Іван Нечуй-Левицький - Поміж ворогами (сторінка 37)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_pomizh_vorogami.docx)Ivan_nechuy_levickiy_pomizh_vorogami.docx328 Кб2612
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_pomizh_vorogami.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_pomizh_vorogami.fb2374 Кб2795
    Вже сон­це підби­ло­ся вго­ру, як Ле­онід Се­ме­но­вич про­ки­нув­ся. Після міцно­го сну він спо­тан­ня спер­шу не розібрав, де він зна­хо­диться. Йо­му зда­ва­лось, що він спав в своїй квар­тирі. Але до йо­го до­летів який­сь гук з дво­ру; десь куд­ку­да­ка­ли ку­ри, десь рев­ла ко­ро­ва; чийсь го­лос­ний го­лос кли­кав ко­гось у дворі, і м'який од­би­ток то­го го­ло­су лу­ною долітав до йо­го ву­ха. Ле­онід Се­ме­но­вич опам'ятав­ся; йо­го дум­ки про­яс­ни­лись. Щось приємне й ми­ле знов май­ну­ло ніби пе­ред йо­го очи­ма: то був вид не про­вор­ної до­лад­ної Ан­тосі, а вид Ва­тин. Той ми­лий об­раз при­вид­жу­вав­ся йо­му, ніби ста­вав пе­ред йо­го очи­ма, на­див йо­го. Якесь приємне по­чу­ван­ня за­во­ру­ши­лось в йо­го серці, мов по­дих ти­хо­го вітру в га­ря­чий пе­ку­чий день в спе­ку.

    «Все Ва­тя й Ва­тя на моїй думці! Нев­же я її ко­хаю? Нев­же я її те­пер так ко­хаю, як не ко­хав пе­редніше? Чуд­не те людське сер­це!»

    Але ра­зом з тим щось неп­риємне підки­ну­лось до тієї ми­лої згад­ки, мов важ­кий дух по­ли­ню в па­ху­чо­му квітни­ку. Мо­ло­дий хло­пець зга­дав про зя­те­ву лай­ку та зма­ган­ня з о. Ар­темієм.

    - Поїду сам! Поїду й про все досвідчусь сьогодні! - аж го­лос­но про­мо­вив Ле­онід Се­ме­но­вич і при тих сло­вах рап­том схо­пив­ся з ліжка й од­ки­нув обидві по­ло­вин­ки вікон­ниць. Яс­ний світ сон­ця по­лив­ся в вікно. Ле­онід вти­рив очі в прос­тий батьків двір, в роз­ки­дані по дворі залізні плу­ги, сіялки та п'яти­ральни­ки; далі він пе­ревів очі на мо­ло­дий са­до­чок за шта­хе­та­ми. На мо­ло­дих гру­шах та яб­лу­нях по­де­ку­ди чер­воніли перші чер­во­но­бокі здо­рові овочі. Але не по­езія повіва­ла на йо­го з мо­ло­до­го сад­ка. Йо­му за­ба­жа­лось зос­таться ту­теч­ки на ху­торі, стать хлібо­ро­бом, орать та сіяти й гроші за­роб­лять. Йо­му не по­до­ба­лась служ­ба. Батько на­ма­гавсь, щоб він йшов на служ­бу, і тільки ра­ди батька він слу­жив.

    «Осточортіла мені та служ­ба! ос­то­гид­ла мені та за­лежність на службі, чи земській, чи уря­довій! Не люб­лю я ко­риться та гнуть пе­ред уся­ким дідьком спи­ну. Не­ма в світі нічо­го кра­що­го, як бу­ти не­за­леж­ним, са­мостійним. Один хлібо­роб зовсім са­мостійний чо­ловік. От би де при­го­ди­лись мені Ва­тині ти­сяч­ки! - по­ду­мав Ле­онід Се­ме­но­вич. - При­ку­пив би землі, розвів більше то­ва­ру, більше волів, розвів би коні, орав би та сіяв та доб­ра на­жи­вав і ніко­го б знать не хотів».

    Мати од­хи­ли­ла двері. Її ве­ли­ка пос­тать з'яви­лась на две­рях.

    - Вставай, си­ну, бо вже са­мо­вар ки­пить; кипів та й годі ска­зав. Вми­вай­ся швид­ше! - ска­за­ла ма­ти. - Батько вже спо­за­ран­ку на­туп­цяв­ся ко­ло ха­зяй­ст­ва і хо­че їсти.

    Леонід Се­ме­но­вич по­хап­цем вмив­ся, одяг­ся й вий­шов до гос­тин­ної. В гос­тинній ко­ло стіни на столі, зас­те­ле­но­му білою прос­тою ска­тер­тею, шумів са­мо­вар. За сто­лом сидів батько й, оче­ви­дяч­ки, ждав си­на.

    - Доспав тро­хи не до обід: чи не прис­нив­ся ведмідь? А мо­же, тобі сни­лось щось кра­ще за вед­ме­дя? - спи­тав жар­ту­ючи батько.

    - А я оце ду­маю пїсля снідан­ня побігти в гості в Го­робцівку до Ле­онтія Пет­ро­ви­ча. По­ба­чусь, по­ба­ла­каю, -ска­зав син, сіда­ючи за стіл.

    - А мо­же, то до ко­гось іншо­го тяг­не те­бе в Го­робцівку? - спи­та­ла ма­ти. Син осміхнув­ся.

    - До о. Ар­темія хоч і не за­ходь: прий­муть те­бе там не ду­же привітно. О. Ар­темій, ма­буть, зне­на­видів увесь наш рід че­рез зя­тя та че­рез Фе­сю, - про­мо­вив батько.

    - Я поїду не до о. Ар­темія. Там то мені кло­по­ту про о. Ар­темія! - обізвав­ся син.

    - Я те­бе без обіду не пу­щу. Фе­ся не знає, що ти приїдеш, і для те­бе не зго­тує смач­но­го обіду, - ска­за­ла ма­ти.

    Після обіду Ле­онід Се­ме­но­вич по­ка­тав в Го­робцівку. В'їхав­ши в пи­сарів двір, Ле­онід Се­ме­но­вич уг­лядів ве­ли­ку зміну в дворі: над не­ве­лич­ким дом­ком підніма­лась ви­со­ко вго­ру на слу­пах бля­ша­на зе­ле­на покрівля; зад­ня й причілко­ва стіни бу­ли вже за­ки­дані де­рев­нею. Давніша ха­та вхо­ди­ла в но­вин дім, сли­ве як од­на тільки чи­ма­ла гор­ни­ця.

    - Що це в вас за зміна? - спи­тав Ле­онід Се­ме­но­вич, поз­до­ров­кав­шись з пи­са­рем та Фе­одосією.

    - Розкорінюємось! На злість на­шим во­ро­гам роз­корінюємось на місці на­завж­ди! - гук­нув Ле­онтій Пет­ро­вич. - Те­пер нас не ви­ко­ре­нить ніякий о. Ар­темій. Це бу­дую справ­дешнє панське жит­ло для се­бе й своїх на­щадків.

    Леонід Се­ме­но­вич смут­но спус­тив очі й по­хи­лив го­ло­ву.

    - Хотів ме­не о. Ар­темій ви­се­лить тро­хи не на Сибір, а я, ма­буть, швид­ше випх­ну йо­го з Го­робцівки, - про­мо­вив пи­сар.

    Леонід Се­ме­но­вич приз­нав­ся зя­теві, що хо­че по­но­вить знай­омість і при­ятельство з о. Ар­темієм, що він має дум­ку сва­тать Ва­тю.

    - Ну, труд­но бу­де вам пот­ра­пить поміж во­ро­га­ми! А ми ста­ли во­ро­га­ми на смерть. Я й на весіллі в вас не бу­ду, ко­ли ви повінчаєтесь з Ва­тею, з Го­робцівки виїду на той час, ста­ну на ца­рині за се­лом та бу­ду гу­ка­ти й од­вер­тать, хто їха­ти­ме до вас на весілля.

    І цілісінький вечір в пи­са­ря та в пи­сарші тільки й бу­ло роз­мо­ви, що за своє во­ро­гу­ван­ня з о. Ар­темієм.

    - Який же па­нич те­пер наїжджає до Ваті? - ви­пи­ту­вав Ле­онід Се­ме­но­вич.

    - А дідько їх знає! Я пос­лав би до неї за же­ни­ха яко­гось са­жот­ру­са або й са­мо­го дідька, та ще й ро­га­то­го! - ска­зав пи­сар.

    - А я пос­ла­ла б для неї в світил­ки та друж­ки най­хвос­татіших де­сять відьом! - обізва­лась Фе­ся.

    - Тепер їздить до їх кле­шо­но­гий та вид­ро­окий Іцько: за­ку­по­вує пше­ни­цю. Він оце ов­довів. Са­ме був би гар­ний же­них для Ваті! - ска­зав пи­сар. - Та між Іцьком і о. Ар­темієм і різниці не­на­че й не­ма.

    І цілісінький вечір Ле­онід тільки чув лай­ку, та ще лай­ку, та роз­мо­ву за зма­ган­ня, за поз­ви.

    - Ой, го­воріть вже за що інше, бо не ви­дер­жу далі! Го­воріть хоч про то­го кле­шо­но­го­го Іцька, все-та­ки бу­де якась од­лич­ка од о. Ар­темія, - аж крик­нув Ле­онід Се­ме­но­вич.

    «Ну, та й забісо­ва­на й за­ка­то­ва­на в їх обох не­на­висність!» - по­ду­мав собі Ле­онід Се­ме­но­вич.

    Другого дня в неділю Ле­онід Се­ме­но­вич впро­хав сест­ру, щоб во­на пішла з ним до церк­ви. Йо­му ду­же за­ба­жа­лось по­ба­чить Ва­тю.

    «Стрінусь у церкві, пок­ло­ню­ся їй: мо­же, во­на й мені пок­ло­ниться… Мо­же, Су­са­на Уласівна зап­ро­сить ме­не до се­бе на чай. Бу­ду з ни­ми роз­мов­лять, та про пи­са­ря не бу­ду й сло­вом зга­ду­вать, не­на­че йо­го й на світі не­ма. Та й яке мені діло до тієї ко­лот­нечі, до то­го зма­ган­ня між ни­ми? Я сам по собі, пи­сар сам по собі, а Ва­тя, пев­но, ні сю­ди ні ту­ди, а мо­же, так са­мо са­ма по собі. Я знаю, що во­на ме­не лю­би­ла. Мо­же, й те­пер лю­бить», - ду­мав мо­ло­дий хло­пець, при­би­ра­ючись до церк­ви.

    Вже за­бев­кав дзвін на служ­бу бо­жу. Вже й в усі дзво­ни продз­во­ни­ли. Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча бра­ла не­терп­ляч­ка. Він на­га­няв сест­ру, кот­ра чеп­ля­ла на се­бе зо­лоті се­реж­ки, на­мис­та й зачісу­ва­ла го­ло­ву пе­ред дзер­ка­лом.

    - Фесю! станьмо в церкві з пра­во­го бо­ку, там де стає Су­са­на Уласівна з доч­кою! - про­сив Ле­онід Се­ме­но­вич сест­ру.

    - Про ме­не, й там станьмо. Ти ду­маєш я їх бо­юсь? Не зна­ла, ко­го ля­каться. Ов­ва, які во­ни мені страшні! - обізва­лась Фе­ся, по­вер­нув­ши го­ло­ву набік од дзер­ка­ла. - Од то­го ча­су, як о. Ар­темій ски­нув з пи­сарст­ва Ле­онтія Пет­ро­ви­ча, я стаю в церкві по ліву ру­ку, бо ма­туш­ка з доч­кою все стає по пра­ву ру­ку. Мені й дух їх про­тив­ний, не­на­че во­ни тхнуть ко­зою; і слід їх по­га­ний, смер­дя­чий. Де во­ни прой­дуть - не­на­че тхір по­хо­див.

    - Та хутчій че­пу­рись!

    - Оце як ха­паєшся! не­на­че до те­бе прис­ту­пає! Я оце зу­мис­не при­бе­русь, як на Ве­лик­день, щоб вчи­тельша лус­ну­ла од злості та за­вис­ності. Я це хо­чу за­па­гу­бить її.

    - Але, Фе­сю, їй-бо­гу, ми прий­де­мо до церк­ви на свя­те «шап­коб­ран­ня»! Вби­рай­ся мерщій!

    - Я вже го­то­ва. Ходім, бо й справді опізни­мось, - ска­за­ла Фе­одосія, вхо­пив­ши в ру­ки зон­тик. І во­ни обоє пішли до церк­ви.

    Писарша й Ле­онід Се­ме­но­вич і справді зас­та­ли вже на «Хе­ру­ви­ми». Во­ни ста­ли в церкві спе­ре­ду по пра­вий бік пе­ред Іко­нос­та­сом. Ле­онід Се­ме­но­вич все пог­ля­дав в од­чи­нені двері в пра­во­му прит­ворі.

    Після «Хе­ру­ви­ми» в две­рях з'яви­лась Су­са­на Уласівна в яс­но­му літньому уб­ранні. За нею слідком ішла Ва­тя. Ле­онід Се­ме­но­вич ки­нув на неї очи­ма й примітив, що во­на тро­хи схуд­ла й зблідла, але че­рез це пок­ра­ща­ла. Вид її став делікат­но-ма­то­вий; темні очі ста­ли ніби темніші й ясніші. Пе­ре­буті му­ки та сму­ток впа­ли на очі й на вид сутінком за­ду­ми й смут­ку. На їй бу­ла тем­но-чер­во­на ко­ро­тенька коф­точ­ка з чор­ни­ми то­роч­ка­ми на гру­дях, на шиї та на ру­ка­вах. Цей убір ду­же прис­та­вав до її ли­ця. Щось східне, щось півден­не світи­ло­ся в її пос­таті, в її ви­ду.

    Леонід Се­ме­но­вич лед­ве вдер­жав в гру­дях лег­ке зітхан­ня. Він по­вер­нув го­ло­ву, і йо­го очі стрілись з Ва­ти­ни­ми очи­ма. В її очах ви­раз­но ви­яви­лось, од нес­подіва­ності, ди­ву­ван­ня.

Пошук на сайті: