Причепа – Iван Нечуй-Левицький

– Вбирайся, дочко! – говорив до Гані батько. – Тікаймо з цього дому. Тут побила тебе лиха година, тут саме повітря не сприяє тобі, бо напоєно отрутою для твоїх недужих грудей.

Ганя з наймичками позав'язувала в завиніння свою одежу, одежу свого сина. Наймички плакали, вкладаючи в скриньки сукні, сорочки, хустки. За півгодини все було готове. Коні стояли в дворі не розпрягані.

– Тікаймо з цього дому, поки не вернувся отой поганий люд, ота збірня, – говорив батько. – Князь вже гострить зуби на його і держить його тим, що ти недужа лежиш. – Як вернеться пан, то скажіть, що пані з собою вивезла з його дому й його долю, – казав о. Хведор до слуг. – Глядіть же, так і скажіть!

Слуги вивели Ганю в двір і висадили на повозку. Всі слуги позбігались з усього двору, всі прощались з нею навіки. Молодиці голосили, неначе по мерцеві, бо всі знали, що випроважають її ніби на кладовище.

– Отрясаю прах цього дому од ніг своїх! – промовив батько, виходячи з дверей.

Поїхала Ганя з двору і сльози навіть не пустила з очей. Мати держала на руках унучка. Слуги випроважали Ганю за двір, ніби йшли за домовиною.

Тим часом, як Ганя виїжджала з свого дому, а Ясь з Лемішковською ганяв верхи по полі, – на Тхорівській економії трапилась подія зовсім інша. Отець Микита раз якось йшов уранці на похорон і здибався з Якимом недалеко од економії.

– Чи це ти, Лемішко, ходиш у драних чоботях? – питав його батюшка, тикаючи палицею в дірку на чоботі.

– Чи на мені ж одні чоботи тільки драні? А сіртучина хіба ціла?

І Лемішковський показав латки на обох ліктях.

– Все поїла проклята з'їжа. Швидко й мене з'їсть. А дітей шкода, їх мати й тепер десь ганяє по діброві та по луках на коні з своїм коханцем.

– Ой, Лемішка ж ти, правдива Лемішка! Робиш ти, працюєш та на кат зна кого! Вони тепер саме гуляють, а ти повикидай з хати надвір їх дрантя та шмаття та й двері запри. А приїдуть, понюхають, полижуть замок та й розлетяться, як те гайвороння.

– А зроблю я справді так!

– Авжеж зроби, а ввечері приходь на могорич та розкажеш, як Теодозя клювала дзьобом в замкнуті двері.

Лемішковський прийшов у хату і почав викидати надвір усі не дуже завальні пожитки Теодозі, Люцини і Рузі, поскладав під хатою всі скриньки, всі сукні, одежину, а хату запер і сам дожидався, похожаючи по хаті і виглядаючи в вікна, наче з твердині.

Незабаром влетіли в двір всі чотири дами на конях. Кавалерів не було коло їх. Купа скриньок, побганої й наскиданої жужмом одежі під хатою, на призьбі, одразу кинулась їм в вічі.

– Що то таке? Чи хати мажуть, чи виносяться… чи, може, пожежа, чи що? – питали вони одна в другої.

Позсідали вони з коней і почали стукати в двері. Двері були замкнуті. Зося обіруч, торгала дверима, а далі постукала в вікно. Лемішковський одчинив кватирку і крикнув: «Adiu, мадмуазель Теодозю, і ви, Люцино, і ви, Рузю; аdiu! Шукайте собі деінде другої догіднішої квартири, їдьте до Серединського; там, кажуть, покої дуже просторі! і господар дуже гостелюбний».

– Що це таке? що де таке за комедія? – зарепетували дами і почали бігати кругом хати. – Чи пак не «зварйовал» він оце зусім? чи не з'їхав з глузду та й не збожеволів він зусім? – Якиме! одчиняй! – кричала Зося, – а то я звелю двері висадити!

– Спробуй! то я вам отутечки усім ребра потрощу, – сказав Яким з кватирки. – Одну Зосю пущу, коли вона того схоче, а тим – світ на всі чотири вітри.

– Як ти не пустиш сестер, то й я тебе покину! – обізвалась Зося. – Я не переживу такого сорому, я, котру знає вся околиця, сам князь, – я… я…

– Старі штуки! Годі вже нам дуріти!.. Ти, коли хоч, йди в хату. Я тобі не забороняю.

Лемішковський одхилив двері, пустив Зосю в хату, а другі зосталися на дворі.

– Що за варваризм! що за вандалізм! – репетувала Теодозя. – У нас, у Варшаві, за це йому б голову стяли. Так обійтись з дамами, викинути з дому серед дня, в очах цілого села, наймичок!

Теодозя підіймала голос все вище і верещала трохи не на все село. А тимчасом Зося лютувала в хаті, наче поранена тигриця, аж голос її лящав на всю оселю.

– Ти лайдак! – верещала вона, – ти п'янюга! Пропив усе наше добро, а тепер збезчестив, ославив мене. Ой моя нене!.. – і Зося сікалась до його і совалась, як оса.

– Зосю! – одказував їй Яким спокійно, – де наше добро батьківське, де батьківський дім, сад, комори, млин? Чи не ти ж проциндрила все наше добро, прогайнувала все батьківське надбання, просвистіла всі наші гроші на свої убори, на бали?

Зося замовкла і тільки дивилась на його.

– Чи не ти ж тягала мене по світі з місця на місце? Чи не через тебе я пішов в світи? Через тебе я на службі не заслужив нічого, покинув місце. Чи не ти трохи не пустила мене по миру з торбами? Пустиш ти й дітей. Дивись на мене! І я, і діти носимо лати, а ти все гуляєш, а ти балюєш за чужі стидкі гроші. Ти сором мій, ти опоганила наше чесне ймення Лемішок…

– Ха-ха-ха! – зареготалась Зося, як відьма на Лисій горі. – Ха-ха-ха! Шановне ймення – Лемішок! твого батька-гайдамаки і тебе, достоту такого ж самого! Ха-ха-ха! Чесне ймення – Лемішок! Ха-ха-ха!

– Мій батько казав мені правду. Ти така, як про тебе думав мій батько: ти гультяйка, волоцюга, все залицяєшся, все кохаєшся з волоцюгами, гайнуєш добро, так що діти твої швидко піднімуть тебе на смішки. Посоромилась би сивої коси… Коси сивіють, а ти як була нерозміркована ззамолоду, такою і на старість зісталась; та все липнеш до людей нестачковитих, таких, як і ти сама.

– Ха-ха-ха! – реготалась Зося коло його самого носа. – Де ти нахапався такої моралі? Ха-ха-ха!

– Дивись на моє дрантя, на мої лати! Хто довів мене до їх? Дивись на мої чорні руки. Чи не такі ж руки і в мого батька були, що годували тебе, настачали грошей на твої сукні, на бали? А ти, ледащице, все гуляєш, а ти от десь була повіялась і тепер. Минув час, коли я тебе кохав, коли я за твої очі був ладен оддати душу свою. Я тепер ненавижу тебе! Хоч і геть з мого дому, то не буде жалко. Ти псуєш моїх дітей, збавляєш дурно добро, збила мене з пантелику!

– Бо ти й давно був навісний. Послухай мене! – почала Зося тихо, з осміхом, як говорять до малої дитини. – Що ж це тобі спало на думку схаменутись і опам'ятатись так пізно, – виганяти мене з дому, дійти до свого розуму, до пуття, як ти кажеш?

Лемішковський схопився полум'ям. Його очі заблищали страшно. Перед Зосею неначе стояв старий Лемішка, вставши з домовини.

– Та ти смієш ще варнягати, базікати! Геть з мого дому! щоб і дух твій не пах! Вон зараз до свого Серединського!

Зося побачила, що вже непереливки й не жарти, їй здалось, що вона почула голос страшного Лемішки. Важке почування заворушилось в серці. Вона затрусилась, як лист, і несамохіть попнулась назад. Яким одчинив їй двері; вона, ледве жива, бліда, перелякана, вискочила з хати в двір.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: