Іван Нечуй-Левицький - Причепа (сторінка 17)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.docx)Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.docx415 Кб4079
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.fb2554 Кб4472
    Озирнемось те­пер на Лемішковсько­го рід, звідкіля він узяв­ся. За па­ну­ван­ня ца­ря Ми­ко­лая І-го на Західній Ук­раїні в од­но­му повіто­во­му місті жив міща­нин Лемішка. Між бідни­ми не­ве­лич­ки­ми міщанськи­ми ха­та­ми ви­со­ко ви­но­си­лась покрівля йо­го чи­ма­лої ха­ти з біли­ми цег­ля­ни­ми ви­во­да­ми. Чи­малі вікна й двері, вікон­ниці, по­мальовані зе­ле­ною фаб­рою, ґанок ко­ло две­рей - все те ду­же одрізня­ло Леміщи­ну ха­ту од дру­гих. На ціле місто не бу­ло та­ко­го розкішно­го сад­ка, та­ких ви­со­ких верб на ле­ваді, та­кої гус­тої де­ре­зи на окопі, свідкові давньої оселі, і оселі ба­га­тенької давніх Лемішок. На ціле місто у міщан не бу­ло та­кої чис­тої прос­тор­ної світлиці з кімна­тою, ве­ли­ких но­вих об­разів, кар­тин на па­пері, міцних ду­бо­вих столів, доб­ря­щих ла­вок. Уся осе­ля сто­яла, як зви­чай­но сто­ять міщанські ха­ти, да­ле­ко од жидівсько­го ба­за­ру, над річкою, на ви­со­ченькім при­гор­ку. З го­ри до бе­ре­га прос­тяг­ся ста­рий здо­ро­вий са­док, а далі за ним зе­ле­на ле­ва­да та зе­лені вер­би ко­ло кри­ниці на самім ни­зу. З ого­ро­да вид­ко бу­ло не­да­леч­ке во­дя­ний млин Леміщин, з чо­тир­ма ко­ле­са­ми, з гус­тим наїздом возів, на­ван­та­же­них мішка­ми, з гур­том лю­дей, зас­то­ю­ючих чер­ги. Лемішка в місті був з пер­ших ба­га­тирів. За­можність між міща­на­ми, нез­ви­чай­на на Західній Ук­раїні, в гра­ни­цях па­ну­ван­ня шля­хетсько-жидівської Польщі, ко­лись та­кої шкод­ли­вої для місце­во­го на­ро­да, - на­во­ди­ла лю­дей на здо­гад, що Лемішка нак­ла­дає з чор­та­ми, що він буцімто знай­шов гроші. З важ­кою нап­ру­гою якось спромігся Лемішка проп­ха­тись між жи­да­ми і шлях­тою до сво­го та­ла­ну. Од­на­че він про­тис­ся не кра­марст­вом, а більше про­мислівством. Лемішка ви­па­су­вав на сте­пах то­вар до різниць, а Леміщи­ха за­ку­по­ву­ва­ла сад­ки, пильну­ва­ла там ціле літо і ви­си­ла­ла ху­ри з ово­ща­ми в сте­пові міста на про­даж.

    Одного яс­но­го літнього ве­чо­ра сидів Лемішка з жінкою в ґанку. Си­ва сму­ше­ва шап­ка з'їха­ла йо­му на по­ти­ли­цю і одс­ло­ни­ла йо­го ви­со­ке й ши­ро­ке чо­ло, чор­ний, побіле­ний си­ви­ною, як сріблом, во­лос. Синій жу­пан розс­теб­нув­ся, і че­рез па­зу­ху виг­ля­да­ли пас­ма чор­но­го во­ло­су на йо­го мужніх міцних гру­дях. Йо­го пов­не, ко­лись гар­не ли­це по­вер­та­ло­ся ра­зом з пог­ля­дом ка­рих очей, ог­ля­ду­ючих своє доб­ро. Леміщи­ха, в шов­ковій юбці і шов­ковій хустці на го­лові, - ста­ра, але кре­мез­на ба­бу­ся, сиділа про­ти йо­го і ве­ла з ним роз­мо­ву. Як той ста­ро­завітний За­харія з Яли­са­ве­тою, во­ни втіша­ли­ся од­ним жи­вим си­ном, єди­на­ком Якимцьом, кот­рий бігав з чу­жи­ми хлоп­ця­ми ко­ло мли­на.

    - Добра в нас, хва­лить бо­га, чи­ма­ло й гро­шей до­волі. А Якимцьо вже підрос­тає, - про­мо­вив ста­рий Лемішка. - Чи не од­да­ти б нам йо­го в шко­лу? Візьму ще оце літо йо­го з со­бою на сте­пи, а, біг дасть, діжде­мо осені - од­ве­зу в шко­лу. Не­хай вчиться! Мо­же, з йо­го якісь більші лю­ди вий­дуть, ніж ми, ста­ра, з то­бою. Хва­лить бо­га, вчи­ти є за віщо.

    - То й од­дай­мо! - про­мо­ви­ла ста­ра. - Я б хотіла, щоб наш Якимцьо був свя­ще­ни­ком. Од­дай­мо йо­го в ду­хов­ну шко­лу. Мо­же, до­жи­ве­мо, по­ба­чи­мо йо­го в ри­зах у церкві, ко­ло бо­жо­го прес­то­лу, на службі божій. Ма­ти бо­жа! здається, од ра­дощів вмер­ла б, як­би по­ба­чи­ла йо­го в ри­зах! А як пом­ре­мо, хто ж луч­че за нас ста­рих мо­ли­ти­меться бо­гу, як не син свя­ще­ник?

    - І це га­разд! Але в ме­не дум­ка та­ка, щоб він вив­чив­ся та й зос­тав­ся на гос­по­дарстві. Ми ж і нев­чені, а маємо хліб-сіль. Не­хай би він був доб­рим ха­зяїном, як ми з то­бою; не­хай би він йшов батько­вою стеж­кою. А то як він одірветься од ста­рої гос­по­ди, то піде мар­но на­ша пра­ця! В нашій оселі жи­ти­муть чужі лю­ди; на­ше доб­ро, пев­но, пе­рей­де тоді в чужі ру­ки, - хтось чу­жий бу­де їсти ті овощі, що ми са­ди­ли своїми ру­ка­ми. Од­дай­мо йо­го луч­че в світську шко­лу, - от, приміром, в гімназію.

    Тодішніми ча­са­ми міщанських і се­лянських дітей не прий­ма­ли в гімназію. Тоді на нашій Ук­раїні тільки одні дво­ря­ни, тоб­то од­на ка­то­лицька шлях­та, ма­ла пра­во просвіти в шко­лах і пря­му­ван­ня до ви­що­го уря­ду. Се­редній і ниж­чий стан не мав пра­ва вчи­тись далі скар­бо­вої міри. Од­но­му тільки ду­хо­венст­ву бу­ла тро­хи вольніша до­ро­га. Ук­раїнський на­род му­сив на віки вічні зос­та­ва­тись в ма­теріальній і ро­зу­мовій не­волі.

    Незабаром прибіг до ґанку і Яким­ко, за­са­па­ний, га­ря­чий, чер­во­ний, і при­ту­лив га­ря­чу го­лов­ку до ма­тері.

    Недавня роз­мо­ва з чо­ловіком вже на­ве­ла на Леміщи­ху сум­ну дум­ку про розс­та­ван­ня з своєю ди­ти­ною. Во­на прибільши­ла свою лас­ку: вдвоє лас­кавіше її ру­ка гла­ди­ла си­но­ву го­лов­ку, вдвоє пильніше ди­ви­лась во­на на йо­го за­па­ле­не, чер­во­не лич­ко.

    - Чи хо­чеш, Яким­цю, вчи­тись? - спи­та­ла ма­ти си­на.

    - Не хо­чу, ма­мо!

    - Чом же ти не хо­чеш?

    - Бо до­сад­но! Ад­же ж, ма­мо, наші хлопці не вчаться ні один. А навіщо ж мені за­га­ду­вать вчи­тись!

    - А до шко­ли поїдеш?

    - Нехай їй біс! Мені й так ос­то­гид той час­ло­вець та псал­тир!

    - Хто ви­дав та­ке го­во­ри­ти! - ма­ти прик­ри­ла йо­го га­ря­чий ро­ток пальця­ми. - А ми те­бе од­ве­зе­мо в шко­лу, - про­мо­ви­ла ма­ти потім.

    - То я втоп­люсь!

    - А ми те­бе ви­тяг­не­мо.

    - То я заріжусь або повішусь, а в шко­лу не піду. Доб­ре чуст­рить нас дяк і в нашій школі.

    - Цур дур­но­го, навісно­го! Хто ви­дав так го­во­ри­ти! - про­мо­ви­ла ма­ти.

    А ста­рий Лемішка засміявся сти­ха, не зво­дя­чи очей з си­на. В ка­рих очах йо­го світи­ла­ся лю­бов до ма­зу­на си­на. Ти­хий вітер обвівав щас­ли­ву сім'ю, об­си­пав опа­да­ючим лис­том рож і буз­ку го­лов­ну ди­ти­ни та оде­жу ма­тері.

    Невесела дум­ка зас­му­ти­ла го­лов­ку Яки­мо­ву са­ме се­ред ве­се­лої гульні з хлоп­ця­ми: то бу­ла дум­ка про шко­лу, за кот­ру ка­за­ла ма­ти. Нічим так не допіка­ли Яким­цеві най­ми­ти і най­мич­ки, як ля­кан­ням тією шко­лою.

    - Тривай, Яким­цю! пус­туєш ти! Прий­де на те­бе шко­ла! - бу­ло кри­чить най­мич­ка, роз­сер­див­шись на пус­ту­на хлоп­ця.

    Ледве ди­ти­на спро­бу­ва­ла на­уки, і вже во­на не лю­би­ла на­уки, не­на­виділа шко­лу. Вчіння гра­мат­ки, час­лов­ця, псал­ти­ря, вчіння тих складів, тих тма, мна, здо, тло, тих псалмів, пи­са­них нез­ро­зумілою мо­вою, - ко­му те вчіння не да­ло­ся взна­ки, не од­би­ло змал­ку в ди­ти­ни охо­ти до на­уки! Бідний Якимів ро­зу­мок на­да­рем­но сил­ку­вав­ся знай­ти хоч будлі-які зро­зумілі мислі та об­ра­зи в тих мерт­вих сло­вах і не міг пос­те­рег­ти нічогісінько! Чудні сло­ва тільки роз­буд­жу­ва­ли в йо­го ди­тячій го­лові ча­сом якісь нез­ви­чай­но чудні пок­ручі мислі… Сліпає бу­ло Яким по час­ловці: «Вскую ша­та­ша­ся язи­ци», а йо­му зда­ва­лось, що по всій хаті долі ша­та­ються та веш­та­ються во­лячі та овечі по­одрізу­вані язи­ки, ніби ті кур­ча­та ко­ло про­са, стри­ба­ють. «Сії на ко­лес­ни­цях, а сії на ко­нях» - чи­тає він далі, а йо­го нап­ру­же­на фан­тазія, шу­ка­ючи об­разів у сло­вах, по­ка­зує йо­му якихсь лю­дей, то вер­хом на ко­нях, то вер­хом на од­но­му ко­лесі сіючих жи­то та греч­ку. Іду­мея зда­ва­лась йо­му яко­юсь здо­ро­вен­ною макітрою, Ама­лик зда­вав­ся ма­ма­лиґою з ку­ку­ру­зи, Ко­ноб - ка­за­ном, а Мо­ав - со­ба­кою Бров­ком.

    Тільки бу­ло й тішить хло­пець свою уяву та дум­ку чуд­ни­ми, ку­че­ря­ви­ми ма­люн­ка­ми з по­чат­ку і на кінці кож­ної кафізми та пер­ши­ми здо­ро­ви­ми чер­во­но-роз­мальова­ни­ми літе­ра­ми.

    Після та­кої твер­дої на­уки в школі у дя­ка, кот­рий на­да­вав ще до то­го доб­рих сту­санів Яким­кові, йо­го по­са­ди­ли за граж­данську гра­мат­ку, тоб­то за мос­ковську, як зви­чай­но вчать дітей у нас на Ук­раїні. І знов уд­ру­ге сил­ку­вав­ся Яким­ко пос­те­рег­ти тя­му тієї чуд­ної для ук­раїнця мо­ви, і знов він пос­те­ре­гав тільки п'яте че­рез де­ся­те! Мос­ковські сло­ва, схожі тро­хи з на­ши­ми ук­раїнськи­ми, знов підійма­ли в йо­го го­ловці - на дру­гий лад - пок­ручі ду­мок, якусь каліч об­разів. Мос­ковська «овца» зда­ва­лась йо­му та­ки вівцею, тільки яко­юсь чуд­ною - ніби з од­ру­ба­ним хвос­том, з од­ру­ба­ною мор­дою і бе­зу­хою; кри­си (па­цю­ки) зда­ва­лись йо­му кри­са­ми ко­ло горш­ка або ко­ло мис­ки, а не па­цю­ка­ми. І по­ки-то ди­ти­на ос­воїлась та огов­та­лась з мо­вою чу­жою! І скільки-то во­но пе­ре­тер­пить го­лов­ної му­ки од фальши­вої пе­да­гогії, на­ки­да­ючої нам чу­жу мо­ву! І як ди­ти­на по­калічить мо­зок пок­ру­че­ни­ми об­ра­за­ми! А та­ку му­ку терп­лять діти на­шо­го ду­хо­венст­ва, се­лян, міщан, та й ще за свої зли­денні гроші!

    Минуло літо. Яким­ко про­гу­ляв йо­го на вольний сте­пах. По­вер­ну­ло вже на осінь.

Пошук на сайті: