на­ють, і не­за­ба­ром тре­ба бу­де засісти до ро­бо­ти. От вам доб­ре: в вас довічні ва­кації, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

    - От і в вас швид­ко бу­дуть хоч не довічні, так завсідні ва­кації, - ска­за­ла Ва­тя, - ви за­то­го скінчи­те курс?

    - Цієї осені, так, ма­буть, пе­ред різдвом, - обізвав­ся Ле­онід Се­ме­но­вич і за­мовк: йо­му хотілось їсти на смерть. Він гля­нув на яб­лу­ню, ніби об­ли­ту яб­лу­ка­ми. Стиглі яб­лу­ка ще гірше дра­ту­ва­ли йо­го апе­тит.

    - Та й дорідні ж у вас яб­лу­ка в сад­ку! - про­мо­вив Ле­онід Се­ме­но­вич, підво­дя­чи очі вго­ру на гілля.

    - Може, по­куш­туєте? На­хиліть гілку, а я вам нар­ву яб­лук. Бу­де нам де­серт, як ма­ма не до­га­дається на­го­ту­вать нам йо­го на обід.

    Леонід Се­ме­но­вич підняв ру­ки вго­ру, підско­чив, як заєць, вхо­пив гілку яб­луні, наг­нув її. Ва­тя підве­лась навш­пиньки, нар­ва­ла яб­лук і по­ки­да­ла їх на тра­ву. Ле­онід Се­ме­но­вич поз­би­рав їх у хус­точ­ку й поніс до­до­му.

    - От і ті оле­анд­ри, що вам так спо­до­ба­лись, як той раз ви бу­ли в нас. Іще й досі цвітуть! - на­тя­ка­ла Ва­тя.

    - І справді й досі цвітуть, - обізвав­ся Ле­онід Се­ме­но­вич і за­мовк.

    «От не­по­га­но бу­ло б пе­ре­вез­ти до се­бе хоч би з па­ру цих оле­андрів та пос­та­вить в сад­ку ко­ло батьківсько­го ґанку, але… це чор­то­вин­ня з бут­вин­ням, як ка­же при­каз­ка: це бур'ян, а -вся си­ла в гро­шах», - май­ну­ла дум­ка в Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча, але те­пер він був ла­ден од­да­ти усі оле­анд­ри на світі за смач­ний шма­ток пе­чені та за чар­ку доб­рої горілки.

    «Чом це він і не жар­тує, і мов­чить? Що це з ним ста­лось?» - по­ду­ма­ла Ва­тя, сту­па­ючи на східці ґанку.

    «Слава тобі, сот­во­ри­те­лю! От ми і в хаті. Мо­же, пок­ли­чуть обіда­ти», - по­ду­мав Ле­онід Се­ме­но­вич.

    Але Ле­онід Се­ме­но­вич по­ми­лив­ся: в гос­тинній не бу­ло ніко­го. Ва­тя увійшла в гос­тин­ну, згор­ну­ла зон­тик і ки­ну­ла на стілець. Потім во­на пе­рей­шла че­рез гос­тин­ну важ­кою хо­дою і, сту­па­ючи для­во, по­ма­леньку, не­на­че во­лок­ла за со­бою но­ги, сіла на ка­на­пу. Ка­на­па на пру­жи­нах аж уг­ну­лась під нею.

    «Ну й справді важ­кенька нівро­ку! - по­ду­мав Ле­онід Се­ме­но­вич. - Ко­ли співа­ють в пісні, що «жінка камінь за пле­чи­ма», то Ва­тя бу­де важ­кенькою ва­гою, хоч і не за пле­чи­ма.

    Надворі сто­яла ду­хо­та. Ва­тя й справді вто­ми­лась і не­на­че розімліла на сонці, її пов­на пос­тать бу­ла зро­ду нер­во­ва, мля­ва й на­че втом­ле­на.

    - Ох, яка ду­хо­та над­ворі! Я вся не­на­че роз­пек­лась, не­на­че оце сто­яла ко­ло печі, -го­во­ри­ла Ва­тя, вти­ра­ючи чо­ло та вид хус­точ­кою.

    - Та й я тро­хи вто­мив­ся… вто­мив­ся, си­дя­чи в човні, - по­чав жар­ту­вать Ле­онід Се­ме­но­вич, але він по­чу­вав, що в йо­го десь зник­ла охо­та до жартів: йо­му так хотілось їсти, що ніякі жар­ти не йшли на дум­ку.

    Він пог­ля­дав на двері в сто­ло­ву, двері не од­чи­ня­лись. Нігде в домі не бу­ло чуть ні най­мен­шо­го гу­ку, тільки в сто­ловій ма­ят­ник ста­ро­мод­но­го го­дин­ни­ка гуч­но цо­кав, не­на­че од­номірне ви­би­вав такт.

    І Ва­тя, і Ле­онід Се­ме­но­вич мов­ча­ли й од­по­чи­ва­ли. Ви­хо­ди­ло, як ка­жуть всмішки: «вій мов­чить, а во­на слу­хає».

    Ватя знов спер­лась ру­кою на ви­ши­ва­ну по­душ­ку, за­па­ли­ла собі папірос­ку й поп­ро­си­ла ку­ри­ти й Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча. Роз­мо­ва не розв'язу­ва­лась. На щас­тя, до гос­тин­ної увійшов о. Ар­темій і роз­по­чав роз­мо­ву за ха­зяй­ст­во, про се­лян. Го­во­рю­чий о. Ар­темій ба­ла­кав без упи­ну, але якось ме­ханічно, без зви­чай­но­го в йо­го за­па­лу, без па­фо­су. І він вже доб­ре ви­го­ло­дав­ся; вже й йо­го за живіт тяг­ло так, що йо­го ши­рокі ус­та аж зблідли. Ле­онід Се­ме­но­вич слу­хав роз­мо­ву мовч­ки та все пог­ля­дав на двері до сто­ло­вої.

    «А! кра­ще бу­ло б зос­таться на обід в сест­ри. Натріскав­ся б бор­щу, каші та й не мор­ду­вав­ся б так, як те­пер. Та й тяг­нуть же з тим обідом. І на­дав мені дідько зай­ти на смач­ний обід! Те­пер ме­не на та­кий обід ніхто й ка­ла­чем не за­ма­нить!» - ду­мав Ле­онід Се­ме­но­вич, го­ду­ючись ди­мом папірос­ки.

    В сто­ловій за две­ри­ма задз­веніли ножі та ви­дел­ки, зас­ту­котіли тарілки. В Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча аж ду­ша зраділа.

    «Слава ж тобі Гос­по­ди! Мо­же, вже пок­ли­чуть обіда­ти», - ду­мав він.

    А Су­са­на Уласівна ма­ла на думці вис­та­виться пе­ред гос­тем з обідом і та­ки доб­ре за­га­ялась.

    Несподівано двері з сто­ло­вої од­чи­ни­лись. Вий­шла Су­са­на Уласівна.

    «От-от поп­ро­се до сто­лу», - ду­мав Ле­онід Се­ме­но­вич.

    А Су­са­на Уласівна спокійненько сіла собі в кріслі й по­ча­ла про­ва­дить якусь роз­мо­ву. В неї в пе­карні допіка­лась шар­лот­ка на тре­тю пот­ра­ву, і во­на прий­шла, щоб по­ба­ла­кать з гос­тем, роз­ва­жить йо­го та й - за­тяг­ти тро­хи час.

    - Мабуть, ви вже їсти хо­че­те, - в кінці усієї роз­мо­ви до­да­ла Су­са­на Уласівна. - Вже б час обіда­ти. А побіжи, Ва­тю, та глянь, чи зас­те­ли­ли стіл?

    Ватя вий­шла до сто­ло­вої й за­раз вер­ну­лась.

    - Вже, ма­мо, все го­то­во! - ска­за­ла во­на до ма­тері. Ле­онід Се­ме­но­вич тро­хи не пе­рех­рес­тив­ся на ра­до­щах.

    - Прошу вас до сто­ло­вої! - обер­ну­лась гос­по­ди­ня до па­ни­ча й од­чи­ни­ла двері до сто­ло­вої.

    Стіл сто­яв вже зас­те­ле­ний і приб­ра­ний. Тон­ка ска­терть, тонкі сал­фет­ки, нові ножі й ви­дел­ки, нові тарілки й чар­ки - все аж бли­ща­ло. Су­са­на Уласівна по­вий­ма­ла усі нові при­бо­ри, що на­го­ту­ва­ла на при­да­не дочці. Се­ред сто­ла сто­яли не­по­чаті пляш­ки ви­на та доб­рої горілки; свіженькі квит­ки на пляш­ках ма­ни­ли, на­че драж­ни­лись. Чар­ки та ста­ка­ни аж бриз­ка­ли світом. Ле­онід Се­ме­но­вич був та­кий го­лод­ний, що навіть за­був на той час пе­ре­во­зиться з усім тим сто­ло­вим доб­ром на Ва­тині вихідчи­ни з до­му й ки­нув­ся до чар­ки, а потім до за­кус­ки, до сар­ди­нок та си­ру.

    Він, дов­го попісню­кав­ши, їв, аж за ву­ха­ми в йо­го ля­ща­ло, з апе­ти­том мо­ло­до­го сту­ден­та. Стра­ва бу­ла чу­до­во при­го­тов­ле­на: трив­них та смач­них пот­рав бу­ло ба­га­то. Су­са­на Уласівна бу­ла доб­ра гос­по­ди­ня й ро­зуміла ку­хо­варську спра­ву незгірше доб­ро­го ку­ха­ря. Ле­онід Се­ме­но­вич уплітав на всі зас­та­ви й зро­бив честь умінню Су­са­ни Уласівни. Ма­ти вис­тав­ля­лась і з сто­ло­ви­ми при­бо­ра­ми, і з пот­ра­ва­ми пе­ред мо­ло­дим па­ни­чем і, оче­ви­дяч­ки, до­сяг­ла до своєї ме­ти.

    О. Ар­темій після пе­чені з кур­чат на­лив в чар­ки ви­на і ви­пив за здо­ров’я до­ро­го­го гос­тя. Гість своєю чер­гою ви­пив за здо­ров'я ха­зяїна, потім ха­зяй­ки, а далі за здо­ров'я Ваті, а потім за здо­ров'я па­ничів, Во­лоді та Льоні. Усі піджи­ви­лись, ста­ли бадьористі після доб­рої порції ви­на. Ле­онід Се­ме­но­вич ки­нув­ся на жар­ти, роз­ве­се­ливсь, ре­го­тав­ся. Після обіду усі пе­рей­шли до гос­тин­ної, ку­ди по­да­ли кофій. І о. Ар­темій, і Су­са­на Уласівна, і Ва­тя - усі вва­жа­ли на Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча як на же­ни­ха. Бо на селі як па­нич заїде до якої доч­ки в ба­тюш­ки двічі поспіль, то вже це був пев­ний знак, що він пос­та­но­вив собі сва­та­тись. Так усі ду­ма­ли й про Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча.

    Після кофію Ва­тя сіла за п'яніно, дов­го гра­ла й пе­респіва­ла усі пісні й ро­ман­си, які вміла. Ле­онід Се­ме­но­вич хо­див по гос­тинній й підтя­гу­вав чис­теньким ба­ри­то­ном. Він по­чав пе­ред­раж­ню­вать в співах де­яких сусідніх паннів, пе­ред­раж­нив Ан­то­сю, потім по­чав пе­рек­рив­лять дя­ка, далі вчи­те­ля, як він сил­кується в церкві брать низькі ба­сові но­ти, зовсім не ма­ючи ни­зо­во­го ба­са. Пе­ред­раж­ню­ван­ня вий­шло та­ке вдат­не та хи­мер­не, що всі в хаті аж ре­го­та­лись. Ле­онід Се­ме­но­вич пе­ре­дав навіть са­му вчи­те­ле­ву міну співан­ня, як він на кри­ласі на­су­пить бро­ви, на­хи­лить го­ло­ву вниз, ди­виться сторч, і роз­чепірить свої й без то­го ши­рокі гу­би тро­хи не до вух, і ста­не та­кий лю­тий, не­на­че хо­че з'їсти якусь сільську ба­бу або ки­нуться на ам­вон і пот­ро­щить йо­го.

    - Ви ка­за­ли, що хотіли їхать в гості до Ан­тосі. Ко­ли ви поїде­те? - спи­тав Ле­онід Се­ме­но­вич в Ваті.

    - Поїду на тім тижні в чет­вер… або кра­ще в неділю, - ска­за­ла во­на.

    - То й я ту­ди приїду. От і доб­ре! Ос­танній раз на селі по­ба­чи­мось та роз­ва­жи­мо се­бе тро­хи, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

    - Чого ж це так, - ос­танній раз? Хіба ви ду­маєте вже й не приїхать потім на се­ло? Ви, здається, оце во­се­ни кінчаєте курс? - ска­за­ла Ва­тя.

    - А мо­же, вмру! Ми всі під бо­гом хо­ди­мо, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

Пошук на сайті: