Іван Нечуй-Левицький - Поміж ворогами (сторінка 4)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_pomizh_vorogami.docx)Ivan_nechuy_levickiy_pomizh_vorogami.docx328 Кб2612
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_pomizh_vorogami.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_pomizh_vorogami.fb2374 Кб2795

    - І в Шен­дарівці? Чи не бре­ше ча­сом про­топ­ресвітер?

    - О, про­топ­ресвітер усе знає га­разд! - обізвав­ся о. Пор­фирій. - Ка­зав, що в Шен­дарівці пішло в штун­ду шість сім'їв і що якась про­повідни­ця-штунд­ка, якась дівка Те­тя­на, бу­ла й у ва­шо­му селі і в ко­гось но­чу­ва­ла аж дві ночі.

    - Була й но­чу­ва­ла! Аж дві ночі! - крик­нув о. Ар­темій і схо­пив­ся з стільця. - Бре­ше про­топ­ресвітер!

    - Ой не бре­ше. Цей не з таківських, щоб бре­хав, - ска­зав о. Пор­фирій, - бо та штунд­ка бу­ла і в на­шо­му містеч­ку, та уряд­ник за­раз ви­тур­лив її з містеч­ка.

    - Ой ли­шеч­ко! Ще про­топ­ресвітер ви­ка­же в кон­сис­торії… А я про це й не знав… А я ж ту­теч­ки бла­го­чин­ний… Тре­ба розвідать, тре­ба досвідчиться за все.

    - Довідайтесь! Мо­же, та про­ро­чи­ця й досі си­дить в вашій Го­робцівці… - ска­зав о. Пор­фирій.

    - Ой-ой! А в ме­не ж му­жи­ки - то ана­фе­ми, злодії, ан­ци­бо­ри, ан­тих­рис­ти! А пи­сар, то вже й не бу­ду ка­зать про йо­го, - бідкав­ся о. Ар­темій, - ця бестія хит­ра, як ли­си­ця, а ро­зум­на й помірко­ва­на, як са­та­на…

    - Це той Ко­цю­бен­ко?

    - Та це ж Ко­цю­ба! - ска­зав о. Ар­темій. - Тільки, хва­лить бо­га, що наш но­вий мит­ро­по­лит прав­ди­вий чо­ловік і уся­ких бре­хень не пос­лу­хає, пош­ли йо­му, бо­же, здо­ров'я й дов­гий вік!

    Отець Ар­темій встав, підвів очі до об­разів і пе­рех­рес­тив­ся. Він знов сів і по­чав поз­ка­зу­вать усякі но­вин­ки, які по­чув од жидів: по чо­му пуд пше­ниці та жи­та, вівса та про­са, який ба­тюш­ка вмер, який ви­дав доч­ку заміж, де бу­де швид­ко весілля.

    - О. Пор­фирій! Чи ви не пе­рег­ля­да­ли ос­танніх но­мерів га­зет? - про­мо­вив О. Ар­темій, вит­ру­сив­ши з се­бе, мов з мішка, усі но­вин­ки в око­лиці. - Щось бу­де! Ой щось бу­де! Прус­са­ки кру­тять, чеп­ля­ються до Росії. Вільгельм го­во­рить за­кир­ку­ваті та зачіпливі про­мо­ви на бен­ке­тах.

    - Ні, про це я ще не чи­тав, - ти­хо обізвав­ся о. Пор­фирій.

    В той час до сто­ло­вої увійшла сест­ра о. Пор­фирія, вже ду­же не­мо­ло­да пан­на. О. Ар­темій лед­ве примітив її, тільки ки­нув на неї оком, швид­ко підвівся на стільці й су­нув до неї хап­ком свою ру­ку, не­на­че ка­зав: од­че­пись од ме­не, та ще й хутчій, бо не маю ча­су навіть ру­ки тобі по­дать: мені тре­ба роз­мов­лять.

    - Ой бо­же! Що це бу­де, що це бу­де! - га­ла­су­вав він на всю сто­ло­ву. - Чи ви пак чи­та­ли, ку­ди вже в ос­танній час доліта­ли прусські аерос­та­ти?

    - Ні, не чи­тав.

    - Невже не чи­та­ли?! - крик­нув о. Ар­темій і підвівсь з місця. - Літа­ли аж над Вінни­цею, літа­ли аж за Києвом, над Бро­ва­ра­ми! спус­ти­лись німці в Бро­ва­рах, звеліли му­жи­кові нас­ма­жить сма­жені, по­ве­че­ря­ли, потім сіли, зня­лись з місця та й по­летіли. Ой! Бо­же мій! Що це бу­де! Що ми бу­де­мо ро­бить? Ой, щось бу­де! щось бу­де! - бідкав­ся о. Ар­темій і вхо­пив в обидві ру­ки го­ло­ву та й забігав по сто­ловій. Довгі по­ли ря­си, ко­си на го­лові мет­ля­лись на повітрі. Му­ха влетіла в рот о. Ар­темієві.

    - Пху, пху! Ой бо­же мій! Що це бу­де? Про­пащі ми! - ре­пе­ту­вав о. Ар­темій, випльову­ючи на ході му­ху.

    - Я ду­маю, що не та­кий чорт страш­ний, як йо­го ма­лю­ють, - обізвав­ся спокійно о. Пор­фирій, - вла­ди­ка страшніший за прус­саків.

    О. Ар­темій підбіг до о. Пор­фирія. пок­лав йо­му на пле­че од­ну ру­ку, на­хи­ливсь і про­мо­вив сли­ве на ву­хо: «Бу­де вой­на».

    Промовив він це та знов одс­ко­чив од о. Пор­фирія, як опе­че­ний.

    Стара пан­на тільки сто­яла та витріща­ла очі на о. Ар­темія. Витріщав на йо­го очі й о. Пор­фирій.

    - Прощайте! Зос­та­вай­тесь здо­рові! Час до­до­му, - нес­подіва­но ска­зав о. Ар­темій, щільно поцілу­вав­ся тричі з о. Пор­фирієм, тик­нув ру­ку панні і, як метіль, повіявся в при­хо­жу.

    Надворі тим ча­сом піднявсь вітер. З за­хо­ду нас­ту­па­ла чор­на хма­ра. Вітер аж свистів, гнув вер­хи де­ре­ва, піднімав страш­ну ку­ря­ву на містеч­ку, на шля­ху. Ку­ря­ва підби­лась вго­ру, мов хма­ра, летіла сму­га­ми по ву­ли­цях, ви­ла­ся, мов дим, вздовж шля­ху.

    - Та зос­таньтесь на ніч! Та хоч пе­реждіть оцю ли­ху го­ди­ну! - про­сив о. Ар­темія ха­зяїн.

    - Спасибі! не мож­на!

    - Та це ж гірше од Бісмар­ка! Гірше од прус­саків! - сміявся з ґанку ха­зяїн.

    - Спасибі! не мож­на! - гук­нув о. Ар­темій і не­на­че впав у по­воз­ку.

    Швидко коні йо­го й колісни­ця ніби пірну­ли в страш­ну піску­ва­ту хма­ру й ніби по­то­ну­ли в їй.

    - Аки Ілія пішов на не­бо й по­то­нув у хмарі, - про­мо­вив о. Пор­фирій до сест­ри, осміха­ючись.

    Вже в глу­пу ніч вер­нув­ся о. Ар­темій до­до­му й зас­ту­кав у шиб­ку вікна так рап­то­во, що тро­хи не роз­бив скла. В домі вже всі по­ля­га­ли спа­ти. Сон­на най­мич­ка вис­ко­чи­ла й од­су­ну­ла за­сов в две­рях.

    

II

    

    В -неділю, йду­чи до церк­ви, о. Ар­темій ска­зав до своєї жінки, що зап­ро­сить до се­бе на чай пи­са­ря й пи­сар­шу.

    - А!.. ц!.. - аж цмак­ну­ла з до­са­дою й навіть оги­дою Су­са­на Уласівна.

    - Якби ти був зап­ро­сив на чай кня­ги­ню, я бу­ла б ба­га­то більше ра­да. А пи­сар­шу!.. Ат! го­ре мені з тією пи­сар­шею!

    - Вже ж нічо­го не по­мо­жеться. Тре­ба ж на­пи­ту­вать же­ни­ха для Ваті. Вже час! - ска­зав о. Ар­темій, вдя­га­ючись в ря­су.

    На служ­бу бо­жу до церк­ви прий­шов пи­сар з пи­сар­шею. Тоді як во­ни обоє підсту­пи­ли ра­зом з людьми за да­рою, о. Ар­темій, да­ючи їм по шма­точ­ку прос­ку­ри, сти­ха про­мо­вив до пи­са­ря:

    - Прошу покірно вас зай­ти до ме­не на чай після служ­би.

    - Спасибі, о. Ар­темій, зай­ду, - ти­хенько про­мо­вив пи­сар. «Пев­но, має якесь діло в во­лості», - по­ду­мав він, ос­ту­па­ючись од царських врат.

    - І вас про­сить моя ма­туш­ка на чай після служ­би, - ска­зав о. Ар­темій до пи­сарші, по­да­ючи їй шма­то­чок прос­ку­ри.

    Писарша мовч­ки пок­ло­ни­лась ба­тюшці ни­зенько й потім, ос­ту­па­ючись, пе­рех­рес­ти­лась і ду­же низько пок­ло­ни­лась до об­разів, не­на­че дя­ку­ва­ла бо­гу за та­ку ве­ли­ку честь і по­ша­ну.

    - Якесь діло має. Ма­буть, за щось бу­де про­сить, - ка­зав пи­сар, йду­чи з жінкою че­рез цвин­тар.

    - Якби мав діло до во­лості, то про­сив би тільки те­бе, а то й ме­не про­сить, - обізва­лась пи­сар­ша. - А я на ли­хо наділа ста­реньку спідни­цю. Хіба вернімось до­до­му, то я вбе­ру­ся в но­ву зе­ле­ну вов­ня­ну сук­ню.

    - Опізнимось. Йди вже в то­му, в що вбра­лась, - ска­зав пи­сар, а сам по­хи­лив свою чор­но­во­ло­су го­ло­ву, вти­рив очі в зем­лю і все ду­мав, яке б то діло до йо­го мав ба­тюш­ка, що не тільки йо­го, але й жінку зап­ро­сив до се­бе в гості.

    - Ой, вер­ну­ся я до­до­му та пе­ре­дяг­нусь в но­ву зе­ле­ну сук­ню, - го­во­ри­ла пи­сар­ша, - та тре­ба б і за­че­саться кра­ще, та й надіти доб­ре на­мис­то або хоч на­ки­нуть на шию зо­ло­тий хрес­тик…

    - Та вже пізно. Не­хай вже при­би­ре­мось іншим ча­сом, як поп­ро­сять вдру­ге, - го­во­рив пи­сар, не підійма­ючи го­ло­ви, та все ду­мав, чо­го це ба­тюш­ка став та­кий лас­ка­вий, що й жінку зап­ро­сив до се­бе на чай.

    Проворний, пруд­кий ба­тюш­ка вже ски­нув ри­зи й наз­дог­нав їх. І о. Ар­темій, і йо­го зап­ро­хані гості вкупі ввійшли в двір. Ба­тюш­ка од­чи­нив двері в при­хо­жу. На­зустріч гос­тям в при­хо­жу за­раз вий­шла ма­туш­ка, а за нею Ва­тя, і обидві во­ни ду­же ра­до привіта­лись з пи­сар­шею. Ма­туш­ка поп­ро­си­ла пи­са­ря й пи­сар­шу не до сто­ло­вої, а прос­то в за­лу.

    Писар в две­рях пе­рег­ля­нув­ся з пи­сар­шею й при­щу­лив од­но око: ди­вись, мов, яка нам честь та по­ша­на!

    Батюшка ніко­ли не прий­мав пи­са­ря в залі, а зап­ро­шу­вав йо­го або в свій кабінет, або в сто­ло­ву.

    - Сідайте, Фе­одосіє Се­менівно, от ту­теч­ки, в кріслі! - про­си­ла ма­туш­ка й при­су­ну­ла до неї крісло.

    Писарша, як увійшла в за­лу. пе­рес­ту­пив­ши поріг, так і спи­ни­лась ко­ло по­ро­га і, здається, не ма­ла сміли­вості сту­пить далі ні на один ступінь.

    - Спасибі вам! - ти­хо обізва­лась пи­сар­ша і вже хотіла сісти од­да­ле­ки од бла­го­чин­ної, на віденсько­му стільці під стіною, да­ле­ченько од ка­на­пи та од сто­ла.

    - Та сідай­те-бо от ту­теч­ки, в кріслі! - знов про­си­ли ма­туш­ка пи­сар­шу.

    «Ото ли­шенько! В старій спідниці якось не насмілюсь сісти в кріслі про­ти вікон на са­мо­му світі, та ще й ко­ло вікна. Як­би пак в новій зе­леній сукні…» - ду­ма­ла пи­сар­ша, але му­си­ла йти на са­мий яс­ний світ і сісти в кріслі. Во­на все не­на­че со­ро­ми­лась, щу­ли­лась і не­на­че хотіла схо­ваться в гли­бо­ко­му та ши­ро­ко­му кріслі.

Пошук на сайті: