Іван Нечуй-Левицький - Поміж ворогами (сторінка 28)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_pomizh_vorogami.docx)Ivan_nechuy_levickiy_pomizh_vorogami.docx328 Кб2606
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_pomizh_vorogami.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_pomizh_vorogami.fb2374 Кб2787
    - І Ва­тя гор­да, не­на­че фа­ра­оно­ва доч­ка. Сідає в чо­вен - підсте­ляй їй ки­лим. Та все в неї роз­мо­ва про опе­ру та про опе­ру! Тільки й мо­ви в неї, що про «Тру­ба­ду­ра». Хо­дить, не­на­че та че­ре­па­ха. Ся­де, над­меться, на­че якась кня­ги­ня. А пе­рей­де че­рез ха­ту, то вже й вто­миться; так і геп­не на крісло, не­на­че ко­пу жи­та на­жа­ла. А співає ма­нер­но, ще й дзиж­чить, мов гедз: дззз… дззз… Не пе­респіва­ла, а прод­зиж­ча­ла усього «Азру», - ска­зав пи­сар.

    А Ле­онід Се­ме­но­вич всмішки й собі по­чав дзиж­чать то­го «Азру», підроб­лю­ючись під Ва­тин го­лос: «Вве­чері гу­лять хо­ди­ла доч­ка сул­та­на мо­ло­денька…» Підроб­лю­ван­ня вий­шло ду­же смішне. Усі сміялись на всю світли­цю.

    - Що мені бла­го­чин­ний! Я тут бла­го­чин­ний на всю во­лость! - ре­пе­ту­вав пи­сар, ви­пив­ши запікан­ки ча­рок зо три. - Він піп на од­но се­ло, а я піп на два де­сят­ки сілі Мені кла­няється й жид, і му­жик, і уп­ра­ви­тель, і пан за­побігає лас­ки… Що мені бла­го­чин­ний? Я тут пан! І жид не­се мені ха­ба­ра, і пан бе­ре на ви­пас мої ко­ро­ви, а він один ніко­ли не тик­не мені й кар­бо­ван­ця в ру­ки за пос­лу­гу, навіть не по­дя­кує, спа­сибі не ска­же. Чи ча­сом наг­рубіянить йо­му який­сь му­жик, я йо­го за­раз в хо­лод­ну по­сад­жу. А те­пер зась, па­нот­че! Ви­ба­чай! Що для ме­не во­лос­ний? Во­лос­ний от тут у ме­не! - і пи­сар плю­нув та й роз­тер чо­бо­том. - А піп отут у ме­не в ку­лаці! - і пи­сар згор­нув пальці в ку­лак. - Я тут гу­бер­на­тор справжній, а не той, що пра­вує гу­бер­нею в Києві!

    Рядом з світли­цею бу­ла пе­кар­ня. З світлиці в пе­кар­ню двері бу­ли не при­чи­нені. Ку­хо­вар­ка, не­мо­ло­да вже мо­ло­ди­ця, чу­ла усю до­чис­та роз­мо­ву. В пе­кар­ню в той час до неї прибігла в гості вчи­те­ле­ва най­мич­ка, ба­ба, її ку­ма. Вчи­тель з жінкою пішов до ба­тюш­ки в гості, а ба­ба з нудьги побігла й собі в гості до ку­ми. І ба­ба все чис­то чу­ла, що го­во­ри­лось в світлиці. І мо­ло­ди­ця, й ба­ба ре­го­та­лись в пе­карні, аж за бо­ки бра­лись, як і па­ни в світлиці.

    - Ото су­дять! Ото ви­га­ду­ють! - ше­потіла ба­ба.

    Вона за­раз-та­ки пішла до­до­му; і як тільки вчи­тель з жінкою вер­нувсь од ба­тюш­ки, во­на до сло­веч­ка роз­ка­за­ла їм, що го­во­ри­ли в пи­са­ря, з фо­тог­рафічною док­ладністю, як зви­чай­но роз­ка­зу­ють те, що чу­ли, малі діти та се­ля­ни.

    Баба тільки нічо­го не вто­ро­па­ла про опе­ру, а «Тру­ба­ду­ра» пе­реінак­ши­ла на «тру­ба­ча».

    

VII

    

    Вчительша на­си­лу діжда­лась дня, так бра­ла її не­терп­ляч­ка роз­ка­зать Су­сані Уласівні, що го­во­ри­ли про о. Ар­темія в пи­са­ря. На­пив­шись вранці чаю, во­на приб­ра­лась, при­че­пу­ри­лась і побігла до Су­са­ни Уласівни. О. Ар­темія не бу­ло вдо­ма. Вчи­тельша роз­ка­за­ла Су­сані Уласівні та Ваті усе до­чис­та, що го­во­ри­ли і як сміялись з їх вчо­ра вве­чері у пи­са­ря. Слу­ха­ючи те гид­ке оповідан­ня, Су­са­на Уласівна лед­ве ди­ха­ла од гніву. Ва­тя то чер­воніла, то блідла.

    - От такі-то лю­де оті пи­сарі! - скінчи­ла вчи­тельша. - Я їх доб­ре знаю. Да­ли­ся во­ни мені взна­ки, їдять, п’ють у вас і вас су­дять та гу­дять по­за очі. В вічі такі добрі та привітні, а по­за очі глу­зу­ють з вас, док­ла­да­ють жартів та підніма­ють вас на сміх.

    Сусана Уласівна сиділа мовч­ки, стра­шен­но зо­бид­же­на. Її гор­до­витість бу­ла ду­же збу­ре­на смішни­ми ка­ри­ка­ту­ра­ми.

    Ватя, зневіре­на в Ле­онідові Се­ме­но­ви­чу, лед­ве вдер­жу­ва­ла сльози. Во­на те­пер тільки пой­ня­ла віри то­му, що роз­ка­зу­вав про Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча Доб­ри­ловський.

    Вчительша по­сиділа тро­хи й швид­ко поп­ро­ща­лась та й пішла. Вер­та­ючись до­до­му, во­на зу­мис­не прой­шла проз пи­са­ре­ву ха­ту, проз самісінькі вікна, щоб на­тяк­нуть пи­сарші, де во­на тільки що бу­ла. Ра­ди­ми очи­ма во­на ки­ну­ла пог­ляд на пи­са­реві вікна. З вікна виг­ля­да­ла пи­сар­ша. Їх очі зустрілись. Пи­сар­ша вло­ви­ла вчи­тельшин пог­ляд, ве­се­лий, насмішку­ва­тий, і до­га­да­лась, що вчи­тельша щось вчи­ни­ла ду­же не­доб­ре для неї.

    - Щось у на­шої вчи­тельші сьогодні ве­ли­кодні очі: не­на­че тільки що пас­ки та по­ро­ся­ти­ни наїлась. Ди­вись, як пог­ля­дає на ме­не та ре­го­четься очи­ма, - ска­за­ла пи­сар­ша до сво­го чо­ловіка.

    - Мабуть, якусь ко­вер­зу вчи­ни­ла та «ра­денька, що дур­ненька», - обізвав­ся пи­сар, - не­хай собі радіє на здо­ров'я! Нам це не ва­дить.

    - Ой, за­ва­дить! Я її вда­чу доб­ре знаю, -ска­за­ла пи­сар­ша, - ож по­ба­чиш, ож по­наз­ди­виш­ся!

    В той час як вчи­тельша роз­ка­зу­ва­ла за вчо­раш­ню роз­мо­ву в пи­са­ря, Ва­тя сиділа, не­на­че зде­рев'яніла. Во­на по­чу­ва­ла, що го­ло­ва в неї по­чи­нає мо­ро­читься. Гля­ну­ла во­на на завіси ко­ло вікон - то­ненька сітка завіс ніби зат­ру­си­лась пе­ред її очи­ма, як со­няш­не ма­ре­во, зат­ру­си­лась крізь сльози, що на­ли­лись в її очі й от-от бу­ли на­по­го­тові по­ко­титься крап­ля­ми по що­ках. Сльози бли­ща­ли в її очах; віка бу­ли повні сліз. Ва­тя тільки од со­ро­му пе­ред вчи­тельшею лед­ве вдер­жу­ва­ла їх. Мо­ло­да дівчи­на вже бу­ла ут­во­ри­ла собі в мріях ніби який­сь рай, пов­ний ко­хан­ня, рай в іншо­му, кра­що­му житті. Во­на жи­ла в то­му раї й бу­ла щас­ли­ва тим мрійним жит­тям. Те­пер во­на приміти­ла, що усі ті мрії роз­хо­дяться, мов дим, мов ту­ман. Пе­ред її очи­ма не­на­че зни­ка­ли пишні де­ко­рації сценічної кар­ти­ни: пишні зе­лені сад­ки, алеї, квітни­ки й фон­та­ни од­со­ву­ва­лись набік; пишні па­ла­ци, пор­ти­ки ніби по­ма­леньку вхо­ди­ли під зем­лю; синє, про­зо­ре, теп­ле не­бо по­ви­лось і підня­ло­ся вго­ру; легкі ро­жеві хмар­ки розійшли­ся ди­мом; нес­подіва­но за­мер­ли ве­селі акор­ди, згас­ли чарівні ме­лодії; фан­тас­тич­ний світ ти­хо зга­сав. Усі ча­ри ко­хан­ня й надій од­ра­зу зник­ли, і з то­го раю не­на­че випх­нув її той, хто ут­во­рив для неї той рай, випх­нув гру­бо, по-прос­тацько­му, вип­хув, ще й насміявся.

    Світ не­на­че зга­сав в Ва­тя­них очах. Ваті зда­ло­ся, що в хаті ніби смер­кає, світ зга­сає. Во­на ди­ви­лась і вже нічо­го не приміча­ла, нічо­го не ба­чи­ла, нічо­го не чу­ла і не приміти­ла, як вчи­тельша поп­ро­ща­лась, як во­на вий­шла з ха­ти. Во­на ма­ши­нально по­да­ла їй ру­ку, і як тільки вчи­тельша вий­шла. Ва­тя по­чу­ти­ла, що її ду­шить в гру­дях, да­вить ко­ло сер­ця. Сльози не­на­че за­мерз­ли в очах на віях, ніяк не мог­ли роз­тать і ви­литься з важ­ких вік. Ва­тя рап­то­во схо­пи­лась з місця, побігла до своєї кімна­ти, зня­ла ру­ки вго­ру й крик­ну­ла: «Ой бо­же мій! бо­же мій!» Го­ре ка­ме­нем да­ви­ло її в гру­дях. Сльози підсту­па­ли, да­ви­ли в гру­дях і не мог­ли ви­ли­тись. Ма­ти побігла слідком за нею, ду­же стри­во­же­на го­рем мо­ло­дої дівчи­ни.

    - Ой, ду­шить ме­не в гру­дях! Бо­же мій! - го­во­ри­ла Ва­тя і вхо­пи­лась обо­ма ру­ка­ми за гру­ди, потім за сер­це.

    - Ватю, ди­ти­но моя! Що з то­бою? Не вби­вай­ся так! Не він один на світі, не він ос­танній! - го­во­ри­ла ма­ти. а са­ма по­чу­ва­ла, що і в неї за­боліло ко­ло сер­ця.

    Мати стри­во­жи­лась. Во­на не пос­теріга­ла, що доч­ка так ду­же за­ко­ха­лась в мо­ло­до­го хлоп­ця. Ва­тя бу­ла по­тай­на. Во­на не лю­би­ла го­во­рить за се­бе пе­ред дру­ги­ми, таїлась навіть пе­ред при­ятелька­ми, пе­ред матір'ю. Во­на за­таїла в своєму серці й своє ко­хан­ня, за­таїла й своє го­ре. Ва­тя вда­лась в матір своєю вда­чею, бу­ла неп­ро­вор­на, спокійна, неш­вид­ка й ніби апа­тич­на до всього; але під тією бай­дужістю хо­ва­лась нер­во­ва й пал­ка вда­ча її батька, за­мас­ко­ва­на знадвірньою не­по­во­руш­ливістю та бай­дужістю.

    Ватя впа­ла на постіль і не мог­ла одійти й опам'ятаться. Її що­ки зблідли, ши­ро­ко одс­ло­нені очі ніби згас­ли. Во­на ди­ви­лась на матір і не­на­че її не ба­чи­ла. Ма­ти тільки чу­ла нер­во­ве хли­пан­ня. Так хли­па­ють ма­ленькі нер­вові діти, ко­ли бу­ва­ють розд­ра­то­вані яко­юсь не­до­го­дою: сил­ку­ються зап­ла­ка­ти, стог­нуть, важ­ко ди­шуть і потім рап­том підніма­ють нер­во­вий плач. Ва­тя тро­хи зго­дом од­ра­зу за­го­ло­си­ла. Сльози по­ли­лись з її очей дрібним до­щем. Ма­ти зас­по­коїлась.

    «Виплаче го­ре слізьми, то й лег­ше ста­не», - по­ду­ма­ла Су­са­на Уласівна.

    - Ватю, го­луб­ко! не плач, не вби­вай­ся. Є на світі го­ре, що й сльоза­ми йо­го не вип­ла­чеш. Але твоє го­ре не та­ке. Поп­лач, то ста­не тобі лег­ше на серці. Чи є на світі хоч од­на з мо­ло­дих дівчат, щоб не заз­на­ла та­ких сліз?

    Сусана Уласівна важ­ко зітхну­ла. Бу­ло знать, що й во­на ко­лись заз­на­ла та­ко­го са­мо­го го­ря, як і її доч­ка. Во­на сіла на стільці в го­ло­вах у Ваті, підпер­ла що­ку до­ло­нею й за­ду­ма­лась, її дум­ки по­вер­ну­ли в давні-давні ча­си. ко­ли й во­на бу­ла та­ка мо­ло­да, як і Ва­тя, ко­ли й во­на ко­ха­ла щи­ро, роз­пус­ка­ла зо­лоті мрії без кінця, ко­ли й її ті мрії гріли й ма­ни­ли і… роз­си­па­лись ма­ре­вом та й роз­ляг­лись ро­же­вим ту­ма­ном.

    В хаті бу­ло ти­хо. Нігде не чуть бу­ло ні най­мен­шо­го гу­ку. Світ зимнього хмар­но­го дня, ти­хий, мо­лош­ний, не­на­че побільшу­вав ти­шу в хаті. Ва­тя пла­ка­ла вже тихіше.

    Побачивши, що Ва­тя по­ча­ла зас­по­ко­юваться, Су­са­иа Уласівна вий­шла з кімна­ти й звеліла зас­те­лять стіл. Нас­ту­пив час обіду. О. Ар­темій поїхав десь по ділу до Кор­су­ня й не вер­тавсь. На­го­ту­вав­ши все на столі, Су­са­на Уласівна пішла кли­кать до обіду Ва­тю.

    - Не хо­чу я обіда­ти. На­що мені той обід? На­що мені са­ме жи­вот­тя? Навіщо во­но мені зда­ло­ся? - обізва­лась Ва­тя.

Пошук на сайті: