Іван Нечуй-Левицький - Причепа (сторінка 16)

    Обидва во­ни сиділи й мов­ча­ли без со­ро­ма, дав­ши сміли­во во­лю своїм дум­кам. Ха­зяїн вря­ди-го­ди про­мов­ляв слівце, а Ясь ще з більшою не­охо­тою од­повідав йо­му, од­на­че не смів про­ща­тись, сподіва­ючись ви­хо­ду сім'ї, про кот­ру йо­му то­ро­чив Хоцінський.

    Довгенько-таки сиділи во­ни і більше мов­ча­ли, ніж ба­ла­ка­ли. Рівне, од­но­манітне цо­кан­ня ма­ят­ни­ка ко­ло го­дин­ни­ка, теп­ло в хаті, ти­ша навк­ру­ги, - все те на­во­ди­ло не­пе­ре­мож­ну сон­но­ту, тільки не на Яся, а на Лемішковсько­го, - ще й над­то, що він не­дав­неч­ко, раннім прос­тацьким зви­чаєм, по­обідав і тільки що хотів спо­чи­ти, аж тут при­нес­ло па­на в вед­ме­дях! Бай­дуж­не ли­це Лемішковсько­го тро­хи зблідло і ви­яв­ля­ло для ціка­во­го ока якусь пе­ре­жи­ту й пе­ре­бу­ту скор­бо­ту, якесь го­ре. Та не Ясеві бу­ло чи­та­ти теє. Він з оги­дою зап­римітив сон­ний пог­ляд ха­зяїна, од­на­че сидів і до­жи­дав­ся, ог­ля­да­ючи че­рез вікно па­ру своїх бас­ких ко­ней, б'ючих ко­пи­та­ми сніг під со­бою.

    Коли це од­ра­зу, не­на­че вітром, од­чи­ни­лись обидві по­ло­вин­ки две­рей. В за­лу всту­пи­ла з по­ва­гою, ти­хою хо­дою й тро­хи по-те­ат­рально­му пані Лемішковська і пиш­ним пок­ло­ном привіта­ла Яся, що схо­пив­ся до неї на­зустріч. За­раз за нею всу­ну­лась, ніби во­зом в'їха­ла, се­редніх літ панія з ли­цем нез­ви­чай­но чуд­ним і не­гар­ним. Лемішковська наз­ва­ла її гу­вер­нант­кою своїх дітей - пан­ною Те­одо­зею.

    Ні ше­лестіння дов­гих су­конь, ні сло­ва привітан­ня не роз­бур­ка­ли, не ож­ва­ви­ли Лемішковсько­го. Він собі ди­вивсь бай­дужісінько, на­че крізь сон, на цю сце­ну. Ли­це пані Лемішковської спах­ну­ло по­лум'ям од со­ро­му, що її чо­ловік не знає своєї ролі. Та во­на за­раз поп­ра­ви­лась і по­ве­ла та­ку роз­мо­ву:

    - Вчора ма­ли ми гар­ну ком­панію в се­бе, не спа­ли сли­ве цілу ніч і ду­же по­то­ми­лись, за­бав­ля­ючись.

    Лемішковська го­во­ри­ла по-польській, бо бу­ла полька.

    Швидко потім од­летіла од­на по­ло­вин­ка две­рей, і в неї влетіла в ку­ценькій сукні стар­ша доч­ка Лемішковсько­го, ле­генька, жва­ва, як пташ­ка. Во­на сміли­во присіла се­ред ха­ти до Се­ре­динсько­го, пурх­ну­ла до ма­ми і при­че­пи­лась за її спи­ною на кінчи­ку стільця, як ча­сом пташ­ка чіпляється ніжка­ми на то­ненькій ви­сячій гіллячці. Нез­ви­чай­на схожість доч­ки з матір'ю ду­же вра­зи­ла Яся. Зда­ва­лось, віби то бу­ли дві рідні сест­ри, а не ма­ти з доч­кою. Од­на­кові ло­би, білі і чисті, як мар­мор, од­на­кові но­си, то­ненькі, рівні, з про­зо­ри­ми ро­же­ви­ми ніздря­ми, од­на­кові гу­би, повні і свіжі, од­на­ко­вий цвіт ли­ця - сніго­вий, білий. Тільки ма­ти ма­ла ве­ликі, щи­ро­польські сірі очі, на­га­ду­ючі ка­ла­мут­ну во­ду або прос­те скло, при­па­де по­ро­хом. Яка б не бу­ла в польки кра­са, їй бра­кує од­но­го - тем­них або синіх очей. Карі ж очі ко­ли і бу­ва­ють у кот­рої, то не з рідної ра­си, - це ук­раїнська по­зич­ка. Доч­ка Лемішковської ма­ла очі батьківські, ве­ликі, карі,блис­кучі, на чис­тих білках.

    Панна Те­одо­зя хо­ча бу­ла най­кра­ще приб­ра­на, в шов­ко­ву сук­ню, та неп­риємно вра­жа­ла очі своїм чуд­ним ли­цем. Тре­ба бу­ло дов­го зви­ка­ти до йо­го, щоб з ним ос­воїтись. Те­одо­зя сіла по­руч з Ясем. Ясь тро­хи не пе­ресів на дру­гий стілець. Тільки по­чу­ван­ня ша­но­би людських зви­чаїв вдер­жа­ло йо­го на місці. А во­на так і впи­лась у йо­го своїми очи­ма, сіри­ми, ще й жов­ту­ва­ти­ми. Все її ли­це скла­да­ло­ся з од­но­го но­са. Ди­ви­лась во­на прос­то на Яся, а він ба­чив пе­ред со­бою один тільки ніс. По­вер­та­ла во­на го­ло­ву набік - він і зно­ву ба­чив тільки ніс. Із ма­ленько­го, не­на­че в ко­ше­ня­ти, лоб­ка вис­ту­пав її ніс, не­на­че пог­нав­шись навз­догінці за яки­мись ла­си­ми па­хо­ща­ми, і геть ви­пе­ре­див малісіньке підборіддя, що сли­ве зовсім не бу­ло й знать, як во­на на­ги­на­ла го­ло­ву трош­ки вниз. Не­дур­но ж вся око­ли­ця зва­ла її «гу­бер­но­сом».

    Лемішковська об­пер­лась ліктем об по­душ­ку, за­ку­ри­ла папірос­ку. Те­одо­зя вирівня­ла­ся і бадьори­лась, на­че на смот­ру. Ма­ленька пан­ноч­ка вертілась та обс­ми­ку­ва­лась, як пташ­ка, а Лемішковський на­си­лу мор­гав сон­ни­ми очи­ма, що зли­па­лись як на то теж, на­че ка­рю­ком при­ма­зані.

    Хазяйка спи­та­ла в Се­ре­динсько­го, чи спо­до­бав­ся йо­му цей край, а далі ра­зом з Те­одо­зею по­ве­ла роз­мо­ву про Вар­ша­ву, про Пе­тер­бург. При­ки­ну­то бу­ло кільки слів навіть про Па­риж і фран­цузькі мо­ди.

    - Ох! мій па­не! - крик­ну­ла то­неньким, тільки не при­род­ним го­ло­сом Те­одо­зя, - ко­ли б хто відав мою ту­гу по нашій милій Вар­шаві! Що то за ми­лий край! що там за лю­ди! Ах! Ох! що там за ве­селість! Там лю­ди ніко­ли навіть не заз­на­ють нудьги. Цілий день біга­ни­на, веш­тан­ня, сту­кот­ня! Та все те пов­би­ра­но по най­новішій моді. Чи віриш, па­не? Хіба тільки в Па­рижі мож­на знай­ти гро­ма­ду та­ку ве­се­лу, го­во­рю­чу, яка ма­ла б стільки сма­ку в уб­ранні, в ма­не­рах. Один мій знай­омий князь у Вар­шаві ка­зав мені, що Вар­ша­ва навіть кра­ща за Па­риж, тільки про Вар­ша­ву, бач­те, ма­ло зна­ють. Ой, «мат­ко бос­ка»! При однім зга­ду­ванні мені стає ве­селіше в сільській тиші. Я тільки й жи­ву й жи­вотію зга­ду­ван­ням… Ох!

    - А чом же ви там не зос­та­лись, в вашім Па­рижі, та приїха­ли в на­шу Тхорівку? - спи­тав нес­подіва­но Лемішковський.

    Жінка ки­ну­ла на йо­го не­лас­ка­вим оком. Во­на все сер­ди­лась, що він своєю прос­то­тою зав­да­вав брех­ню Те­одозі, як во­на по­чи­на­ла чва­ни­тись та вже ду­же вис­лав­ля­ти Вар­ша­ву. Лемішковськяй за­мовк.

    - А тим при­бу­ла сю­ди, що невідо­мий го­лос долі велів мені сю­ди їха­ти, до­кон­че сю­ди! - про­мо­ви­ла Те­одо­зя, важ­ко зітхнув­ши, і схи­ли­ла го­ло­ву, за­гу­лю­ючи но­сом усе підборіддя.

    - Чи виїжджає ва­ша жо­на, чи не нудьгує на селі? - спи­та­ла ха­зяй­ка.

    - Мало ще маємо знай­омих. Бу­ла во­на кільки раз у кня­гині, - про­мо­вив Ясь.

    - Шо за чу­до­ва панія, на­ша кня­ги­ня! що за доб­ра, ян­гольська ду­ша! Яка во­на привітна! - про­мо­ви­ла ха­зяй­ка, не­на­че во­на з кня­ги­нею вкупі зрос­ла і вік звіку­ва­ла.

    - Таких паній тільки в Вар­шаві мож­на знай­ти, та­ких ми­лих, лас­ка­вих, хо­ча й на­ле­жа­чих до ви­що­го світу, - до­да­ла Те­одо­зя. - Ос­танній бал в кня­гині зрівняється з ба­ла­ми на­ших ви­щих і ба­гатіших вар­шавських арис­ток­ратів, - про­мо­ви­ла Те­одо­зя, не­на­че во­на й справді гу­ля­ла на тих ба­лах.

    - Чи не чу­ли ви ор­кест­ра на­шо­го кня­зя? - спи­та­ла гос­по­ди­ня. - Вар­то пос­лу­ха­ти! Хоч тут і се­ло, й ди­чи­на, але в нас мож­на по­чу­ти най­кра­щих італійських і німецьких ком­по­зи­торів: і Бет­хо­ве­на, і Россіні, й Белліні. Як чу­до­во не­дав­но грав ор­кестр «Травіату» й «Нор­му»!

    Так вертіла­ся роз­мо­ва ко­ло ма­терій ви­со­ких, по­важ­них, ду­же не гар­мо­ню­ючих з бідною, дра­ною обс­та­вою ста­рої еко­номської ха­ти.

    Ясь підвівся і по­чав про­ща­тись. Да­ми за­во­ру­ши­лись і про­си­ли навіду­ва­тись до їх в їх сільську пу­щу. Лемішковський не про­сив і сло­ва не про­мо­вив.

    Дві най­мич­ки з ко­ро­мис­ла­ми од­га­ня­ли со­бак. Ясь, під за­хис­том ко­ро­ми­сел, вий­шов з ґанку і сів на сан­ки. Лемішковський мовч­ки пок­ло­нив­ся до йо­го. З усіх чо­тирьох вікон виг­ля­да­ло на двір кілька­над­цять го­лов, і ве­ли­ких, і ма­леньких, котрі поп­ри­ту­лю­ва­ли ло­би й но­си до ши­бок, аж но­си влип­ли, - щоб по­ди­ви­тись на ба­га­то­го гос­тя, на коні, на по­го­ни­ча.

    Через кільки го­дин при обіді Га­ня роз­пи­ту­ва­ла Яся про йо­го не­давній візит, про но­вих знай­омих, а Ясь, ре­го­чу­чись, роз­ка­зу­вав їй за еко­номію та за гос­по­да­ря й гос­по­ди­ню.

    - Не смійся, сер­це Ясю, з бідних лю­дей, не цу­рай­ся їх. Зга­дай, що й ми бу­ли не­дав­но бідні. Ко­ли ти гор­дуєш ни­ми і не хо­чеш зна­ти­ся з ни­ми, то я са­ма поїду ко­лись до їх і зап­ро­шу їх до се­бе. - Поїдь, Га­ню, то по­ба­чиш, як Лемішковський спа­ти­ме при гос­тях у залі.

    - Годі тобі ви­га­ду­ва­ти та ви­ду­му­ва­ти! - од­ка­за­ла Га­ня.

    - Лемішковська, нігде прав­ди діти, гар­на панія, тільки вже над­то ба­га­то го­во­рить про щось ду­же вже ви­со­ке… А діти де­руть самі пір'я! Та, пев­но, й са­ма панія з пан­ноч­кою дер­ла пір'я, як я приїхав. Міркую, що й Лемішковське­му за­га­дує жінка пір'я дер­ти. Не по­дя­кую я Хоцінсько­му за та­ку ре­ко­мен­дацію.

    - А я поїду до їx, ко­ли вже на те пішло! - знов од­ка­за­ла Га­ня.

    - Їдь! про ме­не! тільки бе­ри два ко­за­ки гай­ові з руш­ни­ця­ми, щоб обо­ро­ня­ли те­бе в то­му звіринці. По­ди­вись лиш, що ста­ло­ся з моїми вед­ме­дя­ми!

    

VI

    

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.docx)Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.docx415 Кб4084
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.fb2554 Кб4478

Пошук на сайті: