Іван Нечуй-Левицький - Поміж ворогами (сторінка 30)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_pomizh_vorogami.docx)Ivan_nechuy_levickiy_pomizh_vorogami.docx328 Кб2612
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_pomizh_vorogami.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_pomizh_vorogami.fb2374 Кб2795

    Але ні Омелька, ні Кар­па не бу­ло на той час ні в дворі, ні в клуні. Ні Омелько, ні Кар­по не обізва­лись. О. Ар­темій вхо­пив ло­ма­ку й хотів бігти за­га­нять те­ля­та. Жінка вхо­пи­ла йо­го за ру­ку.

    - Одже ще зас­ту­диш­ся! Геть по­кинь оту ло­ма­ку та йди до ха­ти! Чи то ж го­диться бла­го­чин­но­му га­няться з ло­ма­кою за те­ля­та­ми? - крик­ну­ла во­на на чо­ловіка й по­тяг­ла йо­го за ру­ку в при­хо­жу. - Піду пош­лю най­мич­ку, то й по­за­га­няє те­ля­та й без те­бе, - ска­за­ла Су­са­на Уласівна.

    - А бо­же мій ми­лос­ти­вий! Скрізь не­по­ря­док, не­лад. І най­ми­ти десь по­роз­хо­ди­лись, і те­ля­та по­роз­хо­ди­лись, - бідкав­ся о. Ар­темій.

    - Та то твої нер­ви по­роз­хо­ди­лись та роз­тор­га­лись! Йди та пий чай! - го­во­ри­ла до йо­го Су­са­на Уласівна.

    О. Ар­темій сів за стіл і по­чав пи­ти чай. Од шу­му та кри­ку Ва­тя про­ки­ну­лась, од­хи­ли­ла двері з своєї кімна­ти й ти­хо спи­та­ла в ма­тері:

    - Чи то та­то вже гур­ко­тить? Аж ме­не збу­див. Я спро­сон­ня аж жах­ну­лась.

    - Та гур­ко­тить та тов­четься! Хіба ж ти йо­го не знаєш? Це най­шло на йо­го оте ли­хо, то вже бу­де гур­котіть та то­рохтіти цілий ра­нок. Не ви­ходь і очей не по­ка­зуй, по­ки не нап’ється чаю. Не бу­де ніко­го в хаті, то й не бу­де до ко­го чеп­ляться. Швид­ше вик­ри­читься, то й пе­рес­та­не, - ска­за­ла до доч­ки Су­са­на Уласівна.

    О. Ар­темій сидів за сто­лом і ре­пе­ту­вав. Він в такі го­ди­ни ду­мав го­лос­но, пев­но для то­го, щоб ви­гур­котітись.

    - Ну, я пи­са­реві цього так не по­да­рую! Я тут пас­тир! Я тут ду­хов­ний отець, а він ме­не га­нить та об­но­сить пе­ред слу­га­ми, пе­ред моїми ду­хов­ни­ми овеч­ка­ми. Цього по­пус­кать не мож­на! Не мож­на! На по­хи­ле де­ре­во й ко­зи ска­чуть. Я тобі не по­хи­ле де­ре­во! На ме­не не вис­ко­чиш, їй-бо­гу, не стерп­лю! Хоч на­пи­шу до йо­го та дам зна­ти, що я за все дізнавсь, що там в йо­го хаті вчо­ра мо­ло­ли язи­ка­ми.

    О. Ар­темій по­ки­нув півста­ка­на не­до­пи­то­го чаю, ки­нувсь до письмо­во­го сто­ла, вхо­пив лис­ток па­пе­ру й на­пи­сав до пи­са­ря ко­ро­теньку за­пис­ку:

    «Шановний Ле­онтію Пет­ро­ви­чу! ко­ли ви що го­во­ри­те за ме­не, за мою жінку та за мою доч­ку, то за­чи­няй­те двері в пе­кар­ню. Ви за­бу­ли при­каз­ку, що «в хаті ча­сом і стіни слу­ха­ють, і піч слу­хає»; че­рез те й ви­хо­дить, що сек­ретів ніхто не знає, «тільки од­на ба­ба та уся гро­ма­да», як ка­жуть в при­казці. Бу­вай­те здо­рові, їжте борщ з гри­ба­ми - держіть язик за зу­ба­ми».

    О. Ар­темій пок­ли­кав най­ми­та й одіслав за­пис­ку до пи­са­ря. Най­мит увійшов в пи­са­ре­ву пе­кар­ню й пе­ре­дав за­пис­ку пи­са­реві. Пи­сар­ша са­ме тоді наг­ну­лась над ла­вою про­ти печі й кри­ши­ла в рин­ку са­ло на вишк­вар­ки до каші. Ку­хо­вар­ка по­ра­лась ко­ло припічка за спи­ною в пи­сарші й, наг­нув­шись, заг­ля­да­ла в піч. Пе­кар­ня бу­ла та­ка ма­ленька та тісна, що пи­сар­ша й ку­хо­вар­ка, по­на­хи­ляв­шись, лед­ве не чер­ка­лись од­на об дру­гу.

    Писар узяв за­пис­ку. Двері в пе­кар­ню бу­ли од­чи­нені. Пи­сар­ша гук­ну­ла че­рез од­чи­нені двері:

    - А що там пи­ше до те­бе бла­го­чин­ний?

    Писар го­лос­но про­чи­тав за­пис­ку, щоб і пи­сар­ша з пе­карні чу­ла. Про­чи­тав­ши лист, він тільки тоді сха­ме­нув­ся й зир­нув на од­чи­нені в пе­кар­ню двері.

    - Еге! Я вже до­га­ду­юсь, за яку це піч він пи­ше! Ця піч не тільки з ву­ха­ми та пле­чи­ма, але й з очи­ма й язи­ком, та ще й гост­рим, як брит­ва. Я-бо ду­маю, чо­го во­на так ве­се­ло пог­ля­да­ла на наші вікна! А в неї, як тільки в серці за­ве­деться га­дю­ка, та ще й лю­та й кус­ли­ва, тоді в неї й очі ста­ють ве­ли­кодні… - го­во­ри­ла пи­сар­ша до пи­са­ря че­рез двері.

    Куховарка, сто­ячи ко­ло печі, все чу­ла й осміхну­лась. Ле­онід Се­ме­но­вич став на по­розі й че­рез поріг узяв сест­ру за лікоть, по­тяг у світли­цю, а потім при­чи­нив двері. Пи­сар­ша дер­жа­ла в одній руці ніж, а в другій - са­ло.

    - От ту­ди! Ку­ди ж я оце бу­ду кри­шить са­ло? - ска­за­ла пи­сар­ша до бра­та.

    - Про ме­не, кри­ши мені в рот, бо я вже їсти хо­чу, тільки бо­га ра­ди за­чи­няй двері в пе­кар­ню, ко­ли будлі-що го­во­риш про ко­гось, бо піч і справді з очи­ма, і з пле­чи­ма, і навіть з но­га­ми! - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

    - От тобі й на! То це в бла­го­чин­но­го зна­ють все до­чис­та, що ми верз­ли вчо­ра вве­чері? - ска­за­ла пи­сар­ша.

    - А ма­буть, зна­ють, - сум­но обізвав­ся пи­сар, - ад­же ж чу­ла, що пи­ше бла­го­чин­ний?

    - Це На­талія Корніївна! Це вчи­тельша! Це її язи­чок вже розб­ре­хав про нас. Та й швид­ка ж! Вчо­ра вве­чері ми базіка­ли, а сьогодні в бла­го­чин­но­го вже чис­то все зна­ють!.. -го­во­ри­ла пи­сар­ша.

    - Та то її ку­хо­вар­ка вчо­ра вве­чері сиділа оту­теч­ки в пе­карні, як ми го­во­ри­ли, - ска­зав пи­сар. - А! по­га­но, Те­тя­но! По­га­но, нігде прав­ди діть.

    - От тобі й на! Те­пер мені бу­де со­ром і очі по­ка­зать до бла­го­чин­но­го, ко­ли в вас за­хо­дять такі свар­ки та зма­ган­ня, - обізвав­ся Ле­онід Се­ме­но­вич.

    - Тепер так: або йдіть до бла­го­чин­но­го та за­раз сва­тай­те Ва­тю, і тоді усе піде на мир; або робіть, як знаєте! - ска­зав пи­сар.

    - А! шко­да! А! так по­га­но якось ви­па­ло! Та й я на­го­во­рив вчо­ра три мішки гре­ча­ної вов­ни… Пев­но, во­ни й за це вже зна­ють, - обізвав­ся Ле­онід Се­ме­но­вич.

    - Та вже ж зна­ють, хоч, мо­же, й не все та­ки до сло­веч­ка, - ска­зав пи­сар.

    - А я та­ки ду­мав сва­тать Ва­тю: бу­ла надія, що ви­тор­гую-та­ки п'ять ти­сяч в о. Ар­темія. А те­пер… тпру! або ні тпру, ні ну! - жар­ту­вав Ле­онід Се­ме­но­вич. - Поміж во­ро­га­ми труд­но пот­рап­лять.

    Писарша од­чи­ни­ла двері в пе­кар­ню, заг­ля­ну­ла в рин­ку й крик­ну­ла:

    - От ту­ди! Кіт поїв са­ло! І ще один во­рог на до­да­чу! От і пот­рап­ляй поміж во­ро­га­ми. А, прок­ля­та ко­тя­ка!

    І пи­сар­ша трісну­ла ко­та по спині з усієї си­ли. Кіт з пе­ре­ля­ку схо­вав­ся під піччю.

    Леонід Се­ме­но­вич за­ду­мавсь. Жар­тов­ливість та ве­селість од­ра­зу не­на­че стек­ла з йо­го, як стіка­ють краплі во­ди з гус­ки, ко­ли во­на вий­де з во­ди на бе­рег. В йо­го серці за­во­ру­ши­лось та­ке по­чу­ван­ня, ніби він нес­подіва­но щось вте­ряв: йо­му зда­ва­лось, ніби хтось нес­подіва­но вкрав у йо­го коні й во­ли, вкрав п'яніно, по­ви­но­сив з ха­ти до­ро­гий сервіз, до­рогі убо­ри, заб­рав гроші, ще й вик­рав і завіз ку­дись са­му Ва­тю. Це неп­риємне по­чу­ван­ня на­ве­ло на йо­го ду­шу за­ду­му й навіть сму­ток. Він сів на стільці й за­ду­мав­ся, схи­лив­ши го­ло­ву. Йо­му ста­ло шко­да, що пер­ший план в житті, за­ду­ма­ний ним і на­чер­ка­ний хоч не­яс­ни­ми фар­ба­ми, не­яс­ни­ми лініями, пор­вав­ся нес­подіва­но й наг­ло, не­на­че той план був вит­ка­ний з па­ву­тин­ня, не­на­че один пус­тот­ли­вий по­дих лег­ко­го вітру пош­ма­ту­вав йо­го й розніс на всі бо­ки.

    Писар сидів за сто­лом, спер­шись ліктем об стіл. Пе­ред ним ле­жав лист бла­го­чин­но­го. Він пильно ди­вив­ся на той лист. Де­ся­тий раз пи­са­реві гострі очі пе­ребіга­ли той лист од по­чат­ку до кінця. Пер­ший раз він про­чи­тав той лист і навіть осміхнув­ся, не­на­че він про­чи­тав якусь пус­теньку бо­ма­гу в во­лості. Але пе­ребіга­ючи очи­ма на­пи­са­не вдру­ге, втретє, пи­сар не­на­че на­би­рав­ся злості, як су­ха губ­ка по­ма­леньку вси­сає вогкість. Йо­го вда­ча бу­ла для­ва, не­во­руш­ли­ва. Він був не­го­во­рю­чий, лю­бив більше мов­чать, ніж го­во­ри­ти. Йо­го ду­ша за­па­лю­ва­лась по­ма­леньку, як за­па­лю­ються в печі сирі дро­ва. Але пи­сар був з тих вдач, в кот­рих як тільки раз за­па­лив­ся огонь, то вже не зга­сав до су­ду, до віку. Пи­сар був зав­зя­ту­щий, за­пек­лий, нез­дат­ли­вий чо­ловік.

    Писар по­чу­тив, що в йо­му за­па­люється злість, що во­на пус­кає в йо­го душі корінці й па­рост­ки та все глиб­ше та шир­ше. Він су­пив свої густі бро­ви, а йо­го жи­лаві, мох­наті пальці сту­ля­лись в ку­ла­ки.

    Весела пи­сар­ша, впо­рав­шись в пе­карні, вбігла в світли­цю.

    - Чого це ви по­на­ду­ва­лись, як інди­ки, та й си­ди­те мовч­ки, не­на­че во­ди в рот наб­ра­ли? Мо­же, так здо­ро­во їсти хо­че­те? - спи­та­ла пи­сар­ша.

    - Буде ба­талія з о. Ар­темієм, - сум­но про­мо­вив пи­сар не­на­че сам до се­бе, - це вже бла­го­чин­ний вист­ре­лив на ме­не з руш­ниці.

    - Ото яке ли­хо! Ку­ди ж пак! Як о. Ар­темій поч­не ба­талію, то й я ви­ко­чу свою гар­ма­ту та й вист­ре­лю й на йо­го, і на вчи­тельшу, - ще­бе­та­ла пи­сар­ша.

    - Ну, ти вже кра­ще не ви­ко­чуй своєї гар­ма­ти й не стріляй! Але ко­ли й стріля­ти­меш, то при­чи­няй-бо двері в пе­кар­ню! - крик­нув пи­сар, пе­ребігши де­ся­тий раз лист о. Ар­темія, де бу­ло на­пи­са­но про ті двері.

    Писар ки­нув та­кий звірю­чий пог­ляд на жінку, що та шви­денько за­чи­ни­ла двері й при­ку­си­ла язи­ка.

    - Він і пе­редніше ко­лись на ме­не стріляв вже не раз, але я змов­чу­вав, - сум­но за­го­во­рив пи­сар, - потім він був став лас­ка­вий до ме­не, а це знов бах­нув на ме­не з гар­ма­ти.

    - Та це вчи­тельша бах­ну­ла на нас. Я но­сом чую її підсту­пи та підко­пу­ван­ня під нас, - го­во­ри­ла пи­сар­ша.

Пошук на сайті: