Іван Нечуй-Левицький - Причепа (сторінка 13)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.docx)Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.docx415 Кб4044
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.fb2554 Кб4436
    Ганя сиділа, мов у ча­ду. Не­на­че які ча­ри роз­ли­ва­ли во­ни вдвох ко­ло неї. Слу­ха­ла во­на їх роз­мо­ву і не йня­ла віри своєму не­га­да­но­му щас­тю. Зга­да­ла во­на, що ко­лись ще ма­ленькою їзди­ла з батьком на яр­ма­рок у Кам'яне. Зга­да­ла во­на про те Кам'яне, як про чу­до­вий сон, що снивсь та не зос­тав­ся в пам'яті, і тільки якісь не­ви­разні місця, якесь пиш­не за­бу­ду­ван­ня, якісь гарні, але не­ясні об­лич­чя но­сяться пе­ред очи­ма, ніби вит­кані з тон­ко­го ту­ма­ну. А як сил­куєшся їх впійма­ти, на їх роз­ди­ви­тись, то во­ни ще далі одліта­ють, та все ма­нять своїм га­разд не ок­ра­еним, не оме­жо­ва­ним ви­дом. Мріло Гані, як у ту­мані, якесь місто, якась ви­со­ка го­ра чи ске­ля, вся в зе­ле­но­му де­реві, а на са­мо­му вер­шеч­ку якесь за­бу­ду­ван­ня, не то церк­ва, і не то ха­та, а більше якась чу­до­ва цяцька з зо­ло­ти­ми вер­ха­ми. Ко­ло то­го бу­дин­ку знов при­га­ду­ва­ла якісь стов­пи, якісь стіни зуб­часті, як обор­ка, а потім при­га­да­лись їй якісь сад­ки розкішні, доріжки поміж де­ре­вом, ніби жов­то по­мальовані, де­ре­во, позчіплю­ва­не гіллям, мов сте­ля; скрізь під де­ре­вом білі лю­ди не­живі, скля­ний дім, а в йо­му знов де­ре­во і квітки, як і над­ворі, цілі ніби стіни й ку­пи чу­до­вих нез­ви­чай­них квіток. Все те вста­ва­ло пе­ред її очи­ма, як в ту­мані. Ба­чи­ла во­на потім зо­ло­то­верхі со­бо­ри в Києві, здо­ро­ве міське за­бу­ду­ван­ня, а все-та­ки дав­ня ди­тя­ча мрія не зник­ла з її пам'яті.

    Довго роз­мов­ля­ли во­ни, по­ки не по­то­ми­лись. Да­ле­ко за поріг вип­ро­ва­ди­ли ха­зяїни Хоцінсько­го, дя­ку­ючи йо­му, як рідно­му батькові.

    - От і за­во­юва­ли щас­тя, Га­ню! - про­мо­вив Ясь, за­чи­нив­ши двері за гос­тем.

    - Не за­во­юва­ли, а са­мо во­но прий­шло до на­шої ха­ти. Щас­тя блу­кає сліпе по світу.

    - Ні, це ти, моє зо­ло­то, при­ма­ни­ла до­лю до на­шої ха­ти! По­ки я сам жив, по­ти біду­вав. Ти, моя ха­зяй­ко, ме­не об­ши­ла і об­ми­ла.

    Ясь роз­гор­нув лист кня­зя до па­на Хоцінсько­го та ще раз го­лос­но про­чи­тав зап­ро­хан­ня се­бе за уп­ра­ви­те­ля. Князь про­сив че­рез Хоцінсько­го, щоб Се­ре­динський при­був як­най­швид­ше, обіця­ючи йо­му річно пла­ту з скількох ти­сяч кар­бо­ванців.

    - Завтра ж поїду я пе­редніше сам, а ти ла­годься тим­ча­сом у до­ро­гу.

    - Чимало підвід нам тре­ба! Ми ж та­ки вже роз­жи­ли­ся, маємо до­волі доб­ра, маємо пти­цю…

    - Яку пти­цю ду­маєш ти оце бра­ти?

    - А інди­ки та гу­си… та…

    - Ще ви­га­дай що! - крик­нув Ясь. - Та нас же лю­ди обсміють, як ми при­та­ра­ба­ни­мось з кач­ка­ми та з інди­ка­ми!

    - А по­су­ду хіба ма­ло? І на віз не за­бе­ре­мо…

    - Чудна ти, Га­ню, їй-бо­гу! Який же по­суд ду­маєш ти пер­ти до Кам'яно­го?

    - Як який же? Не ки­да­ти ж нам си­па­нок, со­лом'яників, діжок…

    - Свят, свят, свят! Нас лю­ди обсміють, наз­вуть нас хар­па­ка­ми, обідран­ця­ми. Під такі па­ла­ти во­на під'їха­ла б з діжка­ми, ро­га­ча­ми! Мо­же б, ти заб­ра­ла горш­ки й мис­ки?

    - Горшків не вар­то бра­ти, а макітри за­бе­ру. Макітри новісінькі, здо­рові, пла­ти­ла по зло­то­му, - це ті, що я ку­пу­ва­ла в Бу­ди­щах на яр­мар­ку. Та­ких макітер не знай­деш швид­ко. Об­мо­таю со­ло­мою, пов­ти­каю в кадівб та й до­ве­зу хоч і за сто верс­тов!

    - Ха, ха, ха! - за­ре­го­тав­ся Ясь. - Уп­ра­ви­тель з макітра­ми! Ха, ха, ха! Ой, прос­то­то, прос­то­то! Ой, гос­по­ди­не моя до­ро­га!

    - Чого це ти ре­го­чеш­ся? Ніби уп­ра­ви­те­лям і макітер не тре­ба.

    - Ха, ха, ха! Ти на­ро­биш со­ро­му на ввесь світ. Твоя дум­ка про макітри, а я ду­маю, чим я завт­ра поїду до кня­зя.

    - А візком?

    - Де ж та­ки візком!

    - Візок же но­вий, мальова­ний!

    - Але ж до кня­зя, пам'ятай собі!

    - Неначе він ба­чи­ти­ме, чим ти там приїхав.

    - От що я зроб­лю! Заїду до Хоцінсько­го, по­ки­ну там свій візок, а в йо­го поп­ро­сю фа­ето­на та па­ру ко­ней.

    - Як собі знаєш. А на ме­не, то я б поїха­ла і візком.

    - А я не поїду. Ска­жуть, приїхав який­сь безш­танько на дра­бин­час­то­му возі.

    - Станьмо ж, Ясю, пе­редніше па­на­ми, а потім вже бу­де­мо паніти. По­пе­ред не­во­ду не ловім ри­би!

    Довго не спа­ли во­ни, розд­ра­то­вані не­га­да­ним, нес­подіва­ним щас­тям. Тікає сон од очей без­та­лан­них, не прис­ту­пає ж і до щас­ли­вих Ясь тішив­ся панст­вом. Гані з'являв­ся який­сь чу­до­вий виг­ляд чарівни­чо­го місця, якась па­ла­та, який­сь са­док, пов­ний квіток, де поміж де­ре­вом гу­ля­ли мар­му­ряні лю­ди. А Ясь ба­чив се­бе ве­ли­ким бун­дюч­ним па­ном в зо­ло­тих па­ла­цах, де горіли ти­сячі свічок, де во­ру­ши­лись сотні ве­ли­ких панів.

    Через тиж­день шля­хом до Кам'яно­го їхав фа­етон Хоцінсько­го, а в йо­му сидів Ясь із Га­нею. Ко­ло по­го­ни­ча сиділа най­мич­ка. На ру­ках у Гані спа­ла ма­ла ди­ти­на. Підво­да з де­яки­ми ха­зяй­ськи­ми при­чан­да­ла­ми їха­ла десь по­за­ду. Га­ня та­ки пос­та­ви­ла на своєму: заб­ра­ла ка­дов­би, діжки, си­пан­ки і де­який по­суд. Од­на­че макітри з горш­ка­ми му­си­ли по­ки­ну­ти ма­тері. Підво­да ма­ла приїха­ти до Кам'яно­го вночі, щоб за­хо­ва­ти од людських очей пе­реднішу бідність уп­ра­ви­те­ля.

    Коні ви­тяг­ли фа­етон на го­ру. З-за го­ри ра­зом ус­та­ло все Кам'яне. Га­ня, за­чу­до­ва­на та за­ми­ло­ва­на, аж крик­ну­ла од ди­ву­ван­ня! її давні ди­тячі мрії те­пер сто­яли і справді пе­ред очи­ма. І як ба­га­то справдішні ди­ва бу­ли кращі, пишніші од тих не­яс­них, не­ви­раз­них ди­тя­чих дум!

    Високі зо­ло­то­верхі па­ла­ти, збу­до­вані в чу­довім го­тицькім стилі, сто­яли на ви­со­ко­му ске­лис­то­му шпилі, над са­мою річкою, і ди­ви­лись у ти­ху во­ду чо­тир­ма зо­ло­ти­ми баш­та­ми, ве­се­ли­ми вікна­ми, ви­со­ки­ми стов­па­ми. Той шпиль був на острівці, а че­рез острівець ли­ла­ся во­да, роз­бив­шись на са­мовілки, па­да­ла з ка­ме­ня на камінь, шуміла попід стрімки­ми бо­ка­ми ви­со­кої скелі. І шпиль, і острів бу­ли вкриті чу­до­вим пар­ком-са­дом. Не­на­че по­ясом, був опе­ре­за­ний по­над річкою той шпиль му­ро­ва­ною стіною з чуд­ни­ми зуб­ця­ми. Са­ме про­ти ши­ро­ко­го мос­ту сто­яли ви­сокі дві баш­ти з зуб­час­тим вінцем, а між ни­ми бу­ла ши­ро­ка бра­ма прос­то в парк. За стіною скрізь виг­ля­да­ли поміж гіллям штуч­но по­роб­лені вер­хи оран­же­рей, ніби висіли над зе­ле­ним гіллям. Про­ти па­лат на другім боці річки, на ви­со­ко­му ске­лис­то­му бе­резі, сто­яла здо­ро­ва церк­ва, з тон­кою го­тицькою дзвіни­цею. Му­ро­ва­не бу­ду­ван­ня йшло по­над бе­ре­гом на­ти­ка­не зад­ля уб­ран­ня виг­ля­ду. Все те місце, об­ли­те навк­ру­ги ти­хою, яс­ною, мов дзер­ка­ло, во­дою, за­ли­те проміння сон­ця, бу­ло нез­ви­чай­но гар­не та ве­се­ле! не­на­че то був каз­ко­вий за­ча­ро­ва­ний па­лац се­ред лісу.

    - Вгадай, Га­ню, де ми бу­де­мо жи­ти? - спи­тав Ясь.

    - Мабуть, в цім дом­кові, - од­ка­за­ла во­на, по­ка­зу­ючи пальцем на чи­ма­лу му­ро­ва­ну ха­ту.

    - Тут жи­ве кня­жий ста­рий ла­кей; це да­но йо­му до жи­вот­тя, - про­мо­вив Ясь, осміха­ючись. - Ди­вись, - он да­ле­ко, за кня­жим са­дом, на тій горі стоїть па­лац: ото на­ша осе­ля.

    На горі, на другім боці пар­ка, сто­яв па­лац, ви­со­кий, уб­ра­ний в кар­ни­зи, заквітча­ний на покрівлі хи­мер­ни­ми шпи­час­ти­ми баш­точ­ка­ми. Оче­ви­дяч­ки, дім був збу­до­ва­ний для виг­ля­ду по другім боці кня­жо­го па­ла­ца.

    Ганя не йня­ла йо­му віри.

    - А де тут, дядьку, уп­ра­ви­те­ле­ва ха­та? - спи­тав Ясь так грізно, аж Га­ня жах­ну­лась.

    - Ондечки, на горі за па­ла­цом, - од­ка­зав чо­ловік зне­хо­тя, по­ка­зу­ючи пальцем.

    Гані ста­ло якось ніяко­во, не­на­че не хотілось їй їха­ти до то­го пиш­но­го до­му.

    Перебігли во­ни міст, заїха­ли на острів, поїха­ли попід са­мим са­до­вим му­ром. Зо­ло­то­вер­хий па­лац висів у їх над го­ло­ва­ми. Га­ня, по­го­нич, най­мич­ка і сам Ясь вти­ри­ли очі в зо­лоті баш­ти, ко­ло­ни, за­морське де­ре­во, до­ки все те не схо­ва­лось за ске­лею. Сер­це в Гані сту­котіло в гру­дях. Ясь на­ди­мав­ся, взяв­шись у бік ру­кою, су­пив бро­ви, мор­щив своє мо­ло­де ли­це, щоб до­да­ти собі більше пансько­го ви­ду. Підко­ти­ли во­ни під дім, і Ясь, взяв­ши Га­ню під ру­ку, гор­до й пиш­но пе­рес­ту­пив поріг своєї панської квар­ти­ри.

    Слуги забіга­ли, за­го­моніли, заб­ряз­котіли клю­ча­ми. Ста­ренький ла­кей в синій лівреї одімкнув двері, од­чи­нив їх, ос­ту­пив­шись з пок­ло­ном.

    Ще гордіше, ще пишніше Ясь всту­пив у дім, ще ви­ще підняв він го­ло­ву, про­хо­дя­чи че­рез цілий ряд прос­тор­них, ви­со­ких по­коїв. Сер­ди­то ки­дав він очи­ма на всі бо­ки, ог­ля­дав сте­лю. Очі йо­го ніби го­во­ри­ли всім, що все те бу­ло не вди­во­ви­жу, що навіть все те бу­ло не ду­же хо­ро­ше, не ду­же вдо­во­ля­ло йо­го. Че­рез го­ди­ну сиділа сім'я в одній скромній світлиці за сто­лом, нак­ри­тим тон­кою білою ска­тер­тю ко­ло са­мо­ва­ра.

    - Якого тут ба­га­то кімнат! - про­мо­ви­ла Га­ня.

Пошук на сайті: