Іван Нечуй-Левицький - Причепа (сторінка 2)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.docx)Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.docx415 Кб4036
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.fb2554 Кб4430
    О. Мой­сей си­лою взяв пляш­ку і мит­тю ви­пив дру­гу чар­ку. Пе­ре­го­дя о. Хве­дор за­ку­рив си­гар­ку. Пер­ший свіжий ди­мок ду­же приємно за­лос­ко­тав у носі в гос­тя.

    - Не ку­ри, будь лас­ка - про­сив о. Мой­сей. - Хіба ж ти не знаєш, що док­тор за­бо­ро­нив мені й ку­ри­ти. Не дра­туй-бо ме­не.

    - Одчепись ти з своїм док­то­ром! що не док­тор, то на­ха­ба! Як йо­го слу­ха­ти, то й з го­ло­ду вмер­ти тре­ба.

    - Скільки раз я зарікав­ся не ку­ри­ти! - ка­же о. Мой­сей. - Од­же ж не по­ки­ну! По­ки не чую ди­му, то й бай­ду­же. А як ку­рить хто мені під но­сом, то, здається, од­дав би все на світі, щоб тільки по­куш­ту­ва­ти ото­го по­га­но­го зілля.

    - Коли хо­чеш ки­да­ти, то не од­ра­зу: один день по­ку­ри тричі, дру­го­го дня - двічі. От поч­ни так од цього ве­чо­ра! - На, пос­мок­чи!

    - Може, ти й прав­ду ка­жеш, - про­мо­вив о. Мой­сей вже якось ве­селіше. - Да­вай, по­ку­рю та й за­ка­юсь!

    Закадили па­нотці і по­од­ки­да­ли го­ло­ви в кут­ки ка­на­пи. І по­ли­лась їх роз­мо­ва - щи­ра, не­по­тай­на; без жад­них свідків, чу­жих і своїх рідних, в тихій теплій світлиці, в тиші спо­кою тем­ної осінньої ночі, за чар­кою доб­рої горілки або на­лив­ки, - не раз бу­ло па­нотці про­ба­ла­ка­ють цілу ніч до світа. Вже ма­туш­ка, вис­пав­шись, бу­ло виг­ля­не з две­рей, грим­не на їх та й знов зас­не, а па­нотці на те не вва­жа­ють! Нічна пізня до­ба, чар­ка горілки - роз­гор­ту­ють ду­шу, розв'язу­ють мо­ву, до­да­ють крас­но­мов­ності навіть не крас­но­мовній роз­мові мов­чу­на о. Мой­сея.

    Батюшки мов­ча­ли, втя­гу­ючи в се­бе дим, і буцім зби­ра­ли роз­ки­дані ду­ми, ви­би­ра­ючи ту, з ко­то­рої тре­ба б по­ча­ти роз­мо­ву.

    - Як же, о. Мой­сей, твоя сім'я?

    - Моя сім'я? Не бла­гос­ло­вив бог ме­не сім'єю! Не рос­туть чо­гось мої діти. Чи ме­не за що бог ка­рає, чи я сам нез­до­ро­вий, чи моя жінка та­ка! От і ці двой­ко, по­зос­та­ва­лись живі… чо­гось вже ми­зерніють, крив­ляться…

    - Ти шко­дуєш, що твої діти вми­ра­ють. А мої вже й геть-то жи­вучі. Та­ко­го їх, та­ко­го їх ба­га­то, що, да­лебі, не знаю, що й діяти! Се­ме­ро одніс я на кла­до­ви­ще, а там спить у ме­не аж сім до­чок, а два си­ни в школі. Ко­ли те­бе нудьга бе­ре за дітьми, візьми, будь лас­ка, в ме­не зо двоє або зо троє, - я тобі ще й по­дя­кую.

    О. Хве­дор за­ре­го­тав­ся, аж ка­на­па зад­вигтіла на хист­ко­му тон­ко­му по­мості.

    - Чужі діти - не свої, - од­ка­зав сум­но о. Мой­сей.

    - Та ще й не мруть чо­гось! - про­мо­вив о. Хве­дор, - не так, як бу­ває в лю­дей. Оце й зас­лаб­не ча­сом кот­ра ди­ти­на, хиріє, стог­не, ми­зерніє. Ду­маю: от-от ум­ре! От-от бог прий­ме до се­бе. А во­но візьме та й очу­няє. А все то жінка! Як візьме ко­ло йо­го панька­ти, туп­ця­ти, як візьме при­па­рю­ва­ти, та ви­ли­ва­ти, та об­ли­зу­ва­ти, то, ди­вись, вже моя ди­ти­на й очу­няє! Ха, ха, ха!

    - Гріх тобі, о. Хве­дор, та­ке го­во­ри­ти про своїх дітей!

    - Та вже не­хай хоч гріх! У ме­не, що на умі, те й на язиці… Ха, ха, ха! А як ти собі, о. Мой­сей, міркуєш? Оде в ме­не сім до­чок - я не лічу синів - тре­ба їм спра­ви­ти сім су­конь, та сім со­ро­чок, та сім пар че­ре­виків. Побільш вдвоє, то-бу­де чо­тир­над­цять. А там ще як поч­нуть ви­га­ду­ва­ти свої вит­ре­беньки, якісь комірчи­ки, та стьожеч­ки, та блон­ди, та якесь дран­тя, та якесь біси-батька-зна-що! Та все по моді та по морді! Я тобі ка­жу, що на си­лу ве­ли­ку вис­та­чаю! Не­си­ла нас­та­чить на їх. А тут, знаєш, ще до то­го вда­лись мої доч­ки в сво­го батька! Ха, ха, ха! Всі сім товсті, не­на­че «сім глад­ких корів фа­ра­оно­вих». Сьогодні спра­виш оде­жи­ну, яку удя­ган­ку, а че­рез тиж­день - вже й тісна ста­ла! Ще доб­ре, що не всі до­рослі, - од­на дру­гу до­га­няє - так оде­жи­на пе­ре­хо­дить з пле­чей на плечі. Та ще й пов­да­ва­лись в матір: усі че­пурні, ша­ну­ють оде­жу, усі гля­дять оде­жи­ни, як ока в лобі.

    - А хто ж ви­нен, - про­мо­вив о. Мой­сей, - ко­ли й ти сам не згірше ко­лес­ни­це­го­ни­те­ля фа­ра­она: глад­шаєш щод­ня, нівро­ку тобі.

    - Ти й прав­ду ка­жеш, от­че Мой­сеє! Не­дав­но сту­лив я собі оцю ря­су. Не жаль би бу­ло, як­би не ка­зав крав­цеві, - а то ка­зав і на­ка­зу­вав: не ший же щільно та тісно! Ший як­мо­га шир­ше! Ко­ли вчо­ра див­люсь, - на пле­чах чис­то по­роз­ла­зи­лось шит­во. Я до по­паді - по­ка­зую та лаю крав­ця. А во­на мені як од­ру­ба­ла, та ще й при доч­ках: «Не кра­вець-бо ви­нен! сам роз­ла­зиш­ся, то й оде­жа му­сить розлізтись, - не залізна ж!» Я по­ки­нув ря­су та мерщій з ха­ти! Ха, ха, ха! А тут, не тобі ка­жу­чи, рос­туть доч­ки так швид­ко, на­че на дріжчах! У дру­гих доч­ки і в двад­цять років хо­дять в ку­ценьких сук­нях, а в ме­не, оце ми­не дочці три­над­цять, так її хоч за­раз заміж да­вай. Од­на од­ну до­га­няє! Не знаю, що й ро­би­ти на світі. Бо­гос­ло­ви зна­ють, що в ме­не не гурт-то гро­шей, об­ми­на­ють мою ха­ту або приїдуть об'їдять, обіп'ють, по­ню­ха­ють та й поїдуть. А мої доч­ки си­дять, хоч і гарні, враг їх не взяв! Ви­да­ва­ти­му, хто пер­ший тра­питься: хоч би й за дяків! А де ж я їх подіваю. До стар­ших до­чок вже й бо­гос­ло­ви не прис­ва­ту­ються, - ка­жуть, що старі. А їм всього вісімнад­ця­тий та дев'ятнад­ця­тий рік!

    - Чого це ти, о. Хве­дор, взяв­ся на своїх до­чок? Во­ни ж дур­но не їдять в те­бе хліба, - во­ни ко­ло всього, а твоя ма­туш­ка тільки по­ряд­кує.

    - Отак пак! Ба, ще б посіда­ли та ру­ки поз­гор­та­ли! Во­ни, бач, і ро­би­ли б, що тільки б плу­та­ли на п'яльцях якесь своє дран­тя. А я їх тур­лю до пе­карні! Робіть, ка­жу, діти, самі на се­бе, - на вас слуг не нас­та­чиш. Не­хай по­ра­ються і ко­ло печі, і в хаті, і на ого­роді; не­хай хліб пе­чуть, обіда­ти ва­рять у жни­ва, пря­дуть. Тільки не по­си­лаю з со­роч­ка­ми на річку та на по­ле.

    О. Хве­дор знов по­на­ли­вав горілки в чар­ки.

    - Будьмо здо­рові! - про­мо­вив він, ви­пив і за­ку­сив ва­рен­ням. - Про­шу по­кор­но, о. Мой­сей.

    - Ой бо­юсь, бо­юсь! Ли­хо мені з цією горілкою! Хтось лу­ка­вий ви­га­дав її на моє ли­хо! Не дов­го жи­вотіти мені че­рез неї.

    - Пий-бо! чо­го ти? До­ма собі бу­деш пісню­ка­ти, а в гос­тях «розрішеніє на вся: ви­на і єлея».

    - Воно й справді, що я оце в гос­тях! Не пи­ти­му вже до­ма, - про­мо­вив о. Мой­сей, а сам ско­са привітно пог­ля­дав на яс­ну, блис­ку­чу, як зо­ря, чар­ку нас­той­ки.

    Випили знов по чарці. О. Мой­сей дов­го сма­ку­вав, обс­мок­ту­ючи свої си­ню­ваті гу­би. - Гри­маєш ти, о. Хве­дор, на дітей. А в ме­не ж то, в ме­не швид­ко не бу­де ди­ти­ни, ані щас­тя, ні ха­ти­ни, як співа­ють у пісні. Чи во­но по­роб­ле­но, чи во­но нас­ла­но? Надісь, кимсь, нас­ла­но… Ка­жуть, що моя ха­та зак­ла­де­на май­ст­ра­ми на ди­тя­чу смерть… І в ста­ро­го ба­тюш­ки мер­ли діти. Я вже й во­ду свя­тив, вдру­ге свя­тив усі кімна­ти, вже й пи­тав між ста­ри­ми людьми…

    О. Мой­сей зігнув шию кар­люч­кою, а го­ло­ва звис­ла на гру­ди.

    - Бог зна, чо­го ти жу­риш­ся, о. Мой­сей! - ка­же о. Хве­дор. - І хо­четься тобі то­го кло­по­ту? Я й не ра­дий, а діти ро­дяться, ро­дяться та й ще ро­дяться, і не знаю, ко­ли то­му кінець бу­де!

    О. Хве­дор за­ре­го­тав­ся, аж за­ту­потів но­га­ми, аж поміст зад­вигтів.

    - По цій мові - будьмо здо­рові! - про­мо­вив він, на­ли­ва­ючи по чарці.

    - По цій мові мож­на й мені, - до­дав о. Мой­сей.

    - Та пий-бо од­ра­зу, не сма­куй! - при­ка­зав о. Хве­дор, ре­го­чу­чись дрібно. - І чар­ки біси-батька-зна-які по­роб­ле­но! Вип'єш, на­че му­ху про­ковт­неш!

    О. Мой­сей не спе­ре­чавсь, ковт­нув хильцем і тільки втя­гу­вав, по своєму зви­чаю, обидві губі в рот.

    - Казав я тобі, о. Мой­сей, що ви­дам до­чок за то­го. хто пер­ший тра­питься, чи він бу­де дяк, чи му­жик, чи ци­ган. Од­же ж, я так швид­ко і зроб­лю. Вна­див­ся оце до моїх до­чок який­сь ля­шок, - хо­дить та й хо­дить, тро­хи не щод­ня. Доч­ки й раді, бо, відо­мо, вже дівча­та на порі, ре­го­чуть та жар­ту­ють з ним. А ля­шок з се­бе ду­же не по­га­ний, ве­се­лий, то­чить ба­лянд­ра­си моїм доч­кам. Тільки чин на йо­му біси-батька-зна-який! Він яко­гось па­на підпи­са­ря підпи­сар, чи що! Фамілія йо­го - Се­ре­динський. Приїха­ло во­но сю­ди на еко­номію не­дав­но, та­ке мир­ша­ве, за­худ­же­не, об­шар­па­не, обстрьопа­не, ми­зер­не, замліле! і на­зи­ває се­бе шлях­ти­чем. Пе­редніше ко­лись бу­ло ме­не об­ми­нає, знать, со­ро­миться сво­го дран­тя, а як об­ла­тав­ся, об­шив­ся, став на пан­ка схо­жий, тоді по­чав до ме­не підсту­па­ти, та все сміливіше, та все сміливіше. Потім див­люсь, - вже і вти­ривсь у мою ха­ту! А з доч­ка­ми ку­ди тобі! на­че зріс у панських бу­дин­ках. І те­пер хо­дить тро­хи не щод­ня. Мені вже і на­до­ку­чає, бо тре­ба з ним панька­тись, ко­ли впус­тив до своєї гос­по­ди. Будьмо здо­рові!

    Випили й за­ку­си­ли. О. Хве­дор пе­ре­хи­лив по­рож­ню пляш­ку над чар­кою.

    - Чи це ми вже й ви­хи­ли­ли пов­ний гра­фин? Чи не тим, що ти, о. Мой­сей, маєш якусь при­рож­ден­ну на­хильність до ча­роч­ки?.. Ха, ха, ха!

    - Як ви­пи­ли, то гос­по­дар ще при­не­се, - од­ка­зав о. Мой­сей.

    О. Хве­дор ски­нув чо­бо­ти, підгор­нув по­ли, взяв гра­фин і, ти­хе­сенько зак­ра­да­ючись, як кіт до миші, пішов у дру­гу тем­ну кімна­ту то­чи­ти горілку з ба­рильця. Се­ред тиші ночі чу­ти бу­ло ду­же ви­раз­но, як горілка сти­ха булькотіла з ба­рильця, вли­ва­ючись у пляш­ку і ше­лес­тя­чи по бо­ках скла.

    Коли це - щось за­во­ру­ши­лось і за­го­моніло в другій темній кімнатці. В од­чи­нені двері, мов той хе­ру­вим з не­бес, ви­летів о. Хве­дор. Од швид­кої хо­ди він аж ви­хав по­ла­ми на повітрі, а во­лос­ся на го­лові нас­тов­бур­чи­лось вго­ру, ніби лег­кий пух. В ру­ках у йо­го був пре­ве­ли­кий бу­тиль доб­рої горілки.

Пошук на сайті: