Іван Нечуй-Левицький - Поміж ворогами (сторінка 25)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_pomizh_vorogami.docx)Ivan_nechuy_levickiy_pomizh_vorogami.docx328 Кб2606
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_pomizh_vorogami.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_pomizh_vorogami.fb2374 Кб2787
    - Скажіть йо­му так… встав­те слівце в жар­ти, що я дам за Ва­тею дві ти­сячі, як бу­де сва­тать. А завт­ра, як вер­та­ти­ме­тесь на­зад, заїдьте до ме­не та й роз­ка­же­те про па­ни­чеві дум­ки та гад­ки. Він чо­ловік щи­рий, одк­ри­тий, ле­пет­ли­вий і не по­таїться з дум­ка­ми, а мо­же, про­хо­питься. В йо­го що на умі, те й на язиці.

    - Добре, от­че бла­го­чин­ний, доб­ре! Я вже вміти­му за­вес­ти роз­мо­ву й ви­пи­таю в сту­ден­та всю прав­ду. Доб­ре! А не схо­че цей, то знай­де­мо й дру­го­го, мо­же, й кра­що­го, - ска­зав Доб­ри­ловський.

    Сусана Уласівна од­чи­ни­ла з сто­ло­вої двері й заг­ля­ну­ла.

    - Чи мож­на вас про­си­ти на обід? Обід вже го­то­вий. Доб­ри­день вам, от­че ди­яко­не!

    Добриловський підвівся з крісла й навш­пиньки, ніби на ре­зи­но­вих підош­вах, не­чут­но підсту­пив до Су­са­ни Уласівни, на­хи­лив­ся по­ма­леньку й поцілу­вав її в ру­ку.

    - Отче ди­яко­не! про­шу й вас по­обідать вкупі з на­ми, чим бог пос­лав. В нас обід бу­ден­ний, не дов­гий, і ми вас дов­го не за­гаємо в до­розі, - про­сив о. Ар­темій.

    - Правда, що наш обід бу­де не­за­гай­ний, бо бу­ден­ний, але в до­розі й та­кий обід зна­до­биться. Про­шу вас до сто­ло­вої, о. ди­яко­не, - ска­за­ла Су­са­на Уласівна, за­був­ши на той час і про свою гор­до­витість.

    Зараз по обіді Доб­ри­ловський ви­ря­див­ся в до­ро­гу й заїхав по до­розі до ста­ро­го Па­на­сен­ка. Дру­го­го дня о. Ар­темій та Су­са­на Уласівна з не­терп­ляч­кою жда­ли вер­тан­ня о. ди­яко­на. Він приїхав аж пе­ред ве­чо­ром.

    - А що ж, от­че ди­яко­не? Чи спи­та­ли? Ви­пи­та­ли? Що ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич? -пи­тав о. Ар­темій.

    Добриловський важ­ко зітхнув, не­на­че в йо­го са­мо­го тра­пи­лось якесь ли­хо в домі.

    - Та що ж! Завів я роз­мо­ву за чаєм. Жар­тую, ка­жу до Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча, що от ви скінчи­ли курс… те­пер вам час би й по­ду­мать та помірку­вать про те, щоб і од­ру­житься. Ото й ка­жу я: і не їдьте да­ле­ко, бо і в нас ба­га­то є гар­них і ба­га­теньких паннів, як от Ан­то­ся або доч­ка на­шо­го бла­го­чин­но­го. А наш бла­го­чин­ний, ка­жу, чо­ловік гро­шо­ви­тий, для Ваті не пош­ко­дує гро­шей. А Ле­онід Се­ме­но­вич так-та­ки од­ра­зу й спи­тав: «А скільки ж ти­сяч бла­го­чин­ний дасть за нею?» А я ка­жу: ти­сячі з півто­ри дасть; дасть і дві для доб­ро­го же­ни­ха.

    - А він що ска­зав? - спи­тав о. Ар­темій ниш­ком, не­на­че дух йо­му за­би­ло.

    - Дві ти­сячі! - аж крик­нув Ле­онід Се­ме­но­вич. - То це та­кий гро­шо­ви­тий ваш бла­го­чин­ний? Я ду­мав, він дасть най­мен­ше п'ять ти­сяч. Ва­тя мені при­па­ла до впо­до­би, але ко­ли дасть дві ти­сячі, та й годі, то не­хай Ва­тю «задні» візьмуть.

    - Так і ска­зав! - крик­нув о. Ар­темій і навіщось забігав по гос­тинній.

    - Так і ска­зав… не­на­че вист­ре­лив… а я пи­таю жар­ту­ючи: «Це так, як в казці ка­за­ли гу­си Іва­севі-Те­ле­си­кові, що сидів на де­реві в дворі в Змії?» А він ка­же: «Еге!» Я й ву­ха опус­тив, -ска­зав Доб­ри­ловський.

    - Так і ска­зав: не­хай її «задні» візьмуть? -знов крик­нув о. Ар­темій і зак­ру­тивсь по гос­тинній, не­на­че Доб­ри­ловський сам вист­ре­лив в йо­го з руш­ниці. І о. Ар­темій кру­тивсь, кру­тивсь, і зда­ва­лось, от-от упа­де до­до­лу - й прос­тяг­неться на всю дов­жи­ну сво­го ви­со­ко­го зрос­ту.

    «Одже отець бла­го­чин­ний ще скру­титься… А тре­ба бу­ло до­ко­неш­не це йо­му ска­за­ти… Але кра­ще бу­ло б не ка­зать, а щось інше збре­хать», - по­ду­мав Доб­ри­ловський, во­дя­чи очи­ма слідком за швид­ки­ми по­во­рот­ка­ми о. Ар­темія.

    - Падлюка! - крик­нув о. Ар­темій і все бігав од кут­ка до кут­ка. Він забіг в той ку­ток, де ко­ло п’яніна сто­яли ви­сокі оле­анд­ри, увігнав­ся у той вер­тог­рад, не приміча­ючи йо­го, й натк­нув­ся ли­цем на гост­рий лист. Лис­тя штрик­ну­ло йо­го в самісіньке око. О. Ар­темій аж од­ки­нув го­ло­ву на плечі й про­мо­вив: «Овва!»

    О. Ар­темій спи­нивсь, став про­ти самісінько­го Доб­ри­ловсько­го й крик­нув:

    - Падлюка! Пад­лю­ка!

    Добриловському до­во­ди­лось ба­чить, як отець бла­го­чин­ний сміється, до­во­ди­лось ба­чить, як він жар­тує; але те­пер впер­ше на своєму віку він ба­чив, як о. бла­го­чин­ний ре­пе­тує. Нес­подіва­ний вих­ват гніву стри­во­жив йо­го. Він ба­чив, як злість ніби заб­риз­ка­ла іскра­ми з ма­леньких блис­ку­чих очей о. Ар­темія, і йо­му зда­ло­ся чо­гось, що ті іскри впа­ли йо­му на го­ло­ву й пішли по спині, дійшли до са­мих п'ят. На од­ну мить в душі в ди­яко­на по­хо­ло­ло, бо йо­му зда­ло­ся, що о. бла­го­чин­ний кри­чить не на Па­на­сен­ка, а на йо­го, Доб­ри­ловсько­го, і лає йо­го пад­лю­кою. І на од­ну мить йо­му зда­лось, що йо­го вже ве­зуть в мо­нас­тир на по­ку­ту на три місяці. Га­ря­ча вих­ват­ка о. Ар­темія не­доб­рохіть наг­на­ла ост­рах на Доб­ри­ловсько­го. Але Доб­ри­ловський швид­ко опам'ятав­ся.

    - Еге, пад­лю­ка! - знов гук­нув о. Ар­темій до Доб­ри­ловсько­го.

    Отець ди­якон був на вда­чу смир­ний, мов яг­ня, ніко­ли навіть не ла­явсь. З йо­го уст ка­пав тільки мед, і в цьому бу­ла йо­го си­ла, бо з йо­го уст ніко­ли пе­ред людьми не зліта­ли такі ба­тальні сло­ва. До ба­талії він був зовсім не здат­ний, а о. бла­го­чин­ний ніби зак­ли­кав йо­го до га­ря­чої бит­ви. Ди­якон не насмілив­ся ви­мо­вить та­ко­го ли­хо­го сло­ва за бла­го­чин­ним і тільки спер­шу на­хи­лив свою го­ло­ву, а го­ло­ва на­хи­ли­ла шию й ніби го­во­ри­ла: пролізу, ку­ди хоч, тільки не в ба­талію: це не про ме­не пи­са­но.

    А о. бла­го­чин­ний був са­ме ніби в га­рячій ба­талії: до­ти бігав, кру­тивсь, вертівся, до­ки, ма­буть, не вто­мивсь та не про­хо­лов.

    - Отакі-то лю­де бу­ва­ють на світі! Га? -про­мо­вив о. Ар­темій м'якішим то­ном до ди­яко­на.

    - Нічого - те, от­че бла­го­чин­ний. Во­ро­на з місця - сокіл на місце. Ва­ша доч­ка знай­де собі кра­що­го же­ни­ха, про­довж, бо­же, її вік. По­шу­каємо, то й знай­де­мо. А тим ча­сом, мо­же, й цей ще пе­ре­ду­має. Хто йо­го знає, що в йо­го на серці. Це в йо­го го­во­ри­лось-жар­ту­ва­лось, а що до са­мо­го діла, то це ще мо­же бу­ти й інша річ, -так вти­хо­ми­рю­вав бла­го­чин­но­го Доб­ри­ловський.

    - Поживемо - по­ба­чи­мо. Що бу­ло, те ба­чи­ли, а що бу­де, по­ба­чи­мо, - ска­зав о. Ар­темій вже зовсім спокійним то­ном.

    «Та й бу­ря, та й ви­хор же отець бла­го­чин­ний!» - ду­мав про се­бе Доб­ри­ловський.

    - Цурйому, пек йо­му ото­му Па­на­сен­кові! Тільки ме­не розд­ра­ту­вав та роз­сер­див. Ходім луч­че, от­че ди­яко­не, та нап'ємось чаю! - ска­зав вже зовсім спокійно о. Ар­темій, ще й засміявсь.

    Він швид­ко сер­див­ся, швид­ко й од­хо­див і прос­ти­гав; був пал­кий, але одхідли­вий, як зви­чай­но бу­ває з ду­же нер­во­ви­ми людьми.

    О. Ар­темій пішов до сто­ло­вої. Доб­ри­ловський і собі встав з крісла і поп­ря­му­вав слідком за ним.

    «Ой, важ­ко сто­яти близько ко­ло на­чальства! цур йо­му, пек йо­му! І обс­ма­лить те­бе вог­нем, і об­па­лить! Але тер­пи, от­че ди­яко­не! Ча­сом прис­ма­лить, а ча­сом і нагрів те­бе, - ду­мав Доб­ри­ловський, йду­чи в сто­ло­ву за бла­го­чин­ним, - а вже я не дур­нич­ки їздив до Па­на­сен­ка: мо­же, якось-та­ки та влізу в попівську ря­су. Отець бла­го­чин­ний му­сить пох­ва­ли­ти ме­не на всі бо­ки пе­ред кон­сис­торією та архієреєм», - ду­мав ди­якон, си­дя­чи на стільці ко­ло са­мо­ва­ра.

    О. Ар­темій вий­шов з сто­ло­вої й роз­ка­зав жінці й дочці, що про­чув од Доб­ри­ловсько­го. Су­са­на Уласівна та Ва­тя увійшли до сто­ло­вої, привіта­лись з Доб­ри­ловським, і сиділи обидві зас­му­чені. Один о. Ар­темій, оче­ви­дяч­ки, не ду­же жу­рив­ся й про­ва­див роз­мо­ву з Доб­ри­ловським. Доб­ри­ловський, на­пив­шись чаю, поп­ро­щав­ся й поїхав до­до­му.

    - От тобі й Ле­онід Се­ме­но­вич! - ска­зав о. Ар­темій до жінки. - І йми віри тим лег­ко­ду­хам сту­ден­там після цього.

    - А я йо­му йня­ла віри, - обізва­лась Су­са­на Уласівна.

    - Їздив до нас, ма­буть, з нудьги на селі, щоб по­ба­виться, по­гу­ля­ти, роз­ва­жить се­бе… - го­во­рив о. Ар­темій.

    - Та щоб наїстись, на­питься, всмак по­обіда­ти, - до­да­ла Су­са­на Уласівна, - бо в пи­сарші тріскав би борщ, та ка­шу, та га­луш­ки з са­лом.

    - Але це все ще так собі. Ти, Ва­тю, ще не ду­май цу­раться йо­го, бо, мо­же, й він ще не зовсім од­кас­нувсь од те­бе. От приїде на свят­ки, то й по­ба­чи­мо, як він по­во­ди­ти­меться з то­бою.

    - Та й мені так здається. Але ко­ли вже в йо­го ви­хо­пи­лось з уст та­ке сло­во, то я ма­ло надії пок­ла­даю на йо­го, - до­да­ла Су­са­на Уласівна.

    - Поживемо - по­ба­чи­мо. Ще ж ми, Ва­тю, не такі вже старі, щоб жу­риться та по­би­ва­тись за цим па­ни­чем. Хіба він один на світі? - втішав доч­ку о. Ар­темій.

    «Ой, один він для ме­не на світі, і дру­го­го та­ко­го не­має! - ду­ма­ла Ва­тя. І во­на не роз­ве­се­ли­лась і не втіши­лась батько­ви­ми сло­ва­ми. - А мо­же… мо­же, то він ки­нув ті сло­ва на вітер, як жар­ти з ди­яко­ном… Мо­же, мо­же…»

    І десь гли­бо­ко в душі мо­ло­дої дівчи­ни за­во­ру­ши­лась надія, ще не втра­че­на до реш­ти: десь гли­бо­ко в серці не­на­че ниш­ком хтось усе про­мов­ляв: мо­же, мо­же…

    Вже й різдво нас­та­ло. Ми­нув пер­ший і дру­гий день різдва, а Ле­онід Се­ме­но­вич не приїздив. Сподіва­лись третього дня, а йо­го не бу­ло. Ва­тя зблідла й тро­хи змарніла, до­жи­да­ючи ми­ло­го.

Пошук на сайті: