Причепа – Iван Нечуй-Левицький

– Ой, боже мій! Як я страждаю! як я мучусь! Як я перепечалилась! Або дай мені смерть, або прихили його серце знов до мене.

І не було в кого поради питати; і ні з ким було їй плакати. Батьки не приїжджали вже до неї, а до їх не пускав її чоловік.

Одчинила Ганя камоду. Вона шукала персня, котрим заручувалась з Ясем. Наділа вона його, опустила руки; перстень спав і покотився по підлозі. Ганя взяла свічку і почала шукати під столом, під стільцями. Персня нігде не було. Коло самої стіни десь знайшлася зашкалубина між дошками. Перстень закотивсь туди і зник. Ганя придивлялась, присвічувала, доставала ножем, – персня не було. Страх напав Ганю. Вона стояла і не знала, що робити. «Недурно пропав перстень, – була в неї думка, – не буде кінця моєму горю!»

Засовуючи шухляду, вона побачила, що там, в шухляді, не було половини срібних ложок, ножів і ложечок до чаю. Бігцем побігла вона до пекарні і почала питати в наймички, збудивши її зі сну. Сонна наймичка одказала, що пан забрав те все срібло і повіз з собою в Тхорівку. Ганя й руки опустила.

«Так он куди переходить наше добро! Тим-то він тепер не дає мені до схованки грошей!» думала Галя, і в душі її не було вагання, що це її чоловік покупив Зосі й килими, й мебіль, справляє одежу…

– Гуди ж тепер, лютий вітре! – закипіло в неї на серці, – замети метелицею йому шляхи і самий його слід! Реви, завірюхо, засип його снігом, засип заметами і ту погану оселю, де він бенкетує, де він тепер кохається з іншою!

Коли це надворі загуркотіло. Ганя вхопила свічку і полетіла назустріч Ясеві.

Засипаний метелицею, ввесь у снігу, в ведмежім кожусі, ввалився Ясь у хату. Ганя бігла до його, як тінь, з широкими виряченими очима, її довга сукня одвівалась назад й метлялась на повітрі.

– Куди ти летиш, навіжена! – крикнув Ясь.

– Тебе стрічати. Усю нічку не спала, тебе виглядала.

– А тобі навіщо я здався? Чи в мене слуг немає, щоб мене дожидали та з світлом стрічали?

– Я була тобі вірна, як слуга…

– Як слуга!.. може, як наглядач-сторож? Ти назираєш за мною, слідкуєш повсякчас? Мені не можна ступити з дому без тебе? – репетував Ясь. – Слуги і вартового мені не потрібно! Мені треба панії… справдішньої панії-господині. Чи втямила це? Ти тільки кмітиш за мною.

Ясь роздягся і почвалав, хитаючись, до далеких кімнат. Ганя слідком за ним несла світло. – Коли б пак ти не спізнався з такими панями, як ота налазлива причепа, пані Лемішковська… – почала була Ганя, та Ясь не дав їй договорити.

– Ти смієш мені про неї говорити? – гукнув він зопалу, – ти, що не вмієш гаразд і по світлиці пройти?

– Я ходю, як усі люди ходять, – обізвалась вона і поставила свічку на стіл.

– Ступає, як та ступа, гупає, аж підлога двигтить!.. ти недоладне гупало, – докоряв їй чоловік. – Слова не вміє, мурло, по-польській до ладу промовити! От тільки з бабами теревені розпускати, – ото твоя втіха! Стид, сором!

– Чого ж ти кричиш? – промовила Ганя, – збудив дитину, побудиш слуг. Вони напрацювались та натомились за цілий день…

– Слуг? А матері ж їх ковбаня! – закричав Ясь і знестямки залаяв, як справжній мугир, вже по-українській. – То мені слуг поважати? То ти мені наймитами рота затуляєш? Де вони, ті твої найуподобніші для тебе приятелі, те твоє товариство, варте тебе самої?

Ясь полетів до пекарні і наробив галасу. В голові в його шуміло. Слуги позскакували з постелів, спросоння протирали очі, поперелякувані несподіванкою. Дитина плакала, Ганя й собі… Ясь, червоний, як жар, погнав навіщось слуг до світлиць.

– Я вам покажу спати, коли пан ще не спить!.. Світіть мені зараз усі канделябри, захожуйтесь варить вечерю! Зараз будуть гості!

Швидко канделябри були позасвічувані. Світлиці залисніли сріблом, бронзою; слуги завештались по світлицях сонні, гаразд не прочумавшись, з дурними очима, які бувають у переляканих овечок. Швидко засвітилось у всіх вікнах дому Серединських, запалало полум'я в пекарні. Горпина розставляла столи. Піднявся в домі галас, стукіт, і тихіше стало чуть в покоях гудіння вітру, наче притихла метелиця, приглушена стуканням ножів на пекарні. Ясь никав та бігав од кутка до кутка по просторній гостинній, заклавши руки за спину і дивлячись на стелю, його горде лице аж палало, очі горіли злістю. На грудях його аж гойдавсь важкий золотий ланцюжок.

– От тепер би мені женитись! – промовляв він сам до себе. – Взяв би собі дуже багатеньку жінку, може, й дідичку. А то женився трохи не хлопцем, взяв трохи не українську мужичку. Ох! дурна, дурна моя голова тоді була! І де той розум часом дівається у людини? Ще й кохав її, цілував її чорні руки, цілував руки її батьків. Ох, Зосю, Зосю! Чи не для тебе ж тут місце, в цих багатих світлицях? чи не твоїм білим ніжкам пурхати б та дріботіти по цьому паркеті? чи не твоїй красі виглядатись у ці велика дзеркала? Ти, здається, і родилась для розкоші, й охрестилась для панства.

Серединський наближився до одного дзеркала, насупився, придивляючись на себе, пишно повертав голову і закручував блискучого чорного вуса.

– А я хіба не родився для панства? Пан Хоцінський казав правду. Я з панів, з шляхтичів. Мій спанілий вид, моє обличчя доказує мою щиро панську вроду. В цих багатих покоях – моє правне місце.

Загуркотіло надворі. Серединський кинувся в прихожу роздягати Зосю, Теодозю, Люцину, Рузю. З ними приїхали і лисі кавалери.

Вся вони, жартуючи, заговорювали ще передніше, сидячи за столом на Тхорівській економії, щоб Серединський забрав їх до себе на смачну вечерю. Ясь так і зробив: запрохав їх усіх до себе, а сам полетів попереду, щоб налагодити для їх вечерю. Тепер в світлиці Серединського ввалила весела компанія, реготалась, бігала по покоях, чепурилась перед дзеркалами, ніби в себе дома. Серединський зараз пристав до Зосі, щоб вона всім давала лад. Тимчасом на столи подавали закуски, а потім подали й вечерю. Вся голодна череда розмістилась кругом стола, а Зося сиділа на першім місці коло Яся. Полилось вино в чарки, в стакани. «Шампанського!» кричав Ясь до лакея, і лакей бігав з пляшками, наливав. Вино проливалося на скатерть. Гості стукались та цокались чарками, гомоніли. Уся ця гуляща наволоч саме розгулялась без упину. Дами вже розчервонілись, стали надто вже ввічливі, вважливі до панів. Лисі кавалери вже клали голови трохи не на плечі паннам. Зося вже аж надто близько присунулась до Серединського. Шоки в неї розгорілись, голова одкидалась назад; в лиці світилась вакхічна налазливість та сміливість, так що аж слуги переморгувались і сміялись.

– Де ж це пак ваша панія? – питали гості.

– Вечерю готує, десь порається, – одказував Ясь, сміючись. Ганя і справді мусила дати загад про закуски, але сили в неї більше не стало. Вона мусила лягти на постіль. Кров пішла в неї ротом. А з світлиці долітав до неї веселий сміх. Вона чула голос Зосі, голос чоловіка, чула стукання чарок, ножів, гуркання дверей.

– Господи! візьми мене до себе! Вся душа моя болить, – стиха промовляла Ганя нишком до себе.

Гості роз'їхались вже, як дніло надворі, а Ганя потім цілих шість неділь не вставала з постелі. До неї приходив доктор, лічив її; навіть навідувалась Зося з сестрами, охала, споболювала їй, та не пожалував її ні разу Ясь, навіть не спитав про її здоров'я. І побачила Ганя, що він був би дуже радий її смерті.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: