Іван Нечуй-Левицький - Поміж ворогами (сторінка 5)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_pomizh_vorogami.docx)Ivan_nechuy_levickiy_pomizh_vorogami.docx328 Кб2612
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_pomizh_vorogami.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_pomizh_vorogami.fb2374 Кб2795
    Для пи­сарші бу­ло не пер­вин­ка сидіть в кріслі, сли­ве в такій самій гос­тинній. Її батько, Се­мен Пет­ро­вич Па­на­сен­ко, був прос­тий се­ля­нин, але він дов­генько був во­лос­ним стар­ши­ною в не­да­ле­ко­му селі, за­ба­гатів, на­жив­ся, ов­довів і вдру­ге оже­нив­ся на ба­гатій удові; він ку­пив трид­цять де­ся­тин землі, а потім брав у по­сесію по­ле, за­ба­гатів і при­ку­пив ще сто двад­цять де­ся­тин. Він вже став за­мож­ним, мав маєтність і був вже нас­то­яте­лем на справжнього діди­ча з се­лян, яких в нас в Київщині вже є чи­ма­ло. Се­мен Па­на­сен­ко вже збу­ду­вав гар­ний панський дім в своєму ху­торі й завів панську обс­та­ву в домі. Прав­да, Фе­одосія Се­менівна вий­шла заміж за пи­са­ря ще тоді, як її батько був во­лос­ним і хо­див в свиті; але те­пер во­на, бу­ва­ючи в батька в гос­тях, сиділа на ка­напі й на віденських стільцях, стріча­лась в світлиці в сво­го батька і з ба­тюш­ка­ми, і з пан­ка­ми.

    - Леонтію Пет­ро­ви­чу, сідай­те, про­шу вас! - ска­зав о. Ар­темій до пи­са­ря й пос­та­вив для йо­го віденський стілець збо­ку сто­ла.

    Леонтій Пет­ро­вич Ко­цю­бен­ко вже не так це­ре­мо­нив­ся, як йо­го жінка. Йо­му до­во­ди­лось час­тенько бу­вать в бла­го­чин­но­го і по ділу, і навіть в гос­тях. Він сів на стільці й пок­лав свої здо­рові за­те­ле­пу­ваті ку­ла­ки на обох колінах. Він був уб­ра­ний в піджак та пан­та­ло­ни з де­ше­венько­го прос­то­го три­ка. На жи­летці теліпав­ся важ­кий нікильовий лан­цю­жок ко­ло го­дин­ни­ка.

    Писар був ро­дом та­ки ж з са­мої Го­робцівки. Батько йо­го був бідний се­ля­нин, але якось спромігся од­дать йо­го в сільську го­робцівську цер­ков­ну шко­лу. Ле­онтій вчив­ся ду­же доб­ре, ви­дав ек­за­мен на вільго­ту по військовій службі й, ще був­ши хлоп­цем, слу­жив за пи­са­ря на го­робцівській са­харні. Од­бу­ва­ючи військо­ву служ­бу, він за­пи­савсь в військо­ву кан­це­лярію й слу­жив за пи­са­ря, бо вмів пи­са­ти ду­же гар­но й ви­раз­но. Потім зго­дом він слу­жив на залізній до­розі, а вер­нув­шись до­до­му, пе­рей­шов в го­робцівську во­лость за во­лос­но­го пи­са­ря. Ко­цю­бен­ко, по­бу­вав­ши в бу­вальцях і тро­хи зба­вив­ши свою чесність, швид­ко пос­теріг тай­ну, як мож­на доб­ре на­житься на пи­сарській службі. Він брав ха­барі звідусіль, цу­пив гро­мадські гроші, де тільки мож­на бу­ло їх по­цу­пить, клав по­ло­ви­ну штрафів з се­лян в свою ки­ше­ню і, як чо­ловік за­по­пад­ний, прак­тич­ний і не­розт­рат­ли­вий, не­за­ба­ром склав собі чи­ма­ло гро­ше­нят і ку­пив вже кільки де­ся­тин землі. Дер­жав він во­ли, орав, сіяв і дер­жав навіть од­но­го ко­ни­ка. Ха­зяй­ну­ва­ла більше йо­го жінка, ніж він, бо бу­ла зро­ду ро­зум­на й за­по­пад­на лю­ди­на.

    Леонтій Пет­ро­вич сидів, на­хи­лив­ши свою пе­ле­ха­ту чор­но­во­ло­су го­ло­ву, і ско­са пог­ля­дав своїми тем­ни­ми здо­ро­ви­ми блис­ку­чи­ми очи­ма на о. бла­го­чин­но­го. З-під гус­тих низьких чор­них брів йо­го очі виг­ля­да­ли хит­ро й світи­лись ро­зу­мом.

    - Що ж там, Ле­онтію Пет­ро­ви­чу, чу­ва­ти в вас в во­лості? - спи­тав в пи­са­ря о. бла­го­чин­ний.

    «Випитує… Ціка­виться знать усе, але я йо­му не ска­жу нічо­го; бла­го­чин­ний - чо­ловік гост­рий, за­по­пад­ний, але хиб­ний і не­без­печ­ний…» - по­ду­мав пи­сар і обізвав­ся зго­дом:

    - Нічого не чуть ду­же ціка­во­го. Зви­чай­ні спра­ви йдуть своєю чер­гою.

    - Швидко бу­де гро­мадський схід? - спи­тав о. бла­го­чин­ний.

    «Має якесь діло до во­лості», - по­ду­мав пи­сар і тро­хи зго­дом про­мо­вив:

    - Ні! ма­буть, неш­вид­ко. Од ми­ро­во­го по­се­ред­ни­ка не­ма при­ка­зу, не­ма й бо­ма­ги; та він не ду­же дав­но скли­кав вже схід.

    - А мені оце жалівся уп­ра­ви­тель, що му­жи­ки на­ро­би­ли ба­га­то шко­ди на панських лу­ках, - ска­зав о. Ар­темій. - Те­пер стоїть су­ша. Пас­ти коні й ху­до­бу нігде, а му­жи­ки оце якось вночі на­ро­би­ли на пансько­му сіно­косі спа­шу й па­то­лочі, спас­ли тра­ву з од­но­го бо­ку. Чи пак жалівся уп­ра­ви­тель во­лос­но­му?

    - Казав во­лос­но­му й жалівся ми­ро­во­му, - ска­зав пи­сар, - але ще од ми­ро­во­го не маємо ніяко­го при­ка­зу й звістки.

    - А по­ки той при­каз вий­де, то лю­де спа­суть сінокіс увесь до­чис­та. Вже й на моєму сіно­косі по­зав­чо­ра по­па­лись чужі во­ли в спа­шу, - ска­зав о. Ар­темій.

    «Певно, дер­жить людські во­ли в зай­мані, та лю­де не хо­тять ви­ку­пить. Бу­де, ма­буть, про­си­ти, щоб во­лос­на уп­ра­ва наг­на­ла му­жиків…» - по­ду­мав пи­сар.

    - Хто то вчо­ра приїздив до во­лості з дзво­ни­ком? - спи­тав о. Ар­темій в пи­са­ря.

    - То приїздив ста­но­вий прис­тав.

    - Чого ж це він приїздив?-спи­тав о. Ар­темій.

    - Не знаю. Чо­гось кли­кав уряд­ни­ка… «Ну та й ціка­вий же!» - по­ду­мав пи­сар.

    - Чи вже скінчив ваш батько свій но­вий дім? - спи­та­ла Су­са­на Уласівна в пи­сарші.

    - Вже дав­ненько! - од­повіла пи­сар­ша й за­пи­ша­лись.

    - Чи гар­ний же вий­шов? Гарні по­кої? - спи­та­ла бла­го­чин­на.

    - Гарний і прос­тор­ний дім. Гос­по­ди, який гар­ний та світлий, - ска­за­ла пи­сар­ша й знов за­пи­ша­лась.

    - Буде та­кий завбільшки, як наш, чи мен­ший? - спи­та­ла бла­го­чин­на.

    - О, ба­га­то більший! І вікна тро­хи більші, ніж у вас, - ска­за­ла пи­сар­ша, зир­нув­ши бист­ро на вікна.

    - Чи й мебіль вже ку­пи­ли? Вже обс­та­ви­лись зовсім?- спи­та­ла в пи­сарші Ва­тя, кот­ра, впо­рав­шись в сто­ловій ко­ло са­мо­ва­ра, увійшла в гос­тин­ну й сіла на ка­напі.

    - Вже при­вез­ли й пос­та­ви­ли. Мебіль та­ка гар­на, та­ка гар­на, що й ска­за­ти не мож­на! Нав­ди­во­ви­жу гар­на!

    - Така, як оце на­ша, чи яка інша? - спи­та­ла бла­го­чин­на, здер­жу­ючи лег­кий осміх на ус­тах.

    Писарша зо­ри­ла швид­ки­ми очи­ма кру­гом гос­тин­ної, бист­ро ки­ну­ла очи­ма по віденських стільцях і про­мо­ви­ла:

    - Краща, ніж ва­ша; стільчи­ки такі, як у вас, тільки чер­воні, а ка­на­па й крісла більші й кращі, ніж ваші.

    - Чи вікна та двері ви­сокі в но­во­му домі? - спи­та­ла в пи­сарші Ва­тя.

    - Господи, які ви­сокі та здо­рові й вікна й двері! А вікна якісь чудні, на п'ять ши­бок: чо­ти­ри вни­зу, а вгорі тільки од­на, дов­га че­рез усе вікно, ще й од­чи­няється зни­зу вго­ру, не­на­че ляд­ка. Та в кімна­тах яс­но, світло! А на стелі в залі ще й кру­жа­ло ви­роб­ле­не по самісінькій се­ре­дині. Гос­по­ди, як гар­но все по­роб­ле­но! зовсім по-панській, - чва­ни­лась пи­сар­ша.

    - Чи вже чай нас­то­явсь? - спи­та­ла бла­го­чин­на в Ваті.

    - Вже, ма­мо! Ходім пи­ти чай, бо я го­лод­на, - обізва­лась Ва­тя.

    - Прошу в сто­ло­ву до чаю! - обер­ну­лась бла­го­чин­на до пи­сарші, встав­ши з ка­на­пи і важ­кою хо­дою прос­ту­ючи до две­рей сто­ло­вої.

    Усі вста­ли й пішли слідком за бла­го­чин­ною ря­доч­ком, як пли­вуть кач­ки на ста­ву. В прос­торній сто­ловій на дов­го­вас­то­му столі, вас­те­ле­но­му чис­тою білою ска­тер­кою, вже па­ру­вав са­мо­вар. Ар­темій по­са­див пи­са­ря по­руч з со­бою; бла­го­чин­на сіла з пи­сар­шею по дру­гий бік сто­ла. Ва­тя на­ли­ла ста­ка­ни чаю й пер­ший ста­кан об­нес­ла кру­гом сто­ла й по­да­ла пи­сарші. Пи­сар­ша зир­ну­ла Ваті в очі й не­на­че про­чи­та­ла в їх, в лас­ка­во­му, со­ло­денько­му і ввічли­во­му пог­ляді, при­чи­ну лас­ка­вих зап­ро­син на чай, лас­ка­во­го панькан­ня ко­ло неї й за­побіган­ня лас­ки. В пи­сарші аж очі заг­ра­ли од то­го нес­подіва­но­го здо­га­ду. Во­на пе­рег­ля­ну­лась з пи­са­рем, підве­ла тро­хи бро­ви вго­ру, але пи­сар і не ду­мав до­га­ду­ваться, за що то йо­го жінка го­во­рить до йо­го очи­ма, на­тя­кає ус­та­ми й бро­ва­ми. Бу­ло знать, що пи­сар­шу бра­ла не­терп­ляч­ка щось ска­зать чо­ловікові: во­на аж зай­ор­за­ла, за­со­ва­лась по стільці. Ста­рий віденський стілець ле­генько за­рипів під пи­сар­шею.

    Подавши усім чай. Ва­тя взя­ла од­ну тарілку з скиб­ка­ми пух­кої свіжої па­ля­ниці, дру­гу тарілку з га­ря­чи­ми пиріжка­ми, знов обійшла кру­гом сто­ла й пос­та­ви­ла тарілки пе­ред пи­сар­шею. Потім во­на вер­ну­лась, взя­ла в од­ну ру­ку мас­лян­ку з мас­лом, в дру­гу мо­лош­ник з мо­ло­ком і знов пос­та­ви­ла пе­ред пи­сар­шею.

    - Прошу вас, Фе­одосіє Се­менівно! будьте лас­каві! пиріжки на­ма­зуй­те мас­лом, по­ки га­рячі, бо не­за­ба­ром вже й про­хо­ло­нуть, - прип­ро­шу­ва­ла Ва­тя пи­сар­шу.

    «Знаю, знаю, чо­го ти так ко­ло ме­не туп­цюєш! Знаю, знаю! Як кру­титься, як панькається! - по­ду­ма­ла пи­сар­ша, - А ко­лись пе­редніше то ме­не й не про­си­ли до се­бе. Знаю, до чо­го то во­но сто­сується».

    Писарша тро­хи не крик­ну­ла до сво­го чо­ловіка че­рез стіл: «Знаю, знаю, до чо­го во­но йдеться!» - і лед­ве че­рез си­лу вдер­жа­ла язи­ка за зу­ба­ми.

    О. Ар­темій роз­мов­ляв з пи­са­рем все за во­лосні спра­ви та за но­во­го сільсько­го стар­ши­ну, Леська, кот­ро­го не­дав­но об­ра­ла гро­ма­да.

    - От те­пер Лесько тро­хи поп­ра­виться на кра­що­му хлібі, а то він був вже за­нидів, зах­ляв, зовсім опус­тив­ся з своїм ха­зяй­ст­вом. Леськи з давніх-да­вен бу­ли перші ба­га­тирі на селі, а цей чо­гось зах­ляв, скап­цанів, - ска­зав о. Ар­темій і, на­хи­лив­шись до са­мо­го ву­ха пи­са­ря, до­дав ти­хо, - ма­буть, тим, що дур­ний, а дурні усі хля­нуть, бо… по­не­волі му­сять хля­ти.

    Писар осміхнувсь.

Пошук на сайті: