Іван Нечуй-Левицький - Поміж ворогами (сторінка 39)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_pomizh_vorogami.docx)Ivan_nechuy_levickiy_pomizh_vorogami.docx328 Кб2612
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_pomizh_vorogami.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_pomizh_vorogami.fb2374 Кб2795
    - Шкода! - ска­за­ла ма­ти. - А Ва­тині ти­сяч­ки ста­ли б тобі в при­годі.

    - Ой, ще й як ста­ли б! - обізвав­ся батько. - Землі в нас об­маль. Тре­ба б при­ку­пить ще тро­хи по­ля, щоб роз­вес­ти більше ха­зяй­ст­веч­ко, щоб тобі після нас мож­на бу­ло стать справжнім діди­чем влас­тив­цем. Ти ж у ме­не од­ним один син. Пом­ре­мо ми, тобі ж усе доб­ро зос­та­неться, а не ко­мусь іншо­му.

    Леонід Се­ме­но­вич аж зітхнув важ­ко. Йо­му за­ма­ну­лось і ти­ся­чок, але шко­да бу­ло й Ваті, бо во­на в той час ще більше на­ди­ла йо­го своїми очи­ма та бро­ва­ми.

    - Невже, си­ну, ти не на­пи­тав там, де слу­жиш, будлі-якої гро­шо­ви­тої пан­ни? - спи­та­ла ма­ти.

    - Ой ма­мо! на­пи­ту­вав я й розг­ля­дав, але те­пер все пан­ни якісь «безгрішні». А кот­ра й є гро­шо­ви­та, не піде за та­ко­го, як я, бо гроші люб­лять гроші, - од­повів син, по­хи­лив­ши го­ло­ву.

    - На Го­робцівку не­ма ніякої надії. Поїду я оце до Ан­тосі. Там хоч во­ро­га­ми не тхне. Там мені бу­де лег­ше ди­ха­ти. Та во­на й не без гро­шей та­ки, - ска­зав син пе­ре­го­дя.

    - Їдь, си­ну, і до Ан­тосі. Її батько чо­ловік гро­шо­ви­тий, - ска­зав батько.

    І син по­чав вча­щать до ве­се­лої Ан­тосі і все їздив до неї в гості, до­ки про­бу­вав в гос­тях у батька.

    

X

    

    Після служ­би бо­жої о. Ар­темій прий­шов до­до­му й зас­тав Су­са­ну Уласівну та Ва­тю за сто­лом ко­ло са­мо­ва­ра. Обидві во­ни пи­ли чай і мов­ча­ли. В Ваті очі бу­ли ніби смутні й тро­хи зап­ла­кані. На ви­ду роз­ли­ла­ся блідо­та. Ва­тя сиділа зас­му­че­на; ма­ти зас­му­ти­лась і го­ло­ву по­хи­ли­ла.

    - Сьогодні пи­сар­ша бу­ла в церкві, та ще й з бра­том, - по­чав ка­зать о. Ар­темій, сіда­ючи за стіл.

    - Привела бра­та до церк­ви, пев­но, зад­ля то­го, щоб под­раж­ниться з на­ми. Дивіться, мов! Був би ваш, та не бу­де, бо ми то­го не по­пус­ти­мо, - якось смут­но обізва­лась Су­са­на Уласівна.

    - А бог з ним, з її бра­том! Не тільки світу, що в вікні, за вікном йо­го ще більше. Тільки мені шко­да, що во­ни те­бе, Ва­тю, дур­но три­во­жать, - ска­зав о. Ар­темій.

    - Мене? Мені бай­дужісінько й за пи­сар­шу, і за її братів. За ме­не, та­ту, не кло­почіться, - ска­за­ла Ва­тя гор­до. Але по її блідо­му ви­дові бу­ло знать, що для неї за це бу­ло зовсім не бай­ду­же. Нер­во­вий тон її го­ло­су ви­яв­ком ви­яв­ляв її за­таєний сму­ток.

    Батько по­ди­вив­ся на доч­ку дов­гим до­пит­ли­вим пог­ля­дом. Він до­га­давсь, що Ва­тя збен­те­же­на й сум­на.

    Ватя ви­пи­ла чай і сло­ва не про­мо­вив­ши. Лас­ка­вий, щи­рий пог­ляд мо­ло­до­го хлоп­ця не схо­див в неї з дум­ки. В серці знов за­во­ру­ши­лось приємне по­чу­ван­ня: од­род­жу­ва­лось ко­хан­ня. Ва­тя по­чу­ва­ла, що її приг­ноб­ле­не сер­це знов од­хо­дить, як квітка вес­ною. Во­на аж жах­ну­лась, бо бо­ялась, щоб та квітка ко­хан­ня знов уд­ру­ге не зацвіла но­вим цвітом. Во­на вже й так ба­га­то пе­ре­пе­ча­ли­лась.

    Через тижнів зо два Ва­тя поїха­ла в гості до Ан­тосі. Ан­то­ся роз­ка­за­ла Ваті, що во­на чу­ла но­вин­ку од однієї своєї сусіди, а тій сусіді роз­ка­зу­ва­ла са­ма Ле­онідо­ва ма­ти, що Ле­онід ду­мав сва­тать Ва­тю, навіть зу­мис­не приїздив в Го­робцівку, щоб по­бу­вать в о. Ар­темія та по­ба­читься з Ва­тею, і тільки че­рез во­ро­гу­ван­ня пи­са­ря з о. Ар­темієм він не насміливсь заїха­ти з візи­том до Ваті.

    Ватя вер­ну­лась до­до­му смут­на, як осіння ніч.

    Вона пе­рес­та­ла го­во­рить з батьком, все чо­гось ніби сер­ди­лась на матір, все чо­гось го­моніла, чеп­ля­лась до ма­тері. хо­ди­ла на­ду­та, бо вва­жа­ла на їх як на при­ти­чи­ну для сво­го щас­тя. І батько й ма­ти зап­риміти­ли та­ку зміну в Ваті.

    - Ватю, чо­го ти хо­диш та­ка зас­му­че­на? Чом ти ні з ким не го­во­риш лас­ка­во? Що це з то­бою ста­ло­ся? До всього чеп­ляєшся, що я зроб­лю, що я за­подію, що я ска­жу. Не мож­на до те­бе й сло­ва про­мо­вить, - про­мо­ви­ла Су­са­на Уласівна до доч­ки.

    - Ат! дай­те мені, ма­мо, спокій! - зне­хо­тя об­зи­ва­лась Ва­тя і все од­хо­ди­ла од ма­тері, не­на­че втіка­ла од неї.

    Згодом до Су­са­ни Уласівни дійшла чут­ка про те, що Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча од­би­ло од Ваті зав­зя­ту­ще во­ро­гу­ван­ня пи­са­ря та о. Ар­темія. Су­са­на Уласівна до­га­да­лась, чо­го сер­диться Ва­тя й ніби цу­рається батька. Ма­ти по­ча­ла змов­чу­вать дочці: їй ста­ло шко­да доч­ки.

    Настала осінь. По­ча­лась не­го­да. В ста­ро­му домі о. Ар­темія завсігди ніби був вечір. Ста­рий са­док ки­дав сум­ний сутінок на вікна. Не­бо то ніби пла­ка­ло ти­хи­ми дрібни­ми слізьми, то цілі дні ніби лив­цем ли­ло сльози. Дощ хлю­пав в вікна, і мокрі вікна ніби хли­па­ли од гірких сліз. Ва­тя хо­ди­ла по прос­тор­них сум­них кімна­тах і стра­шен­но ну­ди­ла світом. Во­на бра­ла книж­ку, хотіла чи­та­ти - книж­ка ви­па­да­ла з рук; сіда­ла во­на за п'яніно, і ве­се­ла му­зи­ка ніби дра­ту­ва­ла її, а жалібні ме­лодії доп­ро­вад­жу­ва­ли до сліз.

    «Розбите моє жи­вот­тя! Не ба­чу я й просвітку в дальшо­му моєму житті. Сидіти в цих сум­них по­ко­ях і ждать!.. І чо­го сподіваться? І чо­го я діжду­ся? Не­ма мені надії… Я жи­ву не­на­че в мо­нас­тирі. Че­рез ті зма­ган­ня, че­рез те нікчем­не во­ро­гу­ван­ня я втра­ти­ла своє щас­тя. Піду я в мо­нас­тир, піду в чер­ниці. Там я схо­ва­юсь од тієї лай­ки, од то­го дур­но­го зма­ган­ня, од то­го злос­ту­ван­ня ста­рих, кот­ре за­па­гу­би­ло моє щас­тя. Там я знай­ду спокій, схо­ва­юсь од ли­хих лю­дей».

    Ватя за­ду­ма­лась, хо­дя­чи по по­рожній світлиці; її сумні ду­ми ста­ва­ли ще сумніші. Во­на при­га­да­ла, як ко­лись ще ма­лою дівчи­ною їзди­ла з матір'ю в Ле­бе­динський па­нянський мо­нас­тир, як во­ни за­хо­ди­ли в келію до ста­рої чер­ниці, ма­те­ри­ної ро­дич­ки. Келійка ста­рої чер­ниці яс­но увид­жу­ва­лась їй, не­на­че во­на те­пер не­на­ро­ком заг­ля­ну­ла в неї: келійка не­ве­лич­ка, світла; в келійці че­пур­но й гар­но, як у віноч­ку. Ти­хо, привітно й па­ху­чо. Під вікна­ми в квітни­ку ба­гацько квіток та зе­ле­но­го зілля.

    На Ва­тю ніби повіва­ло ду­хом па­хощів з тієї келійки, пах­ло ва­силька­ми та лев­ко­ями, ди­ха­ло спо­коєм.

    «Там я знай­ду спокій в мо­литві, ніко­го зна­ти не хо­чу, ніко­го й ба­чить не бу­ду, од усіх од­кас­нусь!» - ду­ма­ла Ва­тя, хо­дя­чи по світлиці.

    За вечірнім чаєм Ва­тя ска­за­ла батькові й ма­тері, що хо­че їхать в Ле­бе­динський мо­нас­тир і пост­риг­тись в чер­ниці. Батько осміхнув­ся. Ма­ти на­су­пи­ла бро­ви й за­ду­ма­лась.

    - Та то, Ва­тю, в те­бе нер­ви роз­хо­ди­лись, роз­тор­са­лись! - обізвав­ся батько. - І де оце мо­ло­де по­коління по­на­би­ра­лось отієї мод­ної нер­во­вості? Чи во­но по­ви­шу­ку­ва­ло її в книж­ках чи в лек­си­ко­нах? От ми, то й не зна­ли про якісь там нер­ви.

    Ватя су­пи­лась і мов­ча­ла. Цілу пи­липівку во­на все ду­ма­ла та ма­ри­ла про мо­нас­тирський спокій, про ти­ху келію.

    На різдво приїха­ла до неї в гості Ан­то­ся з сест­ра­ми. Гос­тю­ва­ли пан­ни цілий день, ще й за­но­чу­ва­ли. Ан­то­ся не­дав­но бу­ла в Києві, бу­ла в те­атрі, ба­чи­ла опе­ру «Аіда». Цілий вечір в неї тільки бу­ло й роз­мо­ви, що за опе­ру. Ва­тя тро­хи роз­ва­жи­ла се­бе, але мо­нас­тирські сумні дум­ки все-та­ки не ви­хо­ди­ли в неї з го­ло­ви.

    Після од'їзду Ан­тосі й її сес­тер, вве­чері Ва­тя все ду­ма­ла за мо­нас­тир, ле­жа­чи в пос­телі. Во­на уяв­ля­ла собі, як во­на ста­не чер­нич­кою, як во­на в ос­танній раз поп­ро­щається з матір'ю і піде на пост­риг, як на неї надінуть кло­бук… І чо­гось її лег­ка мрія од­ра­зу пе­ре­летіла в інше місце. Яс­ний по­етич­ний світ пов­но­го міся­ця лив­ся в вікно. Пе­ред нею блис­ну­ла кар­ти­на, не­на­че освіче­на бен­гальським світлом. Блис­ну­ла сце­на в опері, сце­на з «Аїди»: май­ну­ли ви­сокі пальми, піраміди, май­нув ар­тист - ге­рой в військовій зброї, пиш­ний і сміли­вий, з пов­ни­ми ма­ли­но­ви­ми ус­та­ми; потім май­ну­ла сце­на в храмі, в підземній пе­чері під хра­мом, в котрій жерці зак­ла­да­ють камінням ге­роя й ге­роїню на смерть, страш­ну, го­лод­ну.

    Ватя аж зат­ру­си­лась і зля­ка­лась. Дум­ка про жи­ве жи­вот­тя ма­ни­ла її, а палкі чорні очі драж­ни­ли ії мрії. Чо­гось од­ра­зу зда­ло­ся їй, що во­на са­му се­бе хо­че жив­цем за­му­ру­вать в чер­нечій келії, як за­му­ру­ва­ли Аїду під хра­мом.

    Ватя аж здриг­ну­ла­ся, аж жах­ну­лась.

    «Я хо­чу са­ма се­бе за­му­ру­вать жив­цем в мо­нас­тирі. А що бу­де, як потім ожи­ве моє сер­це? Як тоді я вий­ду з тієї мо­ги­ли? І чи вий­ду? Ні! Там мені вже буть до смерті! Не маю я по­тя­гу до мо­нас­ти­ря. Ні! Кра­ще поїду я в місто та піду на вищі кур­си, за­ся­ду до на­уки».

    І дов­го сон утікав од неї, і дов­го во­на не мог­ла навіть зап­лю­щить очей. А місяць лив в вікна ве­се­лий світ. В вікнах білів ста­рий са­док, вкри­тий білим та си­зим гус­тим інеєм. По­езія ти­хої зимньої ночі од­га­ня­ла все далі та далі сумні ду­ми про мо­нас­тир.

    «Це я з нес­тям­ки та не­тя­му­чості на­ду­ма­лась йти в чер­ниці. Поїду завт­ра до Ан­тосі та спи­таю в неї по­ра­ди, що мені діяти, що вчи­нить», - по­ду­ма­ла Ва­тя в дрімоті.

    І во­на дру­го­го дня поїха­ла до Ан­тосі на по­ра­ду. Дов­го во­ни ра­ди­лись і пос­та­но­ви­ли їхать вдвох до Пе­тер­бур­га на дівочі вищі кур­си.

    Вернувшись до­до­му, Ва­тя ска­за­ла батькові за чаєм:

    - Тату! я по­ки­ну­ла дум­ку про мо­нас­тир.

Пошук на сайті: