Іван Нечуй-Левицький - Поміж ворогами (сторінка 36)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_pomizh_vorogami.docx)Ivan_nechuy_levickiy_pomizh_vorogami.docx328 Кб2612
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_pomizh_vorogami.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_pomizh_vorogami.fb2374 Кб2795
    Він по­бу­вав в ре­дакції однієї га­зе­ти, потім дру­гої, по­ка­зав свою ко­рес­пон­денцію, жалівся на пи­са­ря й про­сив над­ру­ку­вать свою до­пись з се­ла. Але ре­дакції, пев­но, бо­ялись по­пек­ти собі ру­ки тим гор­щи­ком прис­ку й не схотіли дру­ку­вать. Ге­не­рал-гу­бер­на­тор прий­няв о. Ар­темія ду­же лас­ка­во, взяв про­ше­ния й обіцяв зас­ту­пи­тись за йо­го: обіцяв пос­лать сво­го уря­дов­ця розвіда­ти, роз­пи­тать про пи­са­ря. О. Ар­темій вер­нув­ся до­до­му спокійніший.

    Згодом потім прибіг в Го­робцівку уря­до­вець, розвідав, роз­ню­хав і док­лав своєму на­чальни­кові, що пи­сар Ко­цю­бен­ко не вчи­нив нічо­го та­ко­го, за що б зас­лу­го­ву­вав на ви­се­лен­ня з Го­робцівки.

    О. Ар­темій і ру­ки опус­тив: про­тоєрей­сько­го хрес­та йо­му все-та­ки не да­ли. А пи­сар ста­вив но­вий здо­ро­вецький дім з бля­ша­ною покрівлею, взяв в по­сесію зем­лю в сусіднього па­на й за­ду­мав гос­по­да­рю­вать, та ще й став сільським «абла­ка­том». Він, оче­ви­дяч­ки, й не ду­мав ви­се­ляться з се­ла, а ду­мав за­ко­ре­ниться в Го­робцівці, по­ки йо­го й жиз­ності.

    Тоді пи­сар по­чав би­ти о. Ар­темія по най­по­чут­ливішо­му місці: по ки­шені. Він скрізь на­мов­ляв лю­дей не пла­тить ба­тюшці за тре­би або пла­тить вдвоє мен­ше, ніж пе­редніше пла­ти­ли. Па­рафія ста­ла нікчем­ною на при­но­си­ни до церк­ви. О. Ар­темій зу­божів і по­чав ду­мать вже про пе­рехід у дру­ге се­ло.

    - А хто виг­рав, а хто прог­рав? - час­то го­во­рив пи­сар до своїх при­ятелів. - Од­же я зос­та­нусь в Го­робцівці, а він му­сить втікать. Ота­кий кінець на­шої тя­га­ни­ни та во­ту­ван­ня!

    А тим ча­сом, го­во­ря­чи про це, Ко­цю­бен­ко важ­ко-важ­ко зітхав: він знав, що вже навіки втра­тив і доб­рий, і лег­кий пи­сарський хлібець.

    

IX

    

    В кінці літа Ле­онід Се­ме­но­вич одп­ро­сив­ся до­до­му, щоб навідаться до сво­го батька та тро­хи спо­чить. Од ос­танньої станції залізної до­ро­ги до батько­во­го ху­то­ра бу­ло всього верс­тов з п'ятнад­цять. Ле­онід Се­ме­но­вич най­няв візни­ка, вже на вечірнім прузі приїхав в Бо­гус­лав, сів на пош­то­ву труську чор­топ­хай­ку і виїхав на ви­со­ке бо­гус­лавське взгір'я. З ви­со­ко­го пунк­ту пе­ред ним не­на­че роз­гор­ну­лась го­ря­на місци­на на двад­цять верс­тов навк­ру­ги, ніби скам'янівші ве­ле­тенські хвилі бурх­ли­во­го мо­ря. Го­ри й гор­би, пе­ре­тяті гли­бо­ки­ми до­ли­на­ми та бал­ка­ми, скрізь розбіга­лись на всі бо­ки че­ре­дою.

    Вечірнє сон­це об­ли­ва­ло усі го­ри чер­во­ну­ва­тим ти­хим світом. В до­ли­нах по­ляг­ла лег­ка си­за імла й за­ку­ту­ва­ла ряд­ки зе­ле­них верб, на­тя­ка­ючи на се­ла, за­хо­вані в бал­ках та ярах. Над­ворі сто­яла ти­ша. Ле­онід Се­ме­но­вич за­ду­мавсь, див­ля­чись на рідні го­ри.

    І на лю­дей ду­же прак­тич­них ча­сом на­хо­дять хви­ли­ни по­езії; і на їх черст­ву ду­шу ча­сом повіває своїм ду­хом по­езія чи з синього не­ба, чи а си­зо­го мо­ря, чи з зе­ле­но­го лісу, чи з ме­лодій му­зи­ки. І во­ни самі ча­сом нез­чу­ються, звідкіль то най­шов на їх та­кий чуд­ний сен­ти­мен­талізм. Ле­онід Се­ме­но­вич хоч був прак­тич­ний і зовсім не по­етич­ний чо­ловік, але мав сер­це м'яке й доб­ре. Він і сам нез­чув­ся, як черк­ну­лась об йо­го кри­лом ця по­етич­на хви­ля, не­на­че та ластівка, що нес­подіва­но вле­тить у ха­ту че­рез од­чи­не­не вікно, політає, пок­ру­титься, мов спішний гість, зве­се­лить ха­ту, ви­пурх­не й щез­не в зе­ле­них гілках в сад­ку.

    Він за­ди­вив­ся на чер­во­нясті го­ри, впізнав рідні до­ли­ни й при­гор­ки. Он на горі сяє біли­ми стіна­ми панський дім; вікна не­на­че го­рять чер­во­ним ог­нем. Там за го­рою батьківський хутір. А он­деч­ки да­ле­ко на обрії суспіль по­ляг­ли си­зи­ми хма­ра­ми ліси та гаї! То го­робцівські го­ри й ліси…

    І він при­га­дав наз­ви­ща до­лин та уся­ких кор­чом. І дум­ки мо­ло­до­го хлоп­ця на­че спус­ти­лись з тих да­ле­ких гір в до­ли­ну. Там, під ти­ми го­ра­ми, ста­вок. По­над став­ком роз­ки­ну­лась Го­робцівка.

    «На то­му став­ку ко­лись ми пла­ва­ли чов­ни­ком… з Ва­тею… Там про­бу­ває Ва­тя…» - ду­мав мо­ло­дий хло­пець..

    І вид Ва­тин нес­подіва­но ніби з'явивсь уяв­ки й став пе­ред ним. Він зга­дав і її гарні очі, і її чорні бро­ви; повні ко­ра­лові ус­та не­на­че осміхну­лись до йо­го при­над­ним осміхом. І той вид зас­ту­пав усі згад­ки про інших паннів, кот­рих він знав, і сто­яв пе­ред ним, і на­див йо­го, і ма­нив.

    Леонід Се­ме­но­вич зітхнув.

    «Чи по­ми­рив­ся зять з о. Ар­темієм, чи, мо­же, вже до цього ча­су во­ни ще гірше по­ла­ялись, ста­ли во­ро­га­ми на смерть? Ко­ли б по­ми­рив­ся… ко­ли б по­ми­ривсь… А як не по­ми­ривсь? Чи мож­на ж бу­де мені тоді їхать до Ваті? А як ме­не й не прий­муть там?» - ду­мав Ле­онід Се­ме­но­вич.

    І він в думці за­ба­жав, щоб нас­тав мир між ни­ми. Йо­го жар­тов­ли­ва, жва­ва й шум­ли­ва вда­ча вже ніби вхо­ди­ла в свої бе­ре­ги, як вхо­дить в свої зе­лені бе­ре­ги вес­ня­ний бурх­ли­вий та шум­ли­вий потік. За­ду­ма по­ляг­ла на йо­го чолі, як ті сизі тіні по­над го­ра­ми.

    «Як приїду до батька, за­раз-та­ки по­ка­таю ко­нем до Ле­онтія Пет­ро­ви­ча, до Фесі, сам їх роз­пи­таю за все, роз­пи­таю про Ва­тю. А мо­же, во­на вже й же­ни­ха має… во­на з дос­тат­ка­ми, по­важ­на, ти­ха на вда­чу… Мо­же, вже її хто й пос­ва­тав. Поїду за­раз до Го­робцівки, за­раз!»

    Молодий хло­пець вже був ла­ден звер­нуть на по­во­рот­ку до Го­робцівки. Йо­го бра­ла не­терп­ляч­ка. Але він гля­нув на сон­це. Сон­це вже хо­ва­лось за бо­гус­лавський ліс.

    «Поїду завт­ра, поїду завт­ра ра­ненько. Сам за все досвідчусь та довіда­юсь. Батько й ста­ра ма­ти нічим не цікав­ляться; нічо­го од їх я не до­пи­та­юсь. Там то їм кло­по­ту про Ва­тю та о. Ар­темія! їм в думці во­ли та ко­ро­ви. Завт­ра су­бо­та чи неділя… чи то пак су­бо­та. В неділю піду до го­робцівськоі церк­ви: пев­но, там по­ба­чу Ва­тю».

    Вже смер­ком Ле­онід Се­ме­но­вич в'їхав в батьків двір. На ґанку но­во­го гар­ненько­го дом­ка з бля­ша­ною покрівлею стріли йо­го батько й ма­ти і щи­ро привіта­лись з ним.

    Старий Па­на­сен­ко був пос­тав­ний чо­ловік - ви­со­кий на зріст, здо­ро­вий та пле­чис­тий, ще й те­пер гар­ний з ли­ця. Йо­го карі блис­кучі очі бу­ли й ро­зумні, і тро­хи хитрі. На йо­го чор­но­во­лосій го­лові, на дов­гих ву­сах не вид­но бу­ло ні однієї си­вої во­ло­си­ни. Йо­го жінка Мар­та вже бу­ла си­ву­ва­та, але ще кре­мез­на й пос­тав­на. Се­мен Па­на­сен­ко брав її удо­вою. Мар­та вий­шла пер­ший раз заміж за ба­га­ти­ря. Не­ще­ре­та, про­жи­ла з ним два ро­ки й зос­та­лась ба­га­тою удо­вою.

    - А що, та­ту, чи по­ми­рив­ся зять з о. Ар­темієм? - бу­ло пер­ше сло­во Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча до батька.

    - Оце ди­во! - аж крик­ну­ла ста­ра Мар­та.- Чо­го тобі це сло­во пер­ше на­вер­ну­лось на язик?

    - Так, спа­ло на дум­ку… - якось за­ме­ту­шив­шись, обізвав­ся Ле­онід Се­ме­но­вич.

    - І вже! Як­би ан­гол з не­ба при­летів в Го­робцівку, то й він не по­ми­рив би їх. О. Ар­темій ски­нув зя­тя з пи­сарст­ва, - ска­зав ста­рий Па­на­сен­ко.

    - Невже? - аж крик­нув Ле­онід Се­ме­но­вич. І ста­рий тро­хи до­га­дав­ся, чо­го то син пи­тається в йо­го за той мир, і роз­ка­зав йо­му про всю тя­га­ни­ну, свар­ку та про всі зма­ган­ня о. Ар­темія з пи­са­рем. Ле­онід Се­ме­но­вич сів на лавці й за­ду­мавсь. «Вте­ряв я Ва­тю, вте­ряв… А мо­же, старі батьки мої не за все довіда­лись га­разд… Тре­ба са­мо­му поїхать до зя­тя та за все роз­пи­тать га­разд».

    І цілий той вечір Ле­онід Се­ме­но­вич був смут­ний, все за­ду­му­вавсь, лед­ве слу­хав, за що йо­му ка­за­ли батьки, од­повідав ніби зне­хо­тя. Ма­ти зго­ту­ва­ла доб­ру ве­че­рю. Ста­рий батько ра­ди си­на пе­ре­одяг­ся: ски­нув синій ста­ренький жу­пан і надів сіртук. Він поп­ро­сив си­на до гос­тин­ної й по­са­див йо­го по­руч з со­бою на ка­напі. Ста­рий лю­бив сво­го си­на, бо він зос­тав­ся в йо­го один; менші си­ни йо­го усі пов­ми­ра­ли.

    Вже за ве­че­рею Ле­онід Се­ме­но­вич зас­по­коївсь і роз­ба­ла­кав­ся з батьком та з матір'ю. Батьки роз­пи­ту­ва­ли в си­на про йо­го служ­бу, а син все звер­тав на роз­мо­ву за Го­робцівку, про Ле­онтія Пет­ро­ви­ча, про Фе­сю та про їх зма­ган­ня з о. Ар­темієм та Су­са­ною Уласівною.

    - Чи во­ни там вже по­ми­ри­лись, чи, мо­же, й досі ла­ються та зма­га­ються, про це на­пев­но ми не знаємо, бо й зять вже дав­ненько був у нас, та й нам не бу­ло ча­су до йо­го їздить в гості, - в кінці роз­мо­ви до­да­ла ма­ти.

    - Поїду я завт­ра до їх та сам за все роз­пи­таю, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

    - То й поїдь, си­ну! Довідаєшся й нам за все роз­ка­жеш. Мо­же, во­ни вже й по­ми­ри­лись. Знаю тільки, що в ве­ли­кий піст і зять і Фе­ся не говіли в го­робцівській церкві, а їзди­ли говіть в Ко­марівку, - до­дав батько.

    - Це по­га­ний знак! - ти­хо обізвав­ся син і за­ду­мавсь. Ле­онід Се­ме­но­вич ліг в постіль і дов­го не міг зас­нуть. Він дов­го пе­ре­ки­дав­ся з од­но­го бо­ку на дру­гий і все ду­мав за Ва­тю. Йо­го дум­ки літа­ли да­ле­ко од батьківської ха­ти. От він ніби в хаті пи­са­ря, роз­мов­ляє з сест­рою Фе­одосією, сміється, жар­тує; от йо­го дум­ки по­ли­ну­ли в са­док о. Ар­темія, і він ніби гу­ляє з Ва­тею попід ста­ри­ми гру­ша­ми, потім ба­чить ши­ро­кий ста­вок. Далі блис­ну­ла пе­ред ним Рось, за­ма­нячіла греб­ля, за­ма­нячів млин… І скрізь він ніби ба­чив по­руч з со­бою Ва­тю, хо­див з нею, про­мов­ляв до неї. І ра­зом нес­подіва­но той ма­ня­чий вид Ваті не­на­че розсіявся в лег­ко­му ту­мані, ніби розвіявсь імлою. Мо­ло­дий хло­пець зас­нув міцним сном після да­ле­кої й важ­кої до­ро­ги.

Пошук на сайті: