Іван Нечуй-Левицький - Поміж ворогами (сторінка 34)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_pomizh_vorogami.docx)Ivan_nechuy_levickiy_pomizh_vorogami.docx328 Кб2612
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_pomizh_vorogami.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_pomizh_vorogami.fb2374 Кб2795
    - Чого це ти та­кий сум­ний, не­на­че в те­бе на лиці нах­ма­ри­ло?

    - Ат, од­че­пись! - крик­нув він на жінку.

    Жінка за­мовк­ла й не на­ма­га­лась, і не насміли­лась йо­го більше пи­тать.

    «Певно, лю­де розізли­ли йо­го в во­лості своїми поз­ва­ми», - по­ду­ма­ла пи­сар­ша й більше не пи­та­ла ні про що сво­го чо­ловіка; во­на зна­ла но­ро­ви Ле­онтія Пет­ро­ви­ча: раз одрізав, то більше не чеп­ляй­сь!

    Погано спа­лось тієї ночі Ле­онтію Пет­ро­ви­чу, і все чудні та важкі сни йо­му сни­ли­ся: все верз­лось, що він ніби си­дить в Бо­гус­лаві на місці ко­ло Бер­ко­во­го шап­ли­ка з смо­лою та все сьорбає дьоготь лож­кою; дьоготь про­тив­ний, по­га­ний, аж пельку за­би­вав, а він навіщось сьорбає йо­го, не­на­че на­ку­пивсь. То знов йо­му сни­лось, що в йо­го на пле­чах важ­кий лан­тух з піском; він не­се той мішок до мли­на мо­лоть і ніяк не пот­ра­пить в млин та блу­кав десь в пу­щах та нет­рях.

    Другого дня тро­хи не світом уся Го­робцівка вже досвідчи­лась, що вчи­нив пи­сар в во­лосній уп­раві з Лес­чи­хою та з своїм батьком. Лес­чи­ха хотіла йти до ба­тюш­ки жалітись на пи­са­ря, та не насміли­лась. Хит­ра мо­ло­ди­ця зна­ла, що як роз­ка­же про все вчи­тельші, то це все од­но, ніби во­на роз­ка­же са­мо­му о. Ар­темієві. Во­на бігцем побігла до вчи­тельші.

    Лесчиха не по­ми­ли­лась: го­робцівська га­зе­та бу­ла ніби те­ле­фон­на. Вчи­тельша аж підско­чи­ла, як по­чу­ла та­ку ціка­ву но­вин­ку. Во­на на­ки­ну­ла на се­бе пальто, за­бу­лась навіть всу­ну­ти но­ги в ко­лоші і в од­них че­ре­ви­ках побігла до ба­тюш­ки й роз­ка­за­ла за ви­па­док з пи­са­рем.

    О. Ар­темій слу­хав і ре­го­тавсь. Су­са­на Уласівна й собі сміялась. Ва­тя, уг­лядівши вчи­тельшу, втек­ла в свою кімна­ту, щоб і не ба­читься з нею: во­на щи­ро зне­на­виділа вчи­тельшу.

    - Хі-хі-хі! - ре­го­тавсь о. Ар­темій, хо­дя­чи по світлиці. аж за бо­ки брав­ся. -Хі-хі-хі! От ко­медія - так ко­медія! Кра­щої й Го­голь не ви­ду­мав би! Хі-хі-хі! Та як він ла­яв Лес­чи­ху? По­га­на мор­да? безх­вос­та суч­ка? Сміх, та й годі! Во­лос­но­го стар­ши­ни жінка - безх­вос­та суч­ка!

    - Та так же ла­яв, так! Ка­зав на неї: а, ти, безх­вос­та суч­ко, ку­ца шка­по! - го­во­ри­ла вчи­тельша й, оче­ви­дяч­ки, док­ла­да­ла ще більше своїх по­етич­них об­разів, щоб зро­бить ко­рес­пон­денцію цікавішою й от­рутнішою для пи­са­ря.

    - Ого-го-го! - аж ре­го­тав о. Ар­темій. - Ой, ум­ру од сміху! А сво­го батька як він ла­яв: ста­рою со­ба­кою, чи сви­ня­чим хвос­том, чи як? Я щось і не поп­римічав усього, - пи­тав о. Ар­темій.

    - Лаяв і ста­рою со­ба­кою, і сви­ня­чим хвос­том, і неп­ро­сип­лен­ним п'яни­цею, і злодієм, і ста­рим во­ло­цю­гою, - до­да­ва­ла куті ще й сво­го ме­ду вчи­тельша.

    - Ну, не­хай ста­рий Ко­цю­ба здо­ро­вий зно­сить та в кра­ще вбе­реться! Гар­ний си­нок, нічо­го ка­за­ти! Уб­рав батька на старість в шо­ри, та в убо­ри, та в на­рит­ни­ки!

    Вчительша осміха­лась та аж об­ли­зу­ва­лась, не­на­че пи­сар­шин кіт, що вкрав та всмак наївся са­ла. Во­на трош­ки по­сиділа, по­ба­ла­ка­ла та й пішла.

    - Ну вше­ле­пав­ся ж оце пи­сар! Хи-хи-хи! - ре­го­тавсь на всю світли­цю о. Ар­темій.

    Незабаром при­ди­бав і ста­рий Ко­цю­ба жалітись на сво­го си­на. Ко­цю­ба був не­ве­лич­кий су­хий си­вий дідок з доб­ри­ми яс­ни­ми очи­ма.

    - Вже, ба­тюш­ко, про­шу ва­шої ми­лості, як бу­де Ле­вонтій говіть, то хоч нак­ладіть на йо­го по­ку­ту за те, що він так зне­ва­жає ме­не, ста­ро­го. А я ж йо­го од­дав до шко­ли! А я ж за ос­танні гроші ку­пу­вав йо­му книж­ки, зо­дя­гав йо­го. А він… Он яка мені дя­ка од йо­го на старість! Хлібом-сіллю мені не до­по­мо­же, а лай­кою так вра­зить…

    І в ста­ро­го Ко­цю­би за­ка­па­ли сльози з очей і по­си­па­лись на сиві ву­си та на си­ву бо­ро­ду.

    - Добре-добре, діду! Я йо­му цього не спу­щу. Бу­де він говіть, я нак­ла­ду на йо­го важ­ку по­ку­ту, бо «хто матір за­бу­ває - то­го й бог ка­рає», - втішав ста­ро­го Ко­цю­бу о. Ар­темій.

    - От які-то бу­ва­ють діти! - бідкав­ся ста­рий Ко­цю­ба. - Я йо­го вивів в лю­де, а він… Що з то­го, що він ба­га­тий? Він ба­га­тий для се­бе. А я як був бідний, так і вмру бідним. От і те­пер на мені ла­та­на сви­ти­на і в бу­день, і в праз­ник. Ет, яка там поміч з тих дітей. Те­пе­реч­ки так на світі, що кож­ний дбає тільки за се­бе й для се­бе.

    - Хіба ж це, ба­тюш­ко, впер­ше він ме­не так крив­дить та зне­ва­жає? Ет! Я йо­го по­си­лав до шко­ли; ду­мав, вив­читься чи­та­ти, бу­де мені чи­тать святі мо­лит­ви та святі кни­ги. А мо­же, ду­маю, і в свя­ту Лав­ру піде в ченці, як от Бар­чин син. Ду­мав я, бач­те, мо­же, вий­де хоч один в ро­ду пра­вед­ник та од­мо­литься за свої й за наші гріхи.

    - А з йо­го от і вий­шов пра­вед­ник… - обізвав­ся о. Ар­темій.

    - Ох, де там в світі вже та прав­да! Прав­да ко­ло по­ро­га те­пер си­дить, а крив­да за сто­лом на по­куті… - про­мо­вив Ко­цю­ба і важ­ко зітхнув, поп­ро­щав­ся й вий­шов.

    - Ну, та й вий­шов же з Ко­цю­би­но­го си­на пра­вед­ник! - ска­зав о. Ар­темій до жінки, роз­ка­зав­ши їй роз­мо­ву ста­ро­го. - Це та­кий пра­вед­ник, що і в пек­ло не по­тов­питься з гріха­ми. Сам са­та­на візьме йо­го в пек­ло за сво­го пи­са­ря.

    «Ну, пот­ри­вай же, Ле­онтію Пет­ро­ви­чу! Те­пер ти сам ви­ко­пав під со­бою яму, сам і впа­деш в неї, - ду­мав о. Ар­темій, хо­дя­чи по світлиці. - Ой, по­ле­тиш ти сторч в яму, аж но­ги за­де­реш! Дав­ся ти мені взна­ки! розмізчу ж я те­бе те­пер! Тре­ба за­раз на­пи­сать лист до ми­ро­во­го по­се­ред­ни­ка. Са­ме, са­ме доб­рий час! Їй-бо­гу, на­пи­шу листї Спи­шу за усі йо­го неп­рав­ди й крив­ди».

    О. Ар­темій побіг до письмо­во­го сто­ла, що сто­яв в сто­ловій, ви­тяг з шух­ля­ди шість листів па­пе­ру, заг­ля­нув в чор­нильни­цю. В чор­нильниці бу­ло чор­ни­ла тільки на дні. О. Ар­темій вхо­пив пля­шеч­ку з чор­ни­лом, бурх­нув в чор­нильни­цю й спо­тан­ня на­лив чор­ни­ла сли­ве вщерть. Він сів за стіл і по­чав ду­ма­ти.

    «Вже ко­ли пи­са­ти, так пи­сать, щоб і рук не пас­ку­дить. Спи­шу я все йо­го жит­тя», - ду­мав о. Ар­темій. І він по­чав, як ка­жуть, тро­хи не од Ада­ма: на­пи­сав, як ста­рий Ко­цю­ба од­дав си­на сво­го в шко­лу, як хотів ви­вес­ти йо­го на пра­вед­ни­ка; на­пи­сав про те, що Ле­онтій Пет­ро­вич тя­гав­ся по світах, бу­вав в бу­вальцях, слу­жив в мос­ка­лях, був військо­вим пи­са­рем, а далі пішов слу­жи­ти на залізну до­ро­гу. Далі на­пи­сав, як він на залізній до­розі ніби­то про­ри­вав мішки з ба­каліями, то­чив з мішків риж, род­зин­ки, миг­далі, ви­тя­гав фіги, ріжки, як це все він з ком­панією про­да­вав кра­ма­рям за по­ло­ви­ну ціни… О. Ар­темій пи­сав швид­ко, хап­ки. Йо­го пе­ро, як не­са­мо­ви­те, біга­ло по па­пері, пи­ща­ло, скрипіло, цвірінька­ло, як го­ро­бець, ще й до то­го бриз­ка­ло. За ці бриз­ки на бо­ма­гах о. Ар­темій не раз дос­та­вав навіть замітку од кон­сис­торських про­тоєреїв. Спох­ва­ту о. Ар­темій стром­ляв пе­ро в пов­ну чор­нильни­цю, ся­га­ючи аж до дна. Пе­ро ля­па­ло на стіл, на папір; дві краплі ляп­ну­ли на білу стіну й сіли, мов дві му­хи. Дов­го пи­сав він, ви­ли­вав увесь свій гнів, аж до­ки ру­ка не зомліла.

    О. Ар­темій вто­мив­ся, зітхнув і примітив, що для зви­чай­но­го лис­та вий­шло за­над­то ба­га­то.

    «Ох ли­шенько! Це ж вий­де ціле «пос­ланіє»! Тре­ба вко­ро­тить», - по­ду­мав о. Ар­темій.

    І він по­чав вко­ро­чу­вать, пе­ре­чи­тав на­пи­са­не. І швид­ко потім на фігах, род­зин­ках та миг­да­лях по­де­ку­ди прос­тяг­ла­ся дов­га сму­га од краю лис­та до краю.

    «А! цур йо­му! Ба­га­то честі зад­ля пи­са­ря пи­сать за все йо­го жит­тя. Тре­ба прис­ту­пить прос­то до діла, - по­ду­мав о. Ар­темій, - спи­шу йо­го пи­сарські крив­ди».

    І він по­чав пи­са­ти про ті крив­ди і закінчив так: «Якби я спи­сав усі крив­ди й усю неп­рав­ду Ко­цю­бен­ка, то в ме­не б і па­пе­ру в столі на це не ста­ло. Та й хто не знає за ці крив­ди? Усей світ знає за їх, хіба окрім вас… Хто об­ду­рює лю­дей в во­лості більше за всіх? Ко­цю­бен­ко… Хто сип­ле, як з мішка, штов­ха­ни, сту­са­ни, по­мор­да­си, по­ля­па­си та по­ти­лич­ни­ки му­жи­кам? Він же, той са­мий Ко­цю­бен­ко. Хто кра­де й пе­ре­во­де гро­мадські гроші й кла­де в свою ки­ше­ню? Ко­цю­бен­ко. На ла­годіння уп­ра­ви гро­ма­да пос­та­но­ви­ла ви­дать двісті кар­бо­ванців. А хто ба­чив той ре­монт? П'ять ма­зал­ниць об­ма­за­ли та оббілю­ва­ли уп­ра­ву за два дні й дос­та­ли од пи­са­ря по восьмиг­ри­ве­ни­ку за день. От і все ла­годіння! А де ж реш­та гро­шей? В ки­шені в Ко­цю­бен­ка. Еко­номія да­ла дубів та де­ревні на місток. Лю­де звез­ли ду­би, звез­ли де­рев­ню і скла­ли ко­ло мос­ту. А де ті ду­би? Де та де­рев­ня? З неї пе­редніший во­лос­ний пос­та­вив собі саж для сви­ней, а Ко­цю­бен­ко заб­рав собі ду­би на слу­пи та підва­ли­ни на но­вий дім. А міст стоїть, як сто­яв, і сам пи­сар з пи­сар­шею раз про­ва­лив­ся на мос­ту. Пи­сар - чо­ловік ли­хий, лай­ли­вий, бит­ли­вий. Він бив рідно­го батька в во­лосній уп­раві, ла­яв во­лос­но­го жінку, ду­же ша­нов­ну го­робцівську мат­ро­ну, уся­ки­ми по­га­ни­ми сло­ва­ми, звав її сви­ня­чою мор­дою. На­шу ста­ру ти­тар­ку ла­яв в батька-матір, ще й наз­вав сви­ня­чою порібри­ною та по­че­ре­ви­ною і су­хо­реб­рою шка­пою… Рідно­го батька звав сви­ня­чим хвос­том. Він бун­тує лю­дей про­ти ме­не, пус­кає в се­ло штундівських про­повідників, і во­ни хо­дять по селі, мов ті вов­ки по ву­ли­цях се­ред дня, й зби­ва­ють з пан­те­ли­ку па­рафіян. Це не пи­сар, а сам ан­тих­рист! Це го­робцівська хо­ле­ра, го­робцівська па­на­ма! Прийміть йо­го з місця й по­садіть яко­гось універ­си­тетсько­го мо­ло­до­го юрис­та. Ко­цю­бен­ко зба­вить горілкою та п'янством добрі но­ро­ви в на­роді на довгі-довгі ча­си! Йо­му кра­марі не­суть ри­бу, да­ють м’ясо, бо­рош­но дур­нич­ки… Це ж ха­бар­ник, усім відо­мий!»

Пошук на сайті: