Іван Нечуй-Левицький - Причепа (сторінка 19)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.docx)Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.docx415 Кб4044
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.fb2554 Кб4436
    - Науки по­винні доп­ро­ва­ди­ти до хліба тільки че­рез чи­ни, че­рез скар­бо­ву служ­бу. Що ж з то­го, що я ма­ти­му ха­зяй­ст­во, хліб! То пус­та річ, ко­ли я не ма­ти­му чинів! Ме­не ні один пан, ні один офіцер, ні по­ляк, навіть і жид не по­ва­жа­ти­ме, нех­ту­ва­ти­ме мною, не схо­че го­во­ри­ти зо мною.

    - То дай їм усім ду­лю під ніс! На дідька во­ни тобі зда­лись - ті па­ни, офіце­ри?

    - Е, та­ту! на дідька!.. То бу­ло б ме­не не од­да­ва­ти до шко­ли. Як я піду на скар­бо­ву служ­бу, до­бу­ду чинів, обвіша­юсь хоч ма­леньки­ми ор­де­на­ми… о! тоді інша спра­ва! Тоді ніхто мною не гор­ду­ва­ти­ме, тоді мені не со­ром бу­де по улиці прой­ти; скрізь ме­не прий­ма­ти­муть і по­ва­жа­ти­муть. А то шо з то­го, що я вче­ний у школі? І дяк наш вче­ний. А чи ду­же ж по­ва­жа­ють дя­ка? Мені тре­ба йти в уряд­ни­ки або в військо, до­бу­ти епо­летів, хрестів…

    - Схаменись! опам'ятай­сь, дур­ню, хоч ти й вче­ний! - крик­нув Лемішка. - Чи ти хліб їсти­меш із тих хрестів, чи що?

    - Та ви, лю­ди прості, не ка­зав­ши ли­хо­го сло­ва! ви то­го не ро­зумієте, - про­мо­вив син, спах­нув­ши і роз­сер­див­шись.

    - Та й ви ста­ли щось ду­же вже криві в тих шко­лах! - про­мо­вив батько, - бо щось аж над­то вже ба­га­то тя­ми­те! В вас ум за ро­зум за­хо­дить. Дав я те­бе в шко­лу, та й жал­кую. Між панськи­ми дітьми і ти, ба­чу, на­ха­пав­ся пансько­го ду­ху.

    - Ні, та­ту! Що прав­да, то не гріх! Вче­но­му чо­ловікові со­ром сидіти ко­ло гос­по­дарст­ва та пильну­ва­ти йо­го.

    - А я ду­мав, си­ну, що ти ро­зу­му на­бе­реш­ся та ще прид­баєш до то­го, що ми з матір'ю над­ба­ли. Про­па­щий той день, ко­ли мені прий­шла дум­ка за­вез­ти те­бе між па­ничів.

    Вийшов з ха­ти Лемішка. Син зос­тав­ся з матір'ю.

    - Сердиться на те­бе батько, та й сам не знає чо­го. Ти б йо­му так не од­ка­зу­вав кру­то, то йо­му б бу­ло й бай­ду­же про те, що ти собі іншої до­ро­ги в світ шу­ка­ти­меш.

    Мати при­гор­ну­ла йо­го го­ло­ву до се­бе і по­ча­ла гла­ди­ти ру­кою.

    Обоє дов­генько мов­ча­ли. Ма­ти на­че вга­ду­ва­ла, що в си­на є щось на думці. Аж ось по­чав він їй сти­ха ка­за­ти, не підійма­ючи очей.

    - Позавчора, ма­мо, сидів я над­вечір над річкою, ниж­че на­шо­го мли­на, ко­ло вер­би, за­ки­нув­ши уд­ки. Ви знаєте ту ви­со­ку вер­бу, що стоїть над во­дою, під ви­со­кою ске­лею і до­ся­гає зе­ле­ним вер­хом до са­мо­го вер­ху скелі. Си­жу я, за­ду­мав­ся. Сон­це вже сто­яло на вечірньому прузі, вже спус­ка­лось ни­зенько. Підняв я го­ло­ву, зир­нув на го­ру, а там… там, ма­мо, на горі, на вер­шеч­ку ка­ме­ня сто­яв ніби який­сь ян­гол. Увесь він був білий, і убір на йо­му білий, і лич­ко біле, і во­лос яс­ний, ку­че­ря­вий, та ніби аж вив­ся по пле­чах. Пе­ред моїми очи­ма упав він на од­но коліно про­ти сон­ця, склав на гру­дях ру­ки до мо­лит­ви і на­хи­лив го­ло­ву. Густі ко­си спа­ли з шиї і звіси­лись дво­ма пас­ма­ми. Вітрець гой­дав ни­ми сти­ха, гой­дав білою сук­нею. Зда­ва­лась та пос­тать ду­хом про­зо­рим, при ро­же­вих проміннях сон­ця. Над са­мою во­дою сто­яв ян­гол на скелі. Ко­ли ж зир­ну на во­ду, а там не сто­яла, а ніби пли­ла на пе­ре­ки­ну­то­му небі та са­ма пос­тать, як літа­ючий хе­ру­вим. Я встав… Якась си­ла по­тяг­ла ме­не на го­ру. Вибіг я, див­люсь… нічо­го не­ма.

    - Я вже до­га­ду­юсь, який то був ян­гол, - од­повіла ма­ти.

    - А вчо­ра, ма­мо, я знов сидів там цілий день сли­ве…

    - І не прилітав вже до те­бе ян­гол з не­ба? - спи­та­ла ма­ти, осміха­ючись.

    - Сонце знов ста­ло на за­ході. Вечір був ти­хий, чу­до­вий. Си­жу я над уд­ка­ми, а на ужи й не див­люсь і не од­ри­ваю очей од то­го місця в ясній воді, де я по­зав­чо­ра ба­чив чу­до­ву мрію. Ко­ли див­люсь - ра­зом, на­че з не­ба, зли­ну­ла і сіла її тінь… тінь то­го ян­го­ла, над зе­ле­ною вер­бою на од­киді скелі. Ти­хе гой­дан­ня во­ди гой­да­ло ту тінь, во­на виг­ля­да­ла до ме­не з во­ди, на­че літа­ючи на повітрі. Підіймаю я го­ло­ву, див­люсь, а на скелі знов сто­яла та ж са­ма не­зем­на пос­тать, тільки не в білій, а в ро­жевій сукні, з ро­же­ви­ми квітка­ми на го­лові. Знов сто­яла во­на про­ти сон­ця на колінах, згор­нув­ши білі ру­ки на гру­дях. Знов так са­мо на­хи­ли­ла во­на го­ло­ву, на­че кла­ня­ючись до сон­ця, кот­ре об­ли­ва­ло її всю ро­же­вим промінням. Я не втерпів, си­дя­чи над во­дою, - не знав, що по­ча­ти, що діяти! Сер­це моє зат­ремтіло, в душі по­хо­ло­ло. Ко­ли див­люсь, во­на одчіплює од­ну квітку і, підняв­ши ру­ку, ки­дає вниз. Ро­жа впа­ла пе­ре­до мною. Я - за ро­жу. І знов якась си­ла по­во­лок­ла ме­не на го­ру! Вибігаю, див­люсь - нічо­го не­ма…

    - То якась пан­на, пев­но, жар­тує з то­бою, мій яс­ний кра­су­ню, - ска­за­ла ма­ти, обніма­ючи си­на. - Ку­ди ж тобі ста­ва­ти ко­ло прос­тої ро­бо­ти з ци­ми біли­ми па­нянськи­ми ру­ка­ми!

    - Не бу­ду я, ма­мо, тут гос­по­да­рю­ва­ти! Піду я луч­че, ма­мо, в військо та бу­ду офіце­ром. Бу­ду ко­нем виг­ра­ва­ти! А на мені зо­лоmі епо­ле­ти сяєвом бли­ща­ти­муть! Всі пан­ни по­дуріють; як заб­ряз­каю підко­ва­ми, як зас­ту­каю за­каб­лу­ка­ми! Ох, ма­мо!

    І Яким зняв­ся з місця, взяв­ся в бо­ки і пішов по хаті ма­зу­ра. Ма­ти во­ди­ла очи­ма слідком за ним, ми­лу­ва­лась йо­го ле­геньки­ми ско­ка­ми, сміялась з пус­ту­ван­ня мо­ло­до­го хлоп­ця.

    - Недурне, си­ну, ку­па­ла я те­бе в лю­бист­ку…

    - Ой, ма­мо! тісна мені бу­де ва­ша світли­ця! Бу­ло б ме­не не да­ва­ти до шко­ли. Страх мені хо­четься роз­вер­ну­тись, розім'ятись, роз­гу­ля­тись! Ко­ли б мені му­зи­ки гриміли, буб­ни би­ли, кру­гом ме­не літа­ли пан­ни, як ме­те­ли­ки, що пос­тав на до­ло­ню та дмух! а во­ни й по­летіли вго­ру пу­хом.

    Замість пан­ни, Яким ухо­пив стільця і по­чав з ним кру­ти­тись по хаті, пус­ту­ючи без міри.

    Двері рип­ну­ли. В ха­ту заг­ля­нув Лемішка.

    - Лягай, па­ни­чу, спа­ти; годі кру­ти­тись. А ти, ста­ра, не ду­же ли­шень по­ту­рай своєму ма­зу­нові. Завт­ра тре­ба вдосвіта вста­ва­ти, - Лемішка гурк­нув две­ри­ма і пішов спа­ти.

    На дру­гий день Лемішка пішов до свя­ще­ни­ка по­ра­ди­тись, що йо­му ро­би­ти з си­ном. Свя­ще­ник по­ра­див да­ти йо­го в універ­си­тет, щоб він вис­та­рав­ся на док­то­ра або на уряд­ни­ка. Не пош­ко­ду­вав батько, гро­шей, ви­ря­див си­на в Київ, в універ­си­тет.

    Яким ви­дав ек­за­мен в універ­си­теті ду­же доб­ре. З нез­ви­чай­ним па­лом та зав­зят­тям ки­нув­ся він до на­ук. З ран­ку до пізньої ночі не ви­хо­ди­ла книж­ка з рук. І не раз пізньої до­би, ля­га­ючи на постіль, жал­ку­вав Яким­ко, чо­му день не дов­ший, а ніч не ко­рот­ша; чо­му не мож­на ра­зом усе вив­чи­ти, усе збаг­ну­ти ро­зу­мом, все пос­те­рег­ти. Він по­чу­вав у собі який­сь огонь у гру­дях, який­сь го­лод на­уки й на­уки! Ки­нув­ся він на на­уку, не­на­че го­лод­ний на хліб.

    Веселе мо­ло­де то­ва­рист­во по­ча­ло знай­оми­тись з Яки­мом, кот­ро­му ще в гімназії зміни­ли фамілію Лемішки на Лемішковсько­го, щоб не зда­ва­лась геть-то вже му­жицькою. Раз якось уве­чері за­тяг­ла йо­го до се­бе ве­се­ла ком­панія. Ви­пи­ли по чарці, про­ба­ла­ка­ли цілий вечір. Яким вер­нув­ся пізно до­до­му, ліг спа­ти, спав дов­го, а про­ки­нув­шись вранці, по­чу­тив упер­ше лінощі і млявість в тілі. Він не­на­че розм'яки­нивсь. Взяв­ся він до книж­ки, не пішов­ши на лекції, - книж­ка ви­па­ла з рук; очі, не­на­че втом­лені, ди­ви­лись проз книж­ку, че­рез війно, у си­ню да­леч. На дру­гий, на третій, день він і не брав­ся вже за книж­ку. Охо­та до вчіння про­па­ла так швид­ко, як і при­па­ла. Яким по­чав бай­ди­ку­ва­ти й за­ле­жу­ва­тись.

    Саме тоді підпав який­ся сту­дентський праз­ник. На одній улиці Ста­ро­го Києва, в ни­зенькій, чи­малій кімнаті, де жи­ли сту­ден­ти, зібра­ло­ся вве­чері мо­ло­де то­ва­рист­во. На ліжках, на стільцях кру­гом сто­ла сиділи сту­ден­ти. Де­які гра­ли в кар­ти, де­які бренька­ли на гіта­рах. На столі се­ред ха­ти сто­яли бутлі з горілкою, ва­ля­лись шмат­ки й скиб­ки пок­ра­яних па­ля­ниць і житнього хліба, пок­ри­ше­на ков­ба­са й са­ло; на па­пері ле­жа­ла сіль, сто­яли пляш­ки з пи­вом. Після пер­ших ча­рок вся ком­панія за­го­моніла, по­ча­ла зма­га­тись про всякі на­укові речі, про своїх про­фе­сорів. Після дру­гих і третіх ча­рок всі заспіва­ли бур­лацької пісні: «Вниз да по ма­туш­ке, да по Вол­ге». Потім співа­ли, хто що вмів. Бу­ли тут і ро­ман­си, бу­ли й польські пісеньки, навіть і наші ту­ди ж між гурт по­па­ли, тільки не ті, що бу­дять спа­сенні дум­ки про до­лю рідно­го краю, що підійма­ють уго­ру за­нед­ба­ну на­родність ук­раїнську, а сміхот­ворні й навіть со­роміцькі, скла­дені по міських шин­ках та по роз­пу­ще­них ве­чор­ни­цях. Хто знає наш універ­си­тет тих ще не­давніх часів, той, пев­но, до­га­дається, ку­ди це за­тяг­ну­ло Лемішковсько­го. Ніко­ли цей універ­си­тет не сто­яв ви­со­ко своїми про­фе­со­ра­ми, опріч хіба німців, та й ті пра­цю­ва­ли більш для своєї еру­диції, ніж для піднят­тя вго­ру ду­ха мо­лодіжі. Російські ж про­фе­со­ри бу­ва­ли або за­туп­лені пе­рей­ня­тою на віру од німців на­укою, або псев­дов­чені бол­бо­ти, або зовсім ле­дачі прой­дисвіти, що вти­ра­лись у про­фе­сорст­во, мов у яку кан­це­лярію зад­ля «жа­лу­ван­ня» та чи­ну. От же дар­ма, що на­ука на ка­фед­рах тоді кульга­ла або дріма­ла. Між мо­лодіжжю бу­ва­ли не­ве­личкі, ска­за­ти б, братст­ва, що ко­ха­лись у їй щи­рим сер­цем і се­ред офіціально­го універ­си­те­ту ро­би­ли свій універ­си­тет, жи­вий, ба­га­тий надіями. Хто встря­вав до та­ко­го братст­ва, той на все жит­тя на­би­равсь у йо­му по­ша­ни до просвіти і зне­ва­ги до безг­луз­до­го бу­ян­ня вче­них не­уків. Та бу­ло та­ких ду­же, ду­же ма­ло! Лемішковсько­му су­ди­ла до­ля опи­ни­тись між ти­ми, що не дба­ли про ви­со­ке, про ве­ли­ке, про свя­те, а ба­жа­ли тільки мо­ло­до­го бу­ян­ня, ши­ро­ко­го яко­гось роз­го­ну сло­ва, го­ло­су, си­ли, - на що, про що, ніхто про це не ду­мав!..

Пошук на сайті: