Іван Нечуй-Левицький - Поміж ворогами (сторінка 6)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_pomizh_vorogami.docx)Ivan_nechuy_levickiy_pomizh_vorogami.docx328 Кб2612
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_pomizh_vorogami.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_pomizh_vorogami.fb2374 Кб2795
    - Ой дур­ний, їй-бо­гу, дур­ний! - гук­нув о. Ар­темій вже на всю ха­ту. - Тільки ж він хит­рий-хит­рий! Те­пе­реч­ки він поп­ра­виться.

    - Може, й поп­ра­виться тро­хи, як не розіп'ється… - зне­хо­тя обізвав­ся пи­сар, - уп­ра­ви­тель вже прий­няв йо­го во­ли й ко­ро­ви на ви­пас на панській луці дур­но, без пла­ти.

    - Прийняв? А моїх волів то й не прий­має! - ска­зав о. Ар­темій. - Ото доб­ре буть во­лос­ним! Кра­ще й ви­годніше, ніж по­пом.

    - Бо ви, о. Ар­темій, ма­буть, не про­си­ли за це уп­ра­ви­те­ля. Він го­но­ро­ви­тий: не поп­ро­сиш, то сам ніко­ли не до­га­дається да­ти.

    - Правда, що не про­сив. Це прав­да! А во­лос­ний, пев­но, й не про­сив, а йо­му да­ли пра­во на ви­пас, - ска­зав о. Ар­темій.

    - Е, ба­чи­те, во­лос­ний - інша річ. Во­лос­ний потрібний для уп­ра­ви­те­ля й для діди­ча… Во­ни ма­ють уся­кові спра­ви в во­лості то за лю­дей, за робітників, то за спаш… Хоч-не-хоч, а тре­ба кла­няться, тре­ба за­год­жу­вать та піддоб­рю­ваться, - ска­зав пи­сар і при то­му гор­до­ви­то підвів го­ло­ву вго­ру й од­ки­нув свої міцні плечі на спин­ку стільця.

    Уся йо­го пос­тать, усей йо­го вид на­че про­мов­ляв: і ми чо­гось варті! І мені му­сить го­ди­ти й уп­ра­ви­тель, і пан, і… ти, от­че Ар­теміє.

    Але по очах о. Ар­темія зовсім не бу­ло знать, щоб у йо­го був по­тяг до то­го. щоб в чо­мусь до­год­жать во­лос­но­му та пи­са­реві. О. Ар­темій був над­то са­мостійний чо­ловік, хоч і за­побігав лас­ки в кня­гині, як знач­ної осо­би, та в сусіднього ба­га­то­го па­на діди­ча. По­ки йо­му па­ни го­ди­ли та ро­би­ли яку ви­го­ду, по­ти й він їх хва­лив і за­побігав у їх лас­ки; але як тільки во­ни не да­ва­ли йо­му ніякої ви­го­ди, він мстив­ся, ла­яв їх і об­го­во­рю­вав, скільки бу­ло си­ли, бо був на вда­чу осуд­ли­вий.

    Тим Ча­сом Ва­тя, обділив­ши усіх чаєм, врешті на­ли­ла й собі ста­кан чаю й сіла по дру­гий бік пи­сарші. Во­на по­ча­ла лас­ка­во роз­мов­лять з нею.

    - Чи час­то бу­ваєте в сво­го па­нот­ця в Скрип­чин­цях? - спи­та­ла во­на в пи­сарші.

    - Буваю та­ки час­тенько, бо, ба­чи­те, в па­нот­ця все-та­ки стрінеш­ся з пу­тя­щи­ми людьми, по­ба­ла­каєш, з кимсь по­ба­чиш­ся, щось ціка­ве по­чуєш. А тут… Ет! - ска­за­ла пи­сар­ша, ще й ру­кою мах­ну­ла на са­мо­вар з ко­кет­ли­вою зне­ва­гою, не­на­че мо­ло­ди­ця.

    - Чому ж так? - спи­та­ла бла­го­чин­на.

    - Та, ба­чи­те, тут не­ма з ким і по­го­во­рить до ла­ду… Ба­чиш­ся тільки з сусіда­ми-мо­ло­ди­ця­ми та з дя­чи­хою, а з ни­ми яка роз­мо­ва? Ет!

    Писарша за­пи­ша­лась, знов ко­кет­ли­во мах­ну­ла пальця­ми на дру­гий бік, ще й гу­би за­ко­пи­ли­ла.

    «Сама тільки не­дав­неч­ко ски­ну­ла очіпок, а вже й роз­ма­ха­ла­ся ру­ка­ми й на мо­ло­диць, і навіть на дя­чи­ху», - по­ду­ма­ла бла­го­чин­на.

    - То ви б частіше до нас за­хо­ди­ли та й по­ба­ла­ка­ли б з на­ми й роз­ва­жи­ли се­бе тро­хи, - ска­за­ла бла­го­чин­на.

    - Спасибі вам, ма­туш­ко, але… мені якось ніяко­во. Мій ста­рий якось та­ки й ка­зав мені: ходім оце до ма­туш­ки…

    - От і доб­ре б зро­би­ли, як­би бу­ли прий­шли, - обізва­лась Ва­тя, - а то ви все з тим ха­зяй­ст­вом та з дітьми. Ви ще мо­лоді, ще вам не час за­ко­пу­ваться з го­ло­вою в той клопіт.

    - Коли ніяк не збу­деш­ся то­го кло­по­ту. До­ки бу­ла в па­нот­ця, до­ти гу­ля­ла й кло­по­ту не зна­ла, а те­пе­реч­ки… Ет!

    - «Коли б бу­ла біду зна­ла, не йшла б заміж та гу­ля­ла», - обізвав­ся сло­ва­ми пісні о. Ар­темій. - А навіщо ж ви йшли заміж, ко­ли те­пер біди й ли­ха заз­на­ли?

    - Бо отой при­че­пивсь, то й пішла, - ска­за­ла про­вор­но пи­сар­ша, мах­нув­ши не ли­цем, а підборіддям на сво­го чо­ловіка.

    Матушка й Ва­тя засміялись. Пи­сар­ша ані осміхну­лась.

    - А як­би дру­гий сва­тав, то, ма­буть, і не пішли б! - ска­зав о. Ар­темій.

    - Мабуть, не пішла б та й досі гу­ля­ла б… - ска­за­ла пи­сар­ша й ки­ну­ла бист­ро своїми ка­ри­ми очи­ма на пи­са­ря.

    - От не­за­ба­ром, на тім тижні, в чет­вер, бу­дуть мої іме­ни­ни, то ви й прийдіть до нас в гості з Ле­онтієм Пет­ро­ви­чем вве­чері на чай! - про­си­ла бла­го­чин­на.

    - Спасибі вам! Як не пом­ре­мо, то й прий­де­мо, - сміли­во ска­за­ла пи­сар­ша. Во­на вже зовсім об­бу­лась, огов­та­лась і, підбадьоре­на лас­кавістю гос­по­дині та Ваті, зовсім роз­ба­ла­ка­лась і роз­жар­ту­ва­лась.

    - Тільки в той день приїде до нас в гості її брат, сту­дент, - обізвав­ся пи­сар, - якось ніяко­во бу­де ки­дать сво­го гос­тя та йти в гості.

    - То ви за­беріть сво­го гос­тя та й до нас в гості! От і доб­ре бу­де! Мо­ло­дий па­нич тро­хи по­гу­ляє й за­ба­виться на ва­каціях, - ска­за­ла бла­го­чин­на.

    - Спасибі вам! Як брат зо­хо­титься, то й прий­де­мо, - ска­за­ла пи­сар­ша.

    - А чом же! В нас не­ма це­ре­моній. При­ходьте прос­тацьким зви­чаєм. На­що нам ті це­ре­монії. Ми лю­де сільські, - до­дав о. Ар­темій. - Бу­де і вчи­тель з жінкою, ва­шою близькою сусідою. Вам бу­де ве­се­ло: не пе­ре­ну­ди­тесь, і по­го­во­ри­те, і по­ба­ви­тесь. Ва­тя заг­рає на фор­теп'яні, а ви ще й по­тан­цюєте.

    - І ку­ди вже мені до танців! На­тан­цю­юсь я й так за цілий день ко­ло дітей. Не­хай вже мо­лодші од пе­не тан­цю­ють, - ска­за­ла пи­сар­ша й засміялась.

    Напившись чаю, поснідав­ши всмак пух­ки­ми пи­ро­га­ми, пи­сар та пи­сар­ша вста­ли й по­ча­ли про­щаться.

    - Не за­бу­вай­те ж моїх іме­нин! При­ходьте до нас! - про­си­ла на про­щанні ма­туш­ка пи­сар­шу.

    - Не за­бу­вай­те ж і ви! - про­сив о. Ар­темій пи­са­ря.

    - Спасибі вам, спа­сибі! - дя­ку­вав пи­сар, ви­хо­дя­чи на ґанок.

    І ма­туш­ка, й Ва­тя, і сам о. бла­го­чин­ний вип­ро­ва­ди­ли гос­тей аж на ґанок.

    Йдучи че­рез двір, пи­сар все заг­ля­дав в за­го­ро­ду та в повітки. Вже він з жінкою вий­шов за во­ро­та, та й спи­нив­ся, і все че­рез тин зо­рив по дворі та ди­вивсь в од­чи­нені во­ро­та повіток.

    - Чого це ти так за­зи­раєш в за­го­ро­ду та в повітки? Чи не на­ба­чив там яко­го ди­ва? - спи­та­ла пи­сар­ша в сво­го чо­ловіка.

    - Щось о. Ар­темій і ма­туш­ка ду­же лас­каві до нас сьогодні. Чи не зай­няв ча­сом ба­тюш­ка на своїй луці в спа­шу му­жицькі во­ли або коні та, ма­буть, бу­де про­сить, щоб в во­лості наг­на­ли му­жиків та здер­ли ви­куп за спаш.

    - Ой ти, со­лопій! А ще й маєш се­бе за ро­зум­но­го чо­ловіка, - ска­за­ла пи­сар­ша. - Які там во­ли та коні? Це во­ни так туп­цю­ють ко­ло нас, щоб за­лу­чить же­ни­ха для своєї Ваті. Ад­же ж брат за­то­го скінчить універ­си­тет! Хіба ж ти не примітив, як я на те­бе мор­га­ла й очи­ма, і бро­ва­ми?

    - Коли ж ти мор­га­ла? - спи­тав пи­сар.

    - А як Ва­тя при­нес­ла мені ста­кан чаю й сіла ко­ло ме­не по дру­гий бік. Ой ви, чо­ловіки! А ще маєте се­бе за ро­зумніших од жінок.

    Весела й про­вор­на пи­сар­ша по­ма­ле­сеньку штовх­ну­ла ліктем під бік сво­го чо­ловіка. Тут на са­моті во­на ста­ла знов ве­се­лою, жар­тов­ли­вою сільською мо­ло­ди­цею.

    - Я й примітив, як ти морг­ну­ла но­сом на ме­не, але мені зда­лось, що те­бе му­ха вку­си­ла за ніс, - ска­зав пи­сар.

    - Муха вку­си­ла… Тюхтій ти! Не тя­миш ти, до чо­го во­но йдеться. А я швид­ко пос­те­рег­ла, чо­го їм тре­ба.

    Писар од­на­че за­ду­мавсь.

    - А що бу­де, як з то­го нічо­го не вий­де?.. - про­мо­вив пи­сар не­на­че сам до се­бе. - А що бу­де, як ча­сом діло піде на­пе­ре­верт?

    - Нічого не бу­де. Наїмо­ся, нап'ємось та й до­до­му піде­мо, як і те­пер йде­мо. От що бу­де, хоч би діло пішло й на­пе­ре­верт або й сторч.

    - Еге… - обізвав­ся пи­сар і знов за­ду­мавсь, - ко­ли б ча­сом ті пи­ро­ги, ті наїдки та на­пит­ки не вилізли нам бо­ком, - ска­зав він тро­хи зго­дом, - отець бла­го­чин­ний за­кир­ку­ва­тий і мсти­вий…

    - А чо­го їм лізти у бік? Хіба пи­ро­ги бла­го­чин­ної по­дуріють чи збо­же­воліють, щоб їм ви­ла­зить на­ши­ми бо­ка­ми? - го­во­ри­ла й ре­го­та­лась ра­зом ве­се­ла пи­сар­ша.

    

IIІ

    

Пошук на сайті: