Іван Нечуй-Левицький - Причепа (сторінка 23)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.docx)Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.docx415 Кб4065
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.fb2554 Кб4457
    - Та ви­пий­те ж, не­бо­же, хоч раз до нас! - про­сив дядько Охрім Яки­ма. - Са­ма ж панімат­ка ва­ри­ла, а я вас сам по­час­тую. Ко­ли ж не вип'єте з мо­их рук, то я більше до вас і не приїду.

    Яким хи­лив тоді горілку не згірше сво­го дядька Охріма. Але що ска­же Зо­ся, як довідається, що він п'янствує з му­жи­ка­ми? Ця дум­ка не да­ва­ла йо­му опо­кою. Підне­се­на бли­зенько ва­ре­ну­ха так гар­но, за­лос­ко­та­ла йо­му в носі, що він не втерпів, привітав­ся по-письмен­но­му, ви­пив чар­ку, дру­гу. Га­ря­ча ва­ре­ну­ха тро­хи вда­ри­ла йо­му в го­ло­ву.

    - Ми ду­ма­ли, що ви нас втіши­те вче­ною роз­мо­вою, - го­во­рив далі дядько. - Ми радніші й до ве­чо­ра слу­ха­ти ро­зум­но­го сло­ва за чар­кою доб­рої ва­ре­ну­хи.

    - Нехай бог спа­сеть і на­шо­го ба­тюш­ку, та й йо­го синів, - про­мо­вив се­ля­нин. - Оце бу­ло як прий­дуть на про­во­ди на гро­мадський обід, то так нас­лу­хаєшся всього, що й гос­по­ди! Бу­ло роз­ка­жуть нам, як на тім світі бу­де лю­дям: що бу­де грішним, а що пра­вед­ним; роз­ка­жуть бу­ло і про Ада­ма, і про пек­ло, і про рай. І малі ті па­ничі, а так тобі роз­ка­зує, та все поп­рос­ту, та все по-на­шо­му, мов шов­ком гап­тує! Що то пак письмен­ний чо­ловік! У книж­ках все на­пи­са­но. Роз­кажіть, будьте лас­каві, де­що, а ми пос­лу­хаємо! Ад­же ж, ка­жуть, і ви ко­лись вчи­лись на свя­ще­ни­ка, та вже опісля по­вер­ну­ли тоб­то на па­на.

    Якимові спо­до­ба­лась річ се­ля­ни­на. Ва­ре­ну­ха тро­хи роз­во­ру­ши­ла йо­го на­уко­ву пи­ху. Він по­чав роз­ка­зу­ва­ти про те, як на­ука до­по­мог­ла всім на­ро­дам вий­ти з тем­ря­ви, а потім по­вер­нув на роз­мо­ву про блис­кав­ку, про грім, про дощ. Спер­шу по­чав був та­ки го­во­ри­ти по-українській, але сам язик, прив­че­ний мос­ковською шко­лою, за­раз по­вер­нув на ве­ли­ко­руську мо­ву. І по­тек­ла йо­го мо­ва книж­на, шко­лярська, нев­тям­ли­ва на­ро­дові.

    - Молния (блис­ка­ви­ця) пра­ис­хо­дит вследст­вие скап­ле­ния елект­ри­чест­ва в воз­ду­хе. Это, ви­ди­те, та­кая ог­нен­ная си­ла, ко­то­рая скры­ва­ет­ся в зем­ле, в воз­ду­хе, а по­том раз­ря­жа­ет­ся, за­го­ра­ет­ся, восп­ла­ме­ня­ет­ся…

    - Господи, як хо­ро­ше! як гар­но! - про­мов­ля­ли мо­ло­диці, ки­ва­ючи од­на до однієї го­ло­ва­ми.

    - Кагда елект­ри­чест­во скап­ля­ет­ся и на­чи­на­ет раз­ря­жаться, таг­да воз­дух с страш­ною си­лою уст­рем­ля­ет­ся в без­воз­душ­ное праст­ранст­во, праст­ранст­во, то есть мес­то пус­тое, при­мер­но как этa ком­на­та. Па­том гром!.. Трах-та­ра­рах!

    Яким, був­ши вже напідпит­ку, та­рах­нув ку­ла­ком по столі, аж пляш­ки задз­веніли. Ва­ре­ну­ха по­ча­ла йо­го га­ря­чи­ти.

    - Ой, гос­по­ди! аж страх бе­ре! - про­мо­ви­ла мо­ло­ди­ця з слізьми на очах. Їй зда­ва­ло­ся, що Яким роз­ка­зу­вав про пек­ло.

    - То грім би­ти­ме всіх грішних? - спи­та­ла во­на в Яки­ма.

    Всі слу­ха­ли, обер­нув­ши очі до Яки­ма, ло­ви­ли кож­не йо­го сло­во; усім зда­ва­ло­ся навіть, що во­ни ро­зуміють, хоч кож­не сло­во Яки­мо­ве бу­ло для них тай­ною, по­тай­нішою од хрис­ти­янських тайн.

    - Скажіть нам, ко­ли лас­ка ва­ша, чи прав­да то­му, що під зем­лею є ри­ба-кит, кот­ра ча­сом тря­се зем­лею? - спи­тав се­ля­нин.

    - Не вірте! то­му неп­рав­да, - од­ка­зав Яким. - Зем­ля кру­титься кру­гом сон­ця і вер­титься на своїй осі.

    - Осі? чи вже ж то? Хіба ж зем­ля кру­титься, як ко­ле­со? Всі засміялись, згля­ду­ючись.

    - Авжеж так! - го­во­рив далі Яким. - Дви­же­ние бы­ва­ет цент­рост­ре­ми­тельное, тоб­то…

    Яким пос­те­ре­гав, що йо­го й справді не ро­зуміють слу­хачі, хотів го­во­ри­ти поп­рос­ту, але якось не пот­рап­ляв. Піт вис­ту­пив у йо­го на лиці. Йо­го роз­мо­ва, ма­буть, не ду­же вдо­во­ля­ла слу­хачів, бо один дядько пок­ру­тив, пок­ру­тив го­ло­вою і ска­зав:

    - Це все… бог з ним… А скажіть нам, па­ни­чу, ко­ли-то доб­ре бу­де лю­дям? Бо вже ли­хо­го на­терпілись ми до­волі. Ви лю­ди­на письмен­на, мо­же, де ви­чи­та­ли в книж­ках!

    - А яко­го ж доб­ра ви жде­те? - спи­тав Яким, не ро­зуміючи, що йо­му од­повіда­ти на теє.

    - А яко­го ж доб­ра нам жда­ти? Чи не бу­де по­лег­кості на по­даті, на хліб?

    - Про це я не відаю, навіть у книж­ках нічо­го про те не на­чи­ту­вав.

    Яким уто­мив­ся, сил­ку­ючись роз­мов­ля­ти з на­ро­дом. Роз­мов­ля­ти з на­ро­дом він не вмів, хоч і жив між прос­ти­ми людьми.

    Вже звер­ну­ло з півдня, як гості по­ча­ли про­ща­тись. Ста­рий Лемішка по­ве­селішав тим, що га­ки йо­го вче­ний син по­ка­зав гос­тям хоч тро­хи сво­го ро­зу­му. Ма­ти бу­ла ра­да і все щось го­во­ри­ла та го­во­ри­ла. Дядько Охрім з дя­ди­ною теж бу­ли раді, що небіж спо­до­бив їх роз­мо­ви і не гор­дує ни­ми. Всі вий­шли надвір, всі обніма­лись, цілу­ва­лись, обніма­ли й міцно цілу­ва­ли Яки­ма, потім посіда­ли на во­зи і під га­ря­чим промінням півден­но­го сон­ця ру­ши­ли в до­ро­гу. За ворітьми знов спи­ни­лись. Ста­ра Леміщи­ха з пляш­кою в ру­ках час­ту­ва­ла гос­тей на до­ро­гу, по­да­ючи чар­ку на во­зи. Ще раз пе­рецілу­ва­лись і, розп­ро­щав­шись в ос­танній раз, ру­ши­ли на яр­ма­рок. Старі вер­ну­лись до ха­ти, а Яким пішов в са­док, ліг в затінку в хо­лод­ку під гілляс­тою яб­лу­нею і мірку­вав про ви­пад­ки то­го дня.

    «А що бу­де, як Зо­ся ча­сом по­чує, що я п'янствую з му­жи­ка­ми та міща­на­ми, ве­ду з ни­ми ком­панію? Чи знає во­на, чий я син, хто мої батьки? А як дізнається, чи бу­де ме­не лю­би­ти? Чи схо­че вий­ти за ме­не заміж…»

    Такі дум­ки про­май­ну­ли в йо­го в го­лові, тоді як йо­го очі ди­ви­лись на той гай, де Зо­ся лю­би­ла гу­ля­ти ран­ком та ве­чо­ром. Вер­хо­ве гілля то­го гаю ви­ти­ка­ло­ся з-за зе­ле­ної го­ри. Над гіллям ми­готіло блис­ку­че ма­ре­во сон­ця, сла­лась то­не­сенька намітка си­зо­го ту­ма­ну. Той гай зда­вав­ся йо­му за­ча­ро­ва­ним, тяг­нув до се­бе всю йо­го ду­шу, при­на­жу­вав йо­го очі, йо­го ду­ми. Чи не під тим ду­бом во­на те­пер гу­ляє, що он­деч­ки розіслав гілля, як ті ру­ки? чи не та ли­па з зе­ле­ним лис­том ди­виться на її кра­су?

    Вже сон­це наб­ли­жа­ло­ся до за­хо­ду, як Лемішковський встав і по­волікся до то­го гаю.

    Місце, де лю­би­ла гу­ля­ти Зо­ся, бу­ло най­кра­ще на всю око­ли­цю міста. В свя­то або в неділю ту­ди йшли на гу­лян­ку не одні пан­ноч­ки Пшеп­шинські, але й другі го­ро­дя­ни, пан­ки, міщан­ки і навіть міські най­мич­ки. Не­ши­ро­кою зе­ле­ною до­ли­ною, між дво­ма кру­ти­ми зе­ле­ни­ми бо­ка­ми гір кру­тив­ся ма­ленький по­то­чок во­ди, пе­ре­ли­ва­ючи во­ду з од­но­го ста­воч­ка до дру­го­го. По­де­ку­ди попід го­ра­ми рос­ли густі гаї, роз­ки­дані ніби бу­ке­та­ми. По до­лині рос­ла осо­ка по­над во­дою, цвіли ку­па­ми лісові квітки. З боків го­ри місця­ми вис­ту­па­ло сіре каміння. В од­но­му узірі яру бли­щав ста­во­чок, обс­му­го­ва­ний ви­со­ки­ми вер­ба­ми, чорнів млин, а дру­гий узір вга­няв­ся в зе­ле­ну дібро­ву. Узенька сте­жеч­ка кру­ти­ла­ся га­дюч­кою по зе­леній траві і до­во­ди­ла до кри­ниці з по­го­жою во­дою.

    Вернувшись до­до­му, Зо­ся до сло­веч­ка роз­ка­за­ла сест­рам про зустріч з Лемішковським і навіть про те, шо Лемішковський по­ви­нен сьогодні стріну­тись в до­лині. Зо­ся бу­ла пев­на в тім, що Лемішковський лю­бить її. Їй за­ба­жа­лось до­пек­ти стар­шим сест­рам за важ­ку опіку над нею, що вже їй ос­то­гид­ла.

    - Мої сест­риці ко­хані! - про­мо­ви­ла най­стар­ша сест­ра Лю­ци­на. - Да­вай­те по­жар­туємо тро­хи з тим чу­до­вим му­жич­ком!

    - Добре, моя до­ро­га! - од­ка­за­ла се­ре­ду­ща, Ру­зя. - Він та­кий гар­ненький хлоп­чик, хоч і му­жи­чок!

    Кожній хотілось при­ча­ру­ва­ти сер­це мо­ло­до­го і гар­но­го му­жич­ка.

    - Знаєте що? - про­мо­ви­ла Лю­ци­на. - Уберімось так, щоб підійти під йо­го міщанський смак. По­надівай­мо сукні, які в нас є най­ясніші! щоб так і різа­ли в вічі. Це йо­му, надісь, бу­де до впо­до­би.

    Панни ки­ну­лись до гар­де­ро­ба. Та дум­ка ста­ла їм при­во­дом і до за­ба­ви, і до ко­кетст­ва, без кот­ро­го полька ані тхне і не дих­не!

    Люцина знай­шла не ду­же мод­ну сук­ню, яс­но­чер­во­ну, без жад­них квіток. Чер­во­ний кольор ду­же прис­та­вав їй до ли­ця! Во­на зна­ла теє. По­верх чер­во­ної сукні во­на підпе­ре­за­лась ще чер­во­ною ши­ро­кою стрічкою, на го­ло­ву наділа якісь квітки, з бар­ха­ток ог­не­во­го цвіту, схожі на чер­во­ний мак. Її чорні бро­ви, карі очі, пов­не рум'яне ли­це з пов­ною шиєю се­ред чер­во­но­го цвіту пок­ра­ща­ли вдвоє. Во­на взя­ла в ру­ку пу­чок най­чер­воніших ор­гиній.

    Рузя уб­ра­лась так са­мо в са­ме зе­ле­не. Тем­но­зе­ле­на сук­ня ду­же прис­та­ла до її не ду­же тем­них кіс. Свої роз­пу­щені ку­чері во­на пе­ре­ви­ла зе­ле­ною ок­са­ми­то­вою стрічкою, її пов­не біле ли­це з ду­же ніжним рум'янцем, з чер­во­ни­ми гу­ба­ми зда­ва­ло­ся пиш­ною квіткою се­ред зе­ле­но­го лис­тя.

    Зося уб­ра­лась в но­ву яс­ноб­ла­кит­ну сук­ню, - бла­кит­ну, як не­бо. Без жад­них квіток або стрічок на го­лові і на шиї, во­на зли­ва­ла­ся з синім не­бом, тоді як йшла по горі. Тільки її ру­ся­ва го­лов­ка з ку­че­ря­ми та з біли­ми, як сніг, одс­ло­не­ни­ми пле­чи­ма, зда­ва­лось, літа­ла по небі, як той двук­ри­лий хе­ру­вим­чик.

    Саме вби­ран­ня ко­ло дзер­ка­ла бу­ло для сес­тер та­кою втіхою, та­ким про­во­дом без­робітно­го свят­ко­во­го ча­су, що пан­ни без­пе­рес­тан­ку ре­го­та­лись з своєї ви­гад­ки, з своїх те­ат­ральних су­конь.

Пошук на сайті: